Мандрівка до моря 8 page

Я сказав:

– Ви маєте рацію, ми… Але суддя звелів мені мовчати. Мовляв, жарти зараз абсолютно недоречні, в чому я матиму нагоду невдовзі пересвідчитися сам. Трохи наляканий, я наважився, однак, додати, що й справді не бачу нічого поганого в своїх діях, адже здоровий глузд підказує мені, що я маю право продавати своє майно за будь‑яку ціну, яку вважаю для себе достатньою. Суддя заперечив, що в даному разі йдеться не про здоровий глузд, а про закон, отож він, мовляв, просив би мене взяти це до уваги. Очевидно, суддя був настроєний до мене недоброзичливо, бо, замовкнувши, він двічі виразно кивнув адвокатові, ніби хотів сказати: «Ми йому покажемо!»

Обличчя адвоката прибрало дуже заклопотаного виразу (в душі я тішив себе надією, що він теж відчуває до мене симпатію, що йому неприємно розпочинати проти мене справу; я залюбки сказав би йому, що для мене все це не має ніякісінького значення, і тому хай він не бере цього так близько до серця, але я побоювався нового зауваження сердитого судді). Обернувшись у мій бік, адвокат вибачився і сказав, що після сьогоднішньої зустрічі йому не лишається нічого, як дати хід справі. Його зауваження видалося мені розсудливим (адже з розглядом справ у наших судах не дуже поспішають), отож я радісно погодився з ним. Всі були нібито вражені і якусь мить збентежено дивилися на мене.

Ми вийшли разом з адвокатом. Він гаряче запевняв мене, що йому дуже прикро, що так сталося, і пильно дивився собі під ноги. Я порадив йому не турбуватися, зауваживши, що моя фірма, безперечно, знайде якийсь вихід. Розсталися ми найкращими друзями, і я подумав, що коли поводитимуся розважливо і не пертиму на рожен, мені вдасться швидко й успішно впоратися з цією справою. Тим дужче я був здивований, коли через кілька тижнів одержав написаного плутаною мовою наших судочинців листа, в якому мене повідомляли, що засідання суду «у справі нелояльної конкуренції відбудеться наступного четверга о 8‑й годині 15 хвилин і що я зобов’язаний з’явитися на нього «під загрозою штрафу»; в разі, коли я не з’явлюся без поважної причини, поліція припровадить мене силоміць. Адвокат, видно, не зумів переконати своїх клієнтів у безпідставності й марності їхнього позову. А може, він цього й не пробував зробити, подумав я, може, він сподівався, що мої супротивники, – ці могутні об’єднання, представники яких сиділи в обох палатах нашого парламенту, – щиросердо вилають мене на суді, та й годі; адже адвокат – розсудлива й вольова людина.

В усякому разі, я був радий, що знову побачу його, і йшов на суд з якимось приємним відчуттям, хоч мені й довелося встати раніше, ніж це корисно для здоров’я. Але людина значно витриваліша, як звичайно гадають. У вас у лікарні, пане професор, нас щодня зганяють з ліжок у таку пору, яка, мабуть, більш підходить для тренувальних занять школи нічних сторожів, аніж для закладу, де лікують нервовохворих. І все ж таки моє здоров’я не зазнало тут ще майже ніякої помітної шкоди, окрім хіба того, що я почав кліпати очима.

Великий чудовий зал, до якого нас увели, був розділений дерев’яною перегородкою на дві половини. В першій на підвищенні сиділи судді й канцеляристи, займаючи місця відповідно до рангу; друга половина призначалась для обох сторін і досить численної сьогодні публіки. Я прийшов сам, хоч керівник нашого правового відділу й наполягав на тому, щоб я взяв його з собою. Адже я був особисто знайомий з адвокатом супротивної сторони і знав про його прихильне ставлення до мене. Тому мені й не хотілося приводити до суду його колегу і цим змушувати його зайняти надто тверду позицію. Крім того, своїм підкреслено недбалим поводженням і спокоєм я сподівався провчити суддю і моїх супротивників, показати їм, як недоречно зчиняти увесь цей галас заради розв’язання такої дрібниці.

Адвокат поважно кивнув мені головою, його супутники, два добродії в чорних костюмах, суворо поглянули на мене. Оскільки моя фірма була відома по всій країні, я не дуже здивувався, помітивши в перших рядах кореспондентів газет з блокнотами і олівцями в руках.

Суддя, – він сидів на найвищому місці, – відкрив засідання довжелезним вступним словом, у якому було багато само собою зрозумілих речей. Я тим часом роздивлявся вирізану з дерева фігурку Юстиції над його головою, оте жалюгідне створіння, що собі на горе і нам на шкоду навпомацки плентається крізь тисячоліття. Адже саме їй слід було б, перш ніж судити, добре придивитись до всього, а не тільки правити за підставку для власних терезів. Коли б я був начальником на Олімпі, то зняв би з її очей‑пов’язку і віддав Венері, її привабливій сусідці.

Суддя закінчив промову й надав слово адвокатові. Байдужа посмішка, з якою я мав намір просидіти весь процес, застигла у мене на обличчі. Я не впізнав цього доброзичливого чоловіка. Він сказав, що його клієнти двічі намагались порозумітися зі мною, але всі їхні пропозиції я відхилив, лиш нерозважливо знизуючи у відповідь плечима. Коли, мовляв, раніше успіхи моєї фірми були для нього загадкою, то відтоді, як він познайомився з моїми способами ведення справ, йому все стало абсолютно ясно. Далі адвокат заявив, що я забрав собі в голову, ніби можу поводитися в нашій країні як самодержець – нехтувати її закони і душити чесних конкурентів за допомогою найогидніших махінацій; причому мені, мовляв, байдуже, що завдяки цьому втрачали шматок хліба тисячі й десятки тисяч чесних громадян. Він готовий навести високому судові докази свого звинувачення. Поки говорив адвокат, суддя не зводив з мене ворожого погляду, а публіка витріщилася на мене, наче на лева в клітці.

Будучи об’єктивним, я мусив визнати, що адвокат має рацію. Адже звідки він міг знати про мої справжні наміри? Він дотримувався фактів і по‑своєму вміло оперував ними. Говорив він так запально й красномовно, що мало не переконав мене самого в моїй підлоті. У всякому разі, в душі я змушений був визнати, що справжні імпульси моїх дій були не набагато кращі за ті, які він мені закидав. Завдяки його чудовій промові я побачив, як риса за рисою формувався мій характер, і усвідомив, як глибоко я загруз у багнюці гешефтмахерства і обману. Уважно слухаючи адвоката, я не зводив очей з його хвилястого волосся; мені навіть здавалося, що це – мій адвокат, який своєю пристрасною промовою і всією силою аргументації намагається звільнити мене від безплідного кружляння в топчаку, у який я дав запрягти себе, наче коня.

Процес, як бачите, проходив зовсім інакше, ніж я сподівався: замість тріумфу, яким мала увінчатися моя витримка і на який я збирався відповісти скромною гідністю, він, завдяки артистичному талантові адвоката, обернувся на суд проти мене.

Коли суддя надав мені слово, справа була вже майже програна. Я спробував правдиво розповісти, як усе сталося, і заявив, що ніколи не мав наміру заподіяти комусь шкоду. Продукція, яку випускала моя фірма, була, зрештою, зовсім абсурдна і, по суті, нікому не потрібна, і я вибрав її з сотні варіантів саме тому, що сподівався в такий спосіб значно підвищити видатки й дещо знизити прибутки.

Моя коротка промова справила на всіх приголомшливе враження. Адвокат враз підхопився і вигукнув:

– Передусім прошу зафіксувати в протоколі слово «абсурдна»! Ми не помилимось, якщо подамо на нього позов за намагання підірвати наш кредит. Тут твердили, ніби продукція, яку випускають мої клієнти, абсурдна і нікому не потрібна. – Він підняв правицю й став переді мною, величний і серйозний, наче статуя Свободи. – Ви, шановний, помиляєтесь, якщо гадаєте, що можете продовжувати свою непристойну й цинічну гру перед високим судом. Хвалити бога, наша справедлива держава знає, як захистити слабших від підступності властолюбців; наші громадяни, батьки й матері наших дітей, всі як один, незламним муром стануть на захист святості права і закону, якими, пане, ви нехтуєте з нечуваним зухвальством!

Після цієї чудової репліки обидва суворі представники конкурентних фірм потисли адвокатові руку. Кілька чоловіків у задніх рядах зааплодували, і я теж ледве не приєднався до них, так сподобався мені цей порядний добродій у всій своїй величі і так мало, здавалось, все це стосувалося мене.

Голова суду не слухав адвоката і, нахилившись до свого колеги, що сидів ліворуч, стиха розмовляв з ним. Коли знову запала тиша, він лагідно запитав мене:

– Ви не відмовляєтесь од своїх слів?

– Звісно, ні! – відповів я.

– Отже, ви запевняєте, що випускали продукцію лише з метою підвищення видатків і зниження прибутків? Так чи ні?

Я кивнув головою, але йому цього було замало, і він вигукнув:

– Скажіть виразно!

– Так, – відказав я.

– В такому разі нам не лишається нічого іншого, як передати справу до державної прокуратура Факт умисного погіршення балансу з метою зниження податку встановлений.

Скажіть відверто, пане професор, – адже такого ви не сподівалися, правда ж? Ви кажете – приголомшливо? Так, це влучне слово! Приголомшливо! Мабуть, зайве говорити, що я програв процес і знову мусив сплатити кругленьку суму?

Присутні кидали на мене ворожі погляди, і коли б вони щойно не пересвідчились у м’якості й безглуздості наших законів, то, певне, розтоптали б мене на смерть. Героєм дня був адвокат; йому тиснули руку навіть судові чиновники, що сиділи по той бік бар’єра. Він виграв бій за справедливу справу, бій проти підлості (а саме такі перемоги допомагають людству зробити захоплюючий стрибок уперед, назустріч своїй далекій меті), виграв одну з численних битв на захист закону. Яка це хибність і однобічність оспівувати тільки грізних героїв війни, що сидять у воронках від снарядів, і не бачити також героїв‑інтелігентів у чорних костюмах, які невпинно й невтомно борються за добро (коли це їм самим дає вигоду)!

Знову йде дощ, знову дощ! Вчора я був у гостях в мого професора. Він навіть запросив мене повечеряти разом з ним. Ми їхали автомобілем; він і справді живе зовсім недалечко, у затишному двоповерховому будинку, кухонні вікна якого захищені залізними гратами, його дружина має здоровий вигляд, більше сказати про неї нічого не можу. Вона мало говорить і здебільшого ховається за личиною стриманої гідності, яка так личить дружинам наших професорів. Під час розмови вона часто посміхається, не гордовито, але самовпевнено: саме так, на її думку, мусить вона ставитись до гостей свого чоловіка. Дітей я не бачив – вони їдять на кухні. І це приємно: не тому, що я не люблю дітей, але гість завжди змушений або терпіти на собі їхній критичний погляд, або безперервно посміхатися у відповідь на докучливу дитячу цікавість; і те, й друге обтяжує.

Служницю їхню звуть Долорес, це досить кремезна дівчина з міцними ногами.

– Готувала Долорес, – каже дружина професора у відповідь на мою похвалу.

– Моя дружина очолює гурток аматорів культури, – вставляє слово її чоловік і кидає на мене безтурботний і трохи визивний погляд; він, певна річ, знає, що я змушений поводитися чемно і що мені це дається нелегко. Професор, виявляється, значно дотепніший, ніж я сподівався, часом у його риб’ячих очах спалахують навіть пустотливі іскорки. Відтепер я впевнений, що здебільшого помиляюсь, коли суджу про людей з їх зовнішності.

Я відповідаю якоюсь люб’язністю, а його дружина накладає на тарілки рибу й усміхається. Потім каже:

– Зате я погана хазяйка.

А коли мені на думку не спадає більше жодна люб’язність, я мовчки починаю длубатись у кістках форелі. (О суєта суєт! Люди виставляють напоказ свої маленькі слабості, аби тільки уникнути розмови про їхні справжні недоліки).

Ми випили по чарці коньяку.

– У мене для вас приємна новина, – промовив професор. – Мою доповідну записку прийняли. Гадаю, десь за тиждень ви будете вільні – зрозуміло, настільки, наскільки взагалі може бути вільною людина. Ви задоволені?

– Не знаю. Мені сподобалося бути під вашим захистом. Скажіть, пане професор, чи ви самі принаймні впевнені, що поза стінами вашої лікарні живуть нормальні люди, а в лікарні – божевільні? Чи, може, навпаки?

– І взагалі ваша справа вважається закінченою, – веде далі професор. – Ви ще не відмовились од своєї мандрівки?

– Бувають хвилини, коли мене можна втримати на одній жіночій волосині.

– Сподіваюсь, не на рудій?

– І на рудій.

Дружина професор а всміхається (вона, безперечно, дружина, жінка від такого фривольного жарту навіть бровою не повела б). Потім вона підводиться й просить вибачення, мовляв, їй треба до дітей. Ми вибачаємо й залишаємося самі. Професор знову наливає.

– Кажіть далі, – говорить він трохи згодом. Мається на увазі моя історія, і я оповідаю:

– Як і слід було сподіватись, я одержав два виклики в суд. Про процес у справі підриву кредиту не варто й говорити. Все було дуже просто. Адвокат зовсім легко довів, що фотоальбоми та нічні горщики мають велике значення для нашої нації. Мій соціальний стан не дозволяв йому відверто назвати мене комуністом, але він виразно натякнув, що я людина чужа для суспільства і підступна. Суддя, – цього разу товстий іпохондрик зі здутими жилами на лобі,– визнав мене винним.

Кримінальний процес у справі ухиляння від сплати податку, навпаки, мав характер урочистої інсценізації, майстерно розіграної за допомогою прокурора. Знову кілька суддів, знову публіка, журналісти, і таке ж задушливе, бідне на кисень повітря, в якому так пишно розквітає судочинство. Щоправда, цей процес відбувався в іншому залі, але й тут були надійні стіни. Знову суддя запитав мене, чи я – це справді я? (Мабуть, у судах міцно вкорінилася неподобна практика: засудженими прагнуть стати ті, хто не має на те права!)

Потім підвівся державний прокурор. Свою промову він почав досить безпристрасно, заявивши, що його цікавить не моя персона, а сама справа. Але, вже навчений досвідом, я не дуже здивувався, коли він раптом заходився горлати, показуючи на мене рукою, хоч у залі, природно, і так кожен знав, що він говорить про мене. Під час попереднього слідства, вигукував він, підсудний намагався оправдати себе тим, що буцімто був надто дурний, щоб зрозуміти помилковість своїх дій. З цим, ясна річ, важко погодитись, однак таке самовикриття яскраво свідчить про суперечливу натуру підсудного. (Схвальні посмішки тих, що сиділи за суддівським столом, і лагідно, наче для благословення, піднята рука судді). Але хіба відсутність здорового глузду звільняє від покарання? – запитав прокурор (як не дивно, звертаючись до публіки, котра з цього приводу нічого не могла сказати). Ні, і ще раз ні! Правда, цей факт міг би бути пом’якшуючою обставиною, і він, мовляв, довго розмірковував, чи не слід на нього зважити. Та оскільки у данім випадку глупота поєднується з нахабством, він вважає, що мене слід судити з усією суворістю закону!

Цього разу я взяв собі оборонця. Під час промови державного прокурора він кілька разів крадькома усміхнувся, ніби намагаючись заспокоїти мене, що все буде гаразд. І дійсно, коли черга дійшла до нього, адвокат енергійно взявся за діло. Він сказав, що не має наміру вводити когось в оману і не заперечує, що, сам того не відаючи, я переступив закон, але, мабуть, не варто було згадувати тут про глупоту. Отож це залишається на сумлінні прокурора. Дала він охарактеризував мене як людину кришталево чисту, котра повсякчас дбає про добробут своїх підлеглих і використовує кожну нагоду, щоб зробити ближньому добро. Він вважає за свій обов’язок внести поправку до того спотвореного портрета, який тільки‑но намалював прокурор.

Потім ще раз підвівся державний прокурор і заявив, що ті кілька штрихів, якими його колега доповнив портрет підсудного, мають виняткову цінність. Але щоб цей портрет засяяв перед панами суддями всіма барвами, він також хотів би дещо додати. І тут почався допит приблизно такого змісту:

Державний прокурор. Коли, власне, ви прийшли у це місто?

Я назвав місяць і рік.

Державний прокурор. І чи мали ви намір в ньому оселитися?

Я. Ні.

Державний прокурор. Що, в такому разі, спонукало вас тут залишитися?

Я. Мій компаньйон попросив мене допомогти йому.

Державний прокурор. Чи були в нього якісь причини зробити вам таку пропозицію?

Я. Не розумію, яке відношення має це запитання до процесу?

Суддя (стомленим голосом, не підводячи очей). Відповідайте на запитання державного прокурора і дозвольте судові вирішувати, має чи не має воно відношення до справи.

Державний прокурор. Відповідайте!

Я. Точно не знаю, що він мав на думці.

Державний прокурор. Він про це ніколи вам не говорив?

Я. Не пригадую.

Державний прокурор. Можливо, мені пощастить відсвіжити дещо у вашій пам’яті. Ви вклали які‑небудь кошти у підприємство?

Я. Ні.

Державний прокурор. А чи не могли б ви нам сказати, скільки у вас взагалі було грошей, коли ви прийшли до нашого міста?

Я. Напевно не знаю, в усякому разі, дуже мало.

Державний прокурор. Будьмо точнішими. Чи вистачило б у вас коптив, щоб купити, скажімо, костюм?

Тут підхопився мій оборонець і заявив протест. Але суддя махнув випещеною рукою, і оборонець самовдоволено сів на своє місце.

Державний прокурор. Відповідайте!

Я. Навряд… мабуть, що ні!

Державний прокурор. Виходить, у вас зовсім не було грошей, і все ж компаньйон прийняв вас у пай на п’ятдесят відсотків. Загадково! Та ми спробуємо розгадати цю загадку. Розкажіть нам, що трапилося з вами в цьому місті перед тим, як ви познайомилися з вашим майбутнім компаньйоном.

Я. Не пам’ятаю.

Державний прокурор. Охоче вам допоможу. Чи не затримувала вас поліція як волоцюгу і жебрака?

Я. Так.

У залі приглушений гомін; присутні кивають один одному головами.

Державний прокурор. Отже, підсудний прийшов до міста, не маючи жодних засобів для існування, і, як волоцюга, змушений був давати пояснення органам охорони порядку. А чи не запропонували вам тоді негайно залишити місто?

Я. Авжеж.

Державний прокурор. Однак ви не послухалися. А що сталося потім?

Я. Ви ж знаєте, розкажіть самі!

Суддя (блимнувши очима поверх окулярів без оправи). Прошу без зухвальства!

Державний прокурор. Гаразд, я розповім. Ви пішли у бар і зуміли переконати відвідувачів і навіть самого хазяїні в тому, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Потім, – це теж доповнить ваш портрет, – ви, як справжній аферист, наїлися й напилися! Певна річ, задарма – чи не так?

Я. Про виграш я нікому не говорив.

Державний прокурор. Он як, не говорили! І навіть не помітили, що всі вважають вас за людину, яка виграла?

Я. Ні, помітив.

Державний прокурор. І все сталося, звісно, само собою, без вашої участі!А за їжу та випивку ви заплатили?

Я. Мене частував бармен.

Державний прокурор. Ах, як мило! З якої це речі?

Я. Тому, що він вважав, ніби на мою долю випав головний виграш, хоч я і запевняв його, що це не так.

Державний прокурор (схиливши голову набік). Суд вважатиме ваші відповіді за огидні викрути шахрая, чим вони є насправді.

Знову підхопився мій оборонець. «Це неприпустимо, – вигукнув він, – щоб пан державний прокурор випереджав рішення суду!» Суддя лагідно всміхнувся до державного прокурора і сказав: «Прошу далі!»

Державний прокурор. Хіба вам запропонували стати компаньйоном не завдяки отому уявному виграшеві?

Я. Так. Саме завдяки йому.

Державний прокурор. І ви, з притаманною вам чесністю, пояснили чоловікові все, як є?

Я. Авжеж.

Державний прокурор. І, незважаючи на це, він не відмовився од своєї пропозиції?

Я. Ні.

Державний прокурор. Невже ви справді такий наївний, що гадаєте, ніби суд повірить у це?

Ні, я не був наївним. Справа була настільки ясною, що цього разу не протестував навіть мій оборонець.

Державний прокурор. Ви, певне, волоцюга з неабиякими здібностями!

Схвальний сміх усіх присутніх.

Я. Як бачите!

Я навіть не посміхнувся, однак суддя гримнув на мене: «Не смійтеся, наче дурник!»

Державний прокурор. Наступного дня ви разом із своїм компаньйоном пішли в банк і зажадали, щоб вам відкрили кредит. Вам його відкрили?

Я. Еге ж.

Державний прокурор. І вам не соромно кидати тінь на вашого покійного компаньйона, за передчасну смерть якого ви несете чи не найбільшу відповідальність, твердячи, буцімто він свідомо дав фальшиві відомості, щоб одержати гроші?!

В залі знову знявся гомін. Суддя, що досі і сидів, спершись ліктем на стіл, відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Видно, йому стало моторошно від такої людської підлоти.

Ніхто не йняв мені віри. Державний прокурор вимагав для мене шість місяців ув’язнення, але судді з їхнім ангельським милосердям присудили лише три, та ще й з правом відбути їх умовно. Потім голова суду прочитав сувору нотацію, й мені дозволили піти. Навіть мій оборонець не подав мені руки.

У таких випадках слід пам’ятати про власну гідність і не зважати на людські пересуди. Але коли ви йдете вулицею після судового процесу, на якому вас засудили до трьох місяців ув’язнення, люди здаються зовсім іншими, і ви старанно обминаєте їх. Можна глибоко зневажати наш суспільний лад і всю фальш нашого суспільства, однак у таку хвилину навіть дякуєш суспільству за те, що воно відвертається од тебе і, наче розбещена дитина, береться за нову іграшку.

Того дня мені не хотілося нікого бачити, і я поплентався ген за місто, заклавши за спину руки і, за своєю давньою звичкою, похиливши голову. Щоб дати лад думкам і щось певне вирішити, – я ще не знав, яке буде моє рішення, але воно визрівало в душі, незважаючи на всю мою інертність, – мені потрібен був час і дозвілля. «Щось має трапитися, – сказав я собі, адже недарма останнім часом я з дедалі більшою насолодою поринаю у мрії і, наче школярка після першого поцілунку, прагну щастя і безтурботного життя».

Настав вечір; манівцями я добрів туди, де колись був заснув, перш ніж увійти до містечка. Тенісний корт був порожній, і яблуня, привітна й незаймана, стояла на тому самому місці. Схвильований, я обережно сів на траву й поглянув униз, де в промінні призахідного сонця виблискували величезні скляні корпуси моєї фабрики. Я залюбки подався б геть, щоб більш ніколи не приходити сюди, і, орієнтуючись по зірках, ішов би на південь, назустріч морю, міряв би широкий світ власними ногами. Мені кортіло почати все заново. Але як відірватись од усього, що тримає мене тут? Як?!

І раптом мені на думку спало одне рішення. Геніального в ньому не було нічого, але все‑таки це був вихід, і я ухопився за нього, як утопаючий хапається за соломинку.

Мені хотілося з кимось порадитись, але я був самотній. Відчуття, що я стою осторонь людей, не залишає мене навіть тоді, коли довкола вирує шумливий натовп. Тільки цю самотність я усвідомлюю рідко. Хіба коли думаю про Бійю або коли до болю хочеться, щоб поряд була щира людина, з якою можна поділитися своїми планами. Я згадав про Бабусю і негайно подався до неї.

Було вже пізно, але старі люди сплять мало. Коли Мишка ввела мене до кімнати, стара замість привітання мовила:

– А чи не здається вам, що вдиратися серед ночі у спальню жінки непристойно?

– Авжеж, – відповів я. – Тільки палка любов або ж доконечна потреба можуть бути виправданням.

– Потреба? Вам потрібні гроші? Скільки?

– Ні, не гроші, а порада.

– О, яка підступність! Ви хочете, щоб я разом з вами несла тягар відповідальності за ваші злощасні махінації?

Я розповів їй, як закінчився процес, і спробував змалювати своє становище. Бабуся слухала, і в очах у неї спалахували лукаві вогники. Трохи згодом вона сказала:

– Хіба я першого ж дня не радила вам іти геть? Що ви тут загубили, дурнику? У цьому закутні, де нудно, наче в акваріумі!

– А я піду звідси!

– А старий мотлох продасте?

Бабуся мала на увазі фабрику. О, це була гідна подиву жінка. Ця багачка ніколи не соромилась виявити зневагу до власності. Я відповів, що гроші в дорозі мені скоріше заважатимуть, аніж допоможуть, і що я маю намір усе підприємство подарувати робітникам. Мовляв, я прийшов сюди, щоб почути її думку з цього приводу.

Якусь мить вона мовчки дивилась на мене, а потім мовила:

– Справді, вам пора тікати звідси. Ідея такої добродійності може сяйнути тільки тут. Подарувати робітникам! Ще, чого доброго, біля входу на фабрику стоятиме ваше погруддя з написом: «Засновникові – вдячний колектив». Чи не у власному носі виколупали ви цю оригінальну ідею, садовий гноме? Та ви ж нудніший за вчителя недільної школи! Або ви додумаєтесь до чогось розумнішого, або я шкодуватиму за кожною годиною, яку змарнувала, розмовляючи з вами. Подарувати робітникам! Наплодити цілий мурашник дрібних капіталістів! І з отакою ідеєю ви наважилися прийти до мене, відібрати хвилину сну та ще й розхвилювати! Щось оригінальне, мій любий, і до того ж, не дбаючи, чи приємно це комусь! Якось ви розповідали мені про одну дівчину… як її звали?

– Бійя.

– Правильно! Бійя. Розшукайте її і, коли знайдете це дитя, приведіть до мене! Я хочу з нею познайомитись. А зараз ідіть! Дайте мені на прощання вашу руку. Я хочу побачити вас із Бійєю, або зовсім не приходьте. І не баріться, в мене лишилося небагато часу.

Легко було їй говорити! Мій мозок наче затуманило, я нічого не міг придумати. Кілька тижнів я марно сушив собі голову і, можливо, так ні до чого й не додумався б, якби одного ранку, сумно ідучи на роботу, не побачив біля дротяної сітки, якою було обнесено мою фабрику, незнайомого волоцюгу. На ньому були світлі стоптані черевики, брудні штани й подертий піджак.

Я став поруч нього, і ми разом спостерігали за гомінкою метушнею на подвір’ї фабрики. Кілька разів він крадькома зиркнув на мене, потім плюнув крізь дротяну загорожу й запитав:

– Кому все це належить?

‑– Та є тут один, – відповів я.

Він іще раз сплюнув.

– Нічогенько, мабуть, живе, як гадаєш, приятелю?

– Власник? Та тобі в його шкурі, певно, не дуже б сподобалося. Ти сьогодні їв?

– Як тобі сказати? Переходив трохи.

– Ходімо зі мною!

Я повів його в їдальню і звелів нагодувати. Спершу я подумав, що можна було б йому подарувати увесь цей мотлох, але коли побачив, як він спокійно жує, мені стало шкода його підводити. Наївшись, він витер рота тильною стороною долоні і сказав:

– А ти тут, мабуть, неабияке цабе, коли усі тебе слухаються.

– Я – хазяїн фабрики.

Це був чарівний волоцюга з зарослим підборіддям і брудною шиєю. Він спокійнісінько подивився на мене й перепитав:

– Ти? – Відригнувши, трохи згодом додав: – Чого ж це ми з тобою на «ти»? Так не годиться.

– Облиш, – відповів я, і мені захотілось поцілувати його, – адже я теж волоцюга.

Спочатку він начебто силкувався в усьому розібратись, а потім кивнув головою.

– Одначе ти живеш непогано! Працювати не треба, їж, скільки хочеш, і шампанського досхочу. – Він підморгнув. – І жінки, правда ж?

– Ти живеш краще!

– Е, ні. Бурлакувати добре, поки молодий. В моєму віці пора вже десь осісти. А який у тебе клопіт?

– Конкуренти, – відповів я. І тут у мене з’явилася ідея: конкуренти, авжеж! Це сподобається навіть Бабусі. – Ходімо до мене в кабінет! – вигукнув я і потяг його за собою.

Я звелів подати шампанського, ми пили, співали, обнімались, і він натискав на всі кнопки й радів, коли на сигнал з’являлася вродлива дівчина або бундючний службовець, яким він говорив:

– Ні, ні, не треба нічого. Я просто так…

Не надокучатиму вам подробицями, пане професор. Що було далі, ви знаєте. Моєму побратимові з брудною шиєю я не міг подарувати всієї фабрики. Було б надто жорстоко обдурити того, хто навіть не підозрює, що на нього чекає. Я подарував йому тільки один цех, а решту – своїм конкурентам.

– Що я з ним робитиму? – схвильовано запитав він.

Я пояснив, що йому взагалі нічого не доведеться робити, бо нові власники фабрики куплять у нього цех.

– Скільки мені з них заправити?

Я відповів, що не знаю, але порадив йому перших п’ять пропозицій відхилити і погодитися лише на шосту.

– Гаразд, я запам’ятаю! П’ять разів – ні, а потім – так. Ну, а в тебе які наміри?

– Піду мандрувати.

Він поцікавився, куди я подамся, і, почувши мою розповідь, дав мені багато добрих порад, адже сам він сходив чимало доріг.

Все інше ми владнали досить швидко. Коли я підписав дарчий акт, у панів конкурентів на очах виступили сльози. Мовляв, до суду вони й гадки не мали, що все так обернеться.

Я дав побратиму‑волоцюзі трохи грошей, щоб йому легше було чекати купчої, узяв собі кілька банкнот і рушив у дорогу, випивши в барі на Головній вулиці чарку коньяку.

Професор хотів відвезти мене до лікарні машиною; але я волів пройтися пішки. Я попрощався, ще раз побачив застиглу посмішку його дружини, коли вона пошепки (діти вже спали) побажала мені в коридорі «на добраніч», і пішов додому. Як це зараз дивно звучить, коли я кажу: «додому»! Я пішов назад у лікарню. Періщив дощ, і мене огорнув легкий смуток. Було темно, хоч в око стрель, і ця коротенька нічна прогулянка закарбувалась у мене в пам’яті, як і мандрівка з Косооким, враження від якої я й досі не можу позбутися.