Українці на зламі культурних епох (рубіж ХХ і ХХІ ст.). Постмодерн і українство

Українська культура ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами Національне відродження (1917—1933) Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження». Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956) Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38). Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987) В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти. Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні. Національно-духовне оновлення (з 1987) У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури. Культура незалежної України (1991-….) Повільне становлення (через постійне протистояння з боку колишніх радянських керівників) та поступове піднесення. Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу. Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР,Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим. Українство і постмодернізм Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. В Україні постмодернізм почав розвиватися в 1980-х роках і поширився в 1990-х роках. Постмодернізм пов’язаний з настроєм утоми, розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно як розчарування в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до утвердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей. У мистецтві постмодернізму присутнє ігрове освоєння середовища буття людини і культури, світу-хаосу (як він розумівся представниками модернізму), прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування і коментування. Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму і нігілізму, осмислення і синтез досвіду всіх попередніх мистецько-стильових традицій. Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500» та інші. Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших. Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур.

Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі. Сьогодні в Україні існує досить велика кількість різноманітних молодіжних субкультур. Всі вони певним чином впливають на особистість молодих людей, формуючи їхні цінності, норми поведінки, життєві орієнтації та світогляд. Завданням даної статті є визначення особливостей таких неформальних організацій, а також визначення їхнього впливу на культуру окремої особистості та на національну культуру України. Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються і усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою (національною) культурою, яка функціонує на суспільному рівні. Тобто національну культуру можна визначити синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Щодо субкультури, то її визначають як спільність людей, чиї переконання, на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є. Наше суспільство постійно змінюється: удосконалюється виробництво, створюється нова техніка, розробляються нові технології. Все це не може не вплинути і на культуру населення. Нове покоління уже не задовольняють старі норми та принципи, воно прагне віднайти для себе більш дієву ідеологію. У зв’язку з цим і виникає таке поняття як субкультура, що означає культурні зразни, які тісно пов’язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами Характеристика основних субкультур, що присутні в Україні.

Емо Ця субкультура підкреслює позитивні чи негативні емоції. Дуже часто це ранимі люди, які не бачать сенсу свого існування. Говорять про самогубство, про жорстокість та несправедливість життя. Їх вирізняє чорно-рожевий одяг та різноманітні пов’язки на руках.

Скінхеди Схильні до насилля, підтримують ідеї фашизму та расизму. Задля того, щоб досягти більшої агресивності вживають наркотики. Ведуть бездіяльний спосіб життя.

Готи До цієї субкультури належать ті, хто зазнав сильного болю і зрозумів, що він може давати силу. Надають перевагу чорному кольору в одязі, часто збираються на цвинтарях та культивують символи смерті (черепи, перевернуті хрести).

Епси Одна з наймолодших субкультур, прихильники якої є оптимістами, носять барвистий одяг, ведуть безтурботний та життєрадісний спосіб життя.

Отаку В японській мові під терміном «отаку» розуміють людину, що дуже захоплена чимось. В українській – цим поняттям позначають фанатів аніме та японської субкультури взагалі. Серйозну критику викликає надмірна кількість насилля і еротики в аніме, що може спричинити патологічні форми поведінки.

Фріки Ті, хто входять у дану субкультуру, прагнуть звільнитися від прийнятих стереотипів, а тому спрямовують свої зусилля на те, щоб виглядати якомога безглуздіше (взимку можуть ходити босими, а влітку – у теплих рукавицях).

Рейвери Фанати сучасної клубної музики. Проводять весь вільний час у нічних клубах, на дискотеках, заперечуючи у такий спосіб «сіру» буденність.

Насправді, субкультур в Україні набагато більше, це тільки деякі з них, що є найбільш поширеними. Щодо причин виникнення субкультур, то вони досить різноманітні. Дуже часто діюча культура не може забезпечити нове покоління діючою ідеологією, а тому молоді люди прагнуть віднайти для себе нові принципи, моральні норми та погляди на життя. Молодь вибирає для себе інший світ, в якому життя відбувається так би мовити «за їхніми законами». Саме тут, у «своєму світі», вони можуть бути самими собою, діяти згідно з власними переконаннями та самостійно вирішувати власні проблеми (хоча насправді вирішення проблем відбувається шляхом вживання алкогольних чи наркотичних речовин, що зрозуміло не вирішує жодних проблем). Ще однією причиною виникнення субкультур є прагнення віднайти себе, проявити свою індивідуальність. В нашому світі, де люди доволі часто відчувають себе самотніми серед натовпу, виникає потреба бути прийнятим. Саме у певній субкультурі молоді люди відчувають себе потрібними, цікавими для інших і т.д. Субкультури так би мовити «оновлюють» національну культуру, не дають їй застаріти. Однак переконання тої чи іншої субкультури не повинні заперечувати уже існуючі норми, вони просто повинні доповнювати національну культуру новими елементами.

Позитивні сторони функціонування та діяльності субкультур:

1. Будучи учасником тієї чи іншої субкультури, молодь тренується у виконанні соціальних ролей, прагне віднайти свій статус, бореться проти несправедливості,

2. Деякі субкультури беруть активну участь у відновленні пам’яток культури, пропагують захист навколишнього середовища.

3. Субкультури створюють власну субкультуру, яка допомагає її учасникам краще пристосуватися до життя, і виконує деякі функції, які не в змові забезпечити школа, сім’я, держава тощо.

4. Субкультури беруть участь у соціалізації молоді, яка в неї входять.

Негативні прояви субкультур:

1. Прояви вандалізму та розпусти.

2. Зловживання наркотиками та алкогольними напоями.

3. Закритість та відстороненість від суспільства.

4. Бездіяльність, що проявляється у переважно відпочинково-рекреаційному характері діяльності субкультур.

5. У деяких молодіжних субкультурах пропагується таке явище, як суїцид.

6. Субкультури впливають на молодь, а самі фактично закриті для зовнішніх впливів.

7. Ідеологія субкультур виховує низькодуховну молодь, яка не здатна повноцінно існувати у соціумі.

Таким чином, можна зробити висновок, що субкультури – це важливий і невід’ємний елемент у процесі розвитку національної культури. Субкультура повинна бути тим інструментом, який би сприяв розвитку домінуючої культури, а також вносив нові елементи, що виникають у зв’язку з розвитком суспільства, та витісняв застарілі. Головне – це проводити своєчасний державний контроль над розвитком та функціонуванням субкультур, спрямовувати їх діяльність для блага національної культури.