Давньогрецької державності

Першу спробу раціоналізувати уявлення про етичний, морально-правовий порядок у людських стосунках знаходимо в героїчному епосі стародавніх греків, передусім в поемах Гомера «Іліада» й «Одіссея» і Гесіода «Теогонія», «Труди і дні», які започаткували міфо-епічну традицію в античній культурі і, зокрема в уявленнях про державу і право. В їхній творчості відображено спробу в інтуїтивно-поетичній формі осмислити поняття «право природне» і «право позитивне», «благозаконня», «беззаконня», «закон». Вони намагалися з'ясувати співвідношення свободи волі і правового порядку, що в подальшому було осмислено Арістотелем та римськими юристами. Необхідно зауважити, що «свобода» у поетичній творчості, філософії і повсякденному житті стародавніх греків розглядалась як фундаментальна цінність. Але реальних свобод і прав окремо взятий громадянин не мав. Стародавні греки розуміли під свободою незалежність міста-батьків-щини або його демократичне самоврядування.

Згідно з уявленнями Гомера і Гесіода стан належного правопорядку у суспільстві Стародавньої Греції забезпечувався гармонійним поєднанням звичаїв із принципами все-охоплюючої справедливості, які вимагали створення умов для компромісного вирішення проблем суспільного життя. Формою такого поєднання висувався закон («номос»). Однак уже тоді поети звернули увагу на те, що люди, незважаючи на свою природу (мають розум) порушують належний правовий порядок, спричинюючи хаос і беззаконня (дисноме). Ігноруючи закон, люди діють усупереч принципам всезага-льної (космічної) справедливості, за що часто бувають покарані богами. Божа кара посилається людям для того, щоб відновити порушену гармонію (тобто належний правопорядок). Отже, Гомер і Гесіод, хай і в інтуїтивній формі, все ж здогадалися, що причиною суспільних негараздів є сама людина. Цей здогад згодом буде сформульований Протагором як твердження, що «людина є мірою усіх речей».

Спробу Гомера і Гесіода раціоналізувати уявлення про належний порядок в людських стосунках розвинули «сім мудреців», Піфагор, Геракліт, Демокріт (ІХ-УІ ст. до н. є.). Намагаючись віднайти природну причину змін у навколишньому світі, ці мислителі остаточно відійшли від міфологічного способу пояснення світобудови до раціонального його осмислення. Наприклад, на думку одного із «мудреців» Афін архонта Солона (середина VI ст. до н. є.) фундаментальна роль у космічному устрої світу належить справедливості діке і закону номос. Запорукою ж благодатного розвитку життя в полісі є законний порядок, а найгіршим злом, що веде до втрати полісом свободи є беззаконня і міжусобиці. Солон в історії Афін відомий як мудрий реформатор. Головною метою реформ Солона було примирення інтересів ворогуючих угруповань у середовищі вільних громадян міста-держави. Тому він запровадив практику позбавлення громадянських прав тих, хто порушував або закликав до порушення законів.

Політичним ідеалом Піфагора і піфагорійців було правління освіченої аристократії на засадах справедливих законів. Для цих мислителів справедливими законами вважалися звичаї і традиції міста-держави, а бездоганне їх виконання — найвищою добродійністю, що здатна прдолати найгірше зло для полісу - анархію. Піфагорійці вкрай негативно ставилися до демократії, критикуючи цю політичну форму за надмірність свободи, що часто спричинює хаос і завершується втратою свободи для полісу.

Прихильником ідеї правління освіченої аристократії виступав і Геракліт (бл. 530-470 рр. до н. є.), який не схвалював порядку демократичного прийняття законів. Дотримуючись не надто високої думки про плебс, він порівнював «розумування натовпу» хіба що з дитячими забавами. Філософ не схвалював законотворчої діяльності, яка орієнтувалась на віджиле родове право, звичаї і традиції, визнаючи виняткове право на існування нового писаного закону для полісу. За його уявленнями позитивний закон за змістом повинен відповідати вимогам всеохоплюючої вічної справедливості і правди (діке), яка інтерпретувалась Гераклітом як всесвітній розум (закон природи) — Логос. Саме Логос, на думку мислителя, керує Всесвітом і людьми. Логос у грецькій філософії означає водночас «слово» і «зміст» (смисл). Цим поняттям позначається протилежність всьому безвідповідальному, безглуздому, брутальному і безформному як у світі в цілому, так і окремо в людині.