Пізнавальна діяльність людини, як основа науково-технічного прогресу

Здатність до пізнання, накопичення і використання знань – одна з найбільш чудових, загадкових властивостей людини, яка відрізняє її від усього живого світу. Тому не випадково в біологічній класифікації видів людина іменується Homo sapiens – людина розумна. Ця дивовижна здатність лежить в основі творчості, пізнання, внутрішнього духовного світу людини. Без неї не було б не лише цивілізації, але і самої людини. Тому справедливо звучать слова мудрого Фауста в поемі І.В. Гете “Фауст”:

Что значит знать? Вот, друг мой, в чем вопрос.

На этот счет у нас не все в порядке.

Немногих, проникавших в суть вещей

И раскрывавших всем души скрижали,

Сжигали на кострах и распинали,

Как вам известно, с самых давних дней.

Дійсно, жадоба пізнання часто бувала небезпечною для допитливих, не раз призводила їх до фізичних або моральних страждань, ставила перед обличчям смертельної небезпеки, але люди завжди вперто йшли шляхом пізнання, весь час збільшуючи ряди вчених і тих, хто знає.

Ми підійшли до визначення таких понять, як пізнання та знання.

Потрібно чітко уявляти, що пізнання – це процес, а знання – результат цього процесу.

Процес пізнання може здійснюватися, тому що люди допитливі від природи або в силу практичної потреби. Результатом цього процесу є знання – продукт суспільний та соціальний.

Що ж таке знання? Який шлях проходить воно до свого народження?

Проста точка зору, що знання – це те, чому навчають в школі та інших навчальних закладах. Ширше це поняття можна сформулювати так: знання – це сума відомостей, якою володіє та чи інша людина, про світ, природу, предмети, які нас оточують, про процеси, технологію, способи виготовлення різних предметів та ін.

Знання – це кінцевий продукт людського мислення, який може існувати в різних формах – у вигляді теорій, думок, ідей та ін. Особливість знання в тому, що воно невичерпне. Початково формуючись у свідомості певної людини знання стає ним лише тоді, коли стає надбанням не одного, а багатьох людей і набуває суспільного, соціального характеру.

Тобто, всяке пізнання завжди є суспільний процес, а знання є суспільний продукт, незалежно від того, хто є той, хто познає, – окремою людиною чи цілим науковим колективом.

Форма організації пізнавальної діяльності може бути колективною або індивідуальною. Колективна – дозволяє збільшити ефективність наукової праці і краще використати творчі можливості кожного вченого. Індивідуальна – переважала в часи минулі, коли вчений працював в значній мірі самостійно і лише інколи – в співробітництві з однодумцями або учнями. Наприклад, Ньютон самостійно відкрив закони всесвітнього тяжіння; Ломоносов зробив свої відкриття самостійно, або в співробітництві з вузьким колом друзів та учнів; Дарвін зібрав величезний матеріал, на основі якого зробив висновок про натуральний відбір, як механізм еволюції живих організмів; Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних елементів в процесі підготовки до лекцій.

Таких прикладів багато. Але потрібно пам’ятати слова Ньютона, який казав про себе, що він “ бачив далі своїх попередників тому, що стояв на їх плечах ”, тобто використовував в повній мірі те, що створено до нього.

Як з цього приводу висловився відомий фізик XX століття Резерфорд: “Наука рухається вперед крок за кроком, і праця любої людини залежить від праці її попередників. Прогрес вчених залежить не від ідей окремої людини, а від об’єднаної мудрості багатьох тисяч людей, які розмірковують над однією і тією ж проблемою, і кожен вносить свій невеликий внесок в велику споруду знання, яка рухається вперед”.

Можна виділити три основні способи пізнання світу і відповідно три великі групи знань, які суттєво відрізняються одне від одного:

1. Історично перший тип знань – буденно-практичне. Це звичайна життєва практика, досвіт повсякденного життя на основі накопичення практичних знань, які передаються з покоління в покоління. Добуваються шляхом спостережень, проб, помилок. Приклад – народна медицина, яка з’явилася задовго до наукової медицини. Цей тип знань і нині основний в повсякденному житті. Він не потребує наукового обґрунтування і сприймається таким який є.

2. Художнє пізнання засобами мистецтва – дає новий тип знань – художнє знання, яке відображує естетичне відношення людини до навколишнього світу. В основі художнього пізнання – літературно-художні образи, які створюють письменники, художники, композитори. Ці образи містять у собі величезний пізнавальний матеріал.

3. Наукове пізнання світу дає науковий тип знання, яке відрізняється від попередніх тим, що завжди підтверджено практикою, досвідом, експериментом та завжди систематизоване – тобто це більш чи менш упорядкована система уявлень, а не відривчасті відомості.

У науковому знанні, звичайно, виділяють: емпіричні знання (знання фактів, різних конкретних даних, опис окремих явищ, подій та ін.); теоретичні (закономірні зв’язки у природі та суспільстві і закони).