Нетипові форми правління в сучасних державах

У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії, що э досить нетиповим для теперішнього часу. Дуалістична монархія була характерна ще для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою прими­рити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтере­си буржуазії (їх представляє парламент). Наприклад, дуалістич­на монархія була в кайзерівської Німеччині в 1871—1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших краї­нах.

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм пре­м'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодав­чої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту [11, c.237].

У країнах Латинської Америки часто зустрічаються “суперпрезидентські республіки”. Ця форма правління - практично незалежна, слабко контрольована законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським керуванням. Традиційно вважається, що президентська модель веде свій родовід від принципу розподілу влад Локка-Монтеск'є в найбільш рельєфних жорстких формах, запроваджених у політичну практику США - Дж. Вашингтоном, Т. Джеферсоном, Б. Франкліном, Т. Гамільтоном. Досвід США витримав випробування часом, дозволивши побудувати процвітаючу країну. Але навіть США лише через десятиріччя (після скасування рабства) й навіть сторіччя (після запровадження виборчого права для жінок) змогли підкріпити силу влади демократичним політичним режимом. Проте запозичення президентської форми правління країнами Латинської Америки та Тихоокеанського басейну зовсім не застрахувало останні від численних військових переворотів та встановлення на певний проміжок часу авторитарних чи навіть тоталітарних політичних режимів (Аргентина, Філіппіни) або не уможливило розростання корупції (Колумбія). Для справедливості слід зауважити - схожі застереження стосуються й парламентської моделі, успадкованої країнами Британської Співдружності від колишньої метрополії. Якщо Канада, Австралія і Нова Зеландія досягли відчутного прогресу в економіці, зберігаючи й вдосконалюючи демократичний політичний режим, то у Південній Родезії, Сомалі чи Брунеї ситуація протягом тривалого часу складалася зовсім інакше. Тим більше, така закономірність характерна для багатьох країн Екваторіальної та Західної Африки, які запозичили у колишньої метрополії французьку "змішану" президентсько-парламентську форми правління.