Частина четверта

Я набираю воду у ванну. Навіщось, мабуть, радше, за звичкою, доливаю в неї два ковпачки бузкової піни. Вона розповсюджує по кахельній кімнаті справжній, майже живий аромат квітів. Я зволікаю, вирішуючи, чи варто роздягатися? Чи виглядатиме естетично те, що мене знайдуть тут абсолютно голим, роздутим і розпухлим. І кімната, певно, вже не пахнутиме бузком…

Я думаю, що якимось чином ближче до кінця варто подбати про те, щоб відкинути пластиковий корок і випустити воду. Це можна зробити, затиснувши ланцюжок між пальцями ноги.

Поки тече вода, я палю на кухні. І думаю. Але, слава Богу, скоро я зупиню цей потік.

Одночасно працюють два телевізори - в кімнаті і на кухні. Перед тим, як лягти у воду, зроблю звук голосніше. Чи скоро все скінчиться?

Всі довкола вітають мене, вважаючи, що все тільки розпочинається. Що я започаткував нову еру в стилістиці кіно, тобто те, про що я давно мріяв, - переворот, заколот, вибух, революцію…

Я не одразу зголосився на пропозицію. Вона була надто фантастичною. Надто божевільною. Надто спокусливою.

Мої боси, нині медіа-магнати, а в минулому - мої викладачі - без мене не впоралися б. Обидва були надто старі. Свого часу вони лише наблизились до ідеї і зробили перше реалті-шоу, яке здобуло шалений успіх. Згодом ця ідея розтиражувалася, зневілювалася, давши можливість іншим заробляти шалену купу грошей. Однак це не було їхньою метою. Вони прагли робити найреалістичніше мистецтво, а не програми для куховарок. Вичікували і обмірковували стратегії знищення рамок між кіно реальним та ігровим. Я теж інтуїтивно мріяв саме про це. Шукав таких божевільних. А вони знайшли мене…

Вони таки божевільні, поведені. Серед моїх ровесників таких немає. Пояснюючи ідею, вони підстрибували ледь не до стелі, розмахували руками, крутилися, мов в’юни в мішку з сіллю, здираючи з себе луску часу і перетворюючись на захоплених школярів. В інституті я їх обожнював, немов богів!

Вони розкрили переді мною перспективи справжнього, а не штучного - того, чим було для них мистецтво і у що вірив і я. Вони об’їздили світ, знали, як він влаштований від самого ядра до верхівки Монблану, проте не знаходили в ньому нічого цікавішого за справжність, за природність - складових і вічності, і мистецтва. Принаймні, такою була їхня позиція…

…Я побовтав рукою у воді, подумавши, що капелюх піни не виглядає пристойно. Випустив воду. І почав набирати нову. Вже без піни.

Чому я не відмовився?

Певно, на це запитання я не відповім навіть в останні дві хвилини перед тим, як вода у ванній охолоне і почервоніє. Зараз на це питання можна знайти сотню відповідей. Одна з них - про рамки. Я все життя почуваюсь в якихось рамках, вони тиснуть не мене з усіх боків, викликають відчуття комплексу невтамованої спраги…

Я міг розпочинати будь-яку авантюру - від небезпечних поїздок до розведення бджіл. Кожна нова справа поглинала мене з головою - захоплення, драйв, творчий захват здавалися мені безмежними до тих пір, доки справа була незвіданою. Потім захват минав, справа налагоджувалась, існувала сама по собі, а я починав відчувати, як мені поволі стає тісно, душно, і якийсь час я намагався жити у цьому затиснутому стані, зіщулившись у позі зародка. Згодом, коли перебувати під таким тиском ставало нестерпним і нудним, я ламав усе, виривався і йшов далі. Тоді знову рано чи пізно відчував тиск і задуху. Я гадав, що таким чином йду до певної мети - наприклад, зробити щось велике, залишити слід у вічності. Тепер я думаю, що це звичайний синдром бездонної діжки, яку неможливо наповнити.

З жінками у мене відбувалося подібн. З усіма, крім НЕЇ. Але я розумію це лише тепер, стоячи над краном, з якого тече вода. І якщо припустити, що всі води землі пов’язані між собою однією кровоносною системою, я б хотів, аби краплина тієї води, що її поглинула, була нині тут, у цій ванні…

…У моїй голові все переплуталось. Я прагнув усе виправити, прагнув розповісти правду, але її ніхто не бажає чути. Вітають з успіхом… Я ходжу в білому костюмі. Я даю інтерв’ю. Хіба не цього я прагнув?! Я перечитую все написане про наш спільний успіх і не знаходжу там жодного слова, під яким міг би підписатися.

Треба спалити, усі ці статті…

«Нарешті наш кінематограф виборсався з мілкого побутовізму, перетнувши межу між реальністю та підсвідомістю. Її більше не існує. І це довела стрічка «Дорога», котра за місяць у прокаті зібрала 26 мільйонів євро і продовжує збирати урожай далеко за межами країни. Ось кілька ексклюзивних відповідей на запитання нашого кореспондента від творців цієї геніально-моторошної стрічки.

Кор.: У чому, на вашу думку, полягає успіх фільму?

Пан Людвиг Людцик (продюсер): У тому, що це… не кіно (сміється). Нам давно спало на думку синтезувати мистецтво з реальністю, але як саме це зробити ми довгий час просто не знали. У нас не було ані чіткого сценарію, ані акторів, котрі б змогли втілити наш задум. Потім, коли вималювалась концепція, ідея та шляхи її втілення, ми досить ретельно відбирали акторів…

Кор.: Вам це було складно?

Пан Лука Мілош (продюсер): Так, проводився досить серйозний кастинг на двох перших діючих осіб. Точніше - чотирьох, адже дії героїв у реальному режимі мусили своєю бездоганною грою підхопити професіонали. Причому, подібні до головних героїв на всі сто відсотків. Звісно, гримерам довелося добряче потрудитись… (сміється)

Кор.: Чи важко було компонувати художні кадри з докуметальними зйомками?

Л. Л.: Це була кропітка і довга робота. Глядач мав повірити, що в ігрових шматках фільму діють ті самі люди. Але розкрити вирбничу кухню повністю я не маю права…

Кор.: Чому в стрічці так багато крові? Адже всі герої - цілком добропорядні громадяни.

Л. М.: Тому, що нинішнє суспільство прагне видовищ, а видовищем з покон віку вважалися публічні тортури! Тобто, метафорично кажучи, нинішні споживачі, на яких перетворюються цілком нормальні і навіть інтелектуально розвинені, люди, хочуть знати, на що вони були б здатні, якби всі табу було знято. Ми їм це дали. З наміром показати, що людська природа не змінилася…

Кор.: Як підбирали двох інших персонажів?

Л. Л.: Щасливою випадковістю. Підбирали лише акторів…

Кор.: Як склалася доля акторів після участі в стрічці? І де зараз ті, хто рухав сюжет у реальному режимі?

Л. М.: Щодо перших - у них нині купа пропозицій. Гадаю, наш фільм дасть їм поштовх для продовження кар’єри не тільки в межах нашої країни. Доля інших нам не відома… Хоча ми готові були до будь-яких відшкодувань, якби вони захотіли судитися з Компанією. Втім, жодного позову поки що немає…

Стрічка викликала неабияку дискусію про етичність подібних проектів, хоча для митців завжди важливим був результат - а він є!

Переказувати сюжет фільму немає жодного сенсу, позаяк на перший погляд він мало чим відрізняється від того, що ми нині бачимо на екранах.

Двоє співробітників вирушають у відрядження, підбираючи дорогою двох випадкових попутників. Збиваючись у невеличку антисоціальну зграю, вони здійснюють ряд злочинів і вчинків, на перший погляд, не притаманних жодній нормальній людині.Чого лише варта сцена розстрілу гостей на сільському весіллі… Пограбування сільрадівської каси, в якій знайшлося лише десять гривень… Зрештою - приєднання до втаємниченої секти і зникнення останього героя в кратері Всесвітнього океану…

Родзинкою цього претензійного «екшену» є безперечно майстерно вмонтовані зйомки прихованою камерою, що мають такий шалений вплив на підсвідомість глядачів усього світу. Це більше, ніж закон двадцять п’ятого кадру, це - відкриття у мистецтві, феномен на межі злочину і геніальності!

Фільм «Дорога» привів митців усього світу на поріг нової ери! Що за ним?…

У наступному номері часопису чекайте на інтерв’ю з оператором і виконавцем ролі в реальному режимі Богданом Харчуком.»

Не буде цього інтерв’ю. Не буде…

Я нікому не дзвонив вже два-три тижні, збрехавши, що їду відпочивати за кордон. Я дійсно їздив. Але ближче. Сів в авто і проїхав тією дорогою, якою їздив кілька років тому. Мені треба було попрощатися з Євою…

ДІМ

…Зовні він лишився таким самим: камінною коробкою, яких багато на будь-якому віддаленому хуторі. Про незвичність помешкання і його господарів говорили лише бамбукові завіси на вході і дивно розмальований колодязь. Подвір’ям бігає великий чорний пес із розумними вологими очима.

Всередині все якось феєрично, ніби потрапляєш у гаїтянську хижку або всередину колейдоскопу, чи входиш у полотно Гогена.

Чисті кольори (в загальній гамі - чорні, помаранчеві, зелені, бузкові), геометричні візерунки плетених килимів, оберемки духмяних трав на стінах, мотані ляльки, глиняні глечики, картини - повна еклектика, що, на подив, не утворює жодної дисгармонії.

Вітер коливає бамбукові завіси, і їхня природня ненав’язлива мелодія додає ілюзії потрапляння в інший вимір, де панують кольори і звуки.

Всередині просторої зали росте дерево. Воно майже досягає стелі, в якій для розлогої крони вже приготовано «вихід» у вигляді круглого скляного отвору. Телевізор і радіо відсутні. Проте є музичний центр і величезна кількість шафок, заповнених дисками. Тут завжди лунає музика - будинок плаває в океані музики - під музику росте дерево, музика омиває візерунки на килимах і вони завжди зберігають яскравий колір, тут не псуються овочі і не кисне молоко…

Я був у цьому місці двічі.

Вперше, коли вони вирішили залишитись тут. Єва тоді ще не народила, а дім не був таким, яким я побачив його під час цього останнього візиту, коли її життя повністю налагодилось, а моє вщент зруйнувалося. Хоча нині я і приїхав на новому авто з купою подарунків.

Коли ми лишили їх на околиці лісу біля напівзруйнованої хати, яка зараз так мало нагадує ту руїну, я намагався довести, що це - божевілля. Але Єва дивилася на мене якимись новими очима, в яких вже не було давно знайомої мені Єви. Відверто кажучи, я був певен, що ця її примха - ненадовго.

Тепер, коли я потерпів повне життєве фіаско і якимось дивом відшукав це село, цей дім, то страшенно здивувався, побачивши, що в ньому все гаразд, що в ньому звучить музика, що він існує…

За певний відрізок часу мого існування в місті я неоднаразово дізнавався через знайомих, чи не повернулася Єва (звісно, не видаючи таємниці її перебування). І мені казали, що, певно, вона поїхала до свого американця, котрий наполегливо розшукував її рік чи два тому.

Отже, я поїхав туди вдруге. І востаннє.

Я приїхав, коли ані на подвір’ї, ані в будинку нікого не було. Сонце сиділо на краю пофарбованої в яскраво-жовтий колір криниці, і на цьому тлі чітко вимальовувалися червоні відбитки дитячих долоней. Я погукав, але до мене повільно підійшов лише пес - надійних сторож, в очах якого світилося попередження. Але він не гавкав, не метушився - просто пішов за мною в хату, не відступаючи ані на крок.

Я розсунув бамбукові завіси - за ними відкрилася панорама просторої зали. Пахло травами і деревом. На дубовому столі біля вікна стояв слоїк із темним медом. Він світився мов ліхтар, відкидаючи бурштинові відблиски на стіни. Посеред кімнати стояло широченне ліжко, накрите ковдрою, майстерно зробленою із клаптів тканини. Всередині ліжка, мов у морі, розкидавши руки, спав хлопчик. Він світився так само, як мед - світлошкірий, рожевий, порцеляновий, шовковий, золотий, оксамитовий, теплий у своїх снах. Він зворушливо дихав оголеним животиком і зрідка стискав і розтискав пальчики з крихітними рожевими нігтиками.

Шматочок людської плоті. Дивно… Не знаю, скільки часу я простояв в суцільній прострації. Пес незворушно стояв поруч, готовий вчепитися мені в горлянку. Мотор, камера…

…Ззаду до мене нечутно підходить Єва. Я не обертаюсь, але знаю, що це вона. Я не обертаюсь, аби подовжити мить нового впізнавання. Певно, тепер вона зовсім інша - інша вся, а не тільки очі. Але - яка?

Яка жінка живе в цьому будинку? Чи схожа вона на свого двійника, що метушиться на екранах світу? А ще я не обертаюсь тому, що не знаю, які очі будуть у мене…

Ми дивимось на малюка. Він - єдина точка, на якій схрещені наші погляди і в них в цю мить немає неправди. Пес відступає на крок і дихає привітно - впізнав хазяйку і заспокоївся.

Я киваю головою на малюка.

- Він просто розкішний, - кажу я.

- Так, це Розкішний, - каже вона і мені незручно і трохи моторошно чути її спокійний голос.

- Ти знаєш, - додає вона, - він народився із таким волоссям! Мені досі шкода його стригти.

- Ти знаєш, - каже вона, - Він вже говорить! Так, так, він говорить такі цікаві речі!

- А колодязь бачив? - каже вона, - Це його робота!

- Ти знаєш, - каже вона, - З тої пори, як він з’явився, я зовсім не відчуваю часу! Зовсім. Ніби ми народилися водночас.

Мені ніяково, але я мушу запитати і питаю, де Іван.

- О, - каже вона, - Він в майстерні. Це тут неподалік. Він збудував ще й майстерню і так само - довкола дерева! Туди до нього приїздять за картинами! І - уяви собі! - ніхто не знає, що є ще й цей дім! Вважають його дивним відлюдником! Але картини купують весь час. Кілька навіть придбали музеї…

Вона перелічує музеї і в мене очі лізуть на лоба. Тепер я розумію, звідки на стінах срібна зброя і новітня техніка в кухонній частині зали, і все інше, що тепер впадає мені в око і говорить про заможністьгосподарів помешкання.

Я хитаю головою, але ще не хочу обертатися. Єва мене добре розуміє. Вона продовжує говорити.

- А все почалося з однієї картини, яка дивом вціліла в його старій майстерні.

Хоча для мене це не дуже приємна історія… - додає вона і замовкає.

І я розумію, що це - справжня історія, а не та, в якій діє її двійник.

Але я не хочу розпитувати. Я більше не хочу чути ніяких історій. Їх надто багато. З мене вистачить своєї.

Нарешті я обертаюсь.

І бачу Єву…

У неї засмагле обличчя і пухнасте темне, довге волосся, як і у хлопчика. Від завивки та білої фарби не лишилося й сліду. Вона в довгій прямій ситцевій сукні і плетених сандаліях. Я ніяковію перед цією незнайомою жінкою.

- Ти сюди - як? - з посмішкою питає вона, - Проїздом? Хочеш - лишайся, відпочинь. У тебе стомлений вигляд. У нас все своє - сир, молоко… Ти такий худий.

Хлопчик на ліжку зарухав ніжками і вона жестом показала: треба вийти, він заснув недавно.

Ми виходимо. Пес лишається біля ліжка, позіхає, видаючи кумедний звук і нашорошує вуха. Потім лягає мордою на лапи і дивиться на мене знизу вгору, від чого його великі вологі очі стають майже людськими.

З духмяної пістрявої напівтемряви ми виходимо на обійстя.

Єва веде мене до альтанки вглиьині саду. Всередині вона так само завішана тканими килимами з дивними геометричними візерунками, ззовні - вся заплетена хмелем. І знову еклектика - в альтанці щось на кшталт бару із шикарною кавоваркою та іншим начинням, якого в селі не побачиш. Єва варить каву.

Я дивлюсь на її спину, на довге волосся, що коливається нижче лопаток і світится, мов шовкові нитки. Навіть спина випромінює спокій. У мене стискається горло…

- Я не сподівався, що ти ще тут… - кажу я.

Єва обертається, посміхається.

- Дурень… - каже вона, - Який же ти дурень, Данику…

І ставить переді мною глиняний кухлик із кавою. Дерев’яний стіл, аромат кави, сливовий сад…

Я тримаю в руках цей старий кухлик із тріщиною на боку і на мене накочуються нечітки розмиті спогади, я тону в них.

- Впізнав? - посміхається Єва, - Це ми купили в тої бабці, що розповідала про панночку із бантом на шиї. Пам’ятаєш?

Спазм у горлі. Я роблю ковток і навмисне обпікаюсь.

- Я не надовго… - невпопад кажу я і втуплюю очі в кругле чорне озерце кави в кухлику, топлю в ньому очі.

- У тебе гарне авто, - каже Єва, - Видно, що в тебе все гаразд, хоч ти і добряче змінився.

Так, у мене все гаразд, все «путьом»… Я мовчу. Знаю, що варто було б сказати пару слів про те, про що вона не наважується розпитувати. Але вона не питає. І я не розпоідаю. Вона теж не хоче чути ніяких історій.

Ми говоримо про хлопчика.

У нього купа різних імен, але поки що його кличуть Розкішний - це перше, що вона почула від повитухи, котра приймала його на світ.

- А знаєш, хто вона? - хитро питає Єва і не дочекавшися відповіді, говорить: - Аугустина! Іншої ми б сюди не допустили.

Я німію.

Я задихаюсь.

Так не мало бути! Я був певен, що ми просто погрались в якусь гру, а потім все має стати на свої місця. Правдою лишиться лише те, що зафіксовано на плівці. Чому ж тоді існує цей будинок? Цей хлопчик? Чому я не міг зробити щось подібне? Жити ось в такому домі, пиляти дрова, ходити із собакою до лісу і…

Я проливаю каву на сорочку. Єва сміється. Це не Єва - це Євпраксія, котра більше не боїться свого імені…