П`ятий і останій стовп ісламу – паломництво або Хаджж до Мекки в спеціально відведений для нього місяць

Ходіння на молитву до Мекки – покаяння у гріхах і прилучення до святих. Це є едине з п`яти фундаментальних приписів ісламу, виконання якого є необов`язковим. Хаджж дозволяє фізично досягти сакрального місця Мекки, де, згідно уявлень мусульман, жили Адам і Єва, де Авраам і його син Ізмаїл створили Каабу як перший храм Єдиного Істинного Бога і де Мухаммад часто здійснював Салят. Хаджж може бути співставлений з ритуалом переходу – з виходу попереднього духовного стану до сходження на більш високий рівень духовності. Першим кроком такого виходу є виконання обряду прощення і складання посмертної волі та заповіта. У Меці вимагається від паломників утримуватися від статевих взаємодій, від бриття бороди, стрижки, користування благовоніями та носіння дорогих прикрас, що є загальною рисою обрядів переходу у всьому світі. Паломницький обряд вбирає в себе ритуальне повторення подій священної історії. Кульмінаційною подією Хаджжа є стояти в долині Арафат, в кількох мілях від Мекки, де Мухаммад в останій рік свого життя, сидячи верхом на верблюді, проголошував прощальну проповідь перед зборами паломників. Процес стояння починається в полудень зі спеціального Салята і продовжується до заходу сонця. Після полуденний час паломники проводять у роздумах і молитвах, прагнуть отримати у Бога прощення за минулі гріхи. На величезній рівнині на обряд стояння збирається до трьох мільйонів паломників – величезне свідчення єдності мусульманської спільноти. Якщо обряд стояння пропущений – невідомо з якої причини – паломництво втрачає силу і повино бути повторено.

Виходячи з розглянутих принципів ісламської культури очевидним є те, що іслам може впливати на людей лише в тій мірі, в якій люди слідують його приписам.

Ісламська традиція схильна розглядати людину як таку, що не має цінності. Мислителя мусульманського Сходу у своєму погляді на людину як на «громадську істоту» трактують особистість як засіб гармонійного розвитку всього суспільства. Поза спільнотою особистість неможлива. Благочестя не може бути особистим подвижництвом, kbit результатом настанов спільноти праведників – умми. Умма втілювала силу Аллаха на землі. Життя кожного мусульманина, його спосіб мислення, система цінностей, побутові стосунки контролювались уммою, поза якою існування не мало сенсу й надії на спасіння. Належність умі в мусульманській традиції вважалася вищою, ніж соціальне або національне розшарування. Тому станові або майнові бар’єри значно менше впливали на життя людини. Навпаки, релігійно освяченим був принцип соціальної мобільності, який дозволяв будь-кому з правовірних піднятися на вершину соціальної ієрархії. Коран санкціонував також авторитет підприємницької діяльності, яка вважалася справою гідною і почесною. Зорієнтованість на активну, раціонально-вольову позицію людини в ставленні до зовнішнього світу, високо значущість соціальної поведінки забезпечувала перспективність існування цілісного соціально організованого ісламського світу.

Шляхом звільнення від усуспільнення в ісламській традиції розглядався суфізм з його містичним самозаглибленням. Суфізм (араб. صوفية‎) — містико-аскетична течія в ісламі. Вважається, що перші суфії з’явилися на межі VIII та IX століть в Іраці та Сирії. Вони намагалися збагнути потаємний зміст коранічних одкровень, для чого суворо дотримувалися приписів Корану і Суни, брали участь у бдіннях, приймали обітниці, дотримувалися додаткових постів. Водночас вони проповідували містичну некорисливу любов до Аллаха, бажали злитися з ним. Кінцевою метою суфії вважали знищення своїх якостей як особистості, що має спричинити повне поєднання, злиття з божественною істиною. Суфії не вступали на шлях боротьби з реаліями, а позбавлялися залежності від неї шляхом наближення до небуття. Містична практика суфіїв відображена в обертальних танцях зікр, пантеїстичній музиці та поезії. Недосяжність ідеалу робила таку боротьбу з реальністю позбавленою сенсу і переводила її в площину духовної компенсації за обмеженість відчуженого буття.

На сьогодні іслам розділений на декілька течій. В ісламі існує дві основні групи: суніти та шиіти, які поділяються у поглядах на те, хто повинен вважатися першим каліфом, тобто спадкоємцем Мухаммеда, оскільки сам Мухам мед не встиг його призначити перед своєю смертю.

Сунніти наполягали на тому, що спадкоємця Мухаммеда повина обирати спільнота. Шиїти вважали, що спадкоємець повинен знаходитися у кровному зв’язку з Мухам медом, і тому послідовником Мухаммеда повинен був стати його двоюрідний брат Алі. Перемогли в цій дискусії сунніти. Сьогодні сунніти складають 80% всіх мусульман і мають розходження з шиїтами у поглядах на багато питань крім розходжень про спадкоємця Мухаммеда. За чисельністю сунніти складають більше 1,12 млрд осіб — болmit 90 % всіх, хто сповідує ислам.

Наприклад, суніти та шиїти не згідні один з одним у тому, що слід вважати святим письмом. Сунніти підкреслюють авторитет письмових традицій, до яких відноситься не kbit Коран, але і сунна. Сунна включає в себе хадіси, розповіді про поведінку і висловлювання Мухаммеда і його співвітчизників.

Сунна говорить багато, про що умовчує Коран. Сунніти також керуються принципами, які були розроблені в свій час старійшинами або богословами (улемами), які базували свої рішення на Корані, сунні и більш пізніх джерелах. Сунніти роблять особливий акцент на відповідності Сунні пророка Мухаммеда (його вчинкам і висловлюванням), на вірності традицій, на участі спільноти у виборі свого халіфа.

Основними ознаками належності до сунізму вважаються:

Визнання достовірності шести великих сводів хадисів, які складені Бухарі, Муслимом, ат-Тірмізі, Абу Даудом, ан-Насаі та Ібн Маджи);

Належність до одного з чотирьох сунітських мазхабов (малікітському, шафіітському, ханафітському и ханбалітському);

Визнання законності правління перших чотирьох («праведних») халіфів — Абу Бакра, Омара, Усмана и Алі (шиіти визнають лише Алі).

Точно невідомо, яким чином оформився термін «суннізм», але в порівнянні з менш ортодоксальним шиїзмом, сунізм має більш чіткий зміст – це слідування життєвому шляху пророка Мухаммеда. Шиїзм лише визнає право на спадкоємність нащадків пророка Алі в якості духовного і світського глави мусульманської спільноти.

Шиїти, зі свого боку, більш спираються на авторитет, чим на згоду старійшин. Иранський аятолла Хомейні, наприклад, мер, був шиїтом. З самого початку шиїти вірили, що Бог говорить через імама, мусульманський еквівалент Папи Римського. Однак в дев’ятому столітті дванадцятий імам зник, і джерелом авторитету стали улеми, які вважали себе колективним представником прихованого імаму. Шиїти очікують повернення дванадцятого імама, якого називають Махді, точно также, як Християне очікують повернення Христа.

Ще одна відмінність між двома напрямами полягає у тому, що сунніти переконані у необхідності розділення світської та релігійної влади, тоді як шиїти наполягають, що і релігійна, і політична влада повинні належати релігійним лідерам.

Суфізм – це третій містичний напрямок ісламу. Мета суфіїв – зректися мирських прив’язаностей, бачити у всьому kbit Бога і досягти злиття з безкінечним інстанцією Бога.

Крім того, існує ще декілька більш дрібних мусульманських груп (сект), які з’явились пізніше в різних країнах: ваххабіти (Саудівська Аравія), друзи (Ливан, Сірія і Північний Ізраїль), алавіти (Сірія) и ахмадія (Пакистан). Нарешті, іслам відіграв важливу роль в тому, що з’явилися дві релігії: сикхізм і бахаїзм. Ваххабізм (от араб. الوهابية‎‎) — одне з назв секти в исламі, яка оформилась у XVIII столітті. Назва «ваххабізм» не вживається опонентами цієї течії (як правило його прибічники називають себе салафітами). Ваххабізм отримав назву по імені Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба ат-Тамімі (1703—1792), який був послідовником Ібн Таймійа (1263—1328).

Мухаммад ібн Абд-аль-Ваххаб припускав, що справжній іслам практикувався лише першими трьома поколіннями послідовників пророка Мухаммеда («Аль-Саляф Ас-Салих»), і виявляв протест проти всіх наступних іновацій, вважаючи їх єресю. У 1932 році послідовники ідей Абд Аль-Ваххаба в результате боротьби створили незалежну арабську державу – Саудівську Аравію. Сьогодні слово «ваххабізм» нерідко використовується як синонім ісламського тероризму.

Зазначаючи основні догмати ваххабізму слід зазначити, що вони стверджували про мовби заборону паломництва до могил святих, яку вони розглядали як поклоніння мертвим, здійснення невірного, з їх точки зору, тавассуля, вважають макрухом (небажаним) відмічати день нарождення пророка Мухаммада. Вони пропаганду вали необхідність військової боротьби (газавата) проти невірних (кафірів) и ліцемірів-віровідступників (мунафіків), в число яких записували всіх, яких не погоджувалися з ідеологією.

Головний догмат ваххабізму – віра в безумовно єдиного Бога (таухід). Своїм основним завданням ваххабіти вважають боротьбу за очищення ісламу від різного бруду, з їх точки зору, які базуються на культурних, етнічних та інших особливостях тих чи інших мусульманських народів. Тих мусульман, яких вбивали ваххабіти, вони називали багато божниками. Були випадки, коли мусульмани дякували лікам за спасіння їхнього життя, в таких випадках, ваххабіти сміливо називали їх багатобіжниками і безжалісно вбивали.Їх майно вони забирали собі. Ваххабіти заперечують різні, з їх точки зору нововедення, що не дозволено ісламом. Салафіты заперечують можливість посередництва між Аллахом і людиною, а також заперечують суфізм.

Сьогодні актуальною є проблема культурної спадковості, яка є однією з ключових в національно-визвольному русі країн ісламського світу. Неоднозначне розуміння особливостей і специфіки мусульманської культури обумовлюють гостру полеміку навколо цієї проблеми, зіткнення різних соціально-політичних сил – від прогресивних діячів культури до представників панісламізму та мусульманського націоналізму.