Культура і цивілізація

В широкому розумінні поняття "культура" охоплює всю творчу діяльність людини, сукупність умінь, досконалостей, що її забезпечують, результат цієї діяльності у своєму вищому вияві — мистецтві, а також у всьому, що створено людиною (у тому числі і стосовно власного розвитку), тобто всю другу природу, світ артефакті. Більш лаконічно культура трактується як процес і результат людської діяльності. Представник київської культурологічної школи В. Іванов дав філософське визначення: культура — це певний вимір і специфічна форма життєдіяльності. До цього можна додати, що культура — це системний спосіб буття, який охоплює всі сторони існування світу людини, причому всі елементи структури взаємодіють між собою (наявне поняття "культурне поле" людської діяльності). Незважаючи на різноманітність визначень культури (а деякі культурологи стверджують, що на сьогодні їх є понад і 500), у них можна виокремити синтезуюче ядро, що об'єднає різні погляди. Таким ядром є саме слово "культура" (з лат. — обробіток, вирощування, догляд). Зрозуміло, спочатку воно стосувалося землеробства, потім й інших процесів, а Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н, е.) називає вже "культурою душі" філософію, адже філософ постійно вдосконалює власні розумові здібності.

Культура живе за власними законами, які не завжди можна осягнути. Наприклад, культура у своїх високих виявах не тільки не переставала функціонувати у найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи, а навпаки, всупереч лихам і кризам спалахувала своїми найяскравішими творіннями. Напевне, вступало в дію властиве культурі призначення до впорядкування світу, особливо, коли він втрачає рівновагу. Адже у різних своїх виявах — творенні нових матеріальних і духовних цінностей, соціальній програмі поведінки, моральних імперативах та ін. — культура здатна долати ентропію (розсіяння енергії) як тенденцію до хаосу. А людина, так само як і навколишнє середовище, може деградувати, якщо не робитиме зусиль, щоб цьому протистояти.

Однак візьмемо до уваги, що "впорядкування", "програми", "традиції" й інші суспільно корисні речі мають й інший бік — вони створюють і запроваджують за певними зразками, виробленими людьми, стандарти. Тому, підкреслюючи програмність культури, її орієнтацію на впорядкування, не слід забувати, що культура має у своєму складі і протилежний механізм — відхилення від стандарту. Без навмисного порушення усталених кліше неможлива творчість ні в науці, ні в техніці, ні у мистецтві. В художній культурі навмисне відхилення від норми є умовою справжньої поезії: міф, казка, анекдот, карикатура, поезія виходять за межі стандартного, але з двох протилежних механізмів культури (впорядкування і відхилення) важливішим є механізм упорядкування, оскільки він посилює стабільність соціуму, протистояння ентропії"

Людство нагромадило величезні матеріальні і духовні цінності, створені у різні епохи різними народами.

Структурні частини культури прийнято виокремлювати на основі її носіїв. На цій підставі правомірно розрізняти культуру світову і національну — ту, що створена різними соціальними групами одного суспільства. Унікальність національної культури виявляється у мові, релігії, літературі, музиці, живописі, архітектурі, філософії, традиціях. Крім того, вона охоплює й інші сфери суспільного життя: господарські, побутові, державно-правові. До інтегральних моментів національного життя па лежать національний характер, самосвідомість, гідність громадянина своєї Батьківщини, що прагне їй слави і звершень на благо людства. Як зазначав відомий російський учений Н. Лоський, "національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній" стають досягненням усього людства".

Культура поліфункціональна: вона має інформативну, пізнавальну, соціалізаційну, регулятивну здатності, забезпечує належний рівень спілкування, а також цілісний світогляд. Важлива функція культури — розвивальна, однак реалізується вона належним чином за умови активної зацікавленості культурою художньою, оскільки мистецтво має унікальну здатність акумулювати духовний досвід поколінь. Низка нових наук культурологічного циклу, які з'явилися у XX ст. — структуралізм, постструктуралізм, герменевтика, — уможливлює розуміння далеких світів і знання досвіду, на громадженого предками.

Поняття "культура" і "цивілізація" іноді вживаються як синонімічні (зокрема, коли йдеться про окрему країну, наприклад, китайська культура і китайська цивілізація можуть означати одне й те саме). Однак якщо культура супроводжує людське буття протягом усієї історії, то цивілізація виникає лише на певному етапі історичного розвитку. Нині історики історичний час людського існування поділяють на період дикості (до винаходу гончарного круга), період варварства (до появи писемності) і період цивілізації (наявність міст, монументальної архітектури і писемності). Для культурології (якщо визнається, що культура і цивілізація мають відмінності) можливе таке їх тлумачення: культура — це процес пошуків і творення духовних та матеріальних цінностей, цивілізація - забезпечення па основі попередніх культурних здобутків певного рівня якості життя, належних стандартів споживання.

5. Поняття Класичної і сучасної культури

(Класична)

Согласно ультурологической концепции Иоганна Гердера (1744–1803), человек является высшим творением, его призвание заключается в том, чтобы учиться всему, в том числе гуманности, человечности. Таким человек становится благодаря воспитанию, и этот процесс созидания человека можно назвать культурой, или возделыванием. Культура народов и всего человечества обладает запасом прочности, достаточным для того, чтобы возвращаться к устойчивому состоянию после очередного кризиса.

Вильгельм Гумбольдт (1767–1835) проводил различия между понятиями «культура» и «цивилизация», понимая под цивилизацией степень развития личности и межчеловеческих отношений. По мнению Гумбольдта, историческая жизнь общества есть результат свободы и необходимости жизни индивидов и жизни целого. На идеях Гумбольдта основывается концепция «духовной культуры», выработанная в дальнейшем в культурологии. Гумбольдт понимал под духовной культурой религиозно-нравственные представления, которые приводят к совершенствованию личности человека и улучшению общественной жизни.

Согласно идеям Карла Маркса (1818–1883), предметность человеческой деятельности, «сплавляя» воедино «материальное» и «идеальное», образует особую структуру, по существу являющуюся носительницей культуры. Сущность человека и культуры Маркс видит в их социальности: «Индивид есть общественное существо. Совокупность производственных отношений между людьми составляет экономическую структуру общества, базис, на котором возвышается политическая надстройка и которому соответствуют определенные формы общественного сознания. Способ производства обусловливает социальный, политический и духовный процессы жизни вообще. Не сознание людей определяет их бытие, а их общественное бытие определяет их сознание».

Макс Вебер (1863–1920), классик эмпирической социологии, утверждал, что «понятие культуры есть ценностное понятие. Эмпирическая реальность является для нас культурной потому, что мы соотносим ее с ценностными идеями (и в той мере, в какой мы это делаем); культура охватывает те и только те компоненты действительности, которые в силу отнесения к ценности становятся значимыми для нас». Рационализм, согласно Веберу, подвергает «неодолимому принуждению каждого отдельного человека, формируя его жизненный стиль, причем не только тех людей, которые непосредственно связаны с ним своей деятельностью, а вообще всех ввергнутых в этот механизм с момента рождения». Рационализация жизни в современном обществе проявляется в распространении научного знания, в оттеснении религии на периферию культурной жизни, в формировании рационального капиталистического хозяйства, распространении бюрократической системы.

Что касается поведения отдельного человека, то и оно становится все более рациональным.

У Георга Зиммеля (1858–1918), одного из классиков социологии наряду с Дюркгеймом, Вебером и Марксом, определение культуры связано с понятием «жизни», означающим стихийное, творческое начало, стремящееся к порождению новых форм. Культура, по Зиммелю, – это особая форма жизни, связанная с деятельностью человека, творческим разумом, духовностью и стремлением к идеалам. Ключевыми характеристиками культуры являются динамизм и противоречивость между принципами формы и творчества. Объективный аспект культуры – это все богатство и разнообразие культурных форм, которыми обладает общество. Субъективный аспект – это та часть культуры, которую осваивает индивид. Существует некое противоречие между индивидом и культурой, возникающее в результате их несоизмеримости. Созданные человеком культурные формы обретают собственную логику развития, которая «ускользает» от индивида, непонятна ему. Отсюда – отчуждение индивида от культуры.

Исторический процесс. Теории линейно-стадиального и циклического развития общества и культуры

В социологии и культурологии существуют две теоретические парадигмы исторического процесса: первая предполагает существование постоянно развивающейся общечеловеческой цивилизации, вторая – существование множества локальных культур, каждая из которых имеет свой собственный жизненный цикл. В соответствии с этим выделяются теории линейно-стадиального (прогрессивного) и циклического развития культуры.

Теории линейного развития культуры

Огюст Конт (1798–1857) предложил «Позитивную теорию общественного прогресса», в соответствии с которой первичным фактором общественного прогресса является духовное, умственное развитие людей. Конт утверждал, что наука не может разрешить вопроса о том, является ли прогресс общественный также прогрессом моральным, хотя сам был убежден, что это так. Важнейшими показателями развития разума являются наиболее общие абстрактные понятия, поэтому о степени развития обществ можно судить по соответствующим философским системам. Каждому этапу развития человеческого разума, который закономерно проходит через три стадии: теологическую, метафизическую и позитивную, соответствуют определенные формы искусства, хозяйства, политики и общественного устройства. Согласно Конту, прогресс культуры носит кумулятивный характер. Он ускоряется с каждым веком и поколением. Чем больше достигнуто к сегодняшнему дню, тем легче и быстрее можно двигаться дальше.

Жан-Антуан Кондорсе (1743–1794) выделял десять основных этапов исторического процесса, или, по его определению, десять эпох «прогресса человеческого разума».

Последняя эпоха, согласно Кондорсе, открывается Французской революцией и должна характеризоваться преодолением неравенства наций, ликвидацией социального неравенства, совершенствованием самого человека. По Кондорсе, прогресс разума необратим и ведет к равномерному развитию всех сторон культуры, к рациональному, управляемому, гуманному обществу.

Теории циклического развития культуры

Н. Я. Данилевский (1822–1885) отрицал эволюционный принцип объяснения истории и не считал возможным говорить об общей истории человечества. В качестве истинных участников исторического процесса Данилевский выделил несколько обособленных «естественных групп» и обозначил их термином «культурно-исторические типы». Всего он насчитывает 10 таких типов: египетский, китайский, ассиро-вавилоно-финикийский, индийский, иранский, еврейский, греческий, римский, новосемитический (аравийский) и германо-романский (европейский). Данилевский также предположил зарождение в России нового типа цивилизации – славянского. По Данилевскому, начала цивилизации одного культурно-исторического типа не передаются цивилизациям другого типа: каждый тип формируется самостоятельно, при большем или меньшем влиянии предшествовавших или современных цивилизаций. Такое влияние Данилевский допускает лишь в смысле «почвенного удобрения», безусловно отрицая возможность определяющего воздействия одних культур на другие.

Освальд Шпенглер (1880–1936) полагал, что концепция «всемирной истории» основана на европоцентризме в понимании иных культур и что в действительности каждая культура имеет свою собственную историю. К числу «великих культур», полностью реализовавших свои потенции, Шпенглер относит китайскую, вавилонскую, египетскую, индийскую, античную, византийско-арабскую, западную, культуру майя, а также «пробуждающуюся» русско-сибирскую. Культура, по Шпенглеру, подчинена жесткому биологическому ритму: рождение и детство, молодость и зрелость, старость и «закат». На основе этой биологической ритмики выделяются два главных этапа: этап восхождения культуры (собственно «культура» – органический тип эволюции) и этап ее нисхождения («цивилизация» – механический тип эволюции).

В основе историософской концепции Арнольда Тойнби (1889–1975) лежит представление о цивилизациях как о самозамкнутых дискретных единицах, на которые распадается человечество. С точки зрения Тойнби, в своем развитии цивилизации проходят четыре этапа: генезис, рост, надлом и распад, причем эта динамика определяется «законом вызова и ответа», согласно которому каждый шаг вперед связан с адекватным «ответом» на «вызов» исторической ситуации.

(Сучасна) Розглянемо деякі з найбільш характерних вимог до сучасної культури мислення людини.

Рефлексивність. Організація мислнтельного процесу, що включає в себе не тільки роздуми над вирішуваним завданням, але й роздуми про те, як протікають роздуми над завданням.

Термін «рефлексія» з латинської: загинати, обертати — це унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає відночас і як самосвідомість, думка про щось — як думка про думку, знання про щось — як знання про саме знання.

Аргументованість. Потрібно чітко розрізняти тезу і її аргументацію. Думки, які не обґрунтовані, повинні вважатися не більш ніж гіпотезами. Ця норма передбачає критичність і самокритичність.

Критичність означає необхідність самостійної оцінки вірності будь-якої іншої думки — чи то «загальної», або думки «авторитету».

Самокритичність полягає у вмінні об'єктивно оцінювати аргументацію своїх власних думок і висновків. Емоції, бажання, «інтуітивне відчуття» можуть відігравати велику роль в мисленні, виступаючи як стимули цілеспрямованого і впертого пошуку на користь тієї чи іншої думки. В пошуках істини нічого не потрібно приймати на віру. Віра — не аргумент. Віра є лише суб'єктивна психологічна установка, яка без пояснюючих її аргументів не забезпечує достовірність знань.

Логічна культура. Логічна культура — це логічна грамотність. З тих пір, як Арістотель винайшов логіку, встановлені нею правила дедуктивних і індуктивних умовиводів стали вважатися обов'язковими нормами мислення. Подібно тому, як грамотна людина вміє писати без орфографічних помилок, так і логічна грамота є вмінням мислити без логічних помилок, у відповідності з законами логіки, послідовно і без протиріч.

Професіоналізм. Одночасно з загальними законами логічного мислення існує багато спеціальних методів, за допомогою яких вирішуються завдання у різних галузях знання (наприклад, в математиці метод Фур'є, методи математичного моделювання в техніці, статистичні методи в психології тощо). Сьогодні навряд чи віднайдеться така сфера інтелектуальної праці, у якій не було б подібних спеціальних засобів мислення. Час дилетантів пройшов, всюди потрібні спеціалісти, що мають відповідний рівень професійної культури і володіють засобами і способами професійного мислення.

Стратегічне управління. Вміння користуватися загально-логічними і спеціальними професійними методами дозволяє успішно справлятися зі стандартними завданнями, шлях до рішення яких відомий з самого початку. Але якщо справа стосується складних, нових, нестандартних проблем, відносно яких заздалегідь невідомо, у якому напрямку шукати їх вирішення, то одного цього вміння може бути недостатньо. Виникає запитання: як віднайти шлях, що веде до мети, як вибрати з великої кількості наявних засобів і методів ті, що потрібні для руху по цьому шляху і можуть бути найбільш ефективними і доцільними?[2, c. 177-179]

При недостатній культурі мислення людина може діяти «за інтуїцією», за принципом «проб і помилок», безсистемно, навмання тощо. Але у наш час існують багатоманітні форми стратегічного управління мисленням, що дають можливість найбільш раціональним чином організувати весь мислительний процес у цілому. Вони поділяються на два основних типи.

Перший — це алгоритмічні і напівалгоритмічні методики, за допомогою яких вирішуються стандартні завдання. Для цих методик характерним є те, ще вони повністю, або майже повністю визначають ланцюг операцій, із яких складається вирішення завдання з великим рівнем надійності гарантують отримання вірного рішення. Другий тип стратегії мислення — це евристичні стратегії (евристика). Вони використовуються головним чином при вирішенні нестандартних завдань. На відміну від стратегій алгоритмічного типу, вони не дають однозначних рішень відносно конкретних мисли-тельних операцій і не гарантують успіх. У них містяться лише деякі прийоми, які розширюють поле пошуку рішень і здатність наштовхнути думку на вірний шлях. Такі евристичні стратегії підвищують вірогідність успішного вирішення завдання і значно ефективніші, ніж «інтуїція» чи метод «проб і помилок».

«Стратегічність» — ознака сучасної культури мислення. Сьогодні важко досягти успіху в будь-якій сфері інтелектуальної діяльності без регуляції і організації мислительних процесів за допомогою алгоритмічних і евристичних стратегій, і кожен, хто займається розумовою працею, свідомо чи несвідомо їх використовує. Широке поширення в техніці сьогодні отримали спеціально розроблені евристичні стратегії винахідництва. Відомі такі евристики, як метод аналогій, методика «гірлянд асоціацій», евристичні прийоми Пойа, синектика, методика «шести шляп мислення», «мозкова атака», теорія рішення винахідницьких завдань Альтшуллєра та інші.

Вказані риси сучасної культури мислення — це принципи побудови сценаріїв мислительної діяльності життя сучасного цивілізованого суспільства[13, c. 294-296].