Зупинка в дорозі. Аугустина

Настав час денної кави. Марія внесла філіжанку і змінила майже порожню пачку вишневого тютюну на бергамотовий. Аугустина сиділа в напівтемряві, час від часу поглядала у шпарку між важкими оксамитовими фіранками.

Вона бачила людей. А за ними - коричневу смужку дороги між жовто-зеленим лісом соняшнику. Люди гули, мов бджоли. Дорога лежала розтоптаною, розпластаною шинами гадюкою.

…В полуденний час відчуття хаосу і безладу нестерпно її мучило. Його можна було порівняти хіба що з нічними жахіттями, які вона вбивала пігулками снодійного.

…В такий час її мучили грішні думки. Вона мусила любити людей. Але з кожним днем відчувала: це стає неможливим. Раніше вона намагалася вислуховувати всіх, хоча їй це було непотрібно: вона одразу могла сказати, хто перед нею, з чим прийшов і чи вартий допомоги. Проте давала можливість висловитись, оскільки знала: невисловлені люди - це як крик, замкнений в горлі, як міна уповільненої дії.

А слухаючи їх, доходила висновку, що мало хто заслуговує на увагу - все, що вони могли сказати, стосувалося мізерних особистих речей, жоден не був готовий змиритися і прийняти все, як належне. Тому вона залюбки лікувала хворих, однак розгублених не вислуховуючи. Вона знала, що половина з тих, хто витоптує траву під її будиноком, повернуті очами всередину себе, але, на відміну від неї, бачать там лише темряву. Були серед них і ті, хто приходив заради цікавості чи перевірити «яснобачення». Вона звикла і до цього.

Звикла і збайдужіла до розмов про себе, до газетних статтей, в яких її звинувачували у шарлатанстві. Сидючи в темряві (аби її не змогли зненацька сфотографувати), вона посміювалась над тими, хто приходив до неї під маскою прохача, намагався розкрутити на розмови, а йшов, мелодраматично витираючи сльози. Адже… посадіть переді мною будь-якого циніка - я говоритиму із ним десять, двадцять, тридцять, сорок хвилин, а в особливо клінічних випадках навіть годину - і під кінець часу, встановленого його мозковим центром, обіцяю - він заплаче. І це будуть нормальні солоні сльози нормальної людини, з якими вона згадає безліч знакових і забутих дрібниць свого життя. Але вона вже не могла приділити довгим розмовам ані хвилини, адже тепер лише констатувала те, що бачила, і - нічим не могла допомогти. То було найгірше. Згодом вона замислилась над тим, чи варто взагалі говорити людині щось конкретне і перейшла на метафори, сподіваючись, що тоді черга зменшиться. Однак цього не сталося, й Аугустина вже стала пам’ятником, проклявши той день, коли з її долонь полилося світло просто в тлусте черево сільського п’яниці, - воно нічим на те не заслуговувало…

…Серед жовто-зеленого поля вона побачила, що машина повертається…

Вона їхала швидко. Так швидко, що Аугустина не встигла зробити другий ковток. Від лискучо-білого панциря котилися барвисті, зустрічні, безладні, невпорядковані хвилі, більше схожі на вир. Аугустина простягнула руку над цератою, якою був накритий стіл, і на ній вималювалася дорога - розполастана гадюка з крихітним білим жучком посеред зелено-жовтих квадратів. Це було схоже на землю з висоти пташиного лету. Рука Аугустини тремтіла. Вона відчула, що кермо погано слухається її, що правий бік горить від болю, з лівої груді - витікає чорний струмінь гніву, а над усім цим незворушно висить куля холодного місячного сяйва. Аугустина обома долонями згребла всі ці відчуття у невидимий кавалок і піднесла до обличчя, вмиваючись і протираючи ним очі.

Коли машина під’їхала і зупинилася, вона вже знала, що робити.

Розпорядилася, аби хворого внесли в прибудову до літної кухні так, щоб цього не бачили інші, й попросила залишити її з тим чоловіком наодинці.