Мандрівка до моря 6 page

– Хіба це має значення?

– Для вас – так, для інших – ні, бо містечко все одно скоро засне знову. Але було б добре, коли б ви нічого не виграли і це була б тільки людська віра!

– Ніколи не слід нехтувати можливістю зміцнити віру людини в добро.

– Ви гадаєте, що гроші – добро?

– Принаймні щось корисне, а для більшості людей – це те саме.

– Браво! Ви маєте рацію. Ну що ж, дурнем вас не назвеш! А ви, мабуть, уже чули, що я – зла відьма?

Я відповів, що чув щось подібне, і тоді вона знову вигукнула «браво!» – мовляв, окрім усього, я ще й чесна людина.

– Якщо ви ще якийсь час поживете в нашому місті, то на спомин про вас почеплять меморіальну дошку. Але сподіваюсь, ви не маєте наміру тут оселятися?

– Якраз навпаки!

– Виходить, мене проінформували правильно. Ви разом із Гномом будете виробляти гномів? – І вона засміялась, хихикаючи, наче дитина. – Вам не слід було погоджуватись,– додала трохи згодом. – Чи усвідомлюєте ви, яке чекає вас тут життя? Ось ви посиділи у мене щонайбільше півгодини і вже почали куняти. То хіба ж ви зможете просидіти усе життя в цьому закутні, де набагато нудніше, ніж у моїй кімнаті? Тут так нудно, скажу я вам, що навіть пастор позіхає за кафедрою. Це не для вас – нехай мерці ховають своїх мерців. Тікайте звідси!

Я пояснив, що в мої наміри аж ніяк не входить залишатися в містечку назавжди, і розповів про свою мандрівку до моря. Мишка принесла чай, і стара запитала:

– Ви любите чай?

Я відповів, що люблю, і коли ми знову залишилися в кімнаті удвох, продовжив свою розповідь. В думці я запитував себе, навіщо я про все це оповідаю і чому саме їй? Ви, пане професор, зараз уже знаєте мене як облупленого: варто мені вимовити перше слово, як потім я вже не можу зупинитись. Словом, я розповів їй усе, а також дивний сон під яблунею.

– Отже, ви справді нічого не виграли? – вигукнула вона.

– Ні. Але прошу вас тримати це в секреті, бо мій компаньйон потрапить у скрутне становище.

– Так воно й повинно статися. Я тільки цього й домагаюсь!

– Чому?

Посміхнувшись, вона глянула на мене.

– Тому, що я стара і зла жінка. Хіба цього не досить?

– Ні, я в це не вірю.

– Тоді я вам поясню дещо, але спершу скажіть: ваш компаньйон (до речі, я називаю його Торохтій знає, що у вас немає грошей?

– Так, він про це знає.

Я сказав, що прозвав свого нового знайомого Вивіркою, і стара погодилась, що Вивірка йому теж личить, можливо, навіть більше, ніж Торохтій.

Бабуся поклала свої синюваті руки зі здутими жилами і крихкими нігтями на покривало. Калька разів задумано кивнула головою, а потім тихо мовила:

– Отже, він знав про це, негідник! Як це схоже на нього. Я теж хочу розповісти вам таємницю. Ніхто, крім вашого компаньйона, не знає про це: я на кілька років старша за нього, але він любив мене. Чи любила його я – не має значення. У всякому разі, багато років тому я відмовила йому, тому що мої батьки мали гроші, а його – ні. Ми обоє залишилися неодруженими. – Трохи примруживши очі, вона поглянула на мене, і знову ледь помітна посмішка промайнула по її обличчю. – Незабаром мені стукне вісімдесят, – вела стара далі, – але я і без окулярів бачу подив на вашому лиці. Ви тільки що подумали про мою онуку. Так, я зганьблена дівчина, у мене була дитина. Але ж ми багаті, а багатим залюбки пробачають і не таке. У мене була дочка. Вона давно померла, так само як і її чоловік. Під час війни.

– Якої?

– Не пам’ятаю. Під час якоїсь із воєн… Зять помер у лазареті від тифу, бідолашний. А він так хотів полягти смертю героя!

– І ви прожили тут усе життя?

– Мій батько купив цей огидний будинок ще до мого народження. Розповісти вам про моїх предків? Гаразд, охоче це зроблю, давно вже я не балакала з розумною людиною. Отже, у мене були предки. Двоє з них висять он на тій стіні. Хоч тут і темнувато, але ви можете роздивитися їхні обличчя. «Лівий, отой, що з бородою, – це, так би мовити, засновник нашої династії. Ми встаючи і лягаючи мусимо дякувати йому – так учили мене в дитинстві. Це він вивів нас із драговини бідності й невідомості на світлі простори, ставши під час другої Нідерландської війни[1], завдяки відсутності докорів сумління, кимось на зразок скарбника в армії Людовіка XIV[2].

У нього теж був батько, але про нього говорити нема чого, бо той був бідний, отож його, само собою розуміється, забули, тоді як син, скориставшись своїми здібностями, за короткий час нажив величезне багатство, за що і одержав титул дворянина. Однак його нащадки мало дбали про збільшення маєтку, а тому їх у фамільній хроніці згадують лише побіжно або й зовсім пропускають. Адже ви знаєте, як це робиться у багатих: батько набуває майно, не гребуючи ніякими засобами; син, дещо соромлячись розбійницького минулого старого лицаря, набирається культури; онук розкошує і розтринькує рештки успадкованого майна.

У нашій фамілії, на щастя, знайшовся ще один енергійний чоловік – його портрет висить на стіні праворуч, – який нажив величезне багатство работоргівлею. Батько з гордістю оповідав нам, що свого часу це був дуже відомий работорговець. Щоправда, батько гидував словом «раб», віддаючи перевагу виразові «чорне золото». Від багатства, набутого внаслідок торгівлі «чорним золотом», на щастя, дещо збереглося й понині. Оце і вся історія моєї родини.

А тепер повернімося до Торохтія (гадаю, мені краще й надалі називати його Торохтієм, бо я вже так звикла). Отже, ми обоє залишились неодружені, і пізніше він на мене просто не зважав. Так, наче мене взагалі не існувало. Та коли він, окрім усього іншого, почав ширити по місту чутки, нібито я померла, зотліла, – а він чудово знає, що я переживу його, – я вирішила поставите його на коліна. Адже жінка вибачить чоловікові будь‑яке шахрайство, якщо він любить її, але вона ніколи не подарує йому байдужості.

Я хотіла зламати Торохтія, щоб він прийшов сюди, до мене. Йому не довелося б просити ні про що, я відразу ж допомогла б йому. Мені хотілося лиш одного: щоб він прийшов прохати допомоги саме в мене. І ось з’являєтеся ви і зводите нанівець усі мої розрахунки!

– Я дуже шкодую, – сказав я.

Та Бабуся, мабуть, не слухала мене.

– Виходить, він знав, що грошей у вас немає, і все‑таки рискнув. Банк, звісно, впіймався на гачок?

– Авжеж.

– Чудово. Правда ж? Він просто геніальний! Він – сонечко у цьому кублі попелиць. Поздоровте його від мого імені. Але нехай не здумає приплентатися сюди, тепер я вже не хочу його бачити. Волоцюга нещасний, як у нього рот розкрився сказати, що я зотліла, що я – забобон! І все‑таки цей чоловік, якого я любила, геніальний, правда? Перекажіть йому також, щоб не тішив себе надією, що я помру раніше за нього. Він не матиме такої приємності. А знаєте, чим я займаюся цілі дні, коли не обмірковую планів про те, як вдихнути хоч краплину життя в оце кладовище, що простяглося отам, внизу? Я розкладаю пасьянс або перегортаю газети й вишукую повідомлення про смерть. Це приносить мені насолоду. Час від часу тебе ніби щось шпигає, коли натрапляєш на ім’я знайомого, ніби укол шприца із животворною сивороткою.

«Від чого ж це воно? – міркуєш. – Серце? А в мене серце, дякувати богові, здорове. Печінка? Не треба було стільки пити!» Ах, молодий чоловіче, життя – це захоплююча штука.

Мабуть, давно вже не балакала стара так довго; на щоках у неї виступили червоні плями. Вона розгладила зморшки на покривалі й мовила:

– Підсуньте, будь ласка, під мене подушку. Не так далеко… тепер добре. Коли приходиш у гості до старої, розбитої паралічем жінки, не слід забувати, що, може, доведеться і прислужитися чимось.

Я відповів, що радий їй допомогти, однак Бабуся заперечила:

– Не кажіть дурниць! Я добре розумію, що молодому, здоровому чоловікові це неприємно; навіть гидко. Але нічого не вдієш. Втім, з цього приводу можете мені не співчувати. На той час, коли мені відібрало ноги, минула вже чимала частина мого життя. Та й коли б мене не розбив параліч, я все одно проводила б свої дні у цій кімнаті. Бо що ж іще можна робити? Ходити до міста? Я і без того чудово знаю містечко і його мешканців. Щоранку бачу, як, згорбившись, крокують на роботу чоловіки; вони привітно знімають капелюхи, статечно кивають головою, задоволені з себе і з своїх бездоганних манер. А ще раніше я бачу жінок, які відчиняють вікна й вивішують постелі – цей символ доброчесності господині.

– Чому ж ви не виїдете з містечка, яке вам так остогидло?

– А куди я подінусь? Весь світ – це свого роду містечко із своєю Головною вулицею, де виставляють себе напоказ везучі й самовпевнені люди.

– Здається, ви не дуже полюбляєте щасливчиків!

– Авжеж. Я вам ось що скажу: чорт штукар. Забажавши поглузувати з чоловіка, він дав йому брата – самовпевненого й пихатого, що все знає і на все має готову відповідь. З усіх гатунків людей найогидніші самовпевнені. Що вам іще сказати? Я постаріла і втомилась; у мене не вистачає навіть сили на справжню зненависть. Ви маєте рацію! Залишайтеся тут! Будете удвох шарпати цих соньків, здуватимете порох з їхніх бюро. На це й мені цікаво буде поглянути, заради цього варто пожити ще кілька років.

По дорозі до готелю мене охопило таке відчуття, ніби я познайомився з незвичайною жінкою. Пізніше я мав не одну нагоду переконатися в цьому.

– Ми розподілили між собою обов’язки (мій компаньйон узявся керувати виробництвом, а я – збутом) і одразу ж почали надбудовувати над майстернею два поверхи. І поки мулярі клали цеглу, ми внизу створювали модель гнома, що піднімав під час дощу руки. Коли збігло три місяці, можна було розпочинати серійне виробництво. Успіх був грандіозний.

Тим часом з Америкою у нас виникли нові труднощі, яких ми не змогли передбачити, бо надто мало, мабуть, займалися вивченням характеру людей за океаном. У тих, хто мав можливість придбати нашого гнома, не вистачало, бачте, терпцю чекати, коли боги пошлють дощ, який вдихне життя у їхню забавку. Вони хотіли, щоб гном піднімав руки, коли їм цього заманеться. Отже, ми змушені були переробити гнома, вмонтувати в нього відерце з водою, яке перекидалось догори дном з допомогою електричного струму. Крім того, ми повставляли йому в очі електричні лампочки. Тепер покупцеві досить було провести в сад електрику, і він міг керувати своєю цяцькою, не виходячи з дому.

Після цього вдосконалення збут досяг таких нечуваних масштабів, що ми не встигали задовольняти попит, і перед нами постали нові труднощі. Бракувало здібних спеціалістів, котрі вміли б як слід розмальовувати гномів, і тому я вирішив залучити до цієї справи некваліфікованих робітників, відкривши для них курси. Бабуся надала в наше розпорядження земельну ділянку, ми збудували новий фабричний корпус, і в нас тепер було стільки клопоту, що на якийсь час я зовсім забув про свою мандрівку. Коли, до краю стомлений, добирався я опівночі додому, то відразу ж падав на ліжко й миттю засинав. І море, і картини минулого навіть уві сні затуляла собою неозора армія гномиків.

Та через кілька місяців, завдяки своїй сміливості й далекоглядності, ми вже змогли задовольняти дедалі зростаючий попит на нашу продукцію; з вокзалу тепер щотижня вирушали цілі ешелони, навантажені упакованими в коробки гномами. Ми не мали підстав для незадоволення, на підприємстві у нас працювало понад три сотні робітників, але йшлося про майбутнє. Без особливих труднощів ми підрахували, що при таких масштабах виробництва незабаром кожен власник садочка у країні матиме одного або кількох гномів, і сушили собі голови, обдумуючи нові можливості збуту.

Нарешті якось уночі, – ми з Вивіркою добряче випили, щоб не заснути, – рішення було знайдене, точніше, аж двоє. У кого з нас першого сяйнула рятівна думка, важко сказати; мій компаньйон запевняв, нібито обидві ідеї висунув я. Ми міркували так: настане час, коли власники садів більше не купуватимуть нашу продукцію, отже, слід налагодити виробництво гномів для людей, які не мають садів і які, власне, становлять більшість населення. Так би мовити, маленьких гномиків для домашнього вжитку. Гномики‑вазони, гномики‑попільнички тощо. Ми розпочнемо пропагандистську кампанію в усьому світі, скажімо, під такими лозунгами: «Народний гном доступний кожному – ти теж можеш придбати його», «Нечувана потужність нашої фірми на службі народу – чудесні гноми по загальнодоступних цінах» і т. ін. Ми мали намір організувати передачу по телебаченню, як увечері після закінчення робочого дня батько, мати і діти сидять навколо сімейного гнома, милуючись ним.

В процесі обговорення планів у нас з’явилася ще одна ідея, що мала вирішальне значення для майбутнього нашого підприємства. Досі ми виготовляли тільки один вид продукції. Але ж населення різних країн по‑різному уявляє собі гномів. Невже ви не розумієте мене, пане професор? Зараз поясню: кожен народ уявляє собі гномів по‑своєму; і про це слід пам’ятати. Отож ми задумали випускати національних гномів з такими назвами, що відповідали б характеру і звичаям кожного народу.

Ми розіслали запити нашим закордонним представникам і одержали безліч захоплених листів з цілою низкою пропозицій. Цього разу ми вже не хотіли покладатися на власні обмежені знання про чужі землі й відрядили до різних країн психологів для вивчення побуту народів. Тільки ознайомившись із їхніми повідомленнями, ми розпочали випуск видозміненої продукції, й незабаром її зразки для найважливіших районів збуту були готові. У Сполучені Штати ми надіслали огрядного гнома, під назвою «Традиційний європейський гном». Водночас ми подарували американському президентові для його зразкової ферми гнома‑велетня заввишки в шістнадцять метрів. Більшого за нього й до сьогодні немає в світі, десь серед моїх речей зберігається лист із власноручним підписом президента, у якому він тепло дякує нам.

В Німеччину ми мали намір надсилати особливо виготовлених гномів із гумовою пробкою внизу. Куди їх не постав, вони скрізь прилипають, а повалиш – негайно ж підводяться. Для Австрії ми підготували усміхненого гнома з обличчям Франца‑Йосифа [3].

Найбільшої мороки завдала нам сама Швейцарія. Але незабаром ми й тут знайшли чудовий вихід. Ми створили гномів‑солдатів із ранцями, що мали ззаду проріз і, таким чином, правили за копилку. Успіх був колосальний; але саме тоді, на жаль, сталася подія, яка надовго вивела мене із стану рівноваги.

Коли надійшли перші замовлення на нашу нову продукцію (у нас на фабриці було вже зайнято на той час понад вісімсот робітників і ділки з головної вулиці шанобливо вклонялися мені), помер мій компаньйон. Від перевтоми.

Дедалі частіше я думаю, що настав час тікати звідси. Інколи мені здається, що я потроху втрачаю розум. Доведеться скорочувати свою розповідь, і хоч мені шкода розлучатися з лікарем із риб’ячими очима, я мушу поспішати, а надто після того, що я пережив тут минулої ночі і особливо сьогодні вранці.

Якщо зважити на те, де я перебуваю, вчора друга половина дня розпочалася для мене досить спокійно. Я сидів під кущем бузини на одній з віддалених лав, де людину ніхто не бачить і звідки можна бездумно дивитися на західну стіну будинку та на сарай. Вряди‑годи із сарая вийде робітник або, похнюпивши голову, стомленим кроком прочвалає хворий, і серед тиші під його черевиками зашурхотить пісок. Важко навіть уявити собі, що десь по той бік муру вирує життя, люди поспішають на трамвай, пишуть листи, невпинно турбуються про безліч сміховинних речей, в той час як я у цім гіднім заздрощів тихім та безпечнім куточку споглядаю траву, що, наче срібло, переливається під подувами вітру, і з невідомою мені досі радістю весь поринаю в минуле.

Почулися кроки. Нахилившись уперед, я побачив Косоокого. Я гадав, що він пройде мимо, бо з доріжки помітити лаву було неможливо, але він звернув на траву, обійшов кущ, став переді мною і, виструнчившись, скосив, як тільки міг, очима.

– Мені вас видно, молодий чоловіче, – сказав він.

Оскільки в мене не було ані найменшого бажання балакати з ним, я відповів:

– Нічого дивного в цьому нема. Косоокий пояснив, що він робить свій щоденний обхід і йому нема коли біля мене затримуватись.

– Чи розповів вам Шукач свою історію? Розповів? Чудово. Віднині я дозволятиму вам ходити зі мною.

– Куди?

– Як‑то куди?! Хіба ви, молодий чоловіче, не шукаєте правди?

Я відповів, що це найулюбленіше моє заняття на дозвіллі, і тоді він повів далі:

– Ви, природно, не відаєте, що правда – це куля приблизно таких розмірів, як серце, котру огортає незліченна кількість оболонок. Оболонки – це хибні думки, бо їх багато, а правда тільки одна. В центрі кулі перебуваю я, ви ж, навпаки, живете в одній із зовнішніх оболонок. До себе, молодий чоловіче, я вас узяти не можу, хоч ви мені й подобаєтесь. Вам таке не під силу. Але сьогодні вночі я хочу провести вас до однієї з глибших оболонок, де ви пізнаєте багато нового. Ми підемо з вами до міста.

– Коли ви сказали? Сьогодні вночі? – перепитав я.

– Саме так, за годину після того, як погасять світло, я зайду по вас. Приготуйтесь. Надворі вже майже смеркне, а попереду в нас буде далека дорога.

Тільки‑но Косоокий пішов, як я забув про цю наївну розмову. Ми з ним спали у різних кімнатах, а, крім того, в коридорі цілу ніч чергував санітар, отож мені не було чого хвилюватися чи боятись його вибриків.

Минула година після того, як погасили світло; ще не зовсім смеркло, і сутінь згасаючого дня пробивалась крізь шпари зачинених віконниць. Дехто з хворих уже спав, більш нервові ще розмовляли, як і щовечора, з витворами власної уяви, та я давно звик до їхнього бурмотіння, до то наростаючих, то стихаючих вигуків, і з насолодою розмірковував над тим, чому все прекрасне знищується швидше і грунтовніше, ніж бридке. З насолодою, ба навіть із захопленням, я знову і знову повертався до цього питання, розглядав його з різних боків, бо знав, що ніхто не зобов’язує мене знайти на нього відповідь, хоч вона у мене вже була і я міг скористатися з неї при першій же нагоді, як тільки стомлюся від гри й захочу спати. Зрештою, навіть дитині відомо, що не існує ані прекрасного, ані бридкого, а тільки те, що є, і що ми самі накидаємо на речі привабливу або непривабливу оболонку…

Раптом хтось легенько торкнувся мого плеча, і я злякано обернувся. Так безтурботно й спокійно, як удома, в божевільні нізащо не заснеш. Біля мене у нічній сорочці стояв Косоокий. Він приклав до губ вказівний палець, ніби застерігаючи, щоб я не зчиняв галасу. Ця обережність була зайвою: за ним все одно ніхто не стежив, і в кімнаті стояв чималий гармидер. В першу мить мені й на думку не спало, як це він прослизнув непомітно повз чергового санітара, мене тільки дуже здивувала його схожа на плащ сорочка, підперезана широким чорним поясом. Він, мабуть, купив її десь у чужих краях до того, як його запроторили у божевільню, бо нічого подібного я зроду не бачив. Матерія – груба мішковина з намальованими на ній очами і вухами, що слабо світилися в темряві. Бороду він запхав під високо застебнутий комір, і я, дивуючись дедалі більше, запитав:

– Навіщо ви сховали бороду під сорочку? Вона ж лоскотатиме голе тіло.

Косоокий, нахилившись до мого вуха, прошепотів:

– Щоб ніде не зачепитися нею під час подорожі. Вставайте і йдіть за мною.

Ця вимога здалася мені абсолютно логічною, навіть природною. Я підвівся і, теж у нічній сорочці, босоніж рушив слідом за ним. Ми вийшли в коридор, черговий сидів на своєму звичному місці й читав книжку. Все, як мені здавалося, йшло нормально, я знову‑таки майже не здивувався, коли Косоокий, наблизившись до нього, запитав:

– Що ви читаєте?

– Якийсь детектив, щоб згаяти час, – відповів черговий.

Потім Косоокий підійшов до мене й наказав іти слідом за ним. Ми рушили в напрямку надвірних дверей, без пригод перетнули темний коридор і зійшли вниз по сходах. Двері були незамкнені; мене вразило, що сьогодні вони зовсім не рипіли. Косоокий по‑простував через газони прямо до муру. Я знав, що старий не любить, коли я йду поруч нього, але якщо раніше завжди підсміювався з його дивацтва, то зараз нічого дивного в цьому не бачив і ступав за ним буквально по п’ятах. Біля муру він зупинився, повернув до мене обличчя і, кинувши грізний погляд на будинок, мовив:

– Вони будь‑що прагнуть згаяти час і з простоти своєї навіть не підозрюють, що все виходить навпаки: час убивав їх. Ми підемо в напрямку міста. Ви повинні пізнавати речі.

– Які саме?

– Речі! Ви пізнаватимете те, чого не можна пізнати, вчитиметеся того, чого не можна вчитись. Зрозуміло?

Я відповів, що ні, – його зауваження і справді видалося мені надто таємничим і пишномовним. Крім того, мене охопило побоювання, що своїми сорочками ми викличемо у місті незадоволення. Досі, правда, все сприяло нашій мандрівці, тому я заспокоїв себе, що, зрештою, будь‑якої хвилини зможу повернути назад. Тим часом ми опинилися перед більш ніж двометровим муром, під рукою в нас не було жодних засобів, щоб перелізти через нього, і я з інтересом стежив за Косооким.

Тепла ясна ніч повністю вступила у свої права. Весь день сяяло сонце, і трава, на якій ми стояли, була тепер суха, м’яка й прохолодна. Косоокий нагнувся й заходився відгрібати землю від муру.

– Допомагайте! – наказав він. – Хід тут, унизу.

Незабаром ми справді натрапили на отвір, який дедалі збільшувався; приблизно за півгодини ми змогли вже увійти в нього і опинились у вузькому й темному проході, що ледь освітлювався слабеньким сяйвом, яке випромінювала сорочка мого попутника.

Зігнувшись, ми навпомацки просувалися вперед; за кілька кроків прохід враз обірвався, м’які породи залишилися позаду, і перед нашими очима з’явилося кам’янисте підземне царство. Печера ще дужче звузилась, місцями ми наражалися на скелясті виступи, спотикалися об величезні каменюки, просуватися вперед ставало дедалі важче. Особливо тяжко було протискуватися крізь вузькі щілини поміж скелями Косоокому, що був досить огрядний. Але він швидко й спритно долав перешкоди, і я напружував зір, щоб не загубите з очей його сяючої сорочки. Кілька разів я хотів уже повернути назад, але тільки‑но збирався здійснити свій намір, як Косоокий гукав:

– Зараз будемо на місці, швидше! Коридор вивів нас у правий куток великої, схожої на тунель, печери. Ми опинились у найвіддаленішій частині цього величезного склепистого підземелля; очевидно, воно було дуже довге і абсолютно пряме, тому що вдалині виднівся півкруглий отвір, крізь який пробивалось синювато‑біле світло. Косоокий вхопив мене за руку.

– Мерщій! – вигукнув він, і від його голосу навколо пішла багатоголоса луна. – Мерщій, бо запізнюємося!

Ми побігли. Із склепіння падали великі холодні краплі, розбивались об моє чоло і змочували сорочку. На рівній кам’яній долівці час від часу траплялися великі заглибини, в яких стояла вода. Косоокий біг розміреним пружним кроком, випроставши плечі й зігнувши в ліктях руки зі стисненими кулаками. Він без упину пихкав: «Пих‑пих», – наче дитина, що грається в поїзд, і виявляв абсолютно незбагненну для мене витривалість.

Отак ми бігли досить довго – гадаю, щонайменше півгодини, – коли зненацька праворуч від себе я помітив бокову штольню, що круто вела вгору. Косоокий нібито теж помітив її. Він нерішуче зупинився і замислився. За хвилину старий кивнув мені йти слідом за ним і, крекчучи, метнувся до штольні. Тепер ми посувалися вперед повільно, часто змушені були повзти на животі попід низько навислими кам’яними брилами, й уся ця мандрівка здавалась мені дедалі сумнівнішою й небезпечнішою. Тепер я збагнув, чому мій попутник заховав бороду, і як слід оцінив його сорочку: адже завдяки їй навіть у повному мороці ми нечітко розрізняли принаймні те, що було поруч.

Несподівано підземний хід закінчився. Ми опинилися перед залізобетонними дверима, які при нашому наближенні самі відчинилися і впустили нас у приміщення з голими стінами, завбільшки із житлову кімнату. З освітленої автоматичної радіоли линули звуки музики, посередині стояв стіл, біля якого сиділа старенька жінка. Косоокий привітався до неї і сказав:

– Ми хочемо оглянути місто.

Стара, так нібито знала його, прокректала:

– Іди, дорогу ти сам знаєш. Але спершу я повинна вас умити й пристойно одягти.

В одному з віддалених приміщень для нас уже були приготовані ванни, і я з радістю відзначив, що мої подряпини переставали щеміти і гоїлись на очах, тільки‑но я збризнув їх жовтою водою.

Коли ми покупалися, стара принесла нам білизну й костюми. Ми вдяглися; все було ніби на нас пошите, однак Косоокий зажадав, щоб стара дала йому іншу краватку.

– Я непоганий з себе, – мовив він, – і надаю великого значення своїй зовнішності.

– Під бородою краватки не видно, – заперечив я, але він пояснив:

– Ми проситимемо аудієнції у всевишнього. Хтозна, може, йому заманеться зазирнути мені під бороду.

Минуло чимало часу, перш ніж стара повернулась із новою краваткою. Вона сказала, що, на жаль, на складі у неї не виявилось більш нічого підходящого, і запитала, чи не сподобається ось ця. Косоокий підступив ближче до дзеркала і якийсь час дивився на своє відображення, потім похитав головою.

– Ні в якому разі! – заявив він.– У такому вигляді я не можу з’явитися до всевишнього. Цей колір не пасує до моєї сивої бороди, він робить мене гладшим. Невже у вас не знайдеться чогось кращого?

Стара відповіла, що нічого іншого у неї нема, і мій попутник сказав:

– Тоді мені доведеться пофарбувати бороду. Прошу зразки фарб.

Жінка, здавалось, тільки цього й чекала, бо тієї ж миті витягла з кишені спідниці фарби, і Косоокий підніс їх до дзеркала.

– Номер двадцять чотири, ясно‑зелена, – вибрав він нарешті.

– А чи не дуже впадатиме в око цей колір? – запитав я, але Косоокий не погодився зі мною, бо це, мовляв, колір весняного моріжку.

Коли стара принесла горщик з фарбою, Косоокий заходився старанно фарбувати пензлем бороду. Я уявив собі, який фурор викличе це в домі для божевільних, коли він повернеться, і поцікавився:

– Ця фарба змивається? Стара кивнула головою.

– Авжеж! Ми користуємось лише акварельними фарбами, вони легко змиваються і не спалахують од вогню. Вони не шкідливі для бороди, навпаки, тепер її не поїсть міль.

Косоокий ще довго вовтузився перед дзеркалом. Нарешті ми вийшли з кімнати іншими дверима і, спустившись східцями, потрапили прямо на людну вулицю передмістя. Був вечір. Обабіч довгої вулиці світилися вітрини крамниць, у трамваях горіли лампочки, і тільки велосипедиста ще не запалювали своїх ліхтариків.

Підійшовши до поліцейського у ясно‑червоній формі, що регулював рух на перехресті вулиць, Косоокий запитав:

– Як нам потрапити до палацу всевишнього?

Поліцейський якусь мить здивовано оглядав нас, потім низько вклонився і відповів:

– Не знаю, чи їх величність сьогодні приймає.

– Нас прийме, – запевнив його Косоокий.

– В такому разі, до Центральної площі, на якій стоїть палац, вам найкраще проїхати метро. і, якщо пани дозволять мені дати їм пораду, не зв’язуйтесь з кондукторкою. Вона того не варта!

Метро ми знайшли дуже скоро і, коли підійшов поїзд, сіли в єдиний порожній вагон. Напрочуд гарна молоденька кондукторка була у чорних панчохах і коротенькій спідничці.

Тільки‑но поїзд рушив, вона підійшла до мене, сперлась спиною на мідний поручень, позіхнула, затуливши рот тендітною ручкою, і сказала:

– В цей час у нас завжди мало пасажирів.

– Еге ж, – мугикнув я і зашарівся, тому що дівчина таки справді була чарівна.

– Вам холодно, – сказала кондукторка. – Я сяду до вас на коліна. – Вона сіла мені на коліна, обняла рукою за шию і вела далі: – Не бійтесь, покладіть одну руку мені на стегно – у мене дуже гарні ноги, правда ж? А другою обійміть за стан. Отак добре. Тепер ви скоро зігрієтесь.

Незабаром я відчув, як по моїх занімілих кінцівках знову розлилося тепло, а разом з ним до мене повернулися життєрадісність і впевненість.

Я крадькома поглянув на Косоокого. Він сидів, випроставшись і заплющивши очі.

– Ваш друг спить, – мовила кондукторка, засміялась і поцілувала мене. – Так навіть краще! Закохані люблять залишатися наодинці, а ми ж кохаємо одне одного?

Моє «еге ж» прозвучало, мабуть, не дуже переконливо, тому вона одразу ж сказала:

– Міцніше пригорніть мене. Адже я справді гарна. Звичайно, тут я не можу вам довести, але я це зроблю, коли ви прийдете до мене в гості. Сьогодні, певна річ, нічого не вийде, бо я цілу ніч працюю.

Я сказав їй, що при нагоді охоче зайду до неї, а сьогодні і в мене немає часу, бо я мушу навідати всевишнього.

В цю мить поїзд зупинився, відчинилися двері, і до вагона ввійшов великий, гарний рот на двох ногах. Він усміхнувся – на його верхній губі ріс м’який пушок – і блиснув красивими зубами, завбільшки з чоловічу долоню. Рот сів на широку лаву напроти нас, і дівчина, погордливо дивлячись на нього, сказала:

– Ви тільки погляньте: рот, звичайнісінький собі рот, а їде в метро. Диво дивне! У цьому місті мусиш до всього звикати.

Рот якнайзручніше вмостився, відкинувшись обома куточками на спинку, і відповів:

– Я, любе дитя, не звичайний рот, а громадська думка.

– Навіть громадська думка не має права сама їздити в метро. Це непристойно, щоб сам‑один рот, без усіх інших органів виходив на вулицю. В усякому разі, я дівчина порядна, і якщо ви гадаєте, що я цілуватиму вас, то помиляєтесь.

– Я прийшов сюди не задля поцілунків, дитя моє, – відказав рот.

– А задля чого ж, дозвольте вас запитати?