Особливості художньої традиції в японській культурі

В Японії здавна існувало чотири традиційних напрямки історичної оповіді: рекісі моногатарі (історичні оповідання); кагамі (дзеркальне відображення, тобто таке, яке відображає дійсні події, що відбуваються саме в сей час); мірайкі (пророцькі розповіді) і, нарешті, гункі (військові повісті).

В середині 17-го ст. було завершене друкування історичного трактату, що складався з 310-ти томів «Хонте цуган» («Всеохоплююче дзеркало нашої країни»), автором був японський історик Радзан Хаясі. Найдавніші пам’ятники архітектури й образотворчого мистецтва Японії відносяться до періоду дземон («узори з мотузки»). Такі узори стали своєрідним художнім символом епохи, що в своєму естетичному виразі тяжіла до вишуканих лінійних орнаментів із спіральними візерунками. Згодом узори на керамічному посуді й на тканинах, що вироблялися в Японії, поступово спрощувались, стаючи більш лаконічними й стриманими.

В першому ст. н. е. з’являються бронзові побутові вироби, насамперед, це дзеркала, а також ритуальні дзвони – дотаку.

Разом із розповсюдженням буддизму в Японії з 7-го ст. почалось будівництво монастирів, пагод і храмів за китайськими й корейськими зразками. Ці споруди зводились на кам’яній платформі, мали пофарбовані червоним лаком колони, й кронштейни, що підтримували масивний черепичний, вигнутий по краях 1-но, 2-х чи 3-х ярусний дах. Квадратні в плані пагоди вирізнялись чіткістю й раціональністю форм, й – що було дуже важливим, враховуючи геологічні особливості японських островів – мали дуже значну сейсмостійкість. На олтарях храмів розташовувались зображення головних буддійських богів, виконані з бронзи або ж розфарбованого дерева. Виразу облич богів у їхніх статуях притаманні суворість і аскетична відчуженість. Більш лагідними виглядали обличчя божества милосердя – Босацу (Бодісатви) на його статуях: вони виражали наповненість високими прагненнями й навіть – ніжність. На головах цих статуй майоріли корони із позолоченої бронзи.

Часу утвердження на території Японії єдиної централізованої держави відповідає створення в 710-му році першої постійної японської столиці – міста Нара (Хейдзьо-ке), побудованої за зразком регулярних в плані китайських міст.

Головні храмові ансамблі японських міст того часу (Якусідзі, Тодайдзі, Тосьодайдзі) вирізнялись чіткою симетрією планів, небувалою досі просторовою масштабністю майданів і шляхів просування ритуальних процесій, величчю й потужністю конструкцій. З укрупненням храмів змінювався й характер буддійської пластики й диференціювались образи божеств, примножувалась кількість статуй. Серед матеріалів нарської (від назви першої японської столиці) культури мали місце бронза й дерево, сухий лак і обпечена глина.

Розвиток японської державності відобразився в монументальних, сповнених внутрішньої сили, національних за типом облич, героїзованих скульптурних образів.

Переміщення в 794-му році столиці Японії в місто Хейан (сучасне місто Кіото) поклало початок т.зв. періоду Хейан. У зв’язку з розквітом езотеричних сект тендай і сінгон, ототожнюючих Будду з самою природою, почалось будівництво монастирів не тільки в межах столиці, а й на її гірських околицях. Храми Енрякудзі (782-й р.), Конгобудзі (816 р.) і Муродзі (кінець 8-го – початок 9-го ст.) вирізнялись скромними розмірами, інтимним поєднанням споруд із природою, відсутністю регулярного плану. Складними й розгалуженими за своєю тематикою стали композиції олтарів. З кінця 10-го ст. починається бурхливий розвиток світської архітектури. Зовнішнє новий стиль сінден дзукурі, що продовжував національні традиції в будівництві, поєднувався з досвідом континентальної культури: до просторого однозального павільйону із нефарбованого дерева (сіндеї), що був піднятий на стовпах над землею, приєднувались галереї (тайнойя), що з’єднували основну будівлю з рештою елементів ансамблю. Фасад сіндену відкривався на піщаний майданчик, який довершувався в південній своїй частині просторим пейзажним садом із штучним озером, штучними ж островами, мостами й скелями. Саме по такій схемі – за зразком 9-го ст. – було відновлено в 1789-му році імператорський палац в Кіото. В оздобленні інтер’єрів все більш значне місце поряд із скульптурою займає орнамент і настінний живопис.

Ілюстрації 12-го ст. до буддійських новел і історичних легенд виконані в іншій манері: вони вельми експресивно показують безликі натовпи людей, що біжать від жахливих пожеж, звірів, які наслідують людські пороки.

Декоративне мистецтво того часу, яке за своїми технічними особливостями характеризувалось широким застосуванням художніх лаків із присипкою їх золотою пудрою, було підкреслено вишуканим, на ньому читається відбиток витонченої краси.

Висока ступінь досконалості художніх творів, притаманна практично всім творам того періоду, обумовлена особливістю, властивою виключно для японської мистецько-педагогічної традиції: майстри усиновляли своїх найбільш талановитих учнів, виховували їх разом із своїми рідними дітьми й передавали їм у спадщину всі секрети своєї майстерності й творчості.