Культура Стародавнього Сходу

Лекція 4.

1. Значення культури Стародавнього Сходу для людської цивілізації.

2. Своєрідність месопотамської культури: космос як держава.

3. Перші у світі правові кодекси

4. Особливості світобачення давніх єгиптян: релігія, магія і міфологія.

5. Спадщина Древнього Єгипту.

6. Біля витоків біблійних сказань.

7. Своєрідність культурної старовини Індії та Китаю.

Історія світової культури - це скарбниця мудрості та досвіду, надбаних людством протягом тисячоліть. Великий внесок у культу­ру всього людства зробив Стародавній Схід. Так прийнято називати давні класові суспільства на великому терені Азії та Африки. Тут починалася людська цивілізація, виникла державність. Не лише античність, а й Середньовіччя та Новий час успадкували від давньо-східних цивілізацій багато відкриттів у астрономії, математиці, ме­ханіці та географії, блискучих досягнень у медицині та архітектурі.

Характерною рисою культур Сходу, монументального мистецтва Вавилону, Єгипту, Ассирії був геоцентризм, прославлення божест­венності необмеженої влади царів і фараонів, грізної могутності богів, підлеглість особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. У цьому районі жили народи різного походження. Вони воювали між собою, причому переможці, як правило, руйнува­ли храми, фортеці та міста переможених. Так загинуло багато вели­ких творінь мистецтва.

Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення най­давніших цивілізацій у Месопотамії та Єгипті (ІV-ІІІ тис. до н.е.), в Індії (IIІ-ІІ тис. до н.е.) та Китаї (II тис. до н.е.). За даними сучасної науки перші цивілізації виникли у Месопотамії та Єгипті. Яка з них з'явилась раніше, ще остаточно не встановлено, але різниця в їх зародженні не дуже велика.

За своїм місцем у світовій культурі виділяється така країна Стародавнього Сходу, як Месопотамія. В перекладі з грецької це слово буквально означає «Межиріччя» («мезо» - середній, «потамо» - річка).

Так називали стародавні греки душну і багнисту долину, створену наносами двох великих азіатських річок - Тигру і Євфрату (Дворіччя). У Дворіччі змінювались один за одним різні державні утворення, в тому числі Шумер, Аккад, Північна Месопотамія, Вавилонія, Ассирія, Іран.

В IV-ІІІ тис. до н.е. тут виникла і утвердилась висока культура. Сільське господарство цих країн було засноване на іригації (зрошенні). Геродот у своїй «Історії» зазначає, що вся Вавилонія, як і Єгипет, перетиналася каналами. Найбільший з них - судноплавний. Він протікав у південно-східному напрямку з Євфрату у Тигр. Взагалі найсприятливіші умови для розвитку аграрної культури були в долинах річок. Не випадково всі центри стародавньої землеробської культури розташовувалися в долинах Тигру і Євфрату, Нілу в Африці, Інду і Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї.

Жителі Месопотамії, шумери, винайшли гончарний круг та брон­зу. Пам'ятки свідчать, що шумери використовували вози та тягло, бо знали вже колесо - винахід, до якого, наприклад, американські ацтеки не дійшли навіть у XVI ст. н.е. Близько 2400 р. до н.е. вони вперше у світі виготовили кольорове скло. На високому рівні в них знаходилось ювелірне мистецтво. В Шумері, який знаходився у південній частині Месопотамії біля гирла Тигру та Євфрату, набувала розвитку торгівля. Шумери торгували продуктами, тканинами, обмінюючи їх на деревину, каміння та метали. Купці бували у Малій Азії, Вірменії, на узбережжі Середземного моря та Персидської затоки, обмінюючись товарами з індійськими купцями в таких торгових центрах, як о. Дильмун (сучасний Бахрейн).

Близько 2300 р. до н.е. правитель Месопотамії Саргон Древній («цар чотирьох сторін світу», як він сам себе величав) створив першу в історії постійну професійну армію, яка налічувала 5400 воїнів і залежала тільки від милості царя.

Почала будуватись і функціонувати у загальнодержавному масштабі зрошувальна система. Була запроваджена єдина система мір і ваг. Царювання Саргона Древнього було примітне будівництвом монументальних культових споруд. Приблизно у 2000 р. до н.е. була створена арифметика. В її основі лежала певна система лічби. Це ста­ло важливим винаходом в історії людства.

Одним із досягнень месопотамської культури є місячно-сонячний календар. Близько 2500 р. до н.е. шумерські чиновники почали точно і докладно вести облік часу за днями, місяцями й роками. Також із Месопотамії у сучасну культуру прийшов семиденний тиждень, запроваджений близько 700 р. до н.е. Шумери винайшли такий напій, як пиво. Як свідчать глиняні таблички, вони варили з ячменю 19 сортів пива.

Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності, широке розповсюдження якої припадає на період близько 3000 р. до н.е. Різновидом ідеографії була клинописна писемність шумерів. Це писемність, знаки якої складались з клиноподібних рисочок. Вони видавлювались на сирій глині. Таблички з цієї глини були міцними. Вони обпалювалися в гончарних печах, завдяки чому збереглися до наших днів. Шумерський клинопис був розшифрований у XIX ст. Він містить перші печатки історичних оповідей. У музеях та наукових закладах зберігається нині понад півтора мільйона клинописних текстів.

Шумери створили перші в людській історії поеми - про «Золотий вік», написали перші елегії. Вони є авторами найдавніших у світі медичних книг - збірників рецептів. Шумери розробили і записали перший календар землероба, залишили перші дані про захисні насадження.

В столиці Ассирії - Ніневії - знаходилась найдавніша у світі бібліотека, відкрита археологами у 1853 р. її володарем і засновни­ком був один з останніх ассирійських царів Ашшурбанапал. Вперше в історії людства було створене величезне книгосховище. Воно поміщало понад 20 тисяч «книг» у вигляді глиняних табличок з усіх відомих у той час галузей знань. Ці «книги» були підібрані та розкла­дені за розділами, в залежності від змісту. Був створений перший у світі бібліотечний каталог. Він допомагав швидко знайти потрібну книгу. Систематизовані були історичні твори («аннали», «хроніки»), судові збірки, гімни богам, молитви, заклинання та заговори, епічні поеми, «наукові» тексти (медичні та астрологічні тексти, словники). На глиняних табличках бібліотеки Ашшурбанапала викладалась історія стародавніх народів Близького Сходу, їх життя, вірування, звичаї. Записувались стародавні легенди, літературні твори, тобто все те найцінніше, що було написано в Месопотамії за дві з половиною тисячі років. Розуміючи цінність старих глиняних табличок, Ашшурбанапал - людина освічена і начитана - збирав їх і зберігав.

Цей цар повідомляв про себе такі дані: «Я, Ашшурбанапал, осягнув... все мистецтво писців, засвоїв знання всіх майстрів, скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні і колісниці, тримати віжки... Я осягнув заховані таємниці мистецтва письма, я читав в небесних і земних будівлях і роздумував (над ними). Я був присутній на зборах царських переписувачів. Я спостерігав за прикметами, тлумачив явища неба зі вченими жерцями, я розв'язував складні задачі з множен­ням і діленням, які не зразу зрозумілі... В той же час я вивчав і те, що належить пану, і пішов по своєму царському шляху».

Прославляючи своє мистецтво писця не менше, ніж свої завоювання, Ашшурбанапал заявляє, що «перевершив в цьому відношенні всіх царів - своїх попередників і може читати на каменях часів по­топу і розуміти таблички».

При шостому царі Вавилону - Хаммурапі (правив у 1792-1750 рр. до н.е.) - був створений перший в історії збірник законів, який історики назвали «Кодексом Хаммурапі».

Під час розкопок в Сузах, столиці стародавньої держави Елам, французькі археологи виявили в 1901 р. великий двометровий кам'яний стовп із зображенням царя Хаммурапі та текстом 247 його законів. Вони були написані клинописом. В цих законах відобразились господарське життя, побут, вдача і світогляд стародавніх жителів Дворіччя.

В своїх законах Хаммурапі проголосив благородні завдання. Він прагнув, «...щоб сильний не чинив утисків слабкому, щоб виявляти справедливість до сироти і вдови, щоб пригнобленому чинити спра­ведливість». Але закони були дуже суворими, злочинці жорстоко ка­рались. «Коли хто вломиться до чужого дому, на місці влому вб'ють його і там поховають. Коли хто припуститься грабунку і його схоплять, він буде вбитий. Коли хто виб'є око високоуродженому, виб'ють йому око. Коли хто іншому зломить частину тіла, зломлять йому ту саму частину. Коли хто виб'є зуби рівному собі, виб'ють йому його зуби. Коли хто виб'є зуби одному з убогих, заплатить третю частину міри срібла. Коли будівничий побудував дім і не зміцнив будови, так що він завалиться і стане причиною смерті власника, - такого будівничого вб'ють».

Згідно з законами Хаммурапі, якщо людина украла малолітнього сина іншої людини, то вона повинна бути убитою. Смертній карі підлягав злодій, який украв речі погорільця. Якщо син ударив свого батька, то сину належало відрубати руку. Отже, тоді панувало право помсти - «око за око, зуб за зуб», так зване таліонне право.

Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань). «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі». «Яджурведа» містить інструкції по проведенню жертвоприношень. В «Атхарваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не може бути помилок. В Індії, якщо одна людина каже іншій: «Ти повинен зробити так», той може запитати: «А чому ти так вважаєш? Хіба про це сказано у Ведах і я повинен підкорятися тобі, не вимагаючи доказів?».

Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 - голосних. Майже всі слова на письмі в санскриті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої половини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам'ятниками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна нащадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні, їх герої Крішна («Махабхарата») і Рама («Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну - одного з важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії - вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок - крішнаїзм.

«Махабхарата» являє собою величезне зібрання літератури різноманітного змісту. Це найбільша поема в світовій літературі. Вона у вісім разів перевершує за розміром «Іліаду» разом з «Одіссеєю». Основний переказ «Махабхарати» - поема про велику битву на Курукшетрі. Пізніше до нього додавалися все нові міфи і легенди, нові сюжети і образи. Внаслідок цього поема розрослась до величез­них розмірів, склала цілу літературу в межах одного пам'ятника. Цікаво, що відома заповідь: «Не роби іншому того, що було б неприємно тобі самому», яка зустрічається в працях Конфуція, Аристотеля, Канта та ін., вперше прозвучала в рядках «Махабхарати».

Герой поеми «Рамаяна» царевич Рама і досі вважається для індійців найулюбленішим героєм. По всій Індії щороку урочисто відзначають свято «рамлілу» - на честь перемоги Рами над ракшасами - лихими демонами-людожерами. Розповідь про дитячі роки Рами супроводжується описом міст, царських палаців, урочистих подій стародавніх індійців. В образі Рами втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя. Своїм найпершим обов'язком він вважає турботу про благо народу.

Крім того, що Рама хоробрий воїн і справедливий правитель, він ще люблячий і шанобливий син, вірний брат, дбайливий чоловік, лагідний, стриманий, уважний до старших. Йому не властиві бундючність та пиха. Всі ці високі душевні чесноти Рами перевіряються в найтяжчих випробуваннях.

«Рамаяна» стала не тільки захоплюючою історією, а й своєрідним підручником життя для індійців.

Давні індійці добилися значних успіхів у розвитку наукових знань. Видатним досягненням давньоіндійської науки було створення десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які називаються арабськими, насправді були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. Значним інтелектуальним здобутком давньоіндійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.

Один з арабських авторів IX ст. Аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досятли великого успіху в астрономії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарсько­го мистецтва. Вони вирізьблюють скульптури й зображення, володіють багатою літерами писемністю... У індійців - багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... Наука астрономія походить від них і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати».

Цінним є те, що дані з різних галузей знань того часу містить ведична література. Це знання із землеробства (добрива, сівозміни, шовківництво, шкідники рослин), медицини (перелік хвороб, їх ознаки, цілющі трави і близько 760 приготовлених цілющих речовин, дані про анатомію, патологію, терапію), геометрії (співвідношення сторін прямокутного трикутника), ремесел (конструкція гідравлічних машин), військової техніки (види зброї, оборонні споруди), астрономії (визначення положення багатьох зірок).

В епоху «Рігведи» почав складатися й такий суто індійський феномен, як становокастова система, яка збереглась в Індії аж до наших днів. У «Рігведі» вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани - «варни»: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшіїв (простолюдинів-землеробів) та шудрів (слуг). В своїй основній масі варна шудр була сформована з поневолених аріями місцевих аборигенів-дравідів. Чоловіки перших трьох варн залучались до знань і тому після посвячення називалися «двічі народженими». Шудрам і жінкам всіх варн це було заборонено, бо, згідно з законами, вони нічим не відрізнялись від тварин.

Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньоіндійського суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (виник в VI ст. до н.е.). Історична традиція приписує заснування цієї релігії реальній історичній особі - сину царя однієї з невеликих північноіндійських держав на кордоні з Непалом - Сідхартху із роду Гаутами, якого після смерті стали називати Буддою. Роки його життя - 623-544 рр. до н.е. за буддійською традицією, 563/560-483/480 рр. до н.е. - за оцінкою істориків.

З дитинства майбутній засновник нової релігії вражав сучасників своїми здібностями. Оточений пишністю, він проводив життя в гарних палацах, перемагав суперників на рицарських турнірах.

В шістнадцять років він одружився на своїй двоюрідній сестрі, якій було стільки ж років, як і йому. Жінка-красуня та любий син довершували щасливе і безтурботне життя принца. Але якось, коли йому виповнилось 29 років, вперше життя повернулось своєю жорстокою та прозаїчною стороною, раніше йому невідомою. На одній із прогулянок він побачив людей, далеко не так щасливих: немічного старого, хворого на проказу чоловіка, монаха-відлюдника і мертвого (мерця). Потрясіння було таким сильним, що, залишивши все, він відправився в мандри.

Шість років провів Сідхартха в блуканнях і самозреченні, і лише на сьомий рік відчув себе Буддою (буквально - просвітлений), знайшовши повноту внутрішньої свободи. Буддизм як світова культурна традиція починається з того часу, коли Гаутама захотів зробити своє просвітлення загальним здобутком і почав свою проповідь.

Центральне місце у буддизмі займає вчення про чотири «святі істини»: «жити - означає страждати, «причина страждань - бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися від бажань», «шлях позбавлення від бажань - дотримуватися вчення Будди». Воно може привести віруючого до головної мети його буття - нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань та почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. «Мудрі, - говорив Будда, - згасають як лампади». Безумовно, лю­дям, які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійснених мрій, від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, можливість для кожного, а не лише для брахманів шляхом праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства - нірвани.

Кожний може досягнути нірвани і стати Буддою. Ті що досягли нірвани, не помирають, а стають архатами (святими). Бог в буддизмі іманентний людині, іманентний світу, тому буддизм не потребує Бога-творця, Бога-спасителя, Бога-управителя.

В III ст. до н.е. буддизм приймається Індією як офіційна релігійно-філософська система, а потім, розпавшись на два великих напрямки - Хінаяну («мала колісниця» або «вузький шлях») і Махаяну («велика колісниця» або «широкий шлях») розповсюджується далеко за межами Індії: в Шрі-Ланці, Бірмі, Кампучії, Лаосі, Таїланді, Китаї, Японії, Непалі, Кореї, Монголії, на Яві та Суматрі. Але подальший розвиток індійської культури і релігій пішов по шляху трансформації та відходу від чистого буддизму. Результатом цього став індуїзм. Він, без сумніву, багато перейняв від попередніх куль­турних і релігійних традицій.

Важливу роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінс). Воно ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильство над ними, вбивати. Його, зокрема, включила в своє віровчення така неортодоксальна індійська релігія, як джайнізм. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, не визнавав кастової нерівності, відмовився від вшанування божеств й зосередився на соціально-моральних аспектах поведінки людей. Але найбільш повно вчення про ахімсе було запозичене індуїзмом. Це проявилося у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму - Брахми, Вішни й Шіви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).

Унікальну культуру створив Китай. В давнину він був ізольований в географічному відношенні, відрізаний від решти світу морем, горами, величезними пустелями і степами Центральної Азії. Наскільки відомо, у Китаї не було прямих контактів із західними країнами аж до II ст. до н.е. Тому його розвиток йшов далеко не так, як розвиток інших культур стародавнього світу. Знайдені археологами залишки поселень стародавніх людей датуються XXX тисячолітгям до н.е.

Є дані про появу землеробських общин в долині річки Хуанхе близько 5 тис. років до н.е. Ця культура одержала назву культури Яншао. Землероби вирощували просо (сорт хлібних злаків), фрукти, горіхи, овочі, тримали свиней і собак. Землеробство розвивалось також в долині річки Янцзи, де вже з IV тис. до н.е. вирощували рис. В епоху Луншань (близько 2500 р. до н.е.) землероби вже розводили велику рогату худобу, курей, овець і кіз, а також буйволів для оранки і перевезення вантажів.

Піднесення китайської цивілізації відноситься до II тис. до н.е. Але особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю в кінці III ст. до н.е. у єдину могутню імперію спочатку династії Цінь (221-207 рр. до н.е.), а далі династії Хань (206 р. до н.е. - 220 р. н.е.).

Історія культури Китаю вивчена ще недостатньо. Але незаперечним є той факт, що використовуване китайське письмо налічує близько трьох тисяч років. Це примітивне ідеографічне письмо було винайдене в Китаї між XII і VIII ст. до н.е. Воно складалось з різних видів знаків. Найдавніші з них - намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури. Шляхом тривалого удосконалення це письмо згодом перетворилось у завершену за своєю формою ієрогліфічну каліграфію, від нього беруть початок ієрогліфи як комбінації двох чи трьох піктографічних знаків. Ієрогліфи - цей глибоко самобутній витвір китайської культури - свідчать про образне мислення стародавніх китайців, їхню художню уяву, винахідливість, фантазію. Серед ієрогліфів були й найдавніші з відомих китайських цифр.

У Стародавньому Китаї розвивалися різні філософські школи, їхні зусилля спрямовувались на вироблення концепцій державного управління, зокрема на створення сильної централізованої держави. Видатний мислитель світу Кун-Фу-цзи, в європейській транскрипції Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), створив вчення, основним змістом якого став ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досягнення.

Учитель Кун походив із збіднілого аристократичного роду. Прожив бурхливе життя був пастухом, викладав мораль, мову, політику і літературу, в кінці життя досяг високого становища на державному поприщі. Після себе залишив знамениту книгу «Лунь-юй» («Бесіди і судження»). Конфуцію приписується авторство книги «Весна і осінь» («Чунь-цю»), складеної у VІ-V ст. до н.е. В ній найбільш яскраво відбилася його концепція норм та правил суспільного устрою.

За чотири століття конфуціанство завоювало уми і серця людей і в II ст. до н.е. стало офіційною ідеологією імператорського Китаю. Понад два тисячоліття ідеї Конфуція були духовною основою суспільного життя в Китаї. В 1503 р. Конфуцій був причислений державою до лику святих. Конфуціанство також поширилось у країнах Південне-Східної Азії. Воно зробило величезний вплив на взаємостосунки людини і держави не тільки в Китаї, а й в Японії, Кореї, В'єтнамі.

Конфуція мало турбували проблеми потойбічного світу. Він любив говорити: «Не знаючи ще, що таке життя, як можна знати, що таке смерть?» В центрі його уваги - людина в її земному бутті, її взаємостосунки з суспільством, її місце в соціальному порядку. Країна для Конфуція - велика сім'я, де кожний повинен значитись на своє­му місці, нести свою відповідальність, обравши «правильний шлях» («Дао»).

За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Про це говориться у класичному конфуціанському творі «Лі-цзи», складеному вже на початку нашої ери. В ньому величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах. Одному з правителів Конфуцій радив: «Використовуй народ так, неначе робиш важливе жертвоприношення (тобто з повагою, урочисто). Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже». Держава, в якій все благополучно, обов'язково принесе людині щасливе життя. Імператор - батько народу, а народ - його діти. Правитель повинен управляти головним чином шляхом морального прикладу, а не за допомогою сили».

З метою удосконалення порядку в Піднебесній Конфуцій вису­нув умову про «виправлення імен», тобто розстановку всіх людей по місцях в строго ієрархічному порядку. За Конфуцієм управляти - це ставити кожного на своє місце. Це виразилось в його формулі: «Хай батько буде батьком, син - сином, чиновник - чиновником, підданий - підданим, а правитель - правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов'язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки».

Це положення Конфуція відіграло величезну роль в долі китайського суспільства, створивши культ професіоналізму і майстерності. Крім того, люди повинні оволодівати знаннями, щоб, в першу чергу, розуміти самих себе. Запитувати з людини можна тільки тоді, коли її вчинки усвідомлені, а з людини «темної» нічого не візьмеш.

Особливо помітний вплив справило конфуціанство на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім'ї та сімейного клану. Конфуцій висунув тезу про те, що держава - це та ж сама сім'я, хоча і велика. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси перевищували інтереси окремої людини, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сімейної громади, а надто волі батьків. Підкорення старшим, синівська відданість їм, їхнє шанування були Китаї. Конфуцій виступив також з ідеєю шанування старих традицій, бо без любові та поваги до свого минулого у країни немає майбутнього.

Взагалі в центрі уваги в Китаї завжди були суспільство і держа­ва, а не окрема людина. Давньокитайське суспільство жило за принципом: «особисте - ніщо перед державним і колективним». Правильними визнавалися тільки офіційні істини. Це породжувало схильність до догматизму, конформізму, пасивності думки.

Після смерті Конфуція його вчення розпалось на вісім шкіл. Дві з них стали найбільш значними - школа Мен-цзи і школа Сюнь-цзи. Мен-цзи виходив з природної доброти людини. Він вважав, що всі прояви її агресивності та жорстокості визначені лише соціальними обставинами. Мета вчення та знання - «відшукати втрачену природу людини». Державний устрій повинен здійснюватись на основі взаємної любові та поваги. Задовго до Джона Локка Мен-цзи підкреслював, що люди мають право повставати проти несправедливих правителів.

Сучасник Мен-цзи, Сюнь-цзи, навпаки, вважав, що людина від природи сердита. «Прагнення до наживи і жадібність, - говорив він, -це природжені якості людини». Виправити людські вади може тільки суспільство завдяки відповідному вихованню, державі та закону. Ідеї Сюнь-цзи лягли в основу могутнього соціально-політичного руху в часи правління династії Цінь (III ст. до н.е.). Цей рух одержав назву законників або легістів. Вони стверджували, що хибну природу людини взагалі не можна змінити, але можна обмежити і придушити шляхом покарань та законів. Програма легістів була практично повністю реалізована. Було запроваджено єдине для всього Китаю законодавство, єдину грошову одиницю, єдину писемність, єдиний військово-бюрократичний апарат, інтенсивно велося будівництво Великого китайського муру. Отже, держава стала одноманітною. Поставивши завдання зробити одноманітною китайську культуру, легісти спалили більшість книг, а праці філософів втопили у відхожих місцях. За приховування книг людину піддавали негайній кастрації та відправляли на будівництво Великого китайського муру. За доноси заохочували, за недоносництво страчували. Хоча династія Цінь проіснувала всього 15 років, кривавий розгул першої «культурної революції» в Китаї приніс чимало жертв.

Поруч з конфуціанством одним з головних напрямків китайського культурно-релігійного світогляду став даосизм. Необхідність в новому вченні була обумовлена філософською обмеженістю конфуціанства, яке, будучи соціально-етичною концепцією, залишало без відповіді питання загальносвітоглядного характеру. На ці питання спробував дати відповідь Лао-цзи, засновник лаоської школи, що жив приблизно в VІ-V ст. до н.е. В перекладі його ім'я означає «старий філософ». Він написав знаменитий трактат «Дао-децзін» («Книга про Дао і Де»). Звідси і назва учення - даосизм (ієрогліф Дао буквально перекладається як «шлях»).

Центральне поняття даосизму - Дао - першооснова і загальний закон світобудови, джерело всього існуючого в світі. Дао - загальний закон природи, початок і кінець творення. Дао - це все і ніщо. Дао панує всюди і в усьому, завжди й безмежно. Його ніхто не ство­рив, але все походить від нього й повертається до нього. Його не бачать і не чують, воно не сприймається органами чуття, непізнане до кінця. Постійне й невичерпне, без імені й форми, воно дає початок, ім'я, форму всьому на світі.

Лао-цзи стверджував, що все у світі залежить від дао, а не від «божественної волі» або яких-небудь надприродних сил. Не заперечуючи існування богів, він вважав їх всього лише породженням дао. Даоси заперечували культ предків, жертвоприношення небу, землі, річкам, горам, іншим обожненим явищам природи.

Прибічники вчення даосизму захищали право людини на вільне самовиявлення. Вони виступали проти штучної ускладненості суспільного життя, за природний шлях самих речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога - у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Завданням розуму було не зміна і зруйнування усталеного порядку, а слідування загальному шляху (Дао). Обов'язок кожної людини - слідувати належному, надати речам можливість розвиватись самим по собі. Немає більшо­го нещастя, як попасти в полон власних пристрастей.

За Лао-цзи, спокій кращий за рух. Тому кінцева мета, єдиний сенс і щастя всього людського життя - пізнати Дао, дотримуватися Дао і, нарешті, злитися з істинним Дао. Той, хто осягне Дао, зливаючись з ним воєдино, одержує вічне задоволення, спокій, щастя.

Лао-цзи і його прибічники - даоси - виступали за управління країною на основі «нічого не робити», тобто забороняли дії, які суперечать природному руху Дао. Значущість цього зафіксована у твердженні даосів, що «той, хто знає, не говорить, той, хто говорить, не знає». Це означало, що сам правитель не має бажань, а малочисельний народ живе простими радощами первісного суспільства, не переобтяжуючи себе працею й у свідомій ізоляції від інших держав. Але «нічого не робити» зовсім не тотожне пасивній споглядальності. «Нічого не робити» - це таке повне злиття з природнім ходом речей, що відпадає необхідність у спеціальній, підкресленій активності. Мудрець не протиставляє себе ситуації, а спокійно впливає на неї зсередини, через використання природних можливостей, які сховані від непосвячених. Ця теорія - головний принцип даосизму.

Значного розвитку набуло в Стародавньому Китаї мистецтво. Цьому великою мірою сприяло створення імператором У-ді (156-87 рр. до н.е.) Музичної палати Юефу. Їй ставилось завдання збирати народні пісні. Палата перетворилась на театральне управління. Воно відало виставами, в яких поєднувалися спів, інструментальна музика й танці. Музика завжди співіснувала з танцем та акторською грою. Артисти вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведінку людини.

Взагалі мистецтво сприймалось як універсальний механізм виховання добропорядності громадянина. Це йшло від Конфуція. Він вва­жав основою виховання пісні, обряди і музику. «Виховання починається з пісень, утверджується з обрядом і завершується музикою». У Стародавньому Китаї знали 20 музичних інструментів. «Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика нездатна брехати», - так визначалась стародавніми китайцями соціальна функція музики.

В країні активно створювалися книгосховища. Почала розвива­тися філологія. Вся літературна спадщина була систематизована в так званому «П'ятикнижжі»: «Книзі пісень», в якій містилось понад 300 пісень і віршів, «Книзі історій», «Книзі перемін», «Книзі обрядів», літописі царства Лу. У найбільш ранній поетичній збірці Стародавнього Китаю, знаменитій «Книзі пісень» («Шіцзін»), яка складалася тривалий час (протягом ХІІ-ІІІ ст. до н.е.) на основі народних пісень, священних наспівів та старовинних гімнів, оспівуються подвиги обо­жнених предків.

Засновником китайської філології став Дун Чжуншу. Завдяки йо­го наполяганням було створено перший вищий навчальний заклад в історії Китаю - «Тайсюе» («Університет»). У ньому викладали п'ять докторів, а навчалися п'ятдесят студентів. Кожний з викладачів знав­ся на одній з книг «П'ятикнижжя».

Творцем історичної науки в Китаї вважається Сима Цянь (близько 145-87 рр. до н.е.) - «китайський Геродот». Він є автором славнозвісного твору «Ши цзії» («Історичні записки»). Над цим твором Сима Цянь працював понад 10 років. У ньому зроблена спроба ос­мислити і описати хід історії Китаю за більше, ніж тисячолітній пе­ріод. Використовуючи хронологічно-біографічну форму, історик, хранитель державного архіву веде розповідь про жорстоких чиновників, конфуціанців, мужніх героїв, про підлабузників, ворожбитів, користолюбців. У цих записках йдеться про музику, релігію, календар, науку, гроші, торгівлю, ріки та канали. Головний висновок автора «Історичних записок» про мінливість не тільки культури і господарства, а й правлячих династій став його вироком. Він був засуджений до страти, яка була замінена кастрацією. В історії світової культури Сима Цянь залишився не тільки творцем багатотомної праці «Ши цзії», а й першим істориком культури.

Впродовж усього розвитку китайської культури її важливим аспектом завжди була медицина. Свої здобутки вона з давніх часів фіксувала в письмових пам'ятках. Ще в VI ст. до н.е. лікар Бянь Цао в творі «Нань-цзін» («Книга про важке») систематично описав анатомію, фізіологію, патологію та діагностику, виступив з ученням про пульс і терапію. Бянь Цао був відомий як вправний х