НАЦІОКРАТІЯ 5 page

Цієї рівноваги не здібна додержати перманентна, застарі­ла диктатура. Ізолюючи свою провідну меншість від мас, вона не лише усуває псяку суспільну контролю, але й нищить природне джерело свого скріплення свіжими силами з ґрунту. Паралізуючи в реальному житті всі вияви народної ініціативи, критичності й самодіяльності, зобов’язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання тіолі одиниці, чи обмеженої кіль-кости тих одиниць, унеможливлюючи суспільне виховання мас і привчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти — така диктатура руйнує умови, що серед них лише може витворюватися бажаний їй самій тип сильної, активної, ініціативної людини. Замість аристократів духа, витворює во­на рабів, бездушних і обмежених “апаратчиків” своєї системи.

Річ очевидна, що всяка здорова влада мусить відповідати вимогам постійності й авторитету; вона зобов'язана мати в своїх руках усі можливості! твердого керівництва та суворих репресій супроти тих відосередних сил, що намагаються шкодити їй, нації й державі. Але ці обов`язкові прикмети не повинні витворювати гіпертрофованого поліційно-урядницького режиму, де найвищим і при тому безапеляційним зверхником суспільства стає навіть найменший бюрократ-чинуша... Між тим диктатуру (таку, то вже перетворилася в самоціль) якраз і характеризують такі тенденції. Самий її внутрішній зміст веде до надмірного етатизму й запровадження складної централістично-адміністративної системи навіть там, де вона не лише зайва, але й виразно шкідлива.

Сковуючи всі вияви життя примусовим регламентом, витискуючи на ньому тавро урядницької бездушності й механічності, такий централізм унеможливлює й суспільну самодіяльність, і індивідуалізацію громадянина, то без них утруднюється самий процес творення провідної еліти. Бо формовання й творчість еліти найкраще розвивається в умовах свобідної (хоч і регульованої національно-державними інтересами) циркуляції суспільних цінностей і творчости. Така диктатура перетворює населення даної країни в безвладне знаряддя, штовхане інерцією послуху й дисципліни.

Дисципліна в суспільно-політичному житті необхідна взагалі, а в нашу, підкопану демолібералізмом, епоху — особливо. Одначе ми переконані, що передпосилкою внутрішньої зорганізованості й зовнішньої відборонності державної нації не є — сама урядова пресія. Зле, коли рацію даного устрою перед населенням удоводнюють — лише поліційний комісаріат і його приписи... Бо справжня сила політичного устрою й тих ідей, то в ньому заложені, найкраще унагляднюється в умовах відповідної свободи, — де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхності, забезпечені суспільству необхідні сфери критичного думання, чинної співучасті в державному житті й самовиявлення. В цьому власне й полягає справжня, глибока ідея правової держави, що дисциплінуючи громадянина й підпорядковуючи його загальним цілям, вод­ночас не позбавляє його права лишатися індивідуальністю.

До яких висновків приводить нас розгляд питання диктатури, провідної меншості й маси? Завдання тривалої рекон­струкції розхитаних основ політичного життя вимагає твере­зого, критичного підходу до всіх виявів і минувшини, і сучасності. Не безоглядний і легковажний розрив із всім попе­редній — тому лише, що воно “не модне” — лише вміння доцільно узгіднити випробовані елементи старого з новими зав­даннями й формами - є запорукою правильного погляду на речи. Це стосується й проблеми існуючих тепер диктатур.

Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здо­рові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов’язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переходять початковий етап свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скермовує її до розбудови духо­вих і реальних цінностей. Не признавати нього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів.

Проте у фашистській та інших диктатурах також заховані й певні некорисні елементи, що ми їх підкреслювали. Вони ще в ембріональному стані, але прийде пора, коли їх діян­ні ставатиме все виразнішим. Тоді повстане потреба перегля­ду цих систем і певних корективів — відповідних зміненим суспільним умовам і нормальній потребі громадянина бути не ли­ше об’єктом авторитарного обов’язку, але суб’єктом твор­чого права.

Від чуйності націоналістично-авторитарних диктатур до цих органічних потреб суспільного розвитку залежатиме будь дальший поступ, будь закостенілість і деградація.

Їх ідеї, науку і досвід зобов’язана використати Українська Нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосо­ваній цих вартостей до нашого національного будучого по­лягає одне з завдань українського націоналізму. Проте укра­їнський націоналізм не обмежує свою творчість механічним копіюванням чужих зразків. Будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціалістичною, ні “примо-де-ріверівською”...

Свідомий історичних традицій нашої нації, особливостей її сучасної суспільної структури та прийдешніх завдань її всебічного розвитку — український націоналізм будує уст­рій України на власних, оригінальних націократичних основах.

До з’ясування внутрішнього змісту й устроєвих форм української націократії ми і переходимо...

VІ. НАЦІОКРАТІЯ

І. ІДЕОЛЬОҐІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІЇ

Український націоналізм змагає до створення політичного, соціального та господарського ладу самостійної Україн­ської Держави на принципах націократії. Для з’ясування внутрішньої суті й устроєвих форм націократії та її відмінностей від інших політичних устроїв, ми переглянемо по черзі го­ловні програмові засади українського націоналізму, ідеологічних підстав нації та тих законів, що нею кермують, починаючи.

Ми вже в основному пізнали, як трактують націю й дер­жаву різні політичні течії. Нагадаємо коротко ці різниці. Отже політична демократія, хоч і визнає націю, своїм раціо­налістичним світоглядом позбавляє її духових первнів, надміру матеріалізуючи її єство; в самій державі сучасна демо­кратія — ставляючи в основу своєї ідеології звульгаризова­ний лібералістичний культ особистості (“ціль всього - лю­дина!”) — бачить лише технічний середник задоволення по­треб суспільства й його основного атома: окремої людини. Соціялізм і комунізм, засадничо заперечуючи націю й держа­ву, уважають їх за переходову історичну (і “сумну”...) не­обхідність, що в будучому буде заступлена бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства й космополітич­ною нівеляцією всього людства. Новітні націоналістичні рухи (фашизм і т.д.) добачують у нації абсолютні цінності, що приймаються за непорушні догми, а державу ототожнюють із самою нацією, як органічну форму її існування.

У свому відчуванні та розумінні нації й держави, український націоналізм споріднений з останніми рухами. Для українського націоналізму — Українська Нація є вихідним заложенням чинності та цілевим означенням усіх його прямувань. Він розглядає націю не як механічний збір певної кількості людей, пов’язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, лише як найвищу органічну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованості має власний неповторний внутрішній і духовий зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та стермліня здійснювати свої власні історичні завдання. Не самі матеріальні підвалени існування, лише насамперед дух і воля нації постійно проявлювані в її творчості й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст й характер. Отже націоналістичне розуміння нації (у відмінність до ідеологій демократів, соціалістів і комуністів) ґрунтується на спіритуально – волюнтаристичному світогляді, себто такому, що головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби.

Противники українського націоналізму люблять його світогляд ставити в “лапки” і доводити його “ненауковість”. Мовляв — він опертий на метафізичних заложеннях, відриває поняття нації від реального життя й обертає її в якусь уроєну містику... Так, безперечно, не є; націоналістичне розуміння нації не перетворює її в якусь абстракцію, що стоїть поза людьми, їх життям і інтересами. Навпаки, - воно надає їй значіння найголовнішої реальної підвали духового й матеріального життя, що об’єднує й окремих людей, і їхні інтере­си. Власне, ідеологія націоналізму дає йому спроможність тверезими очима дивитися на світ, на всі його різноманітні явища та бачити весь неприхований зміст тих життєвих і моральних законів, що на них лише й може бути оперте здоро­ве існування Української Нації.

На щож вказують ці закони, в стислих питаннях нації? Насамперед на те, що кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання. Коли ці вияви не проявляються, то це є доказом, то дана нація вже перебуває на шляхах упадку та деградації. Відповідно до цього зростання, перед кожною нацією стає завдання здобуття тих загальних засобів, що для свого насичен­ня й скріплення вимагає її організм. До певного часу ці се­редники здобуваються інтенсивним використанням внутрішніх ресурсів, але врешті приходить пора, коли вони стають невистачаючими. Тут проявляється своєманітний закон усякої інтенсифікаії коли в певному моменті пропорція вложених зусиль не дай вже відповідного еквіваленту, бо останній все зменшується. Тоді перед нацією стає питання: або самій спи­няти свій розвиток, або шукати зовнішніх, екстензивних, середників виладовання своєї розгонової енергії. Ніяка здоро­ва нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані од­наковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіалізмом.

Національно-державницький імперіалізм — це неминучий прояв історії. Він постійно ділає, без огляду на внутрішні по­літичні устрої державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси. Демократично-пацифістичні й соціалістичні теорії, що пояснюють імперіалізм недостачею “розу­му” в людей, діянням “стихій руїни”, або впливами “націоналістичної буржуазії” — не витримують ніякої критики. Бо імперіалізм, беручи його в широкому розумінні постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення, позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства. Життя має свої закони — зовсім протилежні туподумним міщансько-обивательським світоглядам. Їх теорії, що зводять спокій до рівня ідеалу й добачують у ньому єдину можливість “поступу”, кваліфікуючи кожне змагання за регрес і вияв “руїнницьких сил” — в найменшій мірі не відповідають правді життя та його твердій філософії.

Як у фізіології життя чергується із смертю, а відпочи­нок організму з його активністю (накопичення й витрата енергії), так і в суспільному житті періоди рівноваги й спо­кою заступаються періодами порушень і боротьби. З того циклічного чергування явищ життя витворює свої “генераль­ні” напрямні, що, мимо ілюзорних переривань і зигзагуватості, творять загальну лінію розвитку. В цьому проце­сі не важко добачити чисельні приклади, коли довгі періоди спокою спричинювали занепад, тоді як війни ставали факто­ром поступу. Націоналізм усвідомлює собі й творче значіння миру в певних умовах, одначе це не засліплює його розуміння підставових законів існування націй і їх відношень між со­бою, що базуються не на уроєних мріях про “згоду” “братер­ство” й пацифізм, лише на неминучих противенствах.

Пацифістичні демократи добачують можливість вічного миру в майбутньому морально-духовому перероджені людей, що виключатиме всяке змагання; комуно-соціалізм фальшиво твердить, що сучасний національний поділ світу належить: до історичної категорії — в будучому нації зникнуть, а з ними і причини міжнаціональних противенств. Ці теорії заперечує історія й дійсність. Трансформація рас і антропосоціологія вказують, що внутрішньо міняють, або цілком зникаючи, раси та їх етнічні вияви витворюють на своє місце нові етніч­ні колективи, що їх розвиток йде не по лінії нівеляції, лише навпаки — діференціяції, зріжничковання. Цей процес не ли­ше не спинився, але ще посилився в нашу епоху у вигляді прагнення навіть найменших народів до національної емансипації. Вислідом цих прагнень і е сучасне явище націоналіз­му, що набирає вже світового значіння. На етнічно-національ­ний поділ людства впливає незбагнений закон світобудови, що з безмежно великої різноманітності складових елементів життя — творить його величаву суспільну гармонію... І чиж можна думати, щоб цей, ділаючий із глибин тисячоліть, закон був змінений приписами спекулятивних марксівських та інших теорій?!. Будучніть може колись змінити конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснилися у ви­гляді запровадження світової однозгідної й одномовної кос­мополітичної комуни... Одвічні побудники життя лишаться ти­ми самими!..

Сама можливість переродження людської психіки — як це собі уявляють різні псевдогуманісти — є не лише нереальною, але й аморальною супроти цілої природи людини. Остання творить із себе складний комплекс свідомости, індивідуальних духових рис, інстинктів, побуджень, почувань і нахилів. В ній зосереджується сумарна сукупність “добра” і “зла”, а в цій сукупності первні сили, почуття пристрасти, інстинкт боротьби є одними з найголовніших. Цього не можуть збагнути гуманістичні фантасти, що схильні при­писувати “розумові” виключне значіння та уважають людину за вродженого носія самого “добра”, що “псується” лише в наслідок побічних впливів і соціальних умов... Заперечуючи в цей спосіб фізіологічні й психологічні бакени, вони ни­щать в людині те, що поруч розуму, надає їй життєву стій­кість і імпульси до творчости — її інстинкти. Розум і сус­пільна організація справді повинні ставити тверду межу шкідливим виявам цих інстинктів. В цьому й полягає змисл соціальності людини. Але спроби їх цілковитого знищення е утопійні та навіть шкідливі. Бо коли б навіть таке духове “спацифіковання” людей здійснилося, то від того не ущасли­вилося б саме життя... Бо ж чи справді його зміст, глузд і ра­дість полягають в самому абсолютному спокою, з безтурбот­ним сірим животінням із дня на день, в запровадженні якогось всесвітнього “санаторія” з мільярдами анемічних євнухів на землі?!. Рівноділаюча творчого життя складається з елемен­тів добра й зла, з напруження й відпочинку, з поразок і пе­ремог, з втрат і надбань, з жертвенних шукань і радісних, хоч і важких, здобутків... Основою існування є противенства, боротьба і сила.

Виходячи із спіритуально-волюнтаристичного світогляду, український націоналізм сприймає власну націю за найвищу, абсолютну Ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: Нація понад усе! Націоналісти хотять бачити Українську Націю великою, потужною, могучою й щасливою. Розуміючи підста­ви її існування, вони змагаються за створення для неї таких реальних умов, що могли б найкраще забезпечити її стійкість у сучасних і будучих змаганнях. Для цього вони мобілізу­ють творчий дух і діючу волю нації, означуючи на основі їх її шляхи в прийдешність.

Висновуючи свій світогляд із єдино-правильного відчуття й зрозуміння законів, що кермують долею нації, український націоналізм протиставить його всім іншим світоглядам. Ідеологія націоналізму є суцільна, неподільна, войовнича й непримирима; її немислимо узгіднювати з іншими ідеологіями. Український націоналізм знає, що із природи своєї всяка національна ідея й національний інтерес є запереченням ідей та інтересів. Виняток із цього правила буває або тоді, коли дана національна ідея та її інтереси не можуть протиставитися іншим (тоді вони улягають чужій силі...), або коли між ними немає безпосередньої спірної стичності (тоді можлива згода, основана на обопільному егоїзмі й пошануван­ню сили другої сторони). Тому свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого й активизмі, здатному бути заліз­ним тараном для розторощення чужої сили, що схоче станути нації на перешкоді.

В обранні засобів визволення Української Нації, націо­налізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя и гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах, взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів — вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причи­ною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розви­ток послаблює — це основна заповідь ідеології українського націоналізму.

Як бачимо, ідеологія націоналізму є наскрізь реальною, вона відображує в собі накази національного існування й присвячує себе єдиній Великій Меті: — Службі Самостійній Соборній Нації!

II. ІСТОТА І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ

Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значінні основи суспільного життя, приводить націона­лізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціалістичних протидержавних те­орій, український націоналізм вчить, що передумовою забез­печення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світо­вому оточенні є власна, незалежна держава. Державна органі­зація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона — в розумінні українського націоналізму — має відображувати в собі співвідно­шення окремим національно-суспільних складників, об’єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й пра­вом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бува­ють і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинни­ком історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.

Тільки державне існування нації вповні здійснює і поси­лює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насам­перед на цілий, пов’язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об’єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.

Життя а його духовими двигунами й протилежними інте­ресами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним пере­думовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причи­ни, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює — поруч історичних ворогів — також москофільство наших комуно-соціалістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значіння об’єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування — він протиставить цим групам кон­цепцію власних сил нації й національної революції, змагаю­чись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є цент­ральним пунктом його політичної програми.

Засаду великодержавності ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжности, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. “національними” партіями в оцінках завдань і значіння на­шої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і, противеликодержавницька) постава партій, пов’язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за держав­ність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному сві­тогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструк­цію життя, де правда, мовляв, “сама перемагає” (“бо чейже життя кермується розумом, а не сліпими стихіями”...). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло — всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося... І тепер су­проти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску — вза­галі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль — протестує увесь їх внутрішній зміст.

Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю по­ставити все на одну карту й поступитися егоцентризмом “осо­бистого інтересу”. Тому відкидають вони тактику прямого революційного Наступу — з її непримиримістю й принципіалізмом — послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: “якось то буде”... Самостійності вони справді хотіли б, коли б хтось їм її “дав”; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні то­го “спокою”, що чекає їх у власній державі. Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції націо­нальних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалості й чуйної пильності. Уважаю­чи націоналістичне гасло — Україна понад усе! — за “нездо­ровий” або “смішний” шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперниц­тва — де встояти може лише сильна, ініціативна нація — за “шкідливий імперіалізм”, вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького пові­ту!..) нізащо не вестимуть супроти інших націй активної по­літики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не уклада­ється в вульгарні, обивательські поняття спокою й “добробу­ту одиниці” — вони годяться лише на вимушену іншими “оборону”... Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі!

Український націоналізм хоче спричинитися до створен­ня потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню актив­ність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувало­ся, у цьому устремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, егоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими “принципіальними” умовами і виключністю націо­нального інтересу, що стає для нього превище всіх “загально­людських” доктрин.

Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів на­ціоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й про тивні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлю­ючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й пе­ретворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху “кліці диктаторщиків”, що каже: “Держава — це я!”

Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючи самий фашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству не­доступні його джерельні студії, крім безграмотних і демаго­гічних брошурок) — вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за “протинародній” рух і “пужало” громадсь­кої свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом на­скрізь оригінальним і від нікого незалежним. Він орієнтуєть­ся лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив’язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення.

Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріальної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націо­налістичному світогляді нація й держава виступають як одно-ціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держа­ва не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націона­лізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партій­ні, групові й особисті.

Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від по­глядів на її природу політичної демократії, а зокрема - “демократії” української... Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особ­ливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисності — наша радикальна й соціалістична | демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості дер­жави — це для неї не більше, як... “реакція”, або й “контрре­волюція”... Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично - драгоманівської “науки”, вона до всякої державної організа­ції ставиться з засадничою підозрілістю... Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім... елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріат”, де когось обов’язково мають “душити” і “поневолювати”. Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою... Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціалістичні “демократи” інакше собі її не мислять, як в ролі тої “кооперативи”, де кожний міг би вільно ходити за “добро­бутом”, при тому зякнайменшим тягарем державних обов’язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони “ідеї” громадської свободи й людських прав...

Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Дер­жава — це не крамничка, що до неї ходять тільки “за потре­бою”... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодино­ким громадянам — держава водночас має свій власний, неза­лежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держана — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.

Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солі­дарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на за­безпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошарованням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі: —

— Держава вище кляс і партій! —

Державний устрій націоналізм будує на авторитеті вла­ди й організованій на органічному принципі участі в держав­ному керовництві працюючих версти Української Нації. Під­креслюємо — працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціалістичної демагогії, так: і від протисуспільної реакційності клерикальне - гетьманського “консерватизму”) зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації — вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціальним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним “отаманам” — націоналізм відмовляє не тільки права на керовництво, але й самої рації існування.

На цих принципах будується устроєва концепція україн­ського націоналізму, то її називаємо націократією. Політич­ні, соціальні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націокра­тією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління.