ІІІ. СУСПІЛЬНО - ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ

Нація, це вічність — вчить український націоналізм. Ко­ріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, нація єднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники. Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті, як цілість,:вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, й процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремих соціальних груп населення.

Проблеми соціальних груп, їх взаїмочинності та відно­шення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджу­ючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозу­міти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й по­будники, що приводять до згаданого поділу. Кожна націо­нальна спільнота має дві сторони свого буття: духову й ма теріальну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга — це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духова творчість уля­гає законам якісної, індивідуальної градації (спираючись на ній, націоналізм заперечує комуністичний психоз “колективу”, що не творить, лише “делаєт” культуру...) так і матеріальна чинність суспільства базується на виробничій градації, що диктується життєвою доцільністю й називається суспільно-господарським поділом праці.

Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх об­мін забезпечував їм існування. В цій історичній добі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції Й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціалізації й соціально-класовій диференціації суспільства. Як бачимо, розпиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції.

Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не об­межився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багацтв, запроваджував протилежність матеріальних інтересів, і спричинявся до витворен­ня відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов’язок послуху й господар­ську залежність матеріально-слабшим. Ціла історія позна­чається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної бо­ротьби та експлуатації. На фоні цих процесія виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її ок­ремих складників? Чи дійсно соціальний гнет і експльотація економічно слабших — сильнішими, мають характер закономірності? А коли так, то чи не означає те, що сама концеп­ція суспільного життя є несправедливою й аморальною?..

До розв’язки цих питань, демократія й комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголоси­ти свободу індивіда, виховати його на гаслах “рівності й бра­терства”, як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у “волі більшості”, запровадять корисний, відпо­відний “справедливій логіці” життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці й політичне па­нування фінансово-партійної олігархічної меншості над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм.

Комуно-соціалізм не вірив у направляючу силу етики, особливо — “буржуазної” етики. Конструктивний вплив мо­же мати лише “соціалістична” етика, то буде наслідком соціально-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною — казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників — кляс (крім пролетарської) комуно-соціалізм видвигнув програму соціальної революції, що має; скасувати приватну власність (як головну причину соціальної нерівіності й експльотації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціалістичними засобами госпо­дарського виробництва. Коімуно-соціалістична концепція грі­шить не меншити помилками, що й демократична... Бо коли демократія, покладаючись на логіку “гри стихійних сил”,недооцінила значіння організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріальної нівеляції. Комуно-соціалістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (олнокласового) пролетарського суспільства — то, мовляв, єдине може усу­нути визиск і нерівність — заперечував органічний суспіль­ний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дій­сність СССР. В совіцькій “реторті” відбувається нова суспільна диференціація, а з нею кристалізується й стара соціальна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були “їх благородія” і “патомствениє дворянє” - тепер “партсекретарі” і “знатниє люді комунізму”...). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріальний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нувори-шей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії —формах...

З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблемнаціократична концепція. В розвиткові внутрішніх від­носин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добупитоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значіння цих форм в даному історичному періоді залежить від їхсвоєчасності й пристосованості до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розви­вається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було “наукового” соціалізму, не є випадковою... При розгляді суспільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх “соціальність”, чи “антисоціальність”, “справедливість” чи “несправедливість” на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуні­сти, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне “підтвердження” партійних “законів” Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціалістичні “соціологи”, що описуючи добу Князя Володимира, або Богдана Хмельницького, підхо­дять до неї з критерієм темпераментного есерівського агіта­тора й обурено картають цих мерців за те, що були вони “буржуями-поміщиками” і “ворогами працюючого люду”... (коли не помиляємося, таку “науку” розвивав у своїх писан­нях Микита Шаповал). Бо коли соціальну справедливість ро­зуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливості для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широ­кому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворюва­ні нею соціальні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального прогресу, а тим самим длясвого часу і справедливі, і етичні.

Соціально-неспра.ведливі й неетичні ставали вони тоді, коли дальші завдання суспільного розвитку переросталиїхзміст і призначення, перетворюючи їх із факторів будуючих — в гальмуючі, або й руйнуючі. З правила одначе ці старіючі інститути (політичні устрої, господарські системи, суспільні стани і тд.), набираючи вже виразних паразитарно-шкідливих форм, все ж ще силкувалися вдержатися при житті й творили серед своїх прихильників в суспільстві своєрідні (“консерва­тивні” або реакційні) течії, аж поки цілковито не щезали, збагачуючи досвід і “архів” історії... Ці зміни найчастіше пере­ходили в умовах боротьби, противенства інтересів і соціальних антагонізмів, поки нові фактори не привертали порушену рів­новагу. В циклю цих історичнихявищ, помічаємо, що коли еволюція стабілізує певний уклад суспільного існування вматеріальномуплані, тореволюція виступає в ролі йогокорек­тора, черпаючи своє новаторство в площиніідейі духа.

В істоті своїйнаціократія такожє йеволюційнаі рево­люційна. Ця перша її прикмета виявляєтьсяв стремліннізбе­регти актуальні й животворчі сили суспільного укладу та за­безпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга — в організованій здатності своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму. Тому у відмінність до інших політично-устроєвих концепцій, націо­кратія не має прикмет схолястичного доктринерства... Оперта на усталеному світогляді — вона в розбудові суспільно-виробничих і політичних відносин внутрі нації кермується не мертвими чи там паперовими програмами, лише безпо­середнім вчуванням в потреби нації та її окремних елементів.

Націократія визнає, що нерівність іманентна (істотна) суспільству. Хай цей закон заперечують демократичні ілюзії й комуно-соціалістична демагогія, проте він відповідає різноманітності й градації самого життя, що ніколи не укладаєть­ся в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспіль­ства полягають не в безнадійних утопіях “уравніловки” (як­раз тут класично збанкротував комунізм!..) лише в організо­ваному стремлінні до радикальної направи сучасної виробничої анархії, до знищення паразитарної експлуатації інтелек­туального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальності і станово-класових (буржуазних і комуністичних!..) аб­сурдів, що творять хворобу нашої епохи. Як будемо бачити, в цій власне площині шукає націократія направи соціальних відносин. Виходячи з принципів якості, творчого обов’язку та національної етики — вона будує лад, здібний забезпечи­ти кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оп­лату) його праці.

В середині нації дійсно проявляються певні розбіжностіінтересів окремих суспільних груп та це в найменшій мірі не виправдує комуно-соціалістичних теорій заперечення самої нації й класової війни. Як у фізиці або фізіології, так і в нації переходить процесвзаємного притягнення різнорідних по своєму змісту елементів; вона зазнає невпинного обміну суспільних речовин, що забезпечують її загальне здоров`я. Основою цієї внутрішньої гармонії є насамперед духо - волевіфактори; але крім їх впливають і фактори матеріальні. Бо мимо певної стичності, ці матеріальні завдання та інтереси найкраще здій­снюються й забезпечуються в організуючих іконтролюючихрамкахнації - держави. Гармонійне співробітництво соціальних груп порушується й зазнає внутрішніх зривів в умовахзастарілості суспільно-виробничої структури нації, коли — поруч актуальних груп для даної історичної доби — задержуються ще при житті, а то й пануванні ті складники, що вже пережили свою соціальну місію і, відмираючи в клітинах націй, стають паразитарними. Власне тому націократія — заперечуючи “пролетарську” фікцію комуно-соціалізму — з неменшою нетерпимістю ставиться до українських таки реакційних, або так зв. “консервативних”, течій, що під спекулятивного покришкою “трудових монархій” намагаються штучно відживитипаразитарній антисуспільні (поміщицькі й “протофісовські”) сили.

За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної бу­дови націократія бере животворчі — характерні для нашої доби й інтересів Української Нації — основні групи селян­ства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціальних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни “всіх проти всіх” — лише соціального миру й солідарности (співробітництва).

IV. СОЦІЯЛЬНО - ЕКОНОМІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІ0КРАТІЇ

Націократія — як режим панування нації у власній дер­жаві, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств — лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовості й національної солідарності перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціально-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв’язки на Україні.

Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціальних груп — частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням. Причини цього явища не можна пояснювати лише самими провокаціями московського комунізму й його інтернаціонально-соціалістичних (у нас радикал-соціалістичних, есерівських і есдеківських) підголосків.

Бо поруч із націоналістичними рухами різних народів іїхборотьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішнюсолідаризацію націй,на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїхантисоціальних цілей. Ці непокликані й підозрілі “націоналісти” виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних “стригунів” дивідендних купонів на цінності, ви­творювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо ігноруючи те, що націоналізм — цереволюція, спрямована не лише до обновлення національного життя,але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціально-економічних відносин, ці легалізовані гангстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його “союзників” і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціальної реакції.

В українській дійсності роль згаданих соціальних пара­зитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирва­ні в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздять­ся лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких па­рафій... Безуспішно вичерпавши всі свої аргументи про “тру­дову монархію й консерватизм”, завівшись на концепціях “бо­жих влад” та інших гетьмансько-клерикальних “енцикліках”, вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовості й національної солідарності!, стараючись ціпи словесним жон­глюванням замаскуватипротинародні наміри “гаспод памєщіков” з берегів Ванзее.

Між тим справжня солідаризація й пріоритет збірних ін­тересів нації, можливі до здійснення лише в умовах такої полі­тичної й суспільно-виробничої реконструкції держави, що — спираючись на надкласову суть націократії — не тільки за­безпечувала б регульовання соціально-економічних розбіж­ностей, але — і це найголовніше — звела б саму їх можливість і причини до мінімуму (вище ми вже згадували, що ціл­ковите усунення цих розбіжностей немислимо й для націократії; цьому суперечить закон супільно-виробничої диференціації нації).

На бігунах нашої епохи бачимо дві соціально-економічні системи: приватновласницький капіталізм демократії та дер­жавний (або псевдосоціалістичний) капіталізм московського комунізму. Зроджений вимогами технічного розвитку й ус­кладненням суспільної структури, класичний капіталізм сперся на потрійній формулі, що її конкретизували в своїх теорі­ях Адам Сміт та інші економісти минулого століття: “недоторканій, свяченій приватній власности”, господарській свободі й приватній ініціативі, стимульованої прагненням ка­піталістичного зиску. Як бачили ми при розгляді проблем по­літичної демократії, спочатку капіталізм справді був соціально-корисною, дієвою силою технічного й цивілізаційно-культурного прогресу. Пізніше ускладнення господарського ви­робництва й розподілу перетворили значну частину капіталі­стичних принципів в анахронізми, то фатально штовхали са­мий капіталізм на антисоціальні манівці. Знесилена в свому по­ступі й закостеніла на “високих” (“логічних”...) безчинних кличах, політична демократія не спромоглася вчасно ці анахронізми скорегувати й лишила події котитися до... цілком нелогічного кінця, що супроти нього не може тепер не бури­тися конструктивний суспільний інтерес, мораль і етика.

Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кри­зою товарової перепродукції, дефектами обміну й грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гниючих соціальних підпорках, капіталізм переживає справжню й глибоку рево­люцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх. Доба продукуючого, соціально-корисного, капіталу, з творчим розмахом його колишніх “капітанів”, що одушевляла теорії Сміта, скомпрометована анонімним — позбавленим всяких творчих стимулів —фінан­совим капіталом, що ціль свою добачує в спекуляції штучни­ми символами реальних цінностей на шкоду суспільним інте­ресам. Приватна власність — з засобу добробуту й господарського скріплений суспільних мас — перетворилася в серед­ник застрашаючої соціальної нерівності; приватна ініціатива — з побудника господарської діяльности — обернулася в анархію виробництва і монополь хижацьких клік; природне устремління людини до зиску — виллялося в легалізовані фор­ми експлуатації праці, а сама праця — обернена в “звичайний товар” — втратила свій колишній духовий зміст, свою мораль і творчу філософію. Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усуненняпричин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднаннянаціократичнихпринципівнадкласовості й соціального миру з силамикапіталістичноїреакції, що зроджують суспільнийпаразитизміперманентнісоціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!

Соціалізм — коли відкинути його неприродний матеріалістичний світогляд — до певної міри правильно викрив антисоціальні дефекти капіталістичного устрою, але самий помилився в своїх висновках. Його спрощена, механічнасхемаМогла дати лише такі наслідки, що їх бачимо на практиці мос­ковського комунізму. Комунізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару змістом, соціальну нерів­ність, сполучену з тиранією узурпаторської кліки, а в госпо­дарській — неповоротливу, хаотичну (дарма що “планову”!), машину державного капіталізму, що — вбивши всі здорові стимули праці й приватного інтересу — душить країну смер­тельним пресом визиску, безглуздого експериментаторства та марнотратства народних сил.

Українська націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих до­цільних елементів із новими формами та завданнями суспіль­ного життя. Внутрішні суперечності капіталізму очевидні; во­ни з усе більшою силою позначатимуться на занархізованні внутрішніх відносин демократії. Проте помилкою думати, що всі його засади втратили свою актуальність. Життєздатні принципи капіталізму націократія використовує взреформо­ваних суспільно-виробничих умовах.

Так вона не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Власність, при­ватна ініціатива й право на зиск — це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони в основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані — там вбивається само суспільне життя, а з ним і творчу від­повідальність громадянина; на їх місце приходить бюрокра­тична мертвеччина й лицемірне “ханжество”, що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (при­клад комунізму). Але водночас націократія привертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску — що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами “священості” і “економічного лібералізму” засіб хижацького визиску, в мо­нополь панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи —вона обмежуєтвердимирамкамитворчого обов’язку, встановлюючи рівновагу між авторитетомдержави, ін­тересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда. Твердження соціалізму, що приватно-.власницькі елементи капіталізму мають тенденцію перероста­ти в антисоціальні вияви, підставне в умовахнерегульованого, стихійного характеру соціальних відносин і господарської продукції. Длязбереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінова­ний характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами гос­подарської планової контролі й з певними родами колективної (Націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.

При розбудові держави, націократія стане перед наслідками, що їх створила на більшій частині наших земель соціальна революція. Абстрагуючи від факту сучасної окупації України ворогами — ці наслідки в ніякому випадку не мож­на ігнорувати. Вони виявилися в двохпозитивних напрямках: в знищенні чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та в створенні нової суспільно-виробни­чої структури нашої нації, що характеризується наявністю трьох вирішальних соціальних груп: продукуючої інтелігенції, селянства й робітництва.

Націократія заперечує реставрацію капіталістично-поміщицького ладу в його колишніх формах. Засаднича шкідливість такої реставрації поглиблювалася б на Україні ще й відсутністюнаціональних капіталів. Вона означала б насам­перед поверненняворожих нації (московсько-польських і т.д.), визискувачів, уводячи, таким чином, у національний організм не лише елементисоціального, алей державно-політичногорозкладу. (Тут, між іншими,ховається одна з причин, чому український націоналізм ставиться з непримиримістю до “орі­єнтацій” наших угодовських партій на “союзників” і різних підозрілих інтернаціональних спекулянтів...).

Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріальний розвиток країни будуватимена мішаних засадах націоналізованої (себто удер­жавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед таківирішальні для господарського розвитку, кра­їни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна про­мисловість, транспорт і т.д. Удержавлення всіх цих родів про­мисловості — крім їх основного значіння — обумовлюється низкою важних причин, що їх тут детально не розглядаємо, а зокрема тим фактом, що якразтут, в умовах приватнокапіталістичної ініціативи, неминуче виявляються найбільш ан­тисоціальні прояви капіталоконцентрації й монополізму, що шкодять суспільним інтересам.

Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб (електричні стації, водотяги, місцева комунікація і т.д.). Натомість біль шість ділянок так зв. легкої й споживчої промисловості, що продукує готові фабрикати та вироби масового попиту, тво­ритиме, при виробничій і соціальній контролі держави, поле приміненнякооперативної й приватнокапіталістичної ініціативи. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних, ба навіть трагічних наслідків доводять спроби заступити тут творчу роль приватного почину бюрократичним етатизмом!

Слідуючою з черги базою господарської самодіяльної буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополь у де­яких сферах зовнішньої і внутрішньої торгівлі, як також і політику регуляції товарових цін — держава сприятиме розвиткові кооперативної й приватновласницької ініціативи при обслуговуванні цієї важної функції суспільного обміну. Вла­сне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, найде собі основу для розвиткуконструктивний у своїй соціальній місіїкооперативно-приватнийнаціональний капітал. Поруч із цим держава протегуватиме розвитокремісництва там, де воно не втратило свою суспільно-господарську актуальність. Принцип приватної влпсності поширюватиметься й на міські нерухомості, в сполученні з муніципальною й корпоративною власністю. Ангажуючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльності, націократія не забуває його антисоціальної тенденції перестати своє конструктивне призначення й виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціальної й фінансовоїполітики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, девізи, чековий і вексельний обіг, податкова система і т.д.)регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в ін­тересах цілого суспільства.

Аграрну політику націократія будує на ствердженніпозитивного фактуекспропріації капіталістично-поміщицьких господарств на Українійзастосує цей принцип па всі інші терени держави, де ця експропріація ще не відбулася. Поруч з цим підлягатимуть вивласненню й посілості протегованих окупаційними владамичужо-національних колоністів. Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостейне підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно – політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним – московсько–польським, румунським і т.д. – елементом) і шкідливою під оглядом соціально-економічним. Знесилене окупаціями, українське селянство вимагатиме від держави особливо сприятливих умов для свого розвитку; в цих умовах викупні платежі лягали б на нього невиправданим тягарем, являючись водночас прихованою формою фінансування ворожих Україні паразитарних елементів. Найбільше відповідною інтересам нації й завданням сучасного сільськогосподарського виробництва формою, націократія визнаєприватновласницьке-трудове середнє селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему йрегулюючи мобільність землі в цілях унеможливлення її нової нетрудової концентрації держава допускатиме й колективні форми землеволодіння та землекористування (трудові спілки, продукційні кооперативи і т.д.) там, де це виправдуватиметься умовами продукції і виробничими звичками селянства.

Так представляються основні соціально-економічні підстави націократії. Їх внутрішній зміст йде по лінії пріоритету збірних інтересів нації й національної солідарності, що найдуть своє здіснення в своєманітній формі організації суспільства. Цією формою є — державний синдикалізм.

V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ

Соціальний поділ внутрі нації — це конечність, створю­вана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають — класи) нації — це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.

Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить суча­сний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у фор­мах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насам­перед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку — буржуазію; в друго­му — штучно сфабрикований “пролетаріат”) коштом життє­вих інтересів, а то й існування інших груп — вони унемож­ливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.

Націократія заперечує принцип класової боротьби та пра­во окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю,як живе, суцільне—хоч і різноманітне в своїх складових частинах — єство, вона розв’язку соціальних проблем переносить у пло­щинунаціональної солідарності, що — визнаючи пріоритет ін­тересів нації-держави над інтересами окремих груп — видвигає принципнадкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неїгосподарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія — як бачили ми вище — розбудовує власнугосподарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважуєтьсяплановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобівв антисоціальні фактори та регулюєсправедливий розподіл на­ціонального доходу між всімапродукуючими верствами нації.

Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державуй її владу персоніфікуютьне класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капі­талістичної “демократії” і комуністичної диктатури),а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що — беру­чи його занеподільну єдність — водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини(соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії —державний синдикалізм.

В своїй, практичній суті синдикалізм —це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об’єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, моно­полістичний характер старого корпоративного устроювже не міг узгіднитися з вимогою “вільної гри” капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму — що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу — викликали появу но­вих, форм професійних об’єднань: так зв. синдикати (звідси назва — синдикалізм).

Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби-був революційний (або як його ще навивають — сорелівський)синдикалізм.В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об’єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робіт­ничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржу­азно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм ба­чив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм — ма­теріалістичний і опортуністичний; синдикалізм — волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насампередінтернаціонально-класовою концепцією.

Від революційного синдикалізму,державний синдика­лізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізмукультом власної нації - держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією “соціалістичних” експериментів вказують йому, що розв’язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі — хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій,моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об’єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів — розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії — уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства—своїм устроємще більше злютовує її монолітність, бо перетворює ок­ремі, об’єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стаютьнерозривними, функціональними частинами самої дер­жави,кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації.

Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові при­вілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати від­мираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил... Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний “споживчий” варваризм комуно-соціалізму - державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: “продукт праці належить працюючим”, на принципіорганічності суспільства й напродукуючому обов’язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі.

В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя єне організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викрив­леної структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову — зорганізовану не наорганіч­ному принципі виробничого розподілу, лише на підставі “по­літичних переконань” — ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям “вільної гри” капіталістичних відносин і “закамуфльованих”теоріями “свободи-рівності” егоїстичних групових інтересів.

Націократія “вільну гру” виробничої анархіїзаступає — господарським планом; хаос своєкорисних “політичнихпереконань” — суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництвонадмірних аматорів “свободи -рівності” — зрівноважує примусом обов’язку. Соціальний зміст нації визначають в дійсностінемонархісти, консерватори, республіканці, клерикале, демократи, ліберали, радикали, соціалісти, комуністи і т.д., лише їїпродукційні групи; ці останні бере синдикалізм наці­ократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу вспілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюютьнаозначених їхньою функцією місцях для досягнення загально — духового й матеріального — розвитку цілої нації-держави.

Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої націїекономічна система націократії, базована наком­бінованій співчинності державного, муніципального, коопе­ративного й приватного капіталу підплановим господарсь­ким кермуванням і соціальним контролем держави — обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зор­ганізовані в синдикати (спілки)відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатахінтелектуальну й фізичну працю нації, є:продукуюча інтелігенція — поділена н а різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.);робітництво всіх родів промисловості й тран­спорту, різних виробничих категорій;селянство та сільсько­господарське робітництво; ремісництво; власники промисло­вих іторгівельних приватних підприємств, тощо.

Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах,промислових і сільських осередках),синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно - територіальним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об’єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об’єднуватимуться далі в пові­тові й краєві союзи, аж до загальнодержавного “Центрального Союзу Синдикатів Лікарів”; подібно творитиметься “Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості” і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внут­рішньому устрою користуватимуться відповідними авто­номними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціатива, тощо); ця автономність має забезпечити об’єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного вихован­ня членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові еле­менти в державний організм і підпорядковує їх кермуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва — держав­ний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).

В умовах капіталістичної демократії, праця — це лише визискуваний “товар”, що улягає бездушним законам “попиту-пропозиції”... Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхід­ністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у поло­ження співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов’язку, переконанням важливості своєї суспільної функції та гордою сві­домістю: “держава — це я”.

Саме, зорганізоване в синдикатах, суспільство стане ви­рішальним, кермуючим чинником соціально-економічного життя держави. Узгіднення інтересів окремихсуспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома керму­юча участь і матеріальна зацікавленість робітників у вироб­ництві підприємств, соціальне законодавство, справедливий перерозподіл національного доходу, нарешті — планове визначення чергових завдань народного господарства в цілому і в окремих його частинах — отже всі ті проблеми, що в умо­вах капіталістичної анархії й комуністичної диктатури викликають чи одверту класову боротьбу, чи стихію здушеної терором соціальної ненависті — всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об’єднане в синдикатах, суспільство. Синдикалістичний устрій стане лабораторією соціально-економічного життя нації. І

Ці завдання виконуватимуть утворені на паритетних під­ставах із представників різних категорій синдикатів Господарські Ради. Функціонуючи в різних ступенях адміністративно-територіального поділу держави, вони матимуть своє завершення уВсеукраїнській Господарській Раді, що в характері державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі держави. Мало цього. Забезпечую­чи свою надкласову суть —націократія відкидає участь по­літичних партій у державному управлінні. Свій державний уст­рій вона будує на поєднанні збірної волі національного суспільства та його конструктивної самодіяльності зо зверхницьким авторитетом нації-держави.Як побачимо далі, держав­ний синдикалізм являтиметься важливим політичним чинником цього устрою.

З повищого нарису державного синдикалізму виявляєть­ся гармонізуюча суть націократії, що — виходячи з неподіль­ної єдності нації — водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов’язує ці останні функціо­нальною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі.

VI. НАЦІОНАЛЬНА ДИКТАТУРА

Свою визвольну акцію український націоналізм базує на національній революції. Її вміст, методи й завдання вія виводить із сучасного стану розшматованої поміжкількома окупантами Української Нації. Для українського націоналізму є аксіомою, що доки не буде змінене сучасне положення нашої нації, доти вона все буде загрожена в своєму розвитку та існуванні. Ніякі угодовськіавтономістнчні й федералістичні компроміси, ніякілегкодухі “орієнтаційні” лавірування перед тим чи іншим окупантом — не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів;закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну само­стійність ісоборність. Це історичне завдання — через послі­довні етапипідготовки визвольної боротьби,збройного здо­буття й впорядкований самостійної держави — здійснить на­ціональна революція.

Національна революція — цене однобока революційна “техніка”, що в своєму “негруванні всіх і всього” не має ніякої програмово-конструктивної концепції (такі власне тверджен­ня про революційний націоналізм поширює наша партійницька угодовщина). Пряма революційна дія для організованого на­ціоналізму є лишеодним із засобів сучасної фази визвольних змагань, що створить політичні й психологічні передпосилки для розгортання революції в усій її внутрішній глибині й про­грамовій ширині. Зміст національної революції не обмежуєть­ся до безпосередньої боєвої акції; її завданняне кінчаться й на рішаючому, збройному зриві нації до здобуття державності. Бо й після усамостійнення, на Україні певний період про­являтимуться в різних сферах духового й суспільного життя негативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть за­стосований відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучідержавотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати, розхитаний окупаціями, організм нації, невпинно побільшувати її будуючі сили й здібність змагатися за право свого розвитку й тоді, коли Українська Держава вже існува­тиме. Універсальна суть, динамізм і мораль українського на­ціоналізму не лише покликають його до ролічинного борця за волю нації, але й управнюють до монопольної місії конструктивного реформатора цілого її змісту та існування. Ця його реформаторська місія — владносягаючи в усі ділянки ду­хового й матеріальногожиття нації — узмістовлюється вна­ціональній революції. Отже ця остання реалізуватиме свої програмові завдання й в умовах існуючої державності, хоч, очевидно, їх характер і методи здійснювання будуть відмінні в переходових і завершуючих етапах.

Таким чином, національна революція — це е внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядкованім та забезпечення для неї гідного існування.

Вирішальною фазою революції, що обумовить її дальше конструктивне завершення, буде, пристосований до відповідних обставин, збройний виступ Української Нації проти оку­пантів. Його наслідки залежать насамперед від всебічної під­готовки власних сил нації, що їх націоналізм уважає голов­ний джерелом діючого й організуючого розгортання револю­ції. Серед нашої легкодухої, спекулятивної партійщини, націоналістичне гасло власних сил не тішиться популярністю... Його вона уважає “фантастичною орієнтацією на вісімнадця­тий туман”, і горда з свого “реалізму” — що розгублено пантеличиться по кожночасній зміні чужих політичних баромет­рів — стирча головою летить в орієнтації на... ворожі сили, що загрожують Україні новою катастрофою. Між тим укра­їнський націоналізм у своєму наставленні на власні сили нації є наскрізь реалістичний. Поборюючи катастрофальні орієнтації на історичних ворогів, він не відкидає сприятливої чужої по­мочі у визвольних змаганнях, пам’ятаючи однак, що навіть і така допомога приносить користь лише тому, хто має й вла­сну силу її зужиткувати відповідно до своїх інтересів.

Серед явних зовнішніх і внутрішніх кон’юнктурних об­ставин не відбуватиметься збройна боротьба з окупантами — одне є безсумнівне:ця боротьба буде важка,кривава й жор­стока. Своєю тактикою полохливого струся, легально-партійна угодовщина сподівається виспекулювати перемогу, з найменшою втратою власних зусиль і “безглуздих жертв”. Марні надії в тійгрізній труднощами й небезпеками добі,перемогу здобудеться лише ціною надзвичайного — натхненного жертовним поривом — напруження всіх сил нації, зорганізованої при цьому на такійустроєво-політичній системі, що —мимо своєї революційної провізоричності — була б здатна порвати маси до боротьби, вдержати їх потрібний час у мобілізаційному напруженні та забезпечити наші побідні наслідки всенародного зриву. Цюустроеву систему в переходовому етапіреволюції націоналізм будує на принципахнаціональної диктатури.

Режим національної диктатури відкидає провідну участь політичних партії із їхніми вузькими інтересами у процесах революції. Таке становище організованого націоналізму до партій, груп і центрів, або інакше кажучи — до цілого орієнтаіційно-угодовського табору, обумовлюють тактичні й засадничі причини. Розгляд ідейного змісту, психології, моралі й політики цього табору стверджує йогошкідливість для планомірного розгортання революції. Схильний лишепасивно при­стосовуватися до створюваних окупантами умовин, нездатний до активності й провідної місії, поглинений суперечностями й груповим егоїзмом—він ніколи не прийме націоналістичної концепції визвольної боротьби та її не піддержить. Після вжездобутої перемоги, певні елементи угодовського табору звантажуються в національну роботу й зможуть навіть бути корисними в її різнорідних ділянках. Але не тепер і не тоді, коли боротьба відбуватиметься серед “непевних” обставин...

Свідомість цього опрокидує наївно-обивательські мудру­вання на тему створення спільного фронту революційного націоналізму з легалістичними партіями на засадах національної солідарності й у вигляді “всеукраїнських конгресів” для бо­ротьби з зовнішніми ворогами.Ідеологічна істота, націократична концепція й визвольне наставлення націоналізму є тимифакторами, що солідаризутоть на національному ідеалі всі органічні складники нації в одну духово-політичну цілість. Національна солідарність стає натомість абсурдом,коли в існуючих умовах хочемо її застосувати до наших партій, щосамою своєю природою й політичною чинністю творять дже­релопартикулярного розкладу й негуючого заперечення на­ціональної єдності. Помиляються ті, хто від “об’єднання” націоналістів із уенерівцями, гетьманцями, ундівцями, соціалістами і т.д. сподіються побільшення нашої, зовнішньої відборонности.На ділі така неприродна спільність загрожувала б лише послабити визвольний рух, розпорошуючи силову й мо­ральну потугу самого націоналізму. Його ідейний, безкомпромісовий, боєвий порив міг би бути тоді обезкровлений отрутою угодовської псевдо-логіки й. спекулянства.

Рішаючим є те, що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд, “Погоджувати” його з кимсь методами “конгресових дискусій” і гандлю немислимо. Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинногозастосовання їх до життя. Поєднання ідеологічного й визвольного наставлення націоналізму з політичною тактикою тактикою “всеукраїнських конгресів”— було б для нього рівно­значне з самогубством і перетворенням його твердих, високих постулатів в теорії — в жалюгідну та лукаву опортуністичну комедію в практиці.

Коли партії взагаліє неорганічним для націй плодом хворобливих соціально-політичних відносин, що їх створили капіталізм і демократія, то внаших умовах їх штучний харак­тер виявляється ще з більшою виразністю. Українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціальної диференціації нації навіть у тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентарної демократії. Ми часто забуваємо, що всі вони (і на укр. землях, і на еміграції) - це лише кілька соток ізольованих від народних мас інтелігенських “політфахманів”; власне ця цілковита відірваність наших партійних гуртків і “цент­рів'” від народу й його змагань, обумовлює всю шкідливість і безпринципність їх політикування. Хто в цих умовах говорить про “солідаризування” націоналізму з цими рештками нашого болючого “вчорашнього дня” — той виявляє цілковите незрозуміння й завдань націоналізму, і обставин визвольної бо­ротьби!

Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби укра­їнські націоналісти (“фашисти”) хотять “поневолити нарід”. Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сигнал його безславної смерті. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене жит­тя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сум­ному стилю кам’янецько-тарнівських “демократичних” і “соціа­лістичних” міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського насе­лення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметь­ся розкладати зрушені до чину маси — все це вимагатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові “коаліції” й спекулятивні, несвоєчасні “голосовання” мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в за­лізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції.

В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекуля­тивні “очковтирателі”. Опорою диктатури буде ударний, боєвий легіон революції — організований націоналізм, що чер­патиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й йо­го нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й стано­вими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не “партійними переконаннями” (як цього ба­жали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активні­стю й якісними, творчими властивостями її представників. На­ші “радикальні” та інші соціалісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підозрінням. По старому прив’язані до демагогічного есерівського “культу” замурзаних пик, немитих лап, освіти “не вище фельдшерської”, на­рочитої хамської розперезаності й загального капцанства, що мають, мовляв, характеризувати “справжнього сина народу” ­­­—

вони в тій верстві добачують нове “папство”. На ділі націократія хоче бачити Українську Націю великою, культур­ною, передовою. Вонане знижується до примітивізму маси — лише підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріальному поступі. Без здорового, конструктивного проводу, нормальне існування нації немислиме. Солідаризуючи на принципах надкласової соціальної справедливості й у формах націократії всі, корисні під суспільно-виробничим ог­лядом, складники нації — націоналізм найде в них активний фермент для творення провідної верстви, в цей спосіб орга­нічно вростаючи в найглибші прошаровання народу.

З початку диктатура матиме революційно-військовий ха­рактер зо всіма, випливаючими з нього, висновками. Її опорою буде створювана в процесі революції мілітарна сила нації й національно-революційні організації, що опанують під ке­рівництвом загального проводу місцеві органи державного управління, громадські установи, професійні союзи й спілки, господарські підприємства і т.д. Згодом, після закінчення збройної фази національної революції, диктатура повільно переключатиметься на громадську базу. В цьому етапі її зав­дання полягатимуть в дефінітивному скріпленні наслідків здо­бутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою, що заступить собою провізоричний режим диктатури.

Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націона­лізм водночас усвідомлює собі небезпеку їїсамоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе... У від­мінність до інших авторитарних концепцій, він визнає дикта­туру не за незмінний принцип, лише за виправдовану доціль­ністютимчасову методу. Зберігаючи потрібні елементи авторитарності й монократизму й в умовахпостійного державно­го ладу націократії — націоналізм водночас єднав їх із здоровими формами громадської самодіяльності й участи самого суспільства в державному кермуванні.