Теорії державності соціального спрямування

Перші ідеї державності соціального характеру, які мали концептуальне оформлення, з'явились у Німеччині в сере­дині XIX ст. Згодом їх розвиток був прискорений в умовах кризи лібералізму на зламі XIX—XX ст.

Виборювані протягом тривалого часу і запроваджені в соціальну практику принципи індивідуалізму і «негатив­ної» свободи (обмеження втручання держави в економіку) виконали своє призначення. Вони сприяли розвитку ініціа­тивності, підприємництва, розширенню виробництва, появі нових технологій і форм господарювання. В країнах Західної Європи в основному була сформована правова державність, основним призначенням якої було гарантування і забезпе­чення «першого покоління» прав людини — громадянських і політичних.

Водночас вільний ринок спричинив подальшу диферен­ціацію суспільства, дедалі більше порушувався принцип рівності (перш за все в економічній і соціальній сферах), поглиблювались протиріччя між різними верствами і гру­пами населення. В суспільній свідомості виникали і репро­дукувались погляди щодо реформування суспільного жит­тя, вдосконалення відносин особи і держави, формування соціальііо-орієнтованої політики за умови збільшення ролі держави в питаннях впливу на економіку, забезпечення еко-

-410-

номічних, соціальних, культурних («другого покоління») прав людини.

Початком формування ідеології державності соціаль­ного спрямування, як системи уявлень і поглядів, слід вва­жати творчість німецького правника Лоренца фон Штейна (1815—1890), який на основі ґрунтовного аналізу суспільних процесів і досліджень державно-правових теорій Західної Європи запропонував своє бачення реформ держави і пра­ва. Головними проблемами його вчення, яке викладене в ро­ботах «Соціалізм і комунізм в сучасній Франції» та інших, були з'ясування характеру взаємозв'язку і перспектив роз­витку взаємовідносин суспільства і держави, її функцій в умовах соціальних антагонізмів, питання прав і власності ін­дивідів, підвищення їх добробуту. Л. Штейн правомірно вва­жається одним з авторів поняття «соціальна держава»¹.

Суспільство і державу вчений розглядав як два рівнове­ликих явища, між якими є особливий зв'язок. Основою бу­дови суспільства є розподіл майна, що сприяє поділу його па класи: власників і залежних від них людей праці. Така за­лежність, а також те, що кожен член суспільства керуєть­ся своєю волею, визначає основний принцип його будови, яким є несвобода.

Держава відрізняється від суспільства формою, змістом і призначенням, в ній об'єднуються в єдине ціле різні індиві­дуальні волі і дії людей, що утворюють суспільство. Вона репрезентує загальну волю і служить всезагальному, забез­печує свободу. Свобода є основним принципом будови де­ржави.

У зв'язку з тим, що суспільство поділяється на класи, дер­жава повинна мати надкласовий характер, усувати проти­річчя і врівноважувати відносини. В цьому плані респуб­ліканська форма правління не є виправданою, оскільки держава в цих умовах повинна бути підкореною суспіль­ству.

Тільки в умовах конституційної монархії її правитель може виконувати роль арбітра, незалежного від класів. Влада в державі повинна бути побудована за умови підко­рення виконавчої гілки законодавчій, що буде гарантією І рансформації звичайної держави в правову.

Михальяєнко Н. Украинское обіцество: трансфермация, модеришация или лимитроф ЕвропьІ? — К., 2001. — С. 48.

-411-

Конституційна монархія повинна здійснювати рефор­ми соціального характеру, а також заходи, спрямовані на підвищення рівня продуктивності праці, споживання, жит­тєвих можливостей та освіти людей, забезпечувати закон­ність, правовий порядок, права своїх підданих. Права, під якими Л. Штейн розумів рівні можливості людей щодо по­кращення свого соціального і економічного становища за­конними засобами.

Питання про необхідність розширення регулюючої і спря­мовуючої ролі держави в господарському житті суспільства було поставлене свого часу рядом економістів, представників нової історичної школи¹. Пропозиції щодо здійснення таких реформ ми знаходимо в теоретичних концепціях представни­ків цієї школи Г. Шмоллера і Л. Брентано.

Німецький вчений Густав Шмоллер (1838—1917) в своєму творі «Основи загального вчення про народне господарство» та інших наукових працях викладав думки, що Пруська де­ржава — це основна сила розвитку суспільства, а монар­хічна форма правління може вирішити складні соціальні проблеми. В умовах буржуазного суспільства ідея соціаль­ної справедливості може бути реалізованою лише за умови сильного уряду, який стоїть над класами, може приборкати класовий егоїзм і зловживання, забезпечити сталий еконо­мічний розвиток.

З урахуванням ринкових перетворень цікавими були дум­ки вченого щодо важливості «етичного принципу» господа­рювання. Він стверджував, що від моральних чинників знач­ною мірою залежать результати ринкових реформ і тільки ті господарники можуть досягти успіху, поведінка яких відпові­дає загальновизнаним у суспільстві нормам моралі і право­вим приписам. Без міцного морального підґрунтя, зазначав Г. Шмоллер, не може бути риі Іку, грошового обігу, поділу пра­ці, держави. Відповідна робота повинна здійснюватись держа­вою щодо формування високої моральності у робітників, що сприяло б упровадженню в суспільне життя принципу «со­ціальної солідарності», зменшенню класового протистояння.

Відповідно до розробленої ним системи моральних цін­ностей вчений пропоігував здійснення суспільних змін. Він не сприймав Марксову державно-правову доктрину, яка пропагувала зміну суспільного устрою шляхом насильниць-

Історія економічних учень: Підручник / За ред. А Я. Корнійчук, Н. О. Титаренко. - К.,'І999. - С 230.

-412-

кої революції, експропріації власності знищення класових противників. В його концепції це виважені поступові ре­форми, метою яких, перш за все, є усунення майнової нерів-ності та підвищення добробуту людей.

Ідеї «соціального миру» і рівноваги, зменшення проти­стояння між класами в суспільстві пропагував німецький економіст Луйо Брентано (1844—1931).

У роботах «Класична політична економія», «Етика і на­родне господарство в історії» та інших він поділяв погляди І'. Шмоллера щодо ролі «етичного принципу» і права у впо­рядкуванні економічних відносин.

Вчений переймався проблемами соціальної і майнової нерівності тогочасного суспільства, вважав за необхідне де­мократизувати відносини власників і робітників, надавати їм пільги, дбати про житлове будівництво, сприяти діяль­ності професійних спілок, розвивати фабричне законодав­ство, підвищити заробітну плату, що б сприяло підвищен­ню продуктивності праці. Професійним спілкам радив демократичним шляхом виборювати більш вигідні умови продажу робочої сили власникам засобів виробництва.

У роботі «Причини економічного розладу в Європі» од­ним із вагомих заходів щодо подолання соціальних негараз­дів Л. Брентано вважав об'єднання підприємців у картелі, які називав спілками виробників, що мають на меті плано­мірно пристосувати виробництво до суспільного попиту, щоб виключити перевиробництво товарів і послуг, падін­ня цін, банкрутства, безробіття та голодування, забезпечити зміцнення капіталу.

Схожими до розглянутих були концепції представників "соціального напряму», які справили певний вплив на фор­мування державно-правової думки.

Важливим у цьому плані був науковий доробок згадува­ного раніше німецького вченого, зачинателя течії неокан-тіанства Рудольфа Штаммлера (1856—1938), який втручан-ня держави в економіку вбачав у створенні нею нормативної бази, правових дозволів і заборон.

«Соціальний напрям» був притаманний творчості Р. Штольцмана, який в роботі «Мета в народному госпо­дарстві» стверджував, що економіка підпорядкована ідеалам морального характеру і є засобом для досягнення мораль­них цілей. Капіталістичне виробництво повинно бути на­правлене на створення добробуту суспільства і його членів.

-413-

Життєвий достаток людей е вищим моральним принци­пом, відповідно до якого повинні здійснюватись відносини виробництва і розподілу.

Зазначені погляди стали ідейним підґрунтям, на якому сформувалась течія державно-правової думки неолібераліз­му (що інколи йменуеться як «соціальний лібералізм» або «ліберал-реформізм»).

Представники цієї течії запропонували нове «позитив­не» розуміння свободи, яке означає обов'язок держави за­безпечувати соціальне орієнтовану політику, вирівнювати «соціальні нерівності». Розроблювані ними теорії і проекти суспільного переустрого вони поширювали в умовах постій­ної наукової подеміки з течією неокласичного лібералізму («нового консерватизму»).

Автором концепції соціальних реформ, викладеній в ро­боті «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей», ос­новою якої є ідеї розширення впливу держави на всі сфери життєдіяльності соціуму задля подолання кризового роз­витку, був представник неолібералізму англійський еконо­міст Джон Мейнард Кейнс (1883 —1946).

На основі дослідження системи суспільного устрою, сутності ринкових відносин та причин економічної кри­зи 1929 — 1933 років вчений зробив висновок, що капіталізм вільної конкуренції виконав свою місію і його механізми на­далі не можуть бути ефективними. Своїм сучасникам він запропонував новий напрям розвитку ринкової економі­ки — її державне регулювання. Держава повинна обмежи­ти вільне підприємництво, знизити ставки процентів на ка­пітал, встановити високі податки на спекулятивні угоди, а зібрані з цього кошти інвестувати у виробництво і профі-нансувати соціальні програми.

Беззаперечною заслугою Дж. Кейнса в питаннях пере-усгрою суспільних сфер є його теоретичні новації щодо комплексного господарства і окремих його складових у взаємозв'язку, що його попередниками не робилось. Вони обмежувались дослідженням окремих проблем господарю­вання.

По суті зазначене теоретичне дослідження мало соціаль­ний характер, оскільки вирішення проблем споживання.

Проблеми общей теории права й госудзрства: Учсбник для вузов / Под. общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М, 2001. — С. 699.

-414-

нагромадження, заощадження, інвестиційної діяльності, ор-ганізацію громадських робіт, зайнятості населення, мало на меті збільшення національного доходу.

Кейнсіанські ідеї щодо розширення меж втручання дер­жави в економічну сферу суспільства набули швидкого по­ширення. В 1938 р. на першій Міжнародній конференції, що відбулась у Парижі, була офіційно визнана необхідність розширення функцій держави в цьому питанні та забезпе­чення нею умов вільної конкуренції.

З цього часу питання соціальної справедливості стало одним з головних у державно-правових концепціях неолі­бералізму. За державою визнається право організатора со­ціального життя, закріплюється функція забезпечення со­ціальної стабільності суспільства.

Таке бачення суспільного розвитку знайшло своє втілен­ня в теоріях «держави загального благоденства», засновни­ком якої був Карл Гуннар Мюрдаль (1898 — 1987), шведський економіст.

У роботі «За межі держави благоденства» вчений ствер­джував, що в індустріальних державах Заходу загальне бла­го стало реальністю. Сутність такої держави в тому, щоб ненасильницьким шляхом у капіталістичній державі здійс­нювати скоординовану ефективну публічну політику, яка 6 сприяла розвитку економіки відповідно до інтересів біль­шості її громадян.

Така політика полягає в узгодженні ринкових механізмів саморегуляції і державного планування, яке викликане ви­никненням монополій і необхідне для підтримки рівноваги і стабільного розвитку економіки.

Планування врегульовує лише діяльність укрупнених суб'єктів матеріального виробництва, що об'єктивно виник­ли в його процесі і не зачіпає індивідуальної свободи.

У такій державі має місце подальший розвиток демо­кратії. Підвищення добробуту її громадян дає можливість здійснити децентралізацію влади, передавши частину її уп­равлінських функцій населенню в особі органів місцевого са­моврядування і об'єднанням громадян, за участю яких здій­снюється розподіл благ і задоволення різнобічних інтересів соціальних груп, контроль за владними органами.

Суспільний ідеал «держави загального благоденства» в роботі «Кінець ідеології» пропагував також американський соціолог, професор Колумбійського і Гарвардського універ-

-415-

ситетів Даніел Белл (1919 р. н.), який також вважається авто­ром концепції деідеологізацїі політичної влади.

Характерними ознаками такої держави вчений називав пропоновані К. МІордалем наявність узгоджених ринкових механізмів і державного регулювання, а також децентралі­зацію політичної влади.

Елементи теорії «держави загального благоденства», що дає змогу забезпечити свободи і рівність людей та їх благо мали місце у вченні американського філософа Джона Роулса (1921 р. н.), викладеному в його роботах «Теорія справедли­вості», та «Справедливість як обопільна чесність: політична, а не метафізична».

Дж. Роулс запропонував та.обгрунтував альтернативну утилітаризму етику та сформував теорію справедливості, адекватну «соціально-ринковій економіці»¹, її найперше за­вдання, зазначав вчений, полягає в тому, щоб забезпечити надійнішу і прийнятнішу основу для конституційних прин­ципів і базових прав та свобод, ніж це дозволяє зробити утилітаризм².

Застосовуючи методологію Арістотеля щодо з'ясування сутності справедливості, Д. Роулс розмірковував, що бла­га, які мають місце в суспільстві, повинні розподілятись від­повідно до вимог і рівності людей. Перш за все йдеться про так звані «первинні блага», а саме: свободу, певний рівень добробуту, рівні можливості для всіх людей, в тому числі й економічні, які повинні забезпечити її автономне існування, користування і розпорядження благами. Всі повинні мати можливість вільно об'єднуватись, обирати вид занять, місце де жити, вільно висловлювати думки, а також бути захище­ними з боку держави.

Справедливість у суспільстві повинна забезпечуватись правовими механізмами, за допомогою справедливого за­кону і конституції, яка закріплює справедливий суспільний устрій, а також встановлює принципи обмеження неспра­ведливості.

¹ Роулс Дж. Справедливість як чесність: політична, а не метафізич­на // Лібералізм. Антологія // Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2002. - С 781.

-416-

Проблемами рівності та її забезпечення в умовах ка­піталізму переймався професор права і філософії, член Британської академії та Американської академії мистецтв І наук Рональд Дворкін. Бачення цієї проблеми він виклав у ряді робіт, основними з яких були «Ліберальна концепція рівності», «Справедливість права», «Про права серйозно».

Право на рівність вчений розглядав визначальним у си­стемі прав людини. Суб'єктивні права утворюють принци­пи і критерії, які слід враховувати при оцінці права з точки юру справедливості.

Він вважав, що жодної соціальної політики не можна виправдати, хоч як добре вона служить загальному добро­буту, якщо вона порушує індивідуальні права.

Вчений закликав розрізняти два відмінних принципи,,хля яких рівність є політичним ідеалом. Перший полягає в тому, щоб уряд ставився до всіх своїх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу і повагу.

Другий принцип вимагає, щоб при розподілі певного ресурсу можливостей уряд однаково ставився до всіх своїх підданих, чи, в усякому разі, забезпечив такий стан справ, за якого всі вони були б рівними чи майже рівними в цьому плані¹, тобто принцип приблизної рівності.

Перший з цих принципів, стверджував Р. Дворкін, є ви-значальним, другий — похідним. Ідея рівності, в розумінні вченого, є основою моралі лібералізму, яка вимагає офіцій­ного нейтрального ставлення до уявлень про те, що є важ­ливим у житті.

«Уряд повинен ставитись до людей як до рівних не тому, що для політичної моралі не існує ні справедливості, ні не­справедливості, а тому, що саме таке ставлення є справед­ливим.... Концепція рівності — це той принцип політичної організації, якого вимагає справедливість, а не спосіб життя окремих людей»². Будь-якої іншої радикальнішої теорії рів­ності, за твердженням її автора, не існує³.

Завдяки німецькому вченому Францу Нейману з 1932 р. н державно-правових теоріях соціалістичного спрямування

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2002. — С. 1110.

1 Дворкіп Р. Ліберальна концепція рівності // Лібералізм. Антологія /

2 Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К., 2002. - С. 811. 3 Там само. — С. 823. 4 С 151.

27-4-1115

-417-

закріпилось поняття «соціальна держава»¹, яку він визна­чав як державно-правовий устрій, який створений на основі правових інститутів свободи і власності, що доповнюються трудовими та економічним законодавством, метою якого е участь трудових союзів в управлінні економікою і своєї про­фесійної долі.

Проблеми політико-правової і соціальної діяльності держави, її взаємозв'язку з правом, а також взаємовідно­син з суспільством з'ясовував німецький філософ Юрген Хабермас (1929 р. н.).

Процес становлення права як соціального інституту і пра­вове оформлеігня західного суспільства вчений поділяв на чотири етапи. Перший він пов'язував з формуванням бур­жуазної держави періоду абсолютизму; другий — станов­ленням конституційної держави; третій — демократичною конституційною державою, що виникла в країнах Заходу та Півночі Америки внаслідок революційних подій у Франції; четвертий етап насгав у XX ст., коли сформувались соціаль­но-демократичні конституційні держави.

На першому етапі розвиток права відбувався у вигляді ін-ституціоналізації двох засобів регулювання суспільних від­носин: економічних (гроші) та державних (влада), що спри­яло поділу економіки і держави на дві підсистеми. Держава створювала умови для розвитку підприємництва та ініціа­тиви, відносин вільного ринку. Відбувалось формування приватного і публічного права. Перше регулювало дина­мічні відносини в сфері господарювання; друге — оформ­ляло політико-владні відносини, закріпило суверенітет дер­жави в правотворчій сфері та її виключне право на примус. Зазначене сприймалось як засоби формування громадянсь­кого суспільства.

На другому етапі виконавча влада була підкорена зако­ну, в соціальну практику був запроваджений принцип па­нування права, що обмежило втручання адміністративної влади в приватне життя громадян.

Демократизація влади, гарантування і забезпечення полі­тичних прав громадян, за вченням Ю. Хабермаса, були важ­ливими аспектами розвитку суспільного життя на третьому етапі.

Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Еврогш? — К., 2001. — С 48.

-418-

У процесі становлення соціальної держави відбулось правове закріплення гарантій трудового люду від свавілля

з боку власників і підприємців. На цьому етапі здійснюєть-(я юридизація відносин, формуються правові інститути, які

стають гарантією соціальної стабільності і злагоди в пра-вовій державі.

Забезпечення справедливості у суспільстві можливе лише за допомогою права, зазначав у своєму вченні Густав Радбух (1878—1949). В цьому плані право, поміж інших соціаль­них норм, має визначальне значення, оскільки здійснення справедливосгі є його специфічною цінністю. Право, зазна-ч.ів він, може бути несправедливим, але воно є правом тіль­ки тоді, коли покликане здійснювати справедливість. Якщо лише одна його норма не буде переслідувати мету здійснен­ня справедливості, то право взагалі позбавиться своєї пра-вової природи.

У зв'язку з основними уявленнями щодо завдань і пер-спектив розвитку Г. Радбух виділяє кілька головних цілей суспільсгва і права.

Першою головною ціллю суспільства і права, в основі якої Індивідуалістична ідея, він називає створення системи спри­яння індивідові задля його повної самореалізації і щастя.

В основі другої — надіндивідуалістична ідея. Це спри­яє тому, що основою діяльності держави стає збережен­ня і розширення національної і державної влади або по­ширення релігійних поглядів, формування відповідних релігійно-ціннісних систем і організації згідно з ними людського життя.

Третьою ідеєю, що визначає мету суспільства, є створен­ня предметів культури і розвиток науки. Безумовно, що за-значені цілі на рівні їх реалізації в соціальній практиці тісно пов'язані між собою, але в кожній з розглянутих провідних Ідей можуть мати місце різні аспекти. В умовах лібералізму увага акцентується на свободі для всіх, забезпеченні право-вого миру і безпеки.

В умовах соціальне орієнтованої політики — актуалізу­ються питання рівності, рівномірного поділу матеріальних аспектів розвитку індивідів; в умовах демократизму провід­ного значення набуває створення можливості для самовиз­начення політичних та економічних відносин; соціалізм — вимагає рівності в розподілі матеріальних благ. 27 _

- 419 –

В одній культурній системі є цілі протилежні за змістом, а є й такі, що доповнюють одна одну. Це має місце, зокре­ма, в соціальній державі, коли нею обмежується укладання договорів задля створення свободи матеріальної діяльності більшості людей, а також збереження її від обмеження че­рез угоди між картелями.

Гарантування порядку і правового миру може супере­чити ідеї створення умов для реалізації індивідуальної свободи. Завдання полягає у тому, щоб віднайти критерії, діяльність згідно з якими дала б можливість реалізувати в соціальній практиці як одну, так і іншу ідею. Перш за все це стосується функцій держави при реалізації нею соціальних, господарських і політичних цілей.

Розвиваючи погляди Г. Радбуха щодо можливості об'єднання соціальною державою ідей індивідуальної сво­боди і рівних можливостей, вільного ринку і державного втручання в економіку професор Ерлангенського універси­тету Райнгольд Циппеліус зазначав, що державне регулю­вання як таке, повинно, з одного боку, якнайширше дбати про суспільний добробут і соціальну справедливість, а з ін­шого — не перешкоджати виявленню індивідуальної свобо­ди, не пригнічувати приватну ініціативу і не паралізувати функцію конкуренції відбору.

В іншому випадку держава, яка реалізує індивідуаліс­тичні цілі свободи і щастя своїх громадян, повинна одно­часно переслідувати також інші цілі, обирати міру, в ме­жах якої можуть досягатися полярні цілі. Тобто проблема справедливості повинна зводитись до розумного компро­місу. Але питання, як визначити правильну міру для різних цілей, досягнення яких поставило собі з мету суспільство і якими засобами здійснювати цю міру, Р. Циппеліус зали­шає відкритим¹.

Проте він переконаний, що в державі XX ст. відбувається конвергенція прав людини: права на свободу, права на рів­ність та соціальні вимоги до держави брати участь у забез­печенні матеріальних умов розвитку особистості, з чим слід погодитись.

Права на свободу (свобода віри, совісті, переконання, зборів, вільного пересування, свободи професій, права влас­ності, права на свободу участі у політичному житті) надзви-

РвйНІОмд Циппеліус. Філософія права: Підручник. — К., 2000. — С. 124.

-420-

чайно тісно пов'язані з правом на рівність перед законом (рівні вибори, доступ до професій, рівні можливості при сриянні держави у забезпеченні матеріальних умов роз­витку особистості тощо) тому, зазначає вчений, головні пра­вові гарантії полягають «...не лише в установлені межі вла-ди, а й у виконанні державою вимог позитивних обов'язків. Саме це й є завданням «головних соціальних прав»... свобо­да та рівність мають також матеріальні компоненти: люди можуть лише тоді вільно розвиватися, коли вони розпоряд­жаються також матеріальними умовами для такого розвит­ку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів»¹.

Посилаючись на Г. Радбуха, вчений розглядає рівність не тільки як вимогу «формального правового зрівняння», а й соціальної справедливості, «матеріального» вирівнюван­ня. Положення рівності ставить перед державою завдання чути «опорою слабких та обмеженням сильних», виконува-ти функції «повіреного в розподілі справедливості».

Водночас вимоги до держави щодо створення умов для розвитку особистості, а також про соціальну справедливість не можуть бути раз і назавжди визначеними у вигляді «го-ловних соціальних прав».

Право може визначати загальні, «більш чи менш точ­ні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати. Але в деталях соціальна політика завжди залишається соціаль-но зумовленою: різновид та масштаб обов'язків, які пропо­нує держава, залежить від відповідного стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від мінливих за-собів, якими розпоряджається держава»².

Свобода, зазначав Р. Циппеліус, має економічні аспек-ти, вона опирається на приватну власність. Приватна влас­ність створює умови для економічної незалежності, вільного розвитку особистості, накопичення і збереження матеріаль­них і грошових коштів для забезпечення особистих життє-вих потреб чи створює основи «особистої самостійності та Індивідуальної самодовіри. Власність є інсгрументом вина-городи власних страждань і надає таким чином стимули до праці,... гарантує кожному справедливо набуті ним блага,

Райнгольд Циппеліус. Філософія права: Підручник. — К., 2000. — С. 212. Там само.

-421-

ставить дійові обмеження зазіханням інших людей і слугує таким чином правовому спокою»¹.

Приватна власність забезпечує й те, що частина суспіль­ного регулювання інтересів здійснюється у приватному по­рядку, чи обмежується діяльність держави.

Водночас у правовій державі соціального характеру й інші відносини врегульовуються не лише нормативно-пра­вовими актами державної влади. Частина з них передається для «самооформлення» зацікавленими сторонами та спіл­ками плюралістичного суспільства, які завдяки «приватній автономії» в обмеженому обсязі самостійно врегульовують «взаємні правові відносини й безпосередньо впливають на конкретне оформлення своїх обов'язків та прав... на підставі угод, що мають зобов'язальну силу для їхніх учасників»².