Ефективність заходів з охорони навколишнього природного середовища

Природоохоронні заходи мають на меті поліпшення стану навколишнього природного середовища або створення умов для цього. Ознаками природоохоронних заходів є:

— підвищення екологічності продукції, що випускається;

— скорочення споживання природних ресурсів на одиницю продукції, що випускається та здійснення господарської діяльності;

— зниження забруднення природних комплексів викидами, стоками, відходами, фіьізичними випромінюваннями;

— зниження концентрації шкідливих речовин у викидах, стоках, відходах;

—- поліпшення стану середовища існування людей.

Метою заходів з охорони та раціонального використання водних ресурсів є підтримання оптимального стану малих річок, будівництво обладнаних майданчиків, причалів та під´їзних шляхів для навантажувально-розвантажувальних робіт; ліквідація осередків забруднення підземних вод; розробка та будівництво магістральних колекторів для збирання господарсько-побутових, промислових та зливових стічних вод; розробка та будівництво головних та локальних очисних споруд; створення системи оборотного та безстічного водокористування, розробка пристроїв для збирання та переробки стічних вод.

Заходами з охорони атмосферного повітря є створення газоуловлювальних установок та пристроїв для технологічних систем та вентиляції; розробка пристроїв для нейтралізації вихлопів двигунів внутрішнього згоряння; створення приладів та пристроїв для контролю забруднення атмосферного повітря; впровадження пристроїв для допалювання та очищення газів від котелень та інших нагрівальних печей; створення пристроїв для утилізації речовин з газів, що викидаються; переведення нагрівальних печей та пристроїв на паливо з меншою кількістю шкідливих речовин тощо.

Заходи з охорони та раціонального використання земель передбачають будівництво протилавинних, протизсувних, протиселевих споруд; закладання лісозахисних смуг; протиерозійні лісові насадження; технічна та біологічна рекультивація земель; благоустрій територій тощо.

Обґрунтування та оцінка природоохоронних заходів є основою економічного методу управління охороною навколишнього природного середовища. Оцінка ефективності природоохоронних заходів здійснюється за соціальними, екологічними,, економічними, соціально-економічними, еколого-економічними результатами.

Соціальними результатами природоохоронних заходів є скорочення захворюваності людей, зростання тривалості їхнього життя, умови життєдіяльності нинішнього та майбутніх поколінь, збереження пам´ятників природи та історичних цінностей.

Економічні результати передбачають скорочення збитків, що завдаються природі, економію витрати природних ресурсів, зниження забруднення навколишнього середовища, зростання продуктивності фауни, підвищення працездатності людей.

Екологічні результати — це зниження негативних впливів на природу, покращання стану флори та фауни, зменшення витрати природних ресурсів.

Соціально-економічні результати оцінюються за комплексними показниками покращання рівня життя людей, ефективності суспільного виробництва, зростання національного багатства країни.

Еколого-економічні результати — це зниження витрачання природних ресурсів, зменшення збитків, що завдаються навколишньому середовищу забрудненнями.

Оцінка економічної ефективності природоохоронних заходів здійснюється за такими показниками:

1) загальна економічна ефективність витрат на природоохоронні заходи:

де Е ij —економічний ефект і-го виду діяльності на уму об´єкті;

В — витрати на природоохоронні заходи;

2) порівняльна економічна ефективність використовується при виборі оптимального технічного рішення. Порівняння здійснюється з витратами на будівництво та експлуатацію природоохоронних споруд:

де Вн— нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень;

К — капітальні вкладення в природоохоронні заходи;

С — експлуатаційні витрати на утримання природоохоронних споруд;

3) чистий економічний ефект від природоохоронних заходів:

4) економічна ефективність капітальних вкладень:

де ∆П — економічний збиток, якого вдалося запобігти внаслідок впровадження і-го природоохоронного заходу;

5) показник зниження негативного впливу господарської діяльності на навколишнє природне середовище:

де ∆B_зн — зниження величини негативного впливу на навколишнє середовище;

6) показник покращення стану навколишнього середовища внаслідок проведення природоохоронних заходів:

де ∆B_покр - покращення стану навколишнього середовища

9. Екологізація – це процес неухильного і послідовного впровадження систем технологічних, управлінських, юридичних та інших рішень, які дозволяють підвищувати ефективність використання природних ресурсів і умов поряд із поліпшенням, або хоча б збереженням якості довкілля.

Загальновідомо, що виробнича діяльність людини безпосередньо впливає на навколишнє середовище, і водночас його стан чималою мірою визначається показниками ефективності економіки. Між рівнем забруднення довкілля та величиною економічних збитків існує пряма залежність. Отже, економізація навколишнього середовища й екологізація економіки — це два головні напрями діяльності держави та її економі-ко-екологічної політики на сучасному етапі розвитку.

Екологізацію економіки ми трактуємо як прагматизацію закономірностей взаємовідносин живих організмів із навколишнім середовищем, у якому вони функціонують. Ці закономірності людина має пізнати з метою забезпечення необхідних умов для розвитку біосфери у царині інтенсивного господарювання. Адже людина своєю діяльністю істотно впливає на природне довкілля, на жаль, найчастіше — негативно. Десятиліттями ці проблеми породжувалися в Україні нераціональним використанням природних ресурсів, що, в свою чергу, було зумовлене абсолютною державною формою власності на них, низькою мотивацією безпосередніх учасників виробництва, глибокою духовною кризою суспільства.

Сьогодні, в умовах ринкової трансформації економіки, центральною фігурою у процесах екологізації виробництва стає власник, підприємець. А це означає, що екологічне підприємництво має якнайповніше використовувати ринкові механізми у розв'язанні екологічних проблем сталого розвитку суспільства. Стабілізувати екологічний стан можна лише копіткою працею всіх і кожного на засадах сталого розвитку, програму якого в Україні потрібно ще розробити не тільки на загальнонаціональному, а й на регіональному рівні.

Щодо економізації навколишнього природного середовища, то вона передбачає передусім не споживацьке, руйнівне, а розумне, ощадливе господарювання. Для відображення реальних результатів екологічної діяльності використовують абсолютний коефіцієнт ефективності економіки, який характеризує вплив виробничих процесів на стан довкілля. За допомогою цього коефіцієнта можна коригувати валовий національний продукт. Його застосування дасть змогу точніше обчислювати реальний валовий національний продукт, а також показник чистого економічного добробуту (ЧЕД).

Для вдосконалення структури народного господарства необхідна дієва система екологічних обмежень і регламентацій, вмонтованих в організм ринкових відносин. Першоджерелом національної екологічної безпеки має стати насамперед результативність господарювання. А це, в свою чергу, висуває дві давно назрілі організаційно-практичні проблеми у сфері екології. Перша — це істотне вдосконалення діяльності природоохоронних органів, друга — посилення їхнього контролю за дотриманням природоохоронного законодавства. Будь-яке виробництво, зокрема сільськогосподарське, здійснюється не віртуально, а в реальному природному середовищі, від якого ізолюватися практично неможливо. І тому господарники постійно мають дбати про екологічну безпеку, забезпечення такого стану, коли рівень екологічних ризиків (усвідомленої можливості небезпеки) не перевищує певного порогового значення. Тобто екологічна безпека — це здатність конкретних підприємств протистояти екологічним ризикам. Разом із тим для конкретного виробництва сума всіх ризиків також не повинна перевищувати запасу його фінансової стійкості.

У господарській діяльності підприємства такі екологічні ризики можуть виникати внаслідок порушення чинного екологічного законодавства. В такому разі підприємство зазнає збитків у вигляді штрафів, додаткових витрат на «доведення» стану довкілля до рівня екологічних нормативів, втрат через обмеження господарської діяльності — нагромадження звалищ, забруднення території, ушкоджуючий вплив на здоров'я населення. Поточна протизаконна — з погляду екології — діяльність підприємства може спричиняти негативні наслідки і через десятки років. Це означає, що платить той, хто забруднюватиме довкілля навіть і через 50 років.

Зрозуміло, що підприємства, які дбають про збереження навколишнього природного середовища і користуються репутацією екологічно чистих виробництв, мають більше шансів залучати висококваліфікованих робітників, потенційних інвесторів, активніше діяти на ринках збуту своєї продукції, що, безперечно, сприяє їх економічному піднесенню.

Важливим напрямом екологічної політики в Україні має бути застосування економічних механізмів у раціональному природокористуванні. Звичайно ж, примусити виконувати вимоги природоохоронного законодавства можна, застосовуючи штрафні санкції у разі його порушення, але за сучасного стану нашої економіки доцільніше було б вдатися до заходів стимулюючого характеру. Це такі, як пільгове кредитування та оподаткування, різні форми заохочення, субсидії, компенсації тощо.

Практика свідчить, що всі нинішні економічні й адміністративні природоохоронні заходи здебільшого спрямовані на боротьбу з руйнівними наслідками нераціонального використання природних ресурсів, аніж на запобігання їм. Тому на сучасному етапі екологічна політика має сприяти насамперед здійсненню підприємствами запобіжних заходів, які забезпечуються розвитком їхньої матеріально-технічної бази, тобто екологічні витрати необхідно враховувати у затратах на виробництво. Розробляти такі заходи потрібно з огляду на якісно нові вимоги. Технічне переозброєння функціонуючих виробництв у поєднанні із системою економічних інструментів може принести позитивні еколого-економічні результати. Сьогодні матеріально-фінансові ресурси слід спрямовувати передусім на розробку й освоєння ресурсоощадних технологій, безвідхідних, екологічно чистих виробництв.

Україна належить до екологічно забруднених країн, причому значні її території (Чорнобильська зона) взагалі непридатні для проживання і ведення господарства. Техногенно забрудненими вважаються такі регіони, як Донбас, Придніпров'я, Одеса, частково — Прикарпаття. Велика кількість сучасних вітчизняних промислових виробництв утворює значні відходи. Щорічно на промислових підприємствах, у житловому фонді міст і містечок нагромаджується до двох мільярдів тонн відходів виробництва і життєдіяльності, що значною мірою погіршує екологічний стан цих територій.

Екологічна політика дієва тільки тоді, коли вона спирається на комплекс взаємопов’язаних інструментів та інтегрована у загальну систему державного регулювання. Так, поєднання податків на забруднення з екологічною рекламою підсилює результативність як перших заходів, так і других. На особливу увагу заслуговує інтеграція обов’язкових інструментів екополітики з добровільними.

2. Механізм екологізації економіки

Досягнення високої ефективності виробництва, насичення ринку якісними та конкурентоспроможними товарами на сучасному етапі можливе лише на основі широкомасштабного і повсюдного використання досягнень науково-технічного прогресу. Під впливом усіх форм людської діяльності природні блага з елементів зовнішнього оточення дедалі більше переходять до господарського середовища і є не лише ресурсним джерелом, але й прямим наслідком відтворювального процесу. Тому лише переведення всіх галузей народногосподарського комплексу на принципово нові види техніки і технології здатне різко зменшити негативні антропогенні навантаження на навколишнє середовище, звести до мінімуму його забруднення і деградацію.

Слід відмітити, що за даними Всесвітнього економічного форуму, Україна за рейтингом глобальної конкурентоспроможності у 2006 р. займала 78-ме місце. Між тим, вона належить до країн негативних екологічних наслідків виробничої діяльності. Слід зазначити, що опосередковану оцінку сучасного стану екологічної складової економіки України репрезентують результати міжнародного екологічного рейтингу, започаткованого у 2001 р. аналітиками Світового економічного форуму. Згідно з «індексом екологічної сталості», що агрегує 22 комплексних індикатори за 67 параметрами, які дають можливість оцінювати прогрес країн на шляху до екологобезпечного сталого розвитку, Україна опинилася на 110-му місці серед 122 країн. У 2002 p., попри економічне зростання, вона не поліпшила свій екологічний рейтинг, посівши 137-ме місце серед 142 держав. Інші підрахунки (2002 р.) – за «індексом екосистем світу», що інтегрує 87 параметрів, – визначають Україну на 127-му місці в екологічному рейтингу 165 держав світу.

По суті має місце підрив національних продуктивних сил, який на сьогодні досяг китичної межі. Об’єктивно науковий аналіз розвитку народного господарства свідчить, що Україна перебуває в стані затяжної демографічної та екологічної кризи, яка дедалі більше поглиблюється, і негативно впливає на конкурентоспроможності національної економіки.

Проблема підвищення конкурентоспроможності України має вирішуватись з урахуванням об’єктивних вимог забезпечення екологічної безпеки держави. Нинішній стан економіки і природного середовища України свідчить про необхідність відповідного реаліям, наукового вивчення їх взаємодії та об’єктивного відображення еколого-економічних взаємозв’язків для прийняття раціональних господарських і політичних рішень щодо забезпечення конкурентоспроможності як на мікро-, так і на макрорівнях. Вкрай нагальним є опрацювання саме українською економічною наукою питання про вплив екологічного чинника на конкурентоспроможність країни.

Вихідною передумовою екологізації розвитку економіки є вдосконалення технологій основних виробничих процесів і природоохоронних заходів для підвищення їх екологічної активності. Цілком очевидно, що впровадження таких технологій значною мірою залежить від дієвості механізму еколого-економічного стимулювання, який передбачає сукупність засобів (заходів, методів, важелів) впливу на фінансовий стан економічних суб’єктів з метою орієнтації їх діяльності в екологічно сприятливому напрямку.

На жаль, більшість економічних інструментів стимулювання екологічної діяльності підприємств в Україні існують лише на рівні законодавчих положень, не будучи впровадженими у практику господарювання. Крім того, в існуючій системі стимулювання екологічної діяльності фактично не функціонує механізм кредитування природоохоронних заходів, пільгового оподаткування та цінового заохочення екологоспрямованої діяльності.

Між тим, проблема є і потребує негайного вирішення. Розв’язання цієї проблеми можливе на основі застосування нового економічного механізму природокористування та забезпечення природоохоронної діяльності. Це передбачає реалізацію наступних заходів:

- впровадження плати за користування надрами, земельними, водними та іншими природними ресурсами і, насамперед, забруднення навколишнього середовища;

- підвищення ефективності економічного стимулювання екологічної діяльності підприємств як мікроосередків суспільного виробництва, а саме створення зацікавленості в: дотриманні екологічних норм та зменшенні техногенного навантаження на природу; впровадженні екологічно безпечних способів виробництва, безвідходних та маловідходних технологій; розширенні сфери вторинного використання сировини; тощо;

- вжиття державою заходів (як економічного, так і адміністративного характеру), спрямованих на модернізацію традиційних галузей, активізацію заходів з ресурсо- та енергозбереження, розвиток власної енергетичної бази. Внаслідок ліквідації надлишкових або застарілих потужностей зменшується розрив між сукупним попитом і пропозицією, знижується імовірність виникнення надмірної конкуренції, створюються умови для ефективнішого використання потужностей, що залишилися, виникають стимули до оновлення капіталу на сучасній технічній основі, реалізації екологічних програм збереження природно-ресурсної бази національної економіки. Завдяки цьому створюється екологоконструктивне технологічне підґрунтя формування конкурентоспроможності. Наявність стимулюючого фактору надає підприємствам можливість знижувати негативний вплив на навколишнє середовище, забезпечити виживання, максимізацію прибутку, завоювання лідерства на ринку за показниками забезпечення якості товарів, тобто підвищення його конкурентоспроможності, а відтак – і підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Саме ігнорування екологічної складової розвитку суспільства, особливо в повоєнні роки, спостерігалось в Україні, що в кінцевому підсумку привело до значних економічних втрат. Особливо негативним для економічного стану в Україні стали розвиток отруто-хімічного виробництва, будівництво енергетично безперспективних штучних водосховищ на Дніпрі, каналів та осушення боліт.

Запровадження “мирного атому” в Україні назавжди увійшло в історію людства чортополохом Чорнобильської катастрофи. На сотні і сотні років вперед суспільство змушене буде сплачувати данину за екологічне безглуздя і необізнаність, витрачати величезні кошти замість їх спрямування на реалізацію соціальних програм.

Необачливе втручання в природу протягом всього ХХ століття завершилось величезною демографічною кризою, внаслідок чого тільки за дев’ять років (1992-2000) населення України за умов мирного співіснування, без участі у будь-яких війнах скоротилось на 2,8 мільйона осіб. Безпрецедентний випадок, значною мірою спричинений і екологічною ситуацією.

Все це не можна не враховувати при розробці стратегій, планів і прогнозів на найближчу перспективу, особливо коли йдеться про порозуміння і єдність в суспільстві, налагодження дієвих механізмів економічної стабільності і зростання.

Стратегічні розробки в галузі забезпечення соціально-економічної безпеки мають ґрунтуватися на чіткій схемі розподілу ресурсів та техногенного навантаження на території України. Економічна безпека як гарантований державою рівень життя, гідний людини на основі зовнішнього і внутрішнього регулювання соціально-економічного розвитку, спирається на вітчизняний природно-ресурсний і мінерально-сировинний потенціал.

Мінерально-сировинна база України об’єднує 111 видів корисних копалин, виявлено близько 20 тисяч родовищ та рудопроявів, з яких у 8978 родовищах 95 видів корисних копалин мають промислове значення.

Список використаної літератури

1. Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. - К.: Либідь, 2004. – 406 с.

2. Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заверуха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. - К.: Каравела, 2006. - 365 с.

3. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. - К.: Вища школа, 2003. - 357 с.

4. Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. - 3-тє вид., перероб. і доп.. - К.: МАУП, 2002. - 294 с.

5. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Ко-денко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - 2-е вид.. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 314 с.

6. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем’яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. - Суми: Університетська книга, 2004. - 351 с.

7. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 391 с.

8. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. - 2-е вид., стереотипне. - Суми: Університетська книга, 2004. - 399 с.

10. Екологічна сертифікація може проводитися в обов'язковій і добровільній сферах.

Обов'язковій сертифікації в національній системі УкрСЕПРО підлягають об'єкти, що відповідно до чинного законодавства повинні відповідати вимогам з охорони навколишнього середовища, забезпеченню екологічної безпеки і збереженню біологічного розмаїття.

Добровільній сертифікації можуть бути піддані інші об'єкти з урахуванням сформованої міжнародної практики у відповідності зі ст. 17, 18 і 19 Закону України «Про стандартизацію і сертифікацію»"[1].

Об'єктами обов'язкової екологічної сертифікації є:

системи управління охороною навколишнього середовища, регламентовані міжнародними стандартами, що розроблюються в технічному комітеті ІSO/TС207 «Управління охороною навколишнього середовища», у якому Україна бере участь;

продукція, шкідлива для навколишнього середовища, включаючи озоноруйнівні речовини й продукція, що їх містить, передбачувані до ввозу в Україну і вивозу з України, а також товари, увезені на митну територію України;

екологічно шкідливі технології, включаючи ті, що ввезені на митну територію України і використовуються на промислових і дослідно-експериментальних об'єктах підприємств і організацій оборонних галузей промисловості;

відходи виробництва і споживання, включаючи небезпечні й інші відходи, які є об'єктом транскордонного перевезення, і діяльність у сфері поводження з відходами;

види тварин і рослин, їхні частини або деривати, що підпадають під дію Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, які знаходяться під загрозою зникнення, здобуті у відкритому морі суднами під прапорами України.

При позитивних результатах перевірки органи із сертифікації видають заявникам екологічні сертифікати встановленого зразка і дозвіл на право маркування об'єктів сертифікації екологічним знаком відповідності.

Впровадження та сертифікація систем управління відповідно до вимог національних або міжнародних стандартів у першу чергу дозволить підвищити конкурентоспроможність продукції вітчизняних виробників. Другим позитивним фактором є покращення інвестиційної привабливості підприємств. Наприклад, за оцінками міжнародних реєстраторів сертифікація системи управління якістю підвищує ринкову вартість підприємства в середньому на 10 %.

Питання створення на вітчизняних підприємствах і установах систем управління набуває гострої актуальності захисту національних економічних інтересів в умовах європейської інтеграції та вступу України до СОТ.

Світова практика визнання оцінки відповідності (сертифікації) продукції свідчить, що це питання регулюється участю країни в багатосторонніх або двосторонніх угодах. Наприклад, угода між країнами ЄС, угода в межах СНД, між США і ЄС, Канадою і ЄС, Австралією і ЄС, США і Японією. Кожна країна дотримується принципу взаємності. Україна також іде таким шляхом.

В Україні харчові продукти, продовольча сировина, супутні матеріали, технологічне обладнання для їх виробництва підлягають обов’язковій сертифікації у порядку і за правилами, встановленими уповноваженим на це контрольним органом з акредитації України.

Для цього створена система державної (обов’язкової) та недержавної (добровільної) сертифікації. Перша покликана створити умови надходження насамперед безпечних для споживача товарів, друга значно ширша і призначена для сертифікації окремих аспектів товару. Широко відомі, наприклад, сертифікації систем якості виробництва (ІSO 9000), екологічного управління (ІSO 14000) тощо.

Обов’язкова сертифікація в Україні здійснюється поетапно, з урахуванням підготовки органів із сертифікації, наявності акредитованих випробувальних лабораторій, а також добровільної сертифікації. Перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації, постійно коригується залежно від внутрішньої ситуації у країні та її міжнародних стосунків.

Концепція стійкого розвитку держави передбачає впровадження низки заходів екологічної політики, які б давали можливість ефективно вирішувати питання економічного розвитку при максимально ефективному використанні природних ресурсів та мінімальному впливі на стан навколишнього природного середовища. У площині сучасного розвитку соціально-економічної моделі України це означає впровадження нових механізмів, які дають максимально об’єктивну інформацію споживачеві щодо якості та безпечності продукції чи послуги. Подати таку інформацію найзручніше на упаковці продукту. Водночас відомі випадки, коли використовуючи недобросовісну конкуренцію виробники обманюють споживачів. Постає питання: яким чином вирішувати такі колізії.

Щоб сповістити споживача про те, що вироблений продукт задовольняє певним стандартам та може вважатися кращим серед інших продуктів такого типу, його маркують спеціальним знаком. В різних країнах поруч із знаками відповідності є екологічні знаки, наявність яких на упаковці продукту свідчить про певні унікальні властивості чи склад продукту, процесу його виробництва та використання. Оскільки розміщувати на упаковці інформацію щодо всіх показників продукту і сировини недоцільно й практично неможливо, то наявність екологічного знаку несе в собі цілий ряд параметрів та має свій зміст. Цей знак і є тією єдиною мовою, якою говорять споживач та виробник. Наявність його на упаковці продукту означає, що останній пройшов цілий ряд досліджень і задовольняє вимогам, врахованим у процедурі присвоєння такого знаку.

Добровільна сертифікація це ефективний спосіб ще раз довести високу екологічну якість продукту та повідомити про це споживачеві. Вона не є обов’язковою, але ще раз підкреслює турботу виробника про свого клієнта і високу якість продукції. Таку сертифікацію може проводити лише орган, відповідно зареєстрований на право проведення подібної процедури уповноваженим на це національним органом з акредитації України. Цією установою і є орган добровільної сертифікації «ОДС-42» еколого-медичного науково-виробничого підприємства «Екомедсервіс» (м. Київ).

Екологічне маркування – один з інструментів екологічної політики товаровиробника. Знак «екологічно чистий» дає інформацію про продукцію стосовно її загальних екологічних характеристик, одного чи декількох екологічних аспектів.

Загальна мета екологічного маркування – доведення до користувачів інформації щодо впливу продукції на навколишнє середовище та навпаки – навколишнього середовища на продукцію на протязі всього життєвого циклу від створення до утилізації продукції.

Програма екологічної сертифікації є відкритою – в ній може брати участь будь-яка компанія-виробник якісної продукції. Виробники, що прагнуть до постійного розвитку, поліпшення якості продукції та послуг і виробляють національний продукт. Система екологічної сертифікації та екологічного маркування – це ланцюжок серйозних тестів та досліджень всіх етапів життєвого циклу продукту від джерела до прилавка магазину.

Зелений значок на етикетці, зображення якого нагадує обриси людини й листочка, має свій зміст й несе в собі чимало інформації. Такого виду знаки є своєрідною зрозумілою мовою, якою говорять між собою споживач та виробник у цілому світі. Відтепер і в Україні створений прецедент відкритого, відповідального та цивілізованого підходу до екологічних параметрів безпеки продукції та процесу виробництва. Це є ще одним підтвердженням реалізації прагнень України бути серед тих країн, які дбають про екологічну чистоту продуктів харчування для свого населення та піклуються про свій імідж та репутацію.

Наявність такого знаку означає, що продукт відповідає його вимогам, пройшовши низку досліджень, процес виробництва даної води мінімально впливає на її природні властивості і водночас гарантує її найвищу якість.

Такий продукт в очах споживача виглядає привабливим. Він отримує ряд переваг як при експорті, так і на внутрішньому ринку.

У країнах Західної Європи подібний стандарт існує порівняно недавно. В Україні – тільки рік. Сертифікація не є обов’язковою й здійснюється на добровільних засадах. Той, хто її проходить, стає членом своєрідного елітного клубу – клубу «екологічно чистих» продуктів. Квиток до нього вимагає виконання низки умов: наявності обов’язкових стандартів, готовності розкрити перед органом сертифікації свою технологію й інше.

З боку держави впровадження такої добровільної сертифікації – це вияв турботи про якість продукту та здоровий спосіб життя. З боку виробника – те ж саме, плюс корпоративна відповідальність перед суспільством.

Екологічна стандартизація – встановлення вимог, нормативів і засобів

їх визначення щодо стану окремих складових навколишнього природного

середовища та допустимого впливу антропогенного навантаження на довкілля,

викладених в екологічних стандартах.

Екологічний стандарт – нормативний документ, яким встановлюються

вимоги, нормативи чи засоби їх визначення щодо окремих складових

навколишнього природного середовища або нормативи допустимого впливу

антропогенного навантаження на довкілля під час господарської діяльності.

Встановлені також термінологічні та організаційні стандарти, що

стосуються окремих питань природокористування та охорони довкілля.

За поширенням застосування стандарти поділяються на національні,

міждержавні та міжнародні.

Екологічна стандартизація почала створюватися в 70-х роках минулого

сторіччя.

Довгий час точилася дискусія, чи взагалі така галузь як використання

природних ресурсів та охорона навколишнього природного середовища підлягає

стандартизації. Але у зв’язку з інтенсивним зростанням антропогенного

навантаження на довкілля, яке стало особливо відчутним у другій половині ХХ

сторіччя, фахівці прийшли до висновку, що без конкретних нормативних

документів у вигляді стандартів керувати процесами охорони природного

середовища не можливо.

В СРСР в 1976р. було введено в дію основоположний державний

стандарт ГОСТ 17.0.0.01 – 76 «Система стандартов в области охраны природы

и улучшения использования природных ресурсов. Основные положения», який

поклав початок втілення багатьох стандартів в галузі природокористування як

технічних, так і організаційних та термінологічних, що охоплювали охорону та

раціональне використання водних ресурсів, захист атмосферного повітря, охорону

і раціональне використання земель, збереження ландшафтів, охорону флори та

фауни, збереження та відновлення лісових ресурсів, охорону та раціональне

використання надр, поводження з промисловими та побутовими відходами, в

тому числі вторинну сировину, а також радіаційне забруднення довкілля.

Україна спочатку прийняла до користування увесь комплекс екологічних

стандартів, що діяв у СРСР. З 1993 року в Україні почала створюватися власна

система стандартизації. Розроблені державні стандарти України отримали

абревіатуру – ДСТУ. ГОСТи – отримали назву міждержавні стандарти і на

українську мову не перекладалися.

Починаючи з 1995року, в розробці нормативних документів було взято

курс на уніфікацію вітчизняних нормативних документів з європейськими.

З’явилися екологічні стандарти з позначками: ДСТУ ISO, ДСТУ EN.

Не уникнули деяких накладок. Так, було введено в дію стандарт ДСТУ

EN 1484-2004. Досліджування води. Настанови щодо визначення загального і

розчиненого органічного вуглецю (EN 1484:1997, ІDТ).

Справа у тому, що визначення вмісту органічного вуглецю у воді є одним

з найважливіших показників для оцінки складу стічних і природних вод у

багатьох країнах світу. Але в Україні – спадкоємниці радянської системи

оцінюванні якості води, такий показник взагалі не застосовується. Наявність

органічних сполук у воді оцінюється такими показниками, як БСК і ХСК.

Можливо фахівці, які приймали ДСТУ EN 1484-2004, сподівалися ввести

в нашу нормативну базу оцінювання якості води такий показник, як органічний

вуглець. І мала місце так звана упереджуюча стандартизація. Але й досі цей

показник в Україні широким загалом не сприймається.

Теж саме слід сказати про такі показники оцінки якості води, як азот

загальний і фосфор загальний, які мають чинність у багатьох країнах. У нас

застосовуються такі показники, як азот амонійний, нітрати і нітрати, а також

ортофосфати.

14 Система екологічного контролю. На державних і міждержавних рівнях створено організації, зобов'язані стежити за виконанням законів про охорону природи й здійснювати моніторинг природного середовища та окремих його компонентів.
В Україні контроль за станом природного середовища й виконанням природоохоронних актів здійснюють Міністерство екології і природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я, Державний комітет з гідрометеорології, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, система державних санітарно-епідеміологічних станцій та ін.
У 1989 р. опубліковано міжнародний документ «Правові принципи охорони навколишнього середовища й стійкого розвитку», підготовлений на завдання ООН спеціальною Комісією міжнародної групи експертів-юристів. Він являє собою звід правових принципів охорони довкілля та стійкого розвитку людства. Найголовніші положення цього документа:
– всі люди мають право на довкілля, сприятливе для їхнього здоров'я й добробуту;
– держави охороняють і використовують довкілля та природні ресурси в інтересах сучасного й майбутніх поколінь;
– держави підтримують екосистеми та екологічні процеси, необхідні для функціонування біосфери, зберігають біологічну різноманітність;
– держави встановлюють відповідні норми охорони довкілля, здійснюють моніторинг змін його якості, а також публікують усі дані з цього приводу;
– держави здійснюють попередні екологічні оцінки чи вимагають їх виконання у зв'язку із запропонованими видами діяльності, які можуть істотно вплинути на довкілля або на використання природних ресурсів;
– держави своєчасно інформують усіх осіб, яких може стосуватися запланована діяльність, надаючи їм доступ до інформації, і забезпечують відповідну процедуру в адміністративних і судових справах;
– забезпечують умови, за яких збереження природного середовища розглядається як невід'ємна частина планування їхнього розвитку, й надають допомогу у сфері охорони довкілля іншим державам, особливо тим, що розвиваються;
– держави виявляють добру волю у взаємовідносинах з іншими державами для здійснення зазначених прав та зобов'язань.
Особливість глобальних проблем полягає в тому, що жодна країна опремо не може з ними впоратися. (О. В. Яблоков).
Виконання екологічних регіональних (міжнародних) і національних законів перевіряється за допомогою системи екологічного контролю, яка постійно дає інформацію про стан екосистем і здоров'я людей у тому чи іншому районі планети чи в окремій державі. В систему екологічного контролю входять різні види екологічного моніторингу, екологічна паспортизація об'єктів людської діяльності та екологічна експертиза. Останнім часом для екологічного контролю дедалі ширше використовуються геоінформаційні системи (ГІС) і технології.
Геоінформаційні системи й технології — це сучасні комп'ютерні технології для картографування й аналізу об'єктів природи, а також подій, що відбуваються на планеті, в нашій життєдіяльності; це важливий засіб розуміння стану довкілля й управління ним. У світі ГІС розробляються з початку 70-х років XX ст. і широко використовуються в ландшафтній архітектурі й генеральному плануванні.
Геоінформаційні системи дають змогу швидко й комплексно інтерпретувати накопичену інформацію, маніпулювати нею, оперативно її поновлювати та аналізувати, поєднувати з прийняттям управлінських рішень на різних рівнях: локальному, регіональному, глобальному.

10 Напрями екологізації ПЕК
Серед напрямів екологізації ПЕК країни ключовими щодо реалізації є такі:

• поліпшення якості вугілля, що використовується ТЕС, поступове впровадження новітніх технологій виробництва тепла й електроенергії, в тому числі за комбінованим циклом, оснащення підприємств ПЕК ефективними засобами уловлення (зниження обсягів) шкідливих речовин, що викидаються в атмосферне повітря тощо;
• підвищення ефективності дегазації вугільних родовищ, зниження потенційної небезпеки загазування гірничих виробок, запобігання проявам газодинамічних явищ;
• попередження утворення осередків горіння на породних відвалах шляхом покриття відвалів інертними матеріалами, рекультивація тощо;
• використання води водних об’єктів відповідно до цілей та умов її надання, запобігання тепловому і хімічному забрудненню поверхневих і підземних вод шляхом суттєвого зменшення теплових і хімічно забруднених скидів підприємств за рахунок удосконалення виробничих технологій, схем водопостачання та очищення стічних вод із використанням екологічно безпечних фільтрувальних та адсорбних матеріалів і реагентів;
• впровадження технологій демінералізації високомінералізованих шахтних вод та обґрунтованих норм і режимів скидів слабомінералізованих шахтних вод у річки та водойми; запобігання потраплянню забруднених дренажних вод із насичених токсичними елементами териконів і відвалів у річки, водойми та підземні водні горизонти;
• запобігання спотворенню природних ландшафтів та забрудненню земної поверхні твердими відходами видобування і переробки вугілля та золошлаковими відходами котельних і ТЕС, що використовують його;
• забезпечення ядерної та радіаційної безпеки ядерно-енергетичних об’єктів;
• ліквідація (мінімізація) втрат первинних енергоносіїв (вугілля, нафти, газу та ін.) в процесах їх видобування, переробки, транспортування і споживання шляхом застосування новітніх технологій та обладнання, надійної герметизації відповідних споруд та устаткування транспортних засобів;
• зменшення негативного впливу на довкілля певних речовин, які використовуються чи утворюються у процесі виробництва, зокрема, бурових розчинів, що утворюються при бурінні свердловин тощо;
• розроблення ефективних технічних засобів та організаційних механізмів з ліквідації негативних екологічних наслідків аварій і катастроф на енергетичних об’єктах;
• розроблення та впровадження засобів і систем безперервного моніторингу екологічних показників об’єктів ПЕК;
• розвиток відновлюваних і нетрадиційних джерел енергії;
• зниження енергоємності продукції й економне витрачання енергоресурсів.

12-13 1. Основні напрямки екологічних проблем в Україні

Втручання людини у природні процеси різко зростає і може спричиняти зміну режиму ґрунтових і підземних вод у цілих регіонах, поверхневого стоку, структури грунтів, інтенсифікацію ерозійних процесів, активізацію геохімічних та хімічних процесів у атмосфері, гідросфері та літосфері, зміни мікроклімату тощо. Сучасна діяльність, наприклад, будівництво гідротехнічних споруд, шахт, рудників, доріг, свердловин, водойм, дамб, деформація суші ядерними вибухами, будівництво гігантських міст, обводнення і озеленення пустель, та інші повсякденні аспекти діяльності людини, вже викликали значні видимі і приховані змінидовкілля.

В історичному плані виділяють декілька етапів зміни біосфери людством, які увінчались екологічними кризами та революціями, а саме:

· вплив людства на біосферу як звичайного біологічного виду;

· надінтенсивне полювання без змін екосистем у період становлення людства;

· зміни екосистем внаслідок процесів, що відбуваються природнім шляхом: випасання, посилення росту трав шляхом випалювання тощо;

· інтенсифікація впливу на природу шляхом розорювання грунтів та вирубування лісів;

· глобальні зміни всіх екологічних компонентів біосфери в цілому.

Вплив людини на біосферу зводиться до чотирьох головних форм:

1) зміна структури земної поверхні (розорювання степів, вирубування лісів, меліорація, створення штучних водойм та інші зміни режиму поверхневих вод тощо),

2) зміна складу біосфери, кругообігу і балансу тих речовин, які її складають (добування корисних копалин, створення відвалів, викиди різних речовин у атмосферу та водойми),

3) зміна енергетичного, зокрема теплового, балансу окремих регіонів земної кулі і всієї планети,

4) зміни, які вносяться у біоту (сукупність живих організмів) внаслідок знищення деяких видів, руйнування їх природних місць існування, створення нових порід тварин та сортів рослин, переміщення їх на нові місця існування тощо.

Під забрудненням навколишнього середовища розуміють надходження в біосферу будь-яких твердих, рідких і газоподібних речовин або видів енергії (теплоти, звуку, радіоактивності і т.п.) у кількостях, що шкідливо впливають на людину, тварин і рослини як безпосередньо, так і непрямим шляхом.

Безпосередньо об'єктами забруднення (акцепторами забруднених речовин) є основні компоненти екотопу (місце існування біотичного угруповання):

· атмосфера,

· вода,

· грунт.

Опосередкованими об'єктами забруднення (жертвами забруднення) є складові біогеоценозу:

· рослини,

· тварини,

· гриби,

· мікроорганізми.

Втручання людини в природні процеси в біосфері, котре викликає небажані для екосистем антропогенні зміни, можна згрупувати за наступними видами забруднень:

· інгредієнтне забруднення — забруднення сукупністю речовин, кількісно або якісно ворожих природним біогеоценозам (інгредієнт складова частина складної сполуки або суміші);

· параметричне забруднення пов'язане зі зміною якісних параметрів навколишнього середовища (параметр навколишнього середовища одна з його властивостей, наприклад, рівень шуму, радіації, освітленості);

· біоценотичне забруднення полягає у впливі на склад та структуру популяції живих організмів;

· стаціальнодеструкційне забруднення (стація— місце існування популяції, деструкція руйнування) викликає зміну ландшафтів та екологічних систем в процесі природокористування.

За даними Міністерства природних ресурсів і екології, у нашій країні щороку утворюється майже 2 млрд т різних відходів, 2/3 з яких розкривні, шахтні та інші гірські породи. Тільки переробка сільськогосподарської сировини дає щороку 450 мли т відходів. Зростання населення і масштабів виробництва спричинило виникнення регіональних екологічних проблем. Головними причинами екологічної напруги стали: широкомасштабна розробка надр і видобуток мінеральної сировини (Кривий Ріг, Донбас, ЛьвівськоВолинський басейн, Прикарпаття); спорудження каскаду водосховищ на Дніпрі, що призвело до замулення його природної екосистеми; катастрофа на Чорнобильській АЕС. необмежене нарощування в минулі десятиріччя потужностей атомної енергетики; необгрунтоване осушення заболочених і перезволожених територій на Поліссі; надмірна концентрація виробництва у містах, особливо великих; відставання темпів лісовідновлення від вирубки лісів па Поліссі і в Карпатах; масове проведення зрошувальних меліорацій у Причорномор'ї, що призвело до процесів засолення, зменшення родючості грунтів і виснаження водних ресурсів.