Глобалізацій і національна держава

Глобалізація передбачає повільне, але невпинне зниження ролі держави-нації як майже єдиного регулятора соціальної життєдіяльності людства, в результаті чого на зміну державоцентриській системі міжнародних відносин може прийти міжнародне суспільство впливових недержавних об’єднань.

Концепція держави-нації, що виникла в Західній Європі в період становлення цивілізації Модерну, з'єднала в собі елементи двох доктрин: державного (верховенство і незалежність) і народного (народовладдя) суверенітету, що залишалися домінуючими й у ХХ столітті. Однак протягом цього сторіччя обидві доктрини істотно трансформуються, дозволяючи говорити про зміну фундаментальних основ державності епохи Модерну.

Усе більш змінюється зміст принципу державного суверенітету - наріжного каменя сучасної світової системи, що намітився ще після Першої світової війни. Нині прийнято говорити про застарілість економічного суверенітету, замовчується загроза втрати соціокультурного суверенітету країнами, де “четверта влада” перейшла в руки іншої сторони. Постає питання про усе більшу умовність політичного суверенітету. Суверенітет пропонується розуміти як розчленовану між цілим рядом національних і міжнародних акторів владу, що є в силу цього обмеженою і скованою. Н. Еліас говорить про те, що “національні держави вже передали наднаціональним структурам функцію забезпечення фізичної безпеки своїх громадян і, отже, не є більше одиницями виживання” [612, р.283]. Мондіалізація призводить до стирання грані між внутрішньою і зовнішньою політикою держави під впливом всесвітніх потоків і процесів у фінансовій, економічній, соціальній, комунікаційній і іншій сферах. Підсилюється залежність держав від раптових фінансових і т.п. потрясінь.

Автори доповіді Комісії з глобального управління і співробітництва прямо заявляють, що “в усе більш взаємозалежному світі колишні поняття територіальної цілісності, незалежності і невтручання втратили деякий свій зміст”. Вони стверджують, що “в усе більшій мірі державам варто визнати, що у певних сферах суверенітет повинен здійснюватися колективно, особливо у відношенні загального надбання” [552, с.83]. Світове співтовариство підводиться до думки, що влада держави повинна бути “обмежена фундаментальними інтересами людства», що «суверенітет не може більш використовуватися як щит проти міжнародних акцій у випадку серйозної загрози безпеці людей” [552, с.102]. Визначаючи як критерії політики безпеки “планетарну безпеку і безпеку людей”, автори доповіді пропонують приділити особливу увагу завчасним превентивним акціям, вчасно реагувати на кожну кризу чи на кожну загрозу кризи.

Боротьба проти державності, у т.ч. проти державного суверенітету, означає по суті прагнення транснаціональної еліти знищити нормативні, законодавчі обмеження жити по нормах привілейованої світової діаспори. А. Макхіджані відзначає, що “у більшості випадків правляча верхівка країн “третього світу” тісно пов'язана з всесвітньою військовою системою, а привілеї першої безпосередньо залежать від останньої” [547, с.159]. Саме в транснаціоналізації способу життя еліт, які відірвались від національних коренів та утворюють діаспору учасників світових рішень, варто шукати корені мондіалізації й політики деетатизації світової системи, що живиться від цих коренів.

В.М. Кулагін говорить про “очевидну тенденцію до установлення і зміцнення міжнародних режимів, які виконують функцію узгодженого менеджменту процесів, що відбуваються у світовому співтоваристві” [362, с.47]. Це підриває абсолютний суверенітет держави, який вимагає відсутності «верховного арбітра» у міжнародних справах. На заключному етапі холодної війни в сучасному світі сформувався глобальний керуючий центр у вигляді “Великої сімки (вісімки)”, що виступає в ролі прообразу Світового Уряду. Хоча її рішення носять, як правило, стратегічний характер і розраховані в основному на довгострокову перспективу, усе більш очевидно стає, що саме ця структура стає універсальним центром регулювання світової політики й економіки.

Стратегічний курс цього об’єднання націлений на створення єдиного глобального правового простору на основі універсалізації пріоритету принципу прав людини, формування єдиного глобального політичного (“демократичного”) простору шляхом ліквідації “авторитарних” політичних режимів, усілякий розвиток місцевого приватного сектору з метою формування великого підприємницького класу як основної опори демократії і правової держави. Одночасно відбувається і глобалізація військових функцій “сімки” шляхом перетворення НАТО, а в останні часи – англосаксонської групи держав (США, Великобританія, Австралія) в ядро міжнародних сил безпеки. Вочевидь, “режими прав людини і закони про права людини погано уживаються з уявленням про державний суверенітет як єдиний надійний принцип організації відносин у рамках політичних співтовариств і між ними” [416, с.83]

Нині, за словами О.Г. Білоруса, “глобальне насильство над слабкими державами та їх громадянами зростає” [9, с.107]. Насправді відбувається підміна легітимності суверенної державної влади легалізацією глобального тероризму єдиної наддержави, що привласнює собі право самостійно судити народи за будь-які відступи від установлених нею стандартів і приводити вирок у виконання. Навіть багато терористичних організацій минулого обирали як об'єкти лише владні структури, не починаючи масштабних «акцій настрашки» по відношенню до мирного населення.

Істотні виклики глобалізації пов'язані з національною автономією у макроекономічній сфері, що істотно скорочується. Зменшується здатність держави збирати податки, оскільки робити це по відношенню до мобільного капіталу і кваліфікованої праці значно складніше, ніж колись. У міру того, як зростаюча частка попиту виходить з хитливих зовнішніх ринків, підсилюється невизначеність попиту, принаймні на деякі товари.

За словами П. Кеннеді, “подібно нелегальній міграції чи глобальному потеплінню, інтернаціоналізація виробництва і фінансів руйнує здатність нації здійснювати контроль над внутрішніми справами” [551, с.72] В. Кремень і В. Ткаченко також говорять про те, що процес глобалізації “зводить функції національних держав до рівня середньої ланки глобальної системи управління” [614, с.34].

Ослаблення економічної потенції національних держав без збільшення потужності міждержавних і наднаціональних утворень, що її компенсує, є найважливішою причиною того, що процес зростання взаємозалежності національних економік супроводжується різким посиленням їхньої уразливості по відношенню одна до одної. Саме тому, всесвітня рецесія чи депресія можуть викликати заклики покінчити з взаємозалежністю, що виникла завдяки процесу глобалізації, як це сталося в період Великої депресії 30-х, привести до здійснення з конкурентних розумінь девальвацій валют, проведенню політики руйнування сусідів, ескалації митних ставок, інших форм протекціонізму і т.п.

Існуючі глобальні інститути виявили поки що нездатність перебрати на себе функцію, що в рамках національного порядку виконують держави – легітимного соціального контролю. Ця проблема особливо значима саме тому, що в міру розвитку транснаціональних відносин усе більш очевидною стає породжувана цим процесом проблема відповідальності за майбутнє світового співтовариства, за спрямованість світового розвитку. Як підкреслює І.І. Кузнєцов, “принципова відмінність міжнародно-політичного статусу акторів-суверенів від статусу квазісуб’єктів транснаціональних відносин полягає саме в інституті відповідальності (правової, політичної, моральної і загальноцивілізаційної). Багато хто з квазісуб’єктів не визнають принцип відповідальності як основу їхньої активності і фактично виходять за межі дії національних чи міжнародних інститутів” [617, с.124].

Саме тому держава має залишатись основним способом соціальної організації людського суспільства та підтримання його життєздатності. Сьогодні ефективна держава життєво необхідна для політичної стабільності, економічного процвітання, розвитку освіти й охорони здоров'я, зменшення соціальної нерівності, захисту навколишнього середовища. Саме на державі, як і раніше, лежить головна відповідальність за забезпечення основних прав особистості або за компенсацію порушень таких прав, навіть якщо вони виникли в результаті транснаціональних відносин, не контрольованих державою. У той же час у держав практично немає важелів впливу на квазісуб’єкти транснаціональних відносин для того, щоб домогтися відповідальності, стабільності і передбачуваності їхньої діяльності.

Це ускладнюється тим, що держава втрачає монополію на легітимне використання насильства: відбувається “корпоративізація” і “приватизація” військової сили, озброєння самого народу, тобто його складових - етнічних, конфесіональних, лінгвополітичних і інших спільнот. Д.М.Фельдман звертає увагу на те, що “балканський, абхазо-грузінський, придністровський і багато інших конфліктів свідчать про те, що військова сила є не тільки засобом досягнення й утримання влади, але і вирішення таких завдань, як забезпечення національної рівноправності, одержання освіти рідною мовою, свободи вибору місця проживання і т.д. Подібна роль військової сили виявляється й у самих міжнародних конфліктах, і в підготовці до збройного протиборства”. Російський конфліктолог має на увазі “підготовку до ведення війни між широкими соціальними спільнотами, що усе ширше розповсюджується в сучасному світі – поряд з державою, за допомогою держави чи проти неї” [618, с.142].

Проте, будучи універсальним процесом, глобалізація зазнає впливу таких факторів структурування людських макроколективів, як геокліматичні умови, національні моделі демографічного відтворення, культурно-освітній «капітал» населення і його інтелектуально-професійні навички, обсяг наявних природних ресурсів, життєздатно-адаптивний потенціал суспільства, що формують здатність націй ефективно реагувати на транснаціональні виклики. Більш того, в певному розумінні, у своєму нинішньому вигляді глобалізація лише збільшує значення національної держави. Цьому сприяють як величезний розрив у рівні доходів багатих і бідних країн, так і та обставина, що внутрішні господарські зв'язки, незважаючи на процеси глобалізації, усе-таки явно сильніше зовнішніх. На це не треба сподіватися, але в контексті хвильового характеру глобальних інтеграційних процесів саме це є тією точкою опори, яка здатна стати основою формування стратегії глобального розвитку, альтернативної нинішній мондіалізації як “силової, насильницької глобалізації”.

Тут альтернативи державі немає, хоча не обов’язково, що це буде саме модель держави-нації. Як зазначає О.Г. Білорус, “у провідних західних державах проходить не згортання економічної ролі держави, а зміна її господарчих функцій у бік більш активної участі в боротьбі за світогосподарчі функції «своїх» глобальних корпорацій” [9, с.104]. Погоджуючись з ним, можна додати, що регуляторні функції в тій же Європі все більш зосереджуються в руках регіональних наднаціональних структур.

В. Б. Кувалдін і О. В. Рябов вважають, що незважаючи на всю ліберальну риторику 90-х років, роль держави в економіці неухильно росте. Вони обґрунтовують це тим, що з початку 1980-х по середину 1990-х частка державних витрат у ВВП передових країн збільшилася з 42,6% до 47,2%. Якщо в Японії і США вони складають 35-40%, то у великих європейських державах (ФРН, Франція, Великобританія) - перевищують 50%. Участь держави в інноваційному процесі набула таких масштабів, що в США з'явився термін “напівдержавна (semipublic) економіка”, що відбиває тісні зв'язки між приватними фірмами й органами влади на федеральному і місцевому рівнях [216, с.114]. Розвиток високотехнологічного “сонячного поясу” (Південна Каліфорнія, Техас, Флорида) йде багато в чому завдяки прямій і непрямій допомозі держави, її субсидіям, фінансовим гарантіям і імміграційній політиці, спрямованої на залучення інтелектуального потенціалу.

До того ж, навіть саме дерегулювання теж є формою державного втручання в економічне життя, просто воно спрямовано на руйнування суспільного сектору та знищення митних бар’єрів [619, p.133-134]. На практиці підтримка відкритості ринків так само вимагає активності з боку державної влади, як і здійснення протекціоністської політики. Те ж стосується реагування на зростаючу розмитість меж внутрішньої та зовнішньої політики.

На вдосконалення, поглиблення репресивних та контрольних функцій держави особливо впливає розвиток високих технологій. Помилковими є уявлення про те, що розвиток комунікаційних технологій сам собою підвищив мобільність капіталу та обмежив можливості його регулювання з боку держави. Насправді сучасні високі технології можуть використовуватися як для переміщення капіталу, так і для більш ефективного державного контролю над цими переміщеннями, у залежності від встановлених політичних цілей. Насправді чи не ключовим чинником «вивільнення» фінансового капіталу стали соціально-політичні катаклізми останніх десятиліть ХХ ст., насамперед поразка СРСР та комуністичної моделі розвитку, що з ним асоціювалася, а також вичерпання ресурсу розвитку соціал-демократії та криза національно-визвольного руху.

Знайшла поширення думка, відповідно до якої обмеження міжнародних функцій національних держав відбувається згідно їх добрій волі, що виявляється, як правило, у рамках міжнародних і регіональних організацій. У цьому сенсі сам процес мондіалізації виявляється породженим нормальним процесом міждержавного регулювання міжнародних відносин, пошуку взаємоприйнятих компромісів. Тут, і правда, не можна ігнорувати, наприклад, того, що недооцінка ролі соціальної політики нерідко має не зовнішні, а внутрішні національні коріння, і часто уряди лише прикриваються вимогами міжнародних фінансових інститутів.

В цілому, при оцінюванні долі держави необхідно враховувати, що сучасна глобалізація кінця ХХ – початку ХХІ ст. представляє собою третю хвилю в історії капіталістичної світ-економіки, причому з першою хвилею ХVI-XVIII ст. її споріднює трансформаційна криза держави як політичного способу організації суспільства, на відміну від другої хвилі кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли капіталістична експансія та посилення держави взаємодоповнювали один одного. Як зазначає Б.Ю. Кагарлицький, те, що ми спостерігаємо нині, свідчить про те, що “між нинішніми формами державності та інтересами капіталу виникла суперечність”. Він вважає, що у кризовому стані знаходиться не держава взагалі, а “лише ті її структури й елементи, котрі в своєму розвитку вийшли за рамки капіталізму”, і саме з цією особливістю він пов’язує нинішню “соціальну реакцію” [623, с.21].

Держава грає як би подвійну роль: з одного боку, вона змушена пристосовуватися до умов мондіалізації і може вживати заходів, що гальмують співробітництво, якщо це не відповідає національним інтересам, а з іншого боку - сама створює передумови для його подальшого розвитку, виходячи з того, що інтереси окремої країни в умовах глобального світу можуть бути захищені тільки на наднаціональному рівні (наприклад, в області охорони навколишнього середовища, установлення «правил гри» в інформаційній сфері, охорони інтелектуальної власності і т.д.).

Так, держава стимулює створення міжнародних технологічних альянсів шляхом політичної і правової підтримки, надання фінансових гарантій і страхування ризиків. Зокрема, стратегія держав ЄС спрямована на зміцнення потужності «євробізнесу», в тому числі шляхом підтримки створення стратегічних альянсів європейських компаній і дослідницьких центрів. Прикладом може служити часткове фінансування державою програми співробітництва в області промислових досліджень «Еврика», у якій зайняте більш двох тисяч учасників з 25 країн.

Виходячи з цього переплетіння традиційних і нових інститутів, процеси, пов’язані з формуванням політичної системи мондіалізму, нерідко розглядаються як такі, що відбуваються в умовах протиборства ієрархічних і мережних структур. Типовими представниками перших є держави, а других – різноманітні «транснаціональні регулятори», такі як міжнародні організації, ТНК і ТНБ тощо, а також індивіди (відомі громадські діячі, вчені, фінансисти, підприємці).

Питання для обговорення

1. Основні підходи до визначення глобалізації.

2. Передумови та характер процесів глобалізації.

3. Основні протиріччя та негативні наслідки глобалізації.

4. Глобалізацій і національна держава

Рекомендована література

- підручники

Шепелев М.А. Глобалистика, часть 1: Учебное пособие – Днепропетровск, Днепропетровский национальный универсистет, 2001.

Дергачев В.А. Глобалістика. Уч. пособие. – К.: ВИРА-Р, 2000.

Молевич Е. Введение в социальную глобалистику. БАХРАХ-М. 2007. – 160с.

- монографії

Шепєлєв М.А. Глобалізація управління як мегатенденція сучасного світового розвитку. Київ. – ГЕНЕЗА – 2004, 510с

Азроянц Э.А. Глобализация: катастрофа или путь к развитию. Современные тенденции мирового развития и политические амбиции. – М.: ИД «Новый век», 2002. – 416

Уткин А.И. Глобализация: процесс и осмысление. – М. Логос., 2002. – 254с.

- наукові статті

Чешков М.А. О видении глобализирующегося мира // МэиМО, 1999. - №6.

Хозин Г.С. Глобализация международных отношений: объективная тенденция или стратегия США // США-Канада: экономика, политика, культура. – 2000. – № 1.

Делягин М. Общая теория глобализации // Общество и экономика. – 1998 - №10/11.

Кузнецов В. Что такое глобализация? // МэиМО, - 1998 - №2.

Уткин А.И. Главный процесс эпохи – глобализация // США-Канада: ЭПК. – 2001, - №3. – С. 42-64

- Інтернет-ресурси:

нтернет-портал: www.archipelag.ru