Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (О. Архипенко, К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, М. Бойчук). 5 page

89 Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос. Львів залишається важливим центром літературного і культурного життя України, зберігає роль українського П'ємонту яку здобув у другій половині XIX століття, коли в Східній Україні було заборонене українське друковане слово.По-справжньому стрілецька епопея творилася у Львові вже у повоєнний чи, радше, у міжвоєнний період. Почалася вона з літературної групи "Митуса", яка виникла у Львові в 1922 р. і видавала журнал з такою самою назвою. Вона була, либонь, першою літературною групою на західноукраїнських землях у повоєнні роки. До неї увійшли вчорашні січові стрільці Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк. Вільна, незалежна Україна була мрією січових стрільців, за неї вони боролися і вмирали на фронтах Першої світової війни і з вояками польського генерала Галлера, захищаючи Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), проголошену 1 листопада 1918 р. Прагнення до свободи і незалежності, до створення своєї держави у злуці з усім українським народом було виявом прагнень українського населення Галичини.

90 Літературні групи Галичини та їх представники в міжвоєнний період. У цей період розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог»,«Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.
«Просвіта» — українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. Організаторами якого стали представники української інтелігенції (В.Головня, Л.Гобулянський, С.Ременніков, К.Мельников, В.Мішон, І.Лизогуб, В.Середін).
«Рідна Школа» — українське Педагогічне Товариство (УПТ), освітньо-виховне товариство, засноване 1881 року у Львові як «Руське Товариство Педагогічне».
Засноване з метою вирішення проблем навчання українського населення (початкове середнє шкільництво, вища школа), та надання моральної і матеріальної допомоги учням і студентам.

91. Українське образотворче мистецтво Галичини: Іван Трупі, Олекса Новаківський, Петро Холодний. Українське малярство на початку ХХ ст. розвивалося в руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними художниками жанру побуту був М. Пимоненка (1862-1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченка, І. Труш, До. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір і Василь Кричевски, Олекса Новаківський. До історичної тематики зверталися Ф. Красицький, М. Самокиш М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили Про. Богомазов (1880-1930), М. Бойчук (1882-1939), До. Малевич (1878-1935).О. Богомазов в трактаті «Живопис і елементи» виклала свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його принципи. Картини «Потяг», «Базар», «В'язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму і експресіонізму. Вони виділяються чіткої ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим виразом. До. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий і червоний квадрати, як і всі творчість Малевича, добре відомі в світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають в його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в більш пізні роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.

92.Музичне і театральне життя. Станіслав Людкевич.Станіслав Пилипович Людкевич увійшов в історію музичної культури як видатний композитор, музикознавець, фольклорист, педагог і музично-громадський діяч. Митець прожив велике творче життя. Воно розпочалося ще наприкінці ХІХ ст., коли Станіслав Пилипович, щойно приїхавши до Львова, взяв активну участь в організації ювілейного вечора І.Франка. Це було 1898 р. Тоді він виступив як диригент і композитор. На концерті прозвучав хор на Франковий гімн “Вічний революціонер”. Завершив свій творчий шлях Людкевич через 80 років після цього пам’ятного вечора. У першій половині 50-х років Людкевич завершив “Прикарпатську симфонію”, ф-нний концерт та оперу “Довбуш”. Згодом композитор пише ряд програмних симфонічних творів: “Наше море”, “Не забудь юних днів”, “Пассакалію”, сюїту “Голоси Карпат”, увертюра “Ой не ходи, Грицю”. Багато сил віддає вихованню молодих музикантів, науковій праці. Ним розпочато підручник з народної творчості та хрестоматію з історії гармонії. Помер С.П.Людкевич на 101 році життя у вересні 1979 р.

93. Українська історична школа (Київська і Львівська) та історико-культурологічна думка в Україні й українській діаспорі. М. Грушевський, І, Крип”якевич,Д. Дорошенко.Різні галузі національно-культурної сфери засвідчували рухливість та динаміку розвитку наукового гуманітарного знання. Значним досягненням XIX – початку XX ст. став вихід на авансцену наукового простору української історії як окремої, самостійної науки, представленої М. Грушевським. Активно розвивались українське джерелознавство (В. Антонович), українське краєзнавство: загальна історія Слободянщини (Д. Багалій) та історія її міст (М. Петров), історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкевич) та фольклористики (М. Драгоманов, І. Франко) тощо. Прискорилось формування історичних наукових шкіл. Але, як не парадоксально, спеціального комплексного дослідження, присвяченого українській культурі, не було.Незважаючи на відчутні зрушення в науково-гуманітарному просторі, великий пласт українського культурно-історичного матеріалу ще залишався незайманим. На той час європейська культурологія вже виділилася в окремий самостійний напрям дослідження, а російська культурологічна думка була представлена теорією М. Данилевського про культурно-історичні типи, яка пояснювала місце та особливу роль російської культури в європейському просторі. В українському інтелектуальному просторі лише І. Франко обстоюючи право української культури на самостійне життя розвинув тезу про плюралізм національних культур, які народжувалися внаслідок різних “життєвих обставин людського роду”.Загалом українська культурологічна наука ще тільки зароджувалась як історія культури. Тут далися взнаки несприятливі суспільно-політичні умови, в яких опинилась Україна в XIX ст., коли головним пріоритетом національно життя ставала боротьба за виживання та збереження головних, визначальних чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, географії, етнографії, шкільництва, видавничої справи. Українська культурологія поки що стояла на порозі виявлення, системного дослідження та теоретичного узагальнення українського культурного надбання. Дійсність була такою, що вітчизняна культурологія могла розвиватися лише в межах культурно-історичної школи. Одним з варіантів інтерпретації розвитку української культури в еміграції стала “Історія української культури”, видана у Львові за редакцією І. Крип ´ якевича (1937). Структурно праця поділялася на п´ять розділів, побудованих за проблемно-хронологічним принципом: побут (І. Крип ´ якевич), письменство (В. Радзикевич), мистецтво (М. Голубець), театр (С. Чарнецький), музика (В.Барвінський). “Історія української культури” мала в тогочасній літературі досить стриману оцінку. Проте не можна не помітити, що при всій популярній спрямованості книжки І. Крип ´яквич намагався вийти за межі суто гуманітарних надбань нації, відтворюючи розвиток знарядь праці, техніки і загалом матеріальної культури народу. Хоч сучасного дослідника і не може задовольнити позитивістсько-статистичний характер висвітлення культурних явищ, книжка за ред. І. Крип ´ якевича віддзеркалювала такий стан розвитку української культурології, коли вона ще розвивалась у рамках позитивізму і не виходила за межі історичного культурознавства.Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів став позитивізм, намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури. Важливою віхою на шляху розвитку національної культурологічної думки став вихід у 1940 р. праці “ Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича”. Книжка повніше, ніж попередня праця, відображала різні форми функціонування національної культури: наукове українознавство (Д. Дорошенко), школа та освіта (В. Біднов, С. Сірополко), книжкова справа (Д. Антонович, О. Лотоцький), преса (С. Наріжний), філософська думка (Д. Чижевський), дохристиянська культура українського народу (Д. Антонович), українська церква (Д. Антонович, В. Біднов), правова культура (А. Яковлів), архітектура (В. Січинський), мистецтво, скульптура, малярство, гравюра, орнамент, музика, театр (Д. Антонович).Дмитро Антонович, як і Іван Крип ´ якевич, не відійшов від проблемно-хронологічного принципу у висвітленні української культури, однак не можна не помітити спроби ввести в текстуальний контекст книжки суто культурологічні категорії. Вчений подав тлумачення поняття культури, розділяючи її на матеріальну і духовну, по-сучасному правдиво надав творчій діяльності людини роль ланцюга, що пов´язує природу та культуру (вступ). Він уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами, хоч і не всі терміни, зокрема еклектизм до позначення культурно-історичних явищ XIX ст., сприймається адекватно сучасним дослідником.

94. Репресивні акції сталінізму та їх трагічний вплив на розвиток української національної культури 20-50-х pp. У праці «Людина і система. Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні» Ю. Шаповал мовою документів намагався показати злочинний вплив сталінського тоталітаризму на долю людини в Україні. Учений свідчив про неоднозначні настрої в українському суспільстві і вказував, що хвиля боротьби проти інтелігенції в Україні в період з 1947 р. почалася в основному з вини українських прибічників тоталітаризму, саме з їхньої руки адептами «націоналізму» були оголошені представники інтелігенції, в першу чергу — українські письменники.Значним доробком Ю. Шаповала щодо відкриття сторінок історії сталінського тоталітаризму в Україні стала наукова розвідка «Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії»[17]. Аналізуючи великий архівний матеріал, в тому числі й матеріали радянських спецслужб, автор відтворив раніше невідомі сторінки біографій українських діячів. Варто зазначити, що автор вступив у полеміку із окремими вченими, які висловлювали думку про українців як про безмовних жертв тоталітаризму, наголошуючи на масштабному опорові натиску більшовизму. У той же час Ю. Шаповал вказував на недостатню увагу українських вчених до визначення відповіді на питання, чому українці йшли на службу комуністичному режимові.У наукових працях пострадянських істориків повоєнне поширення репресій в УРСР справедливо пов’язувалося із перебуванням Л. Кагановича на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У з березня по грудень 1947 р. Покликаний «зміцнити» українське керівництво, яке в особі М. Хрущова прагнуло принаймні пом’якшити удар голоду, Кагановича сприяв розкручуванню «полювання на відьом», яке в українському варіанті вилилося у пошуки прихильників «буржуазного націоналізму». У «чорний список» можна було потрапити не тільки через власні політичні погляди, а й через сам стиль роботи Кагановича, який вміло перетворював господарські проблеми у політичні, нещадно караючи за невиконання планів державних хлібозаготівель. Складні проблеми суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку республіки він ототожнював із м’якотілістю у боротьбі із «українським буржуазним націоналізмом».Діяльність Л. Кагановича в УРСР стала предметом спеціальних історичних досліджень пострадянських науковців. Одним із перших її почав вивчати Ю. Шаповал[18]. Вчений показав, що життєвий шлях людини, яка могла увійти до так званої «сталінської гвардії», практично неминуче був пов’язаний із усуненням з політичної арени противників Сталіна. Розвідка Ю. Шаповала «Лазар Каганович»[19] описувала життєвий шлях вірного соратника і прихильника Й. Сталіна Лазаря Кагановича. Автор показав вплив Кагановича на духовну атмосферу в повоєнному українському суспільстві, особливо в середовищі інтелігенції, вважаючи, що саме надзвичайно активна боротьба Кагановича «українським націоналізмом» із роздмухуванням репресій призвела до того, що Сталін змушений був терміново повернути того до Москви, аби уникнути різкого загострення ситуації в республіці, в тому числі й в середовищі самих комуністів.Загалом українські вчені сходяться на думці, що повоєнна діяльність Л. Кагановича в Україні призвела до глибокого конфлікту із громадськістю республіки і не останню роль у цьому відіграли безпідставні репресії по відношенню до інтелігенції.

95. Український культурний процес в еміграції. Українська культура 50-70-х pp. Діяльність українських емігрантів у Чехо-Словаччині 20 — 30-х років — яскраве явище української культури і науки. Емігранти-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали основні напрями україністики, знайомили світ з унікальним феноменом українства і тим самим збагачували європейську науку та культуру. Значення їхнього доробку важко переоцінити. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла, витворити змістовний і привабливий образ українства, піднісши його до явища світового рівня.На жаль, через ідеологічні перекручення та політичні обставини здобутки українських емігрантів у Чехо-Словаччині були штучно вилучені з української науки та культури. На батьківщині вони оцінювалися як ворожий Радянській Україні вияв «буржуазного націоналізму» а цілі напрями вітчизняного українознавства були скеровані у зовсім інше, неорганічне, заідеологізоване річище. «Залізна завіса» не пропускала на Україну будь-яку інформацію про діяльність емігрантів. У кращому випадку їхні праці потрапляли у спецфонди.Лише тепер з’явилася можливість осягнути величезну спадщину української еміграції у Чехо-Словаччині, спадщину, яка поступово починає інтегруватися в загальноукраїнську науку та культуру. Всебічно оцінити її значення поки є складним завданням. Причиною тому — велика багатогранність і значний обсяг творчого доробку емігрантів, який неможливо охопити в цілому без детальних досліджень окремих напрямів. На Україні це ускладнено також майже повною відсутністю українських чехо-словацьких видань та інформації про діяльність еміграції. Тільки-но почали відкриватися для дослідників архіви українських установ Праги та Подєбрадів, які ще з 1945 — 1946 рр. знаходяться в Києві. Офіційно їх перевезення було представлене як «подарунок уряду Чехо-Словаччини українському народові». Серед цих матеріалів — чимало документів з фондів відомих українських діячів-емігрантів та архіви українських урядів за кордоном. Українські архіви з Праги спочатку потрапили до спецсховища ЦДІА УРСР, а затим були передані до ЦДАЖР УРСР (нині ЦДАВО України), де знаходяться і посьогодні. Певна частина матеріалів з тих чи інших причин залишилася у Празі. Вони зберігаються у ЦДА Чехо-Словаччини у фондах III відділення (Міністерство внутрішніх справ) та Міністерства закордонних справ. Останнє зібрання серед інших матеріалів містить документи українських наукових установ, товариств, навчальних закладів. Окремо виділений фонд російських та українських емігрантських спілок за 1918 — 1945 рр., серед яких дев’ять українських (Український еміграційний комітет. Українська громада в ЧСР, чехо-словацька філія ОУН, Союз гетьманців, Українська академічна громада, Центральний союз українського студентства та ін.). У ЦДА Чехо-Словзччини збереглися також особисті фонди А. Яковліва, О. Колесси, С. Наріжного, В. Щербаківського, М. Ярового, І. Черкасенка, а також значна колекція фотоматеріалів.Архів Українського вільного університету в Празі (УВУ) почасти був перевезений до Мюнхена, інша частина, як і документи Музею визвольної боротьби України (МВБУ), у 1945 — 1946 та 70-х роках були передані до Києва. Експонати МВБУ потрапили до Державного історичного музею в Києві (нині — Національний музей історії України).У Німеччині, в американській зоні, у березні 1945 р. радянські фахівці серед речей проф. Геллера знайшли частину архіву празьких українських академічних установ. Ці матеріали відразу були відправлені до СРСР 2.

96. Наука та освіта, преса і радіо, театр і кіно, образотворче мистецтво під час Другої світової війни. Освіта.У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — ЗО українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади. Преса і Радіо Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів. Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів, Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів.Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців.Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. Нелегкими шляхами війни пройшли відомі українські художники І. Макогон, С. Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський та майбутні майстри українського образотворчого мистецтва В. Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов та ін. Смертю хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, П. Горілий. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. їхні сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі фашизму.

97. Особливості архітектури та образотворчого мистецтва повоєнних часів. У 1960-1980 рр. прийом студентів збільшився до 50 осіб, що було спричинено зростанням обсягів житлового і громадського будівництва. До навчальних планів додалися нові дисципліни з містобудування, ландшафтної архітектури, реставрації пам’яток архітектури та реконструкції міського середовища. Новий якісний рівень підготовки архітекторів забезпечували А. Добровольський, Г. Добровольська, М. Катернога, Я. Ковбаса, О. Малишенко, Б. Приймак, М. Степанов, Н. Чмутіна, Г. Шемседінов, а також запрошені до викладацької діяльності обдаровані молоді зодчі В. Агафонов, Л. Скорик, Ю. Чеканюк. У 1974 році було створено кафедру теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв. Зараз, як і раніше, традиційні форми навчання фаху архітектора-художника узгоджуються з новітніми підходами: розвиток комп’ютерних технологій вносить суттєві зміни в методику викладання багатьох дисциплін. Проте, навчання з рисунка й живопису здійснюється на засадах академічного вивчення кращих зразків образотворчого мистецтва, а пріоритетною формою професійної підготовки залишається система навчально-творчих майстерень, які очолюють відомі й провідні зодчі: професори Л. Скорик, Л. Прибєга, I. Шпара, доценти Д. Антонюк, А. Давидов. Творчому зростанню студентів факультету сприяє участь їх у міжнародних і вітчизняних архітектурних конкурсах, лауреатами і дипломантами яких лише в 2002 – 2006 рр. стали понад 50 студентів. За 90 років свого існування факультет архітектури Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури підготував понад 1650 архітекторів, набув великого досвіду навчально-виховної роботи і по праву вважається патріархом архітектурної освіти в Україні.

98. Творчість українських композиторів Л.Ревуцького, Б. Лятошинського, В. Косенка, М. Вериковського, К. Богуславського, В.Барвінського, Д. Січинського. Доля розвитку інструментальної музики зворотну точку означає молодша енерація композиторів Галичини і Наддніпрянщини, яка виступає тільки кілька літ до світової війни й після неї. Ці композитори свідомо пересувають свою творчість у бік інструментальної музики, яка сильно розростається в ділянці фортепіановій (твори солові та концерти), камерній, симфонічній, балетовій і нарешті оперовій і переймає в себе новіші та новочасні зразки композиторської техніки та музичного виразу.Чисельно найсильнішу донедавна групу творили галицькі композитори, виховані в тому самому центрі й музичній атмосфері та переважно в того самого вчителя: Вітеслава Новака, частинно — Йосифа Сука в чеській Празі. До цеї, так сказати б, «чеської школи» належать Василь Барвінський (нар. у 1888 р., учень Новака),Нестор Нижанківський (нар. у 1893 р., учень Хибінського у Львові, Маркса у Відні та Новака у Празі), Зиновій Лисько (нар. у 1895 р., учень Новака, Ірака та Сука) та Микола Колесса (нар. у 1904 р., учень Шина і Новака); пізніше долучаються до них ще Роман Симович (учень Шина та Новака) і Стефанія Туркевич-Лісовська(учениця Шина та частинно Новака). Музична творчість цеї групи спирається у значній мірі на народну пісню, яка кожного з них інспірує інакше. Помірковано-модерний напрям репрезентують В. Барвінський (фортепіанові твори: прелюдії, українська сюїта, 3-частинний цикл «Любов», «Українські мініатюри», фортепіановий концерт та ін., два фортепіанові тріо, фортепіановий секстет, струновий квартет для віолончелі: варіації, соната, сюїта, дрібні твори, солоспіви з фортепіано, фортепіано і скрипкою та з оркестром, хори a capella з фортепіано і з оркестром, між іншим «Заповіт», симфонічні твори: українська рапсодія, увертюра до опери «Ой не ходи, Грицю», обробки народних пісень у різних формах) та Нестор Нижанківський (фортепіанові твори: прелюдія та фуга, варіації, мала сюїта, кілька фуг, пасакалія на В. A. C. H. й інші дрібні твори, низка пісень із фортепіано чи з оркестром, фортепіанове тріо, полонез для симфонічного оркестру, хори мужеські й мішані, обробки народних пісень). Вони вийшли з неоромантичного напряму і стилістично дещо зближені до себе. Подібно, як Ст. Людкевич, вони змагали осягнути злуку з пірваною музичною традицією та водночас нав’язати контакт із новочасними постулатами хвилі.

99. Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років ХХ ст. Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в цілому.Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ.Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік — цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю.Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій.Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук.В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК ВКП(б)У було призначено Павла Постишева, який почав наступ на українізаторів.Почалися систематичні утиски української культури.З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся по двох поколіннях української інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу.Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М. Л. Бойчука.Гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи.Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури.На початку 30-х років починає швидко падати кількість українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927—1928 рр. — 5413, у 1928—1929 рр. — 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928—1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. — 2164, у 1985 р. — 1890, у 1986 р. — 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання української мови ставало зовсім не обов'язковим для керівних кадрів. Почали згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання.В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існування нового типу свідомості, яка з'явилась в результаті утвердження марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. Художній культурі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відводилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного реалізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапили у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження».Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40-х роках. В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість О. Довженко, якому забороняється поселятись в Україні.Після перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник, Андрій Патрус-Карпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін. Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної роботи Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко, Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський.Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є, безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї.Вони знищили величезну кількість закладів культури України. Окупанти вбачали в інституціях української культури та її активістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ставилися.Складовою частиною культури є релігія. Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою.Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно національною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу боротьбу аж до остаточного знищення. Розпочалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнувати.

100. Дві системи в українській музиці 50-60-х рроків. Б. Лятошинський та його школа. В українському музичному процесі 50 — 60 - х років виявляються дві художні системи. "Офіційна музика" доби соціалістичного реалізму була художньоюсистемою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп. Домінуютьтвори, написані на "соціальне замовлення", "ювілейні" тощо. Інша художнясистема (Б. Лятошинський та його школа) грунтується на принципахестетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмнамузика, камерність, що виявляється навіть у традиційних "монументальних"формах (зокрема, симфоніях).У руслі другої художньої системи розвивається творчістькомпозиторів-"шістдесятників", учнів і послідовників Б. Лятошинського,представників українського авангарду. Серед них — В. Годзецький, Л.Грабовський, В. Загорцев, В. Сильвестров.Українські "авангардисти" прагнули вийти у своїй творчості за межітрадиціоналізму.Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи -"Думка" (з 1930р. — Державна заслужена академічна хорова капелаУкраїни), "Трембіта" (Львів, 1940; з 1951 р. — Державна заслужена хоровакапела України), Український народний хор, організатором і керівником якого був Григорій Верьовка (1895 - 1964). Нових барв набула хорова музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука. Розширилися різновиди симфонічної музики (Є. Станкович, В. Губаренко, М.Скорик). З 1920 року Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року — веде клас композиції. Першими його випускниками (1925) були згодом відомі митці — музикознавець І. Ф. Белза і композитор Г. П. Таранов.20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів (С. Прокоф'єв, І. Стравінський, М. Мясковський), так і західних (А. Шенберг, А. Берг, Б. Барток, А. Онеггер та ін.). З 1922 по 1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою XX ст.У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет № 2, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п'єс «Відображення» і низку романсів на вірші Г. Гейне, К. Бальмонта, П. Шеллі, І. Буніна, М. Метерлінка та ін. Музичні теми деяких ранніх творів композитор пізніше використав у великих симфонічних полотнах (наприклад, музична тема з «Відображень» з'явиться у Симфонії № 3).Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав Струнний квартет, № 3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж він знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут»). «Увертюра» для симфонічного оркестру було відзначено першою премією на республіканському конкурсі разом із Симфонією № 2 Л. Ревуцького.

101. Украї́нський націоналі́зм — політичні ідеології, а також громадсько-політичний рух, що ставлять на меті створення і розвиток української самостійної національної держави та/або захист національної самобутності. Націоналізм вимагає в першу чергу національної самосвідомості, усвідомлення національної спільності групи людей.Оста́п Ви́шня (Губенко Павло Михайлович, 13 листопада 1889, хутір Чечва, Сумська область — 28 вересня 1956, Київ) — український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст. Молодший брат розстріляного за єжовщини в 1937 письменника-гумориста Василя Чечвянського. Начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В'язень сталінських концтаборів. Ціною звільнення стали контроверсійні фейлетони проти УПА. Остап Вишня наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в «ідеологічній розхлябаності». Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К. 3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в «українському націоналізмі». Володи́мир Микола́йович Сосю́ра (6 січня 1898, Дебальцеве, Російська імперія — 8 січня 1965, Київ, УРСР, СРСР) — козак Армії УНР, український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота». Належав до ряду літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін. Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на «вузьких» українських темах. Особливої жорстокості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткого перебування на Україні Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду, тероризуючи представників української інтелігенції.Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» впало звинувачення у «націоналізмі», а його автора змусили опублікувати принизливе каяття.

102. Павло́ Григо́рович Тичи́на (народився 23 січня 1891 — помер 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п'яти орденів Леніна.Від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно». 1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), якій стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю. Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові[Джерело?]. За ними з'явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

103. Поетичний доробок М.Рильського займає в історії укр.літ. значне місце. Класичність і майстерна простота його творів, мелодійність і краса мови, її народнопісенний характер, глибока філософія поетичних узагальнень – все це зробило поезію М.Рильського популярною серед широких читацьких кіл. Джерело такого впливу митця на читача у гармонійному поєднанні найкращих рис українського фольклору з найвищими досягненнями літературної традиції. Вийшовши із справжнього інтелегентського середовища, поет засвоїв його гуманістичні і демократичні ідеали. Вони знайшли художнє вираження у ще учнівських, досить не самостійних віршах першої збірки «На білих островах» (1910р.) Рильський близький у своїх мистецьких уподобаннях до неокласиків, він стоїть осторонь літературної боротьби, намагаючись лише через поезію висловити те, що хвилює. Мінливі і кофліктні настрої, стихійне прагнення до радості, злитість з природою рідної землі, яку він зберіг на все життя, пишучи прекрасні пейзажні вірші, – такі основні мотиви лірики раннього Рильського. Його збірка «Синя далечінь» вважається найбільш неокласичною, бо написана у роки існування групи українських неокласиків (М.Зверов, М.Драй – Хмара). Для поета рідна земля – це і рідне село, і вся велика Батьківщина. У вірші «Серпень з вереснем» перед читачем оживають безмежні луки, знайома з дитинства «земля медова», тихе надвечір’я. В уяві постають агронавти – молоді мореплавці, що прокладають шлях у майбутнє. Поет майстерно використовує уособлення і метафори, традиційні порівняння для глибокого розкриття змісту. До найвідоміших віршів, у яких розкрито тему любові до Батьківщини, належать: «Україні», «Слово про рідну матір», «Моя Батьківщина». Останні написані у роки війни, але сповнені непохитної віри у перемогу. Поет будує вірш на основі контрасту: зображує чарівні картини природи мирного краю і залиті кров’ю, знедолені фашистською навалою. Особливе місце в українській поезії займає інтимна лірика М.Рильського. Весь спектр почуттів: від зародження кохання до глибокої і сильної любові – знайшли своє худ. втілення у його віршах. Поет часто використовує форму сонета, удосконалюючи цей традиційний ліричний жанр, розширюючи його тематичні межі. Доля окремої людини з її радощами і болем, доля людини у світі (цикли»Рибальські сонети», «Чернігівські сонети») хвилює Рильського завжди. Згадаймо прекрасні зразки таких віршів: «Не грай! Не грай!», «Не бійся смутку»,»На білу гречку впали роси». Їхній ліричний герой сумує за коханою, порівнює її з далекою піснею, з музикою місяця, з осіннім смутком. Максим Рильський не лише творив власну поезію душі, але й відомий як один із наймастерніших перекладачів поезії та прози. Він створив також свій поетичний варіант «Слово про Ігорів похід». У кожний вірш митець ніби «вводить самого себе», у щоденному і побутовому вміє побачити, а потім художньо втілити вищі художні цінності. У 20х роках М.Рильський сказав про себе: «Сучасність заговорила». Його поезія справді була завжди актуальною, найкращі її зразки зберігають свою сучасність і сьогодні, коли Україна, яку він так любив, переживає новий етап свого національного відродження.