Роль романтизму у національній літературі

Панівне місце на кінець ХІХ – початок ХХ століття в українській культурі посідали позитивістські, народницькі, реалістично-побутові традиції. “Народництво – центральний термін української інтелектуальної історії, політики й культури”, що містить широке коло понять, зокрема, “політична ідеологія” [6,8]; спосіб художнього існування літератури, стиль або система стилів; спосіб теоретичного осмислення культури, форму її критики, культурний дискурс. Народництво – ідейно-просвітницький рух українства за звільнення з-під соціального та національного гноблення. Воно мало авторитетний вплив на громадськість, берегло націю, її культуру від остаточного винищення, закладало основи національного пробудження.

Політичне народництво не було унікально українським явищем. Скоріше це –національний варіант ідеологічної моделі. У політичній історії Українина родницька доба охоплювала 1840-1880 рр. і мала два етапи романтичний і позитивістський.

Романтичний етап відзначився діяльністю членів Кирило-Мефодіївського братства.Романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості,обґрунтуванні історичної самобутності народу, його “духу”, культурних традицій, мови, літератури. Зароджуючись в умовах антисамодержавного руху, український романтизм розвивався передусім під впливом поглибленого вивчення історичного минулого (історіографічний преромантизм). Провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить П.Кулішеві й Т.Шевченку. “Для першого покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з національних, але й з соціальних мотивів, як ретроспективної утопії рівності і братерства), релігійний ентузіазм з реформаторським забарвленням та нахил до демократично-федералістичного панславізму... Позитивістичне покоління, – що прийшло до голосу в 1860-х та досягло розквіту в 1870-х роках – наполягало на силі критичного пізнання”. На цих традиціях виховувалась майбутня поетеса – Леся Українка. Вона рано ознайомилася із класиками української та світової літератур, не тільки читала, але й багато перекладала, що сприяло виробленню індивідуального стилю.

Лесю Українку ще з юнацьких років турбувала проблема мистецтва й митця, роль і значення художнього слова. Мабуть, у жодного іншого поета не знайдемо такого послідовного й пристрасного звернення до питання відповідальності творчої особистості, з одного боку, перед суспільством,а з іншого – перед словом, мовою.

Уже в ранній поезії “Співець” (1889) авторка ніби з жалем говорить: ‘’Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? ‘’[24]

Вірш пронизаний сумом та жалем. Тут пробиваються мотиви вірності та любові до рідного краю, засуджується відступництво, насамперед, митця. Безжурний соловейко в час негоди покидає рідний край у тузі та горі й дарує свої пісні чужій землі, але людина, особливо митець, не повинна так робити. Закінчується вірш запевненням ліричного героя: “Та хоч би й крила мені солов’їні, І воля своя, – Я б не лишила тебе в самотині, Країно моя!’’

Такі ж почуття висловлюються Лесею Українкою й у вірші “На роковини Шевченка”.

Мотив вірша – вірність рідному краю, у важкі часи Кобзар не залишив своєї рідної землі, як би світло не випромінювала чужа. Його поетичному слову вдалося вистояти у важкі часи й засвітити проміння в своїй оселі:

“Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,
Ти поставив “на сторожі”
Слово твоє вічне.”[22]

У вірші ще превалюють варіації народницьких мотивів – погляд на минуле, сподівання, що тільки минуле збудить “думки на Вкраїні”.
М.Зеров, аналізуючи ранню творчість Лесі Українки, писав: “Виступивши з першими писаннями замолоду “ранньою весною”, як сама вона висловлювалась, – вона надовго залишилась в рамках ординарної творчості по шевченківської творчості,умовної і несміливої, не так “в народному стилі”, як у “старому романтичному шаблоні”... Слабенький відгомін шевченківських балад без їх широкої мелодії, без того підкладу життєвої обсервації та соціальних контрастів, що надавав тим романтичним баладам естетики, де висловлюються надії на поетичне слово, пісню самотню, “яка полине за синєє море, полине за гори, літатиме в чистому полі”. Сподівання ліричного героя надто ваги й принади вічно живих творів”[11]

Однією з особливостей творчості Лесі Українки є інтертекстуальні образи, мотиви. Мандруючи з твору у твір, певний образ набуває нових рис, прикмет, модифікується відповідно до авторського задуму, ідеї, сюжету. Окремі образи, навіть фрагменти сюжетів драматичних поем письменниці, попередньо зародилися в ліриці.

У ліричних поезіях Лесі Українки центральне місце займає людина з невичерпним багатством його внутрішнього життя, пристрастей та думок. Інтимна лірика письменниці набувала рис громадської політичної цілеспрямованості. Усюди перед читачем виступає образ чуйного, благородної людини-громадянина. Вірші, присвячені її близького друга С.К. Мержинському, довгий час спочивали в рукописному фонді поетеси і тільки після її смерті побачили світ. Якась особлива делікатність заважала поетесі розкрити перед читачем свої інтимні переживання. Про це вона сама зізнавалася в листі до Івана Франка від 13 січня 1906 року по приводу його вірша «З щоденника» Леся Українка вважала, що особиста інтимна - лірика повинна поступитися місцем великим соціальних тем. Але разом з тим вона чудово розуміла, що митець не може не висловлювати всього різноманіття свого внутрішнього світу. «Коли його (поета) що-небудь вразить або засмутить, негайно у нього вогнем загориться серце, а в голові так швидко закопаємося думки, що здається, якщо їх не зупинити або не висловити ясними і гучними словами, якщо не передати їх щиро і струнко, то можна з'їхати з глузду або впасти в таку тугу, що серце розірветься»..[22].

В особистих стосунках до людей Леся Українка виявляла багато чуйності й дбайливості, але при цьому вона була вимоглива і глибоко принципова. Як би вона не любила і ні поважала людини, побратима по перу або громадського діяча, вона знаходила в собі мужність прямо і справедливо висловлюватися про його помилки й омани. Вона вимагала такої ж прямоти і принциповості і по відношенню до себе.
У ліриці Лесі Українки відбилися її погляди на життя, любов, дружбу. У багатьох ліричних віршах розкривається тема справжньої, глибокої і самовідданої любові. Звертаючись до одного, поетеса говорить про свою відданість йому, про те, що вона пов'язана з ним спільною справою. І якщо хворий і надламаний боротьбою один уявляється їй сумною, але величної руїною, то вона як ніжний і гнучкий плющ обвиває цю руїну:

Їм добре вдвох як нам з тобою,
Але прийде час розсипатися руїні,
І плющ вона укриє під собою...
Навіщо він потрібен тут один, в долині?
(«Тебе, як плющ, тримати в своїх обіймах...») [19]
Різноманітності тому і сюжетів, введених в лірику Лесі Українки, цілком відповідає і розмаїття форми. Багато її твори навіть раннього періоду дивують довершеністю, легкістю, музикальністю, гнучкістю ритмів. Деякі ліричні вірші беруть діалогічну форму і є як би зародками драматичної дії. Класичну спадщину української, російської та світової поезії, добре освоєний Лесею Українкою, допомогло їй збагатити рідну вірш новими розмірами, строфічними побудовами, композиційними прийомами. Про розвиток поетичної майстерності Лесі Українки можна судити хоча б по тих збірників, що вийшли за її життя: «На крилах пісень» (1893), «Мрії і думи» (1899) і «Відлуння» (1902).

Поетеса легко опанувала технікою вірша. У неї можна знайти і улюблені нею П'ятистопні ямби, і канонічні сонети, і октави, і секстин, і гекзаметри, і верлібри, і різноманітні ритми народної пісні. Вона різко виділялася красою поетичного мовлення на загальному тлі української поезії свого часу. Леся Українка сперечалася з тими поетами та критиками, які стверджували, що «хороша рима - смерть для ідеї». Ополчився проти жалюгідних віршеплетов, влагавших сумнівні «ідеї» в убогу форму, поетеса писала в одному з листів у 1892 році: «Що стосується мене, то я тільки генієві можу пробачити погано зроблене вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід було б на деякий час заборонити писати національно-патріотичні вірші, тоді, може бути, вони швидше навчилися б віршування... а то вони тепер більше сподіваються на патріотизм своїх читачів, а не на свої риму і розмір...».
Коли в деяких відгуках на вірші Лесі Українки відзначалася їх якісна форма, поетеса підкреслювала, що вона пише не заради однієї форми: «... я цього не ставлю собі у велику заслугу, так як це обов'язок кожного, хто пише вірші не тільки для забави, домагатися кращої форми».

Леся Українка любила об'єднувати ліричні вірші в цикли. Часто приводом до таких об'єднань служили зовнішні обставини. Такі шляхові цикли «Кримські спогади», «Кримські відгомони», «З шляхової книжки». Перебування в Гелуані відображено в циклі «Весна в Єгипті». В інших циклах: «Мелодії», «Ритми», «Сльози-перли», зібрані вірші, близькі за ідейним змістом, з настроїв, викликані певними життєвими і суспільно-політичними обставинами.[14]