Розділ четвертий

Після утрені пан Корнель Геродот вийшов з Михайлівської церкви, й повітря прохолодного літнього ранку, яке ще не встигло набратися тепла від сонця, що зіп'ялося на шпиль Єзуїтського костелу на Мнихівці, освіжило його, ніби очистило від накипу турбот проминулих днів – достоту, як молитва в храмі під час тихої служби Божої. Й він з просвітленою душею звернув униз возовою вуличкою до Кляштора, щоб вибратися з торговицької тісноти на берег Пруту – до цісарської вілли «Ядвіга», біля якої багато літ тому вперше побачив її, юдейку Сальомею з довгою косою й багаттям каштанового волосся над відкритим чолом, з‑під якого зоріли зелені очі, що гейби ненароком зчепилися з сірим поглядом молодого елегантного пана, котрий зупинився мов укопаний над млинівкою, що вибурхувала з‑під лотоків Крупникового млина, втискалася крізь вузьку промивину під містком, а далі тихо й мирно випливала на протилежний бік вулиці Сєнкевича й, оперізуючи дугою віллу, зникала в сутінках Студентського парку.

На цьому місці й нині, як і кожної неділі, зупинявся пан радник, бо те диво відбулося саме тут, в його молодості, й ніколи не відступало від нього, даруючи йому протягом довгих літ – крім зневаги від людей, їхнього глуму, а ще й неймовірного болю після втрати коханої – солодку радість любові, перед якою всі негоди, невигоди, погорда й глузування здавалися марнотою, суєтою суєт.

«Це сталося тут!» – аж вигукнув у думці пан Корнель, спершись на поруччя містка і вдивляючись у заступлену старими липами віллу, в якій тепер не знати хто живе, зрештою, йому було зовсім нецікаво хто…

А тоді, коли він прибув зі Львова до Міста з дипломом доктора цивільного права й отримав добре оплачувану посаду в окружному суді Міста – аж таку високу, що міг невдовзі придбати чепурний будиночок на Каштановому провулку, – кожного надвечір'я виходив над Прут з бамбуковою паличкою в руці, поки ось тут, біля млина, який заглушував весь торговицький поділ торохтінням лотоків і немовби відокремлював його від непорочної тиші парку й самотнього терема «Ядвіга», що визирав трикутними вежами із липової гущавини, – відбулася та заповітна зустріч… З вілли, власником якої був ювелір Барух Фойєрштайн, вибігла його найстарша донька Сальомея; кудись кваплячись, вона подріботіла липовою алеєю і враз зупинилася на містку, не маючи вже сил вернутися додому…

Але що він сказав нині до захмеленого Гаврилка й до самотнього, як і сам Корнель, сусіда Олеся Шамрая, яке їм дав напуття? А тільки одне: не забувайте, люди, оглядатися назад, щоб дізнатися, в яких душах народжувалося те добро, що жило й сяяло завжди над нашим вічним Містом…

Й пан радник оглянувся, та побачив у глибині часу лише Сальомею, кохану Сальку, і втямив, що ні про кого більше думати не зможе, й тому відвів у закутки своєї пам'яті її образ, щоб побачити й інше… О, якби не мав він здатності викликати в собі такий стан, то чи зміг би розрадити колись юнака Олеся, який після арешту професора Тарновецького й панни Москалівни стояв розгублений і знищений біля своїх воріт, і ніщо, крім порад пана Геродота, не допомогло б у ту хвилину хлопцеві…

«Не знаю, юначе, де вона зараз, – відказав тоді радник на тривожне питання Олеся. – Я займаюся цивільними справами, зокрема маєтними, а ще адвокатурою, й політика така ж далека від мене, як і від тебе. Але ти оглянься назад, у глибину нашої долі, й переконаєшся, що навіть найстрашніше лихо минуще. І це минеться…»

Однак пан Корнель помітив, що гіркота і сум не зникають з Олесевого обличчя, що горе в хлопця набагато глибше, ніж можна було уявити, тож узяв його під руку, підвів до лавочки, що біля воріт, і почав розповідати йому про те, про що у Місті найкраще знав він.

Містяни добродушно прозивали пана Геродота професійним політиком через те, що розмовляв він з людьми інакшою мовою, ніж її можна було почути на вулицях і базарах, – був він ученим, який знав те, чого інші знати не могли, адже навчався не тільки у Львові, а й у Віденському університеті слухав лекції з історії права, володів кількома чужими мовами, досконало визнавався у світовій літературі й коли, приміром, заводив бесіду про галльського витязя Роланда, то непомітно для себе самого переходив на французьку мову, про Нібелунгів розповідав виключно по‑німецьки, а коли коментував «Змову Катіліни» Саллюстія Кріспи. то гімназійні латиністи могли насолоджуватися чарами латинської мови, яка в устах пана радника звучала, певне, не гірше, ніж у Цицерона…

Й оповів пан Корнель Олесеві, які біди в різні часи падали на Місто, скільки їх над ними пронеслося, а ми з тобою, юначе, яким завжди відбирали право на самостійне життя, сидимо ось тут на лавочці живі й здорові… Отож послухай, Олесю, що я повім, й тоді тебе покине зажура, бо з усіх тарапатів наш край завше виходив ціло, хоч зазнавав чимало втрат – у людях, в маєтності, а передовсім у духовності, бо найтяжче ярмо – то неволя духа: людина в біді часто забуває, хто вона зроду… Однак наш галицький люд завжди мав силу зберігати образ Божий.

…1217 року угорський король Андрій одружився з дочкою князя Мстислава, й прийшла вона до нього з чималим віном – Галицьким князівством разом з нашим Містом. Й могло лучитися так, що ми донині стали б угорцями, а вийшло навпаки: мадяри, які прийшли з Паннонії в наш край, розчинилися в руському морі, й тепер хіба лише за прізвищами можна розпізнати їхнє родове походження.

…1387 року польська королева Ядвіга завоювала Червону Русь й утворила з наших земель Руське воєводство, до якого входив і наш повіт. І що з того: і німці, і жиди, і поляки по селах та містечках відокремились у свої гета, а українці залишилися неушкодженими по селах, з яких пішла вся українська еліта.

…1436 року волоський воєвода Стефан відібрав у польського короля Владислава Варнєнчика Покуття, і де нині ті волохи – крутять ліри під нашими церквами на престольних празниках і навіть не розуміють, чому їх називають волохами, ще й ображаються за таку прозиванку

…1589 року на Місто напали турки й татари, спалили монастир над Прутом, а ченців повісили. Тяжка то була втрата, але знайди нині в Місті хоч одного турка!

…Наш квартал, юначе, назвали Торговицею. Це відповідна назва, бо куди як не на наш міський поділ щовівтірка й щонеділі з'їжджаються з усіх усюдів люди із своїм товаром – з таких далеких сіл і містечок, що іноді й два дні треба добиратися: з Ценева, Городенки, Отинії, Заболотова, Жаб'я й Бистреця, навіть з далеких Голов, за якими вже й світу людського немає, лише гори та полонини… Й часто забувають торгівці властиву назву нашого Міста – називають його Торговицею і правду мають, бо хто нами не торгував і ще й нині торгують чужинці, як своїм крамом…

А ось таки знайшовся серед нас один лицар із свинопасів, як висловився колись Шевченко: не знаний досі нікому Мацейко скарав польського міністра за пацифікацію, коли‑то збузувірені поліцаї вривалися кінними кавалькадами в наші села, хати підпалювали, зерно заливали рунгурською нафтою, чоловіків головами встромляли у розжарені печі, а на іконах і портретах Шевченка та Франка, яких виносили з церков, шкіл і Народних домів, дикі танці справляли, мов ті монголи на тілах руських князів над Калкою… И коли той лицар застрелив ката, збудували на Берестейщині страшнішу катушу, ніж мандаторські за часів Довбуша, і винних та невинних людей у те пекло заганяють… І мучиться в тій Березі Картузькій професор Тарновецький, і, можливо, наша красуня Москалівна теж там страждає – содом і гоморру творять окупанти, але ж нас не переможуть. Та ні – ніколи!

Пан радник надовго замовк, а коли гіркий туск зіслиз з його обличчя й воно просвітліло, сказав:

«…Але ти не називай наших катів поляками, кати ніколи імен не мали й до жодних націй не належали – то звиродніла банда, яка не має ні своєї історії, ані культури, а сумління й жалю до людей – ні крихти. Та я знаю поляка, який живе у Слободі Рунгурській і книги про гуцульський край пише – про опришківське волелюбство… І міркую собі: якщо хоч один поляк честь нам віддає і за людей нас вважає, то знай: нема у ворогів такої сили, щоб нас з тобою здолати. Ще вийдуть колись наші мученики з новітніх катуш, але й ти, молодий, не маєш права в бездіяльності і спокою їх очікувати, чей професор Тарновецький за свободу пожертвував своїм становищем і достатком, а панна Москалівна – молодістю і вродою. Іди назустріч їм, шукай до них стежок…

І подумай: чи відчуває людина голод, коли бачить хліб на столі? А ні – голодною стає, коли того хліба немає. Народ не відчуває свободи, коли вона в нього є, він може оцінити, що вартує воля, тільки тоді, як її в нього відбирають, – тоді він відчує за нею нестерпний голод. Ти ще не відчув його?

Питаєш, хто той поляк, який славить у книгах наш край. Це вчений‑етнограф Станіслав Вінценз. Я прочитав його книгу «На високій полонині» – то енциклопедія наших вірувань, звичаїв і героїки, її автор – письменник, рівний Хоткевичу, Коцюбинському, Франкові… Його добре знає наш машиніст‑бляхар Антошко Дзівак, який служив разом з капітаном Вінцензом у війську Пілсудського в поході на Київ. Він тобі найкраще про нього розповів би…»

…Таке згадалося панові Корнелю Геродоту, коли він вертався від вілли «Ядвіга», до якої щонеділі після утрені приходить, щоб уздріти образ Сальомеї, котрий лише там живим йому являється…

Багато часу спливло донині: Олесь Шамрай, уже в літах, порається на своєму подвір'ї. Вони обидва зараз приязно привітаються й, може, добру хвилину порозмовляють, та своїм минулим один одному звірятися не будуть. І нині, і завжди кожен сам оглядатиметься назад, шукаючи джерел доброти в людських і своїх вчинках, з яких будуть сповідатися лише перед собою і перед Господом.