Розділ дев'ятий

Арештантський автобус вихопився з Міста і мчав крізь ніч. Через заґратовані віконця досередини втискалася густа, як смола, темрява. Духота ставала нестерпною, млосний сопух спітнілих тіл викликав нудоту, в'язні телесувалися, намагаючись протиснутися крізь липку тісняву ближче до віконець, з яких струменіли прохолодні цівки свіжого повітря.

Нуся задихалася й міцно стискала спітніле зап'ястя Юркової руки, немов чекала від нього підтримки, але й він в'янув, осідав на долівку, й тягнув за собою дівчину; хтось спирався їм на спини й голови – ні ворухнутися, ні перемовитися не було змоги; вряди‑годи крізь ґрати блимно проривалися скупі світелка з вікон далеких хат, а коли вони зникали, темрява ще навальніше здавлювала в'язнів. Денеколи за віконцями потягалася суцільна світляна смуга, однак авто не сповільнювало руху, й за мить те світло згасало.

«Здається, ми проїхали Ковель, – сказав Юрко. – До Берези вже недалеко… Ти боїшся, Нусю?»

«Почала боятися», – прошепотіла дівчина.

«Не допускай до себе страху, – в голосі Юрка почулася сувора твердість. – Страх – то смерть, а ми мусимо жити».

Нуся промовчала. Надворі почало розвиднятися, за віконними ґратами простугоніли масиви поліської пущі, яка місцями переривалася болотяними галявинами, й нарешті автобус зупинився в густих хащах, ніби зачаївся.

Тоді знадвору долинула вимоглива команда:

«Wytazic! Prçdzej!»[8]

Поліцаї оскаженіли – перемінилися враз із спокійних службістів, якими були вчора у поліцейському відділі, коли в'язнів виводили гусаком з приймальної кімнати до автобуса, у професійних катів. Видно, серед поліської пущі їм дозволялося безкарно знущатися над людьми, яких доставили до концтабору без слідства й суду. Панувала тут над в'язнями не державна, а їхня особиста влада – безконтрольна й свавільна; поліцаї виштовхували людей з автобуса, звалювали їх на землю, били прикладами карабінів у спини, горланили, наказуючи підніматися й лаштуватися в колону; в'язнів вивели з хащів на простору галявину, заставлену довгими бараками, заступленими від світу високою огорожею з протягнутими між залізними штирями трьома нитками колючого дроту. їх зупинили перед створеною залізною брамою, примушуючи для першого постраху спостерігати за представленням вранішньої в'язничної руханки, ніби заздалегідь підготованої для новачків.

Після темряви в автобусі Нуся мружилася, поволі звикаючи до світла палючого сонця, що викотилося з глибин пущі й зачепилося за верховіття сосон, спинившись для того, щоб і собі побачити тюремну фіззарядку.

Поліцаї поставали лицем до лиця довгими двома рядами, що протягнулися від брами до середини подвір'я, з палицями в руках. Поміж ними пройшов, вимахуючи нагайкою, старший за рангом поліцай – можливо, комендант табору, він стрельнув пугою перед приведеними до брами новачками й зареготав:

«О, przyszty damy, tutaj my warn damy, gulasz z was zrobimy!»[9]

Тоді до проходу між рядами поліцаїв підкотився двоколісний візок з упряженими чоловіками, комендант оперезав їх нагайкою і з криком «Biegiem»[10]погнав крізь лаву. В'язні бігли, тягнучи за собою візок, а поліцаї з обох боків били їх палицями й надривно верещали.

Нуся приглядалася до запряжених чоловіків і враз зойкнула, не повіривши своїм очам: в одному невільникові упізнала професора Тарновецького! Мліючи з жалю і страху, вона тулилася до Юркової спини, який стояв попереду; Юрко теж упізнав професора і вперто у нього вдивлявся. Людська упряжка наближалася, запряжені в'язні заслонялися від ударів руками; кров з розсіченої брови заливала професорові око, він витер кров долонею й тієї миті побачив у брамі свого улюбленого учня Юрка Сербина. Тоді скинув з грудей шлею й подався до нього, його били палицями по голові, й професор перед тим, як упасти, крикнув, заглушуючи поліцейський ґвалт:

«Тримайся, Сербине!»

Два поліцаї потягли Тарновецького по землі до крайнього барака, а інші кинулися до новачків. Вибираючи з‑поміж них чоловіків, глузували: «Polska policja kobiet nie bije!»[11]і гнали хлопців по одному крізь шпіцрутени. Нуся бачила, як падають гумові палиці на голову Юрка, як він біжить крізь безкінечний прохід, падає, встає і біжить далі.

Дівчина закам'яніла, та водночас відчула, що, замість страху, який діймав її в автобусі, вливаються в душу мужність професора Тарновецького і Юрка Сербина, а ще власна злість і ненависть до катів – ці почуття уміцнили її, й Нуся вже знала, що відтепер і завше сприйматиме мужньо свою подальшу долю.

Вона дивилася, як лютують поліцаї, чула їхні крики, бачила їхню поквапливість і метушню, і здалося їй цієї миті, що вони, відчуваючи наближення кінця своєї сваволі, намагаються вилити всю жорстокість, бо іншої нагоди можуть уже недочекатися… Тюремники репетували, ніби криком відганяли власний страх перед бідою, якої ще не зріли, однак уже були на неї приречені; передчуття неминучої покари над катами додавали Нусі впевненості й рівноваги…

Прийшла черга й до жінок – їх повели до жіночого барака. Там зустріли дівчат змучені, виснажені голодом і зачумлені барачним смородом невільниці; одна з них підвела Нусю до незайнятого прогнилого матраца на нижніх нарах, й вона, знесилена, впала на нього; інші дівчата теж полягали – хто на лежаки, хто на голі дошки, однак тут же їх усіх підняли тюремні нагладачі й учинили шмон: відбирали коралі, кульчики, пояси, а теж молитовники, знайдені в торбинках.

«Tutaj niema Boga, Bóg za bramą został»,[12]– насміхалися вони з дівчат.

…Тієї ночі тюремні наглядачі не тривожили в'язнів, – невже змилосердилися, і як таке могло статися, – думала Нуся і в думці вимовляла молитви, які тільки знала, аби хоч на годинку заснути, бо наступної ночі напевно спати не дадуть: барачні старожилки радили прибулим дівчатам берегти сили, бо ж будуть опричники оголошувати побудку щонайменше до трьох разів за ніч, робитимуть обшук і виганятимуть з барака на переклик, ніби хтось міг звідси втекти; будуть лупцювати гумовими палицями й наказувати роздягатися догола – на стид і ганьбу; Нуся вмовляла себе, що все те витримає, й нічого більше в ці хвилини не хотіла – тільки заснути.

Та сон не приходив, відганяли його рої думок – то про родину, то про те, яке доручення мала виконати до арешту, а не виконала, і це її мучило ще дужче, ніж турбота про батьків… Провідниця референтури Спеціальних доручень в ОУН Зеня Левицька довірила їй до початку осені зв'язатися з найнижчими ланками «Юнацтва» у Вербіжі, Іспасі, Микитинцях та Пістині й принести їм наказ бути готовими до оборони, якщо на випадок війни, про яку говорять і пишуть у газетах так густо, ніби вона вже розпочалася, рушать на села пацифікаційні поліцейські загони; Нуся той наказ вивчила напам'ять, та не встигла донести, може, хтось інший зробить це за неї, можливо, сама Зеня, бо ж не було її серед заарештованих – чи то не заклали провокатори, або ж не посміли поліцаї нападати на плебанію залуцького пароха Гояна. який втішався вселюдським пошанівком у запрутських селах…

Із смердючого матраца вилазили голодні воші й жалили тіло дівчини; їй згадувалася чиста домашня постіль на не зайнятому нині ліжку, а біля нього сидять, схопивши голови в руки, і плачуть, а може, вже й не плачуть торговицька прачка Емілія й бляхар Антошко.

А ніч така тиха, аж моторошно – чей у концтаборі такий спокій неможливий: десь брязнула б зброя, перегукнулися хоча б зрідка вартові або розрунтав би тишу крик катованого в'язня в будинку табірної жандармерії, – як же тривожно глухо стало в цьому обгородженому колючим дротом прямокутнику, ніби і земля, і небо перестали існувати – так тихо стає перед грозою або після пострілу в потилицю; й питає Нуся в сусідки, яка теж не спить, повертається з боку на бік й чухається, – чому так тихо стало.

«І я дивуюся, – відказала сусідка, – гейби їх вимело… Та й темінь надворі чоренна, навіть жарівки на вишках не горять». – «А як називається той старший поліцай з нагайкою?» – «О, то бездушний кат, не дай Боже, щоб ти хоч раз потрапила йому до рук». – «Не я, то інша потрапить, яка різниця…» – «То Юзеф Камаль – це він тримає у стані моторошного страху весь табір». – «А чому його не чутно зараз?» – «Не знаю, може, спить – хоч і нелюд, та людські потреби, певне, і в нього є…» – «Як мертво тихо», – прошепотіла сама до себе Нуся.

Мовчали до світанку, а коли надворі засіріло, почувся над пущею, десь там у глибині бездонного космосу, дзвенячий звук, нібито долинали, може, аж з Міста, дрібушечні удари молоточком по штанзі – так умів видзвонювати лише гімназійний педель Штефан Січкарня; й згадалося Нусі, що нині 1 вересня – початок навчального року. Дівчина підвела голову, наслухаючи: дзеленькотіння густішало – добиралося із незвістей до самого концтабору, захованого в пущі, розтинало небо й почало зловісно завивати; Нуся збагнула, що то не Штефанове калатання, а що – не розуміла; завивання в небі звучало так, немов там хтось скручував залізні прути, й нарешті зовсім близько, може, над мостом, що над Прип'яттю, пролунав вибух, й через заґратоване вікно завиднівся високий стовп диму, який на грибовидній шапці виносив у небо дерев'яні колоди й потеруху з дощок.

Й тоді увесь табір, зрозумівши, що сталося, враз ожив, мертва тиша розірвалася разом з вибухом бомби. Біля службового будинку метушилися поліцаї, кидали зброю й зникали в лісових нетрях, лише Юзеф Камаль кричав, показуючи своєю нерозлучною нагайкою в небо, з якого, знизуючись, просвистіли понад табором, мало не торкаючись верхів'я сосон, дві трійки – одна за одною – блискучих літаків:

«Do ukrycia, to niemcy!»[13]

Однак сам не втікав за своїми підлеглими в ліси, ніби він один мав силу оборонитися від нападу німецьких літаків – а таки не міг він зійти зі свого поста, бо іншого місця, ніж концтабір, для нього в цілому світі не існувало, і не вмів він нічого іншого робити, лише катувати. Проте коло його діяльності швидко скорочувалося, стискалося – то наступали на поліцейський будинок з несамовитим галасом сотні в'язнів, які розламали двері бараків й вихопилися на майдан; вони наближалися до ката, хапали його за руки, а він і не оборонявся, наче не міг повірити, що його всесилля раптом скінчилося; його звалили на землю й навіть не вбивали – розтоптали, немов жабу.

В'язні добралися до складу з пальним, викотили бочки з бензином, облили жандармський будинок, він спалахнув, мов смолоскип, потім пообливали спорожнілі бараки, а коли все те взялося полум'ям, завалили залізну браму й вийшли на волю.

…З Ковельського тракту долинали до річки Ясельди, що обмивала спалений концтабір, гул машин, торохтіння возових коліс і тупіт тисяч ніг вояків Ридза Сміглого; полишаючи у придорожніх фосах гармати й кулемети, вони безладно втікали від німців, які займали східні креси поваленої за два дні Речі Посполитої. Покинувши збомбардовану Варшаву, провідці польської дефензиви, котрі нахвалялися не віддати ворогові «nawet guzika», мчали тепер трактами в автах, бричках й пішо – в бік Румунії.

Вчорашні в'язні перечікували в лісових хащах, поки стихне гуркіт на Ковельському тракті. Із надприп'ятських сіл донеслася чутка, що до Збруча марширує озброєна до зубів совєтська армія: два володарі Європи квапилися поділити між собою загиблу польську державу, її четвертий розбір уже розпочався, й отець Чемеринський злобно пожартував гіркою приповідкою, що народилася ще в часи Тадеуша Костюшка:

«Poćwiartowali naszą Polskę па trzy nierуwne połowy».[14]

Звільнені з концтабору в'язні врешті зважилися вийти на битий шлях, від якого розбігалися в обидва боки стежки й доріжки, що провадили до віддалених від тракту сіл, й на тих широких і вузьких перехрестях розходився увсебіч чорний натовп, швидко розтавав, наче боявся погоні з не існуючої вже Берези Картузької; не згаслий досі страх виганяв утішених свободою, та ще в душі невільних людей з видноти, й вони квапилися, йдучи навмання перелісками, ярами, байраками і багнами, щоб мати можливість заховатися від напасті, й заспокоєні, що її немає, допадали до сіл – голі й голодні – в надії на милосердя поліського люду: може, хтось зглянеться над ними – нагодує і зодягне…

Професор Тарновецький, отець Чемеринський, Юрко Сербин і Нуся, тримаючись разом, мов єдина родина, вирішили добиратися до Львова головним трактом, щоб не блукати, чей сил у них зосталося небагато, а ще сподівалися, що трапиться їм хоча б якийсь драбинястий віз, і вони бодай на один‑два кілометри скоротять безмежно довгу дорогу… На волинських просторах війни не було чутно, а вона й насправді вже закінчилася – тепер її продовжували дві супротивні сили хіба що за мапами, маркуючи новітні кордони, – може, то й правда, що Гітлер і Сталін давно вже поділили між собою Польщу; люди працювали на полях, ніби нічого страшного на світі й не відбулося, – мало хто встиг одразу збагнути, що розпочалася Друга світова війна, яка триватиме довгі роки й перетрусить, переділить, перемінить спустошений світ – таке міг передбачати хіба лише професор Тарновецький, який знав більше, ніж інші…

Селяни поралися на нивах: копали картоплю, виламували кукурудзу, звозили фірами отавні сіна; вони вже нагодували й одягли не одну групу колишніх в'язнів й були вдоволені, що Польща розпалася, адже зовсім недалеко від них перемелювала людські життя страшна катівня – таке пекло могли утворити на землі лише нелюди, й подібного ніде на світі, напевне, ще не було; волинські селяни і в гадці не мали, що німецькі й совєтські визволителі несуть незмірно жахливіше ярмо; вони приймали біженців, відгодовували, хтось подарував професорові кабата, щоб прикрив ним смугасту арештантську робу; а в'язні йдуть і йдуть, а скільки йтимуть – тиждень, два чи три, – ніхто з них не знає, кінний транспорт трапляється рідко, хіба що якийсь там господар наздожене їх повним сіна возом і підвезе з поля до села, та й за це спасибі; новачки тримаються краще, бо не встигли зазнати тортур і голоду, проте й професор, виснажений довголітнім ув'язненням, все‑таки трохи оклигав на перепочинках – у хатах, на гумнах, оборогах, а то й під відкритим небом, бо ще тепло; панував над Волинню золотий вересень, як називатимуть ці дні червоні визволителі, а народ, спершу спонадіяний на крихту свободи після польської окупації, згодом назве совєтське визволення чорним вереснем; однак ще ніхто із мандрівників не знає своєї майбутньої долі, й здружені та споріднені перезнайомлюються й розмовляють, мов ті паломники, які вертаються з далекої прощі…

Нуся, хоч по матурі, все ж відчувала перед професором Тарновецьким школярський респект: був пан Тарновецький знаним германістом в українській гімназії, до того ж молодий, елегантний і вродливий – дівчина вважала за неабияку для себе честь розмовляти з професором на рівних, а він випитував то її, то Юрка Сербина, як вони збираються повестись у нинішній ситуації, підбадьорював їх, хвалив, утішаючись їхньою визрілою національною свідомістю, а вони обоє радо відкривалися перед професором – досвідченим політиком, який пройшов вишкіл у концтаборі, про що свідчила вже загоєна розсічена скісною рожевою близною брова.

Нуся все ще несміливо й обережно випитувала в Тарновецького, як він поводитиметься на волі і яка то ще буде воля; професор признався, що має намір – яка б то влада не прийшла – загубитися в німецькій колонії Міста – Багінсбергу – йому це легко вдасться, бо досконало розмовляє німецькою мовою з віденським акцентом, прийнятим у колонії, й за будь‑яких обставин – при німцях чи москалях – пробереться до Кракова, де на нього чекає дорога йому людина.

Нусю грішно залоскотала чисто жіноча цікавість, бо хто ж на Торговиці не знав про роман найвродливішої в Місті пари, й вона таки не втрималася й запитала, почервонівши до самих вух: «Панна Москалівна?» – «Пані Тарновецька, – поправив її професор, посміхнувшись. – Ми встигли повінчатися ще до нашого арешту». – «А в Березі ви зустрічалися?» – «Один тільки раз… Якось мене проганяли мимо жінок, які виконували безглузду принизливу роботу – чистили зубними щіточками сходи поліцейської контори. Й тоді Оксанка встигла сказати, що після звільнення подасться до Кракова».

«Яка ж вона гарна!» – вигукнула Нуся із захопленням і заздрістю.

«Ти теж гарна, Анничко, – погладив її по плечу професор. – Й колись станеш для свого обранця найвродливішою на світі жінкою».

При цих словах Нуся перехопила погляд Юрка, ті його палкі позирки вона вже не раз відчувала на собі й уникала їх, бо ж верталася до Олеся із заповітною обіцянкою стати його жоною…

Дорога додому, здавалось, не мала кінця, час скорочувався в розмовах. Нуся користала з нагоди, щоб наговоритися з розумною людиною, і самій було дивно, що з кожною хвилиною ставала все сміливіша у спілкуванні з професором, якого гімназисти обожнювали, хоч водночас никли перед його маєстатом, а під час матури тремтіли зі страху.

Леопольд Тарновецький випитував дівчину, яким предметом у школі вона найбільше цікавилася, – звісно, що літературою, бо мріє стати учителькою‑мовником; Нуся поділилася своїм захопленням поезією молодої письменниці Олени Теліги, яка жила в Кракові й публікувала свої вірші у «Віснику» Донцова, – взяла в неї, немов заповіт для себе, грановані рядки, такі співзвучні з поезією Лесі Українки: «Хай несуть мене бурхливі води від пориву до самого чину!»; Нуся декламувала вірші Теліги з натхненням і пафосом, і промовив до неї перегодом професор:

«Хай буде вам відомо, ласкава панночко, що мистецтво не повинно перетворюватися в пропаганду, поезія – то естетика, а не політика… «Ich singe, wie ein Vogel singt»[15]– висловив колись своє мистецьке кредо Гете».

«Таке кредо нині не на часі, – сміливо заперечила Нуся. – Ким би ми стали, якби не будили нас своїм «кайдани порвіте» Шевченко, «вставай, хто живий» – Леся чи якби Франко не висловив свого величного пророцтва – «покотиш Чорним морем гомін волі»?

Професор залюбувався розпашілим від хвилювання личком дівчини й відказав:

«Маєте рацію, панно Нусю… Мені ж хотілося лише визначити для вас, якою мала б стати література у вільному суспільстві. Однак до цього ще далеко… Нині мистецтву загрожує не так пропагандизм, як тоталітаризм – мертвотна петля, що здавлює дух…»

Мовчазний Юрко враз заговорив запально, стаючи на бік Нусі:

«Олена Теліга має цілковиту рацію: ми мусимо перетворити філософію серця у філософію чину. Поезія повинна нам допомагати вижити. А виживають тільки ті, в кого мистецтво викликає почуття помсти… Ми ж уже встигли почути, які ритми вибивають нині німецькі бюргери й московські пролетарі: ать‑два, смірно, habt acht,[16]проте й далі заспокоюємо себе мревом заспаних хвиль, садком вишневим та шепотом п'яного очерету.

Нуся вдячно глянула на Юрка, а професор аж розсердився:

«Але ж без краси не виживемо! Тоталітаризм намагається відсікти від народу душу: коли розітнеш бджолу, то вона якийсь час ще спиватиме нектар, але вже не злетить. Злетіти може тільки одухотворена красою нація, а бездушний тлум, навіть ситий, плазуватиме по землі…»

За два тижні виснажливої ходи мандрівники допали до Львова. Місто завмерло в тривозі, чекаючи результату бліцкригу в Польщі. Від передмістян дізналися, що німці вже у Яворові, а совєтське військо перейшло Збруч. Та чи зупиняться дві сторони на домовленій межі, чи не зіткнуться у двобою?… На золочівському тракті капезеушники вибудували тріумфальні арки, замаїли їх червоними прапорами й чекали визволителів, а маєтні поляки покидали домівки і в паніці добиралися до Сяну.

Й заговорив отець Чемеринський, звівши до неба руки:

«Вийшов ангел з храму й крикнув до людей: візьміть серпи в руки й пожніть, бо час жнив настав!» – Й, показуючи на червоне маєво, що лопотіло на тріумфальних арках, печалувався: – А де ж ті женці – по тюрмах, в екзилі, в безоднях страху! Та невже нас чекає доля маврів, винищених іспанцями в Гренаді, після яких зосталися лише марні сліди в архітектурі й поезії?»

Професор Тарновецький не мав що йому відповісти й заговорив сам до себе:

«Чому, ну чому історія нічого не вчить? Знову загавкали войовники – кожен про свою всесвітню державу… Й забули про похід Александра Македонського і про всеєвропейську імперію Наполеона. Чому загарбники не можуть нині втямити, що залишаються жити лише мононаціональні, унітарні держави, а імперії неминуче розпадаються? Для чого марно проливають кров? Чи це Господнє випробування? Але скільки вже можна? Коли, нарешті, ти, святий Боже, втомишся й нам даси жити? – Й додав по хвилі, зблиснувши очима: – Та ми з вами ще діждемося кінця великої Німеччини й комуністичної імперії – так само, як уздріли загибель бездарної й жорстокої польської держави…»

У Куровичах в'язні Берези розпрощалися. Юрко Сербин подався до Львова, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин, а отець Чемеринський, професор Тарновецький і Нуся звернули на Рогатинський тракт, щоб через Галич і Отинію добратися нарешті до Міста, яке недавно здавалось назавше для них втрачене.