Основні підходи до визначення глобалізації

Лекція 5. Глобалізація як світосистемний процес

1. Основні підходи до визначення глобалізації.

2. Передумови та характер процесів глобалізації.

3. Основні протиріччя та негативні наслідки глобалізації.

4. Глобалізацій і національна держава

Основні підходи до визначення глобалізації.

Світ ХХІ століття – це світ глибинних, революційних трансформацій, пов’язаних з руйнуванням або виродженням вже не тільки традиційних, але й модернових соціальних структур та формуванням нового глобального універсуму, в якому на перший погляд еклектично поєднуються риси різних цивілізаційних укладів.

Серед основних тенденцій, що формують нині нову соціально-політичну структуру світу визначальними є розвиток процесів глобалізації й універсалізації світу, з одного боку, і відокремлення різних частин і областей, збільшення кількості діючих осіб на світовій арені і зміна їхнього характеру – з іншого. Дж. Розенау навіть запропонував спеціальний термін, що відбиває обидві процеси – “фрагмегративність” (fragmegrative) як одночасна дія фрагментації й інтеграції.

Хоча обидві тенденції – глобалізації і фрагментації світу – взаємозалежні і взаємообумовлені, вони мають власну природу і діють відносно самостійно. Протиставлення глобалізації та фрагментації створює ілюзію їх ототожнення відповідно з процесами впорядкування і хаотизації. Насправді ж глобалізація далеко не завжди означає утвердження порядку, а фрагментація – настання анархії. Нерідко навіть, навпаки, фрагментація стає способом захисту від неупорядкованих впливів на локальні соціальні структури з боку глобального середовища. Порядок і хаос, їх співвідношення відіграють ключову роль у самоорганізації будь-якої системи, в тому числі глобальної.

Драматичні події останніх років зумовили “шокове” вторгнення ідеї “глобальності сучасного світу” у вітчизняну масову свідомість. Вони ж показали внутрішню неусталеність системи, породженої глобалізацією, високий рівень залежності від потрясінь, що продукуються високим рівнем суперечливості і конфліктності глобалізації. Трагічні події 11 вересня 2001 року у США викликали безпрецедентну хвилю впорядковуючих зусиль, покликаних приборкати стихію глобальності. На цьому тлі розгорнулась жорстка боротьба за визначення обличчя майбутнього глобального світу, яка на поверхні прийняла форму конкуренції альтернативних стратегій – глобалізму і так званого антиглобалізму, який насправді є альтернативним глобалізмом. Політика, ідеологія і стратегія остаточно вийшли у цій боротьбі за національні рамки.

Термін «глобалізація» вперше був визначений у 1981 році американським соціологом Дж. Макліном, який призвав «зрозуміти історичний процес підсилення глобалізації соціальних відносин і надати йому пояснення». Спочатку концепція глобалізації виходила із розглядання її як наслідок вестернізації, тобто розповсюдження західної моделі за межами тих регіонів, де вона історично виникла, але практика 80-х років не давала безумовних підтверджень на користь такого погляду. Тому було зроблено спробу поєднати елементи концепції глобалізації із концепцією постмодернізму. Вважалось, що перехід від Модерну до Постмодерну усуває моноцентричну модель світового устрою, а система, що формується, вже не обмежена одним західним світом. Звідси висновок про можливість ідентифікації ери глобалізації і Постмодерну.

Глобалізація уявляє собою комплексне геополітичне, геоекономічне та геокультурне явище, що здійснює потужний демонстраційний ефект на всі грані життєдіяльності спільнот, залучених до цього процесу. Її можна визначити як процес послаблення традиційних територіальних, соціокультурних, державно-політичних та економічних бар’єрів, що колись ізолювали народи один від одного і поруч з тим оберігали їх від невпорядкованих зовнішніх впливів. Глобалізація – це не лінійний, а дуже суперечливий та нерівномірний діалектичний процес, що охоплює як інтеграцію, так і розпад, як культурну так і економічну гомогенізацію, так і диференціацію. Вона призвана надати світовому суспільству нових якостей, а її осмислення дозволить людині краще орієнтуватися в епоху зміни світоуявлень.

Можна виділити три виміри глобалізації:

· Як об’єктивної тенденції світового економічного соціального, культурного та політичного розвитку;

· Як мети, що висувається політичними елітами великих розвинених держав;

· Як методології аналізу економічного, соціального, культурного та політичного розвитку окремих держав і міжнародних відносин, а також виробітки відповідної стратегії на рівні їх суб’єктів (держав, корпорацій, міжнародних організацій та інш).

Основні підходи до визначення глобалізації:

Ø Культурологічний підхід розглядає глобалізацію в широкому цивілізаційному контексті. Його прибічники вважають, що не існує і не може існувати всеохоплюючого визначення глобалізації до тих пір, поки вона не буде повністю вивчена як явище, при цьому таке вивчення має носити міждисциплінарний характер. Один з перших теоретиків глобалізації Р.Робертсон визначив її розвиток як «двоєдиний процес перетворення загального в особливе та особливого в загальне». Для Ф.Джеймсона глобалізація – це третій (після приватного та монополістичного капіталізму) етап розвитку капіталізму – стадія «багатонаціонального капіталізму». За думкою американського вченого, глобалізація виступає у формі зняття протиріч між американізацією та стандартизацією виробництва і споживання, з одного боку, та національними й економічними особливостями з іншого.

У.Д.Мігноло інтерпретує глобалізацію як третій, заключний етап глобальної трансформації, починаючи з 1045 року. Першими двома він вважає крах колоніальної та соціалістичної систем. Американський вчений проводить паралель між глобалізацією та політикою Європи щодо «християнізації та цивілізації» світу після 1500 року. Багато інших американських вчених пов’язують глобалізацію з можливостями розповсюдження по світу прав людини та демократії, вважаючи їх свідоцтвами більш високого рівня розвитку людства.

Демонструючи більш критичне ставлення до глобалізації як до етапу розвитку людства, японський вчений М.Мієши вважає, що «економіка, яка глобалізується, є розвитком або продовженням колоніалізму».

Л.Склер, який розглядає глобалізацію в соціологічному аспекті, вважає головною характерною рисою цього концепту саме те, що більшість сучасних проблем не можуть бути адекватно вивчені на рівні національних держав, тобто в термінах міжнародних відносин, і потребує глобальних (транснаціональних) підходів. Основними блоками його теорії «глобальної системи» є «транснаціональні корпорації, що являють собою інституціональну форму транснаціональної господарчої діяльності, клас транснаціональних капіталістів у політичній сфері та культурно-ідеологічну концепцію споживання». Розглядаючи тенденцію підсилення світових позицій транснаціонального капіталізму, англійський вчений відмічає, що цей процес зустрічає опір з боку соціальних рухів на локальному рівні. Вихід з цього протиріччя він бачить у глобальній демократичній інституціоналізації локального соціального протесту проти глобального капіталізму, котра має використовуватися для позитивної трансформації капіталізму.

Індійський професор Пандит розглядає глобалізацію в контексті нового перерозподілу «міжнародної сили» після закінчення холодної війни та розпаду СРСР. Замість конфронтації СРСР та США приходить протистояння «Півночі та Півдня, що глобалізуються» на світовому рівні; протистояння таких великих сил, як Індія та Китай на регіональному рівні, та протистояння цивілізацій, зокрема індійської та західноєвропейської.

Ø Економічний підхід трактує глобалізацію в контексті розвитку світових ринків товарів та послуг, капіталу, праці. Його прибічники розглядають цей процес в якості нової стадії розвитку інтернаціоналізації господарського життя. М.Інтрилігейтор відмічаючи ринковий характер глобалізації, вважає, що її джерелом стала «конвергенція ідей у напрямку визнання цінностей ринкової економіки та вільної торгівлі», і що в перспективі вона веде до руйнації національних кордонів і формування єдиної всесвітньої ринкової економіки. Ряд вчених пов’язують глобалізацію господарського життя з її універсалізацією, тобто з приведенням національних умов господарювання у відповідність з нормами передових країн.

М.Шимаі пропонує розрізняти в економічній глобалізації інтернаціоналізацію, транснаціоналізацію та універсалізацію. Під останньою він розуміє зростаючу спільність систем національного економічного регулювання, а також зближення економічних політик різних держав на основі нової технології, стандартизації виробництва та споживання. При цьому він підкреслює наявність в економіці, що глобалізується, лідерів та аутсайдерів. Перші, країни «сімки», по суті контролюють світові ринки, міжнародні організації та диктують світові ціни. В широкому розумінні М. Шимаї розглядає економічну глобалізацію як сукупність таких процесів, як транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, інформації та міжнародні пересування людей, панування світового ринку у визначенні напрямків торгівлі, інвестицій та іншої діяльності приватних фірм, територіальна та інституціональна інтеграція ринків, виникнення глобальних проблем, які вимагають глобального співробітництва.

Ч.Моррисон розглядає економічну глобалізацію на мікро- та макроекономічному рівнях. На мікроекономічному рівні вона являє собою особливу стратегію компаній, спрямовану на подолання обмежень, пов’язаних з існуванням національних політичних кордонів, за допомогою переносу виробництва в інши країни та розширення ринків збуту. На макрорівні глобалізація визначається як єдність сил, які інтегрують національні економіки у світове співтовариство, до якого він відносить потоки спекулятивного капіталу, прямі іноземні інвестиції, передачу технологій, зростання торгівлі товарами та послугами, легальної і нелегальної робочої сили, туризм, розповсюдження у світі ідей, норм поведінки та життєвих цінностей.

Професор соціології Каліфорнійського університету М.Кастельс, визначаючи глобалізацію як нову капіталістичну економіку, відмічає, що вона не розповсюджується на ті народи, території та індустрії, які не уявляють для неї цінності, але її вплив відчутний майже всюди, оскільки світові фінансові ринки взаємозалежні й глобальна економіка створює таким чином каркас фінансової та фіскальної політики в кожній державі. Він вважає, що «більше не існує центра та периферії», оскільки мережі нової економіки розповсюджені всюди.

Британські економісти П.Хірст та Г.Томпсон взагалі ставлять під сумнів правомірність розгляду глобалізації як унікального явища наших днів. Капіталізм завжди був інтернаціональним, і глобалізація світової економіки означає створення ідеальної моделі всесвітнього господарства на основі діяльності ТНК, що втрачають свою державну належність.

Російські вчені А.Г.Володін та Г.К.Широков розуміють під глобалізацією «поступове перетворення світового простору в єдину зону, де безперешкодно пересуваються капітали, товари, послуги, де вільно розповсюджуються ідеї та пересуваються їх носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів та вдосконалюючи механізм їх взаємодії». Часто глобалізація та інтернаціоналізація використовуються в якості синонімів. Правильним буде визначати інтернаціоналізацію як початковий процес руху капіталів, товарів та послуг, який створив засади цілісного світового простору, яке в свою чергу, деформується процесами глобалізації.

Ø Екологічний підхід, пов’язує глобалізацію з погіршенням екологічного стану нашої планети та необхідністю розробки заходів щодо захисту навколишнього середовища. Іспанський професор Дж.Мартінес-Альер, розглядаючи взаємовідносини між економічним зростанням та станом навколишнього середовища, вводить поняття «екологічного розподілу» та «політичної екології». Перше відображає нерівномірність використання людством природних ресурсів, а друге розглядає екологічні конфлікти, викликані таким нерівномірним використанням природних ресурсів. За його думкою, проблема відновлення «екологічної справедливості» полягає в тому, що в епоху глобалізації більшість проблем захисту навколишнього середовища набувають глобального характеру, тоді як діяльність екологічних рухів носить локальній характер.

Російський економіст Е.Г.Кочетов розглядає глобалізацію як «процес, який вписує світову господарську систему у взаємодію з природно-біологічним середовищем і надає такай цілісності нової, соціально-природної якості». Слідом за М.О. Чешковим, він розглядає глобалізацію як третій етап формування цілісності світової системи, що йде за інтернаціоналізацією, яка пов’язує відносно ізольовані національні господарства через світовий ринок, та мондіалізацієй, що формує світову економіку як цілісність, основану на інтеграційно-відтворювальних засадах. Сама ж глобалізація постає тут як створення економічних відносин, що забезпечують виживання та розвиток у руслі еволюції людини та природи.

Ø Комплексний підхід розглядає глобалізацію як в економічному, так і в політичному, екологічному, інформаційному контексті, а також в контексті боротьби з міжнародною приступністю та світовою бідністю. Р.Кардль розглядає глобалізацію в трьох варіантах: як комунікаційну глобалізацію, ринкову глобалізацію та безпосередню глобалізацію.

Під комунікаційною глобалізацією американський вчений розуміє розповсюдження в світі нових сучасних засобів зв’язку, що здійснили революційний вплив на всі сторони життя людства. Саме комунікаційна глобалізація є відмінністю сучасної «ери глобалізації» порівняно з попередніми етапами розвитку людства, на яких також відбувалося підсилення взаємозалежності між народами та країнами.

Під ринковою глобалізацією Р.Кардль розуміє високий ступень мобільності товарів та послуг, капіталу та робочої сили, що пересуваються світом, який збільшився саме під впливом комунікаційної глобалізації. Визначення безпосередньої (прямої) глобалізації використовується для того, щоб охарактеризувати неринкові наслідки комунікаційної та ринкової глобалізації, які здійснюють транскордонний вплив на людей в різних країнах світу. Головним тезисом Кардля є твердження, що розвиток глобалізації в трьох її варіантах потребує більш жорсткого управління як на національному так і на міжнародному рівні.

2. Передумови та характер процесів глобалізації.

На даний момент глобалізація є найвищою моделлю інтернаціоналізації економіки та політики, а в зародковому стані – й культури. Вона починається з Великих географічних відкриттів і зародження торгівлі, що географічно розширювалася. Сьогоднішній етап глобалізації являє собою якісно нову стадію в процесі інтернаціоналізації світової економіки, політики та кульутри. Якщо інтернаціоналізація дозволяє національній економіці вилучати дивіденди з світогосподарських зв’язків, то глобалізація говорить про неможливість успішно розвивати національні господарства без координації із світовою економікою.

ООН виділяє шість основних тенденцій процесу глобалізації, що розуміється як формування загальносвітових принципів життєустрою внаслідок стрімкого розвитку транснаціонального фінансово-інформаційного простору на базі новітніх високих технологій.

- Розповсюдження ліберальної демократії

- Панування ринкових сил в економіці

- Інтеграція світової економіки

- Трансформація систем виробництва та ринка робочої сили

- Швидкість технологічного оновлення

- Революція ЗМІ і диктатура ідеології споживання.

Поняття «глобалізація» є більш широким, ніж поняття «інтеграція», оскільки глобалізація обумовлює взаємозалежність навіть інтеграційно не пов’язаних напряму частин світової системи. Основні передумови сучасного етапу глобалізації:

- Процес зближення розвинутих країн за техніко-економічними, соціально-культурними та політичними показниками, чому сприяли зростання перехресних інвестицій, взаємообмін технологіями, впровадження організаційних інновацій

- Процес нівелювання різних держав у світовому просторі, підсилений розпадом колоніальних імперій, усвідомленим вибором на користь модернізації, розповсюдженням «адаптивних» методів управління суспільними процесами.

- Якісне вдосконалення транспорту та засобів зв’язку, особливо розвиток світових телекомунікацій та цифрових електронних мереж, що прискорило, ущільнило та спростило контакти між народами, зробило їх більш доступними для більшості населення.

- Прийняття більшою частиною світової спільноти характерного для США конс’юмеризму разом із відповідними видами вільної діяльності та моделями життєвої поведінки.

Економічна глобалізація означає:

- вихід інтересів національних господарчих суб’єктів за національно-державні рамки, створення та розширення сфери діяльності транснаціональних економічних та фінансових структур.

- Підвищення «приватних» національних економічних проблем на глобальний рівень бачення, що вимагає врахування світових господарських інтересів та мобілізації світових ресурсів для їх вирішення.

- Вплив економічної ситуації у розвинених країнах на інші держави, котрі на перший погляд не залежать від добробуту світових економічних лідерів.

- Розуміння необхідності координації національних економічних та фінансових політик на глобальному рівні

Пануючою зараз моделлю глобалізації є неоліберальна модель, основними рисами якої є наступні:

- акцент на форсованій гомогенізації механізмів господарського регулювання країн, що входять у світове господарство.

- Проголошення стихійного ринкового механізму основним регулятором розвитку.

- Погляд на національно-господарчий комплекс, суверенітет і навіть державу як на відмираючи категорії, найшвидше подолання яких є запорукою успіху.

- Спрямування головних зусиль на послаблення пануючої ролі держав, на лібералізацію і перегулювання.

Реально ж на Заході відбувається не згортання економічної ролі держави, а зміна його господарських функцій у бік більш активної участі у боротьбі за світогосподарські позиції.

3. Основні протиріччя та негативні наслідки глобалізації.

Серед негативних наслідків глобалізації виділяють наступні:

- збільшення розриву у рівнях економічного та соціального розвитку між багатими та бідними країнами.

- Заглиблення соціального розколу суспільства у різних державах, яке супроводжується збільшенням долі бідного населення, зростанням безробіття, безпризорних дітей (більше 100 млн. у всьому світі), що є поживним середовищем для розвитку приступності.

- Негативні наслідки для навколишнього середовища

- Ускладнення проблем зайнятості в розвинених країнах у зв’язку із перенесенням ТНК своїх виробництв до країн, що розвиваються.

- Соціальні проблеми, пов’язані із притоком робочої сили із країн, що розвиваються, до розвинених

- Послаблення економічних функцій національних держав та скорочення національної автономії у макросфері під тиском процесів транснаціоналізації виробництва та збуту продукції.

- Підсилення уразливості національних економік внаслідок підвищення ступеня їх відкритості та зростання їх взаємозалежності, особливо «втеча капіталів» та «утечка умов».

- Зростаюча невизначеність попиту

- Зростаюча конкуренція між економічними лідерами через розміщення виробництва на відносно вільних сегментах світового ринку, що втягує в себе менш розвинені країни

- Підсилення розшарування всередині держави між тими сегментами національної економіки, котрі встигли пристосуватися до глобалізації, і тими, що не змогли.

- Наростання конфліктних процесів, викликаних розповсюдженням цінностей ліберальної демократії, внаслідок чого нині в світі нараховується 23 мільйони біженців та людей, чиї умови життя нагадують положення біженців.

- Використання приступними спільнотами в своїх інтересах процесів інтеграції світової економіки та інформаційно-телекомунікаційної революції, формування світової системи тіньової економіки, що не оподатковується в офшорних зонах.

- Тісний зв'язок держслужбовців із вузьким колом національних олігархів та представниками міжнародних фінансових організацій і ТНК, що сприяє зростанню корупції.

- Процес дифузного проникнення елементів приступності в нормальний соціальний організм, що веде до криміналізації суспільства, яка проявляється, зокрема, в легалізації та легітимізації приступної діяльності, коли законослухняному громадянами важко відрізнити приступне від соціально прийнятного.

- Зростання маніпуляційного впливу ЗМІ, яке руйнує національні культури і традиційні цінності, зокрема, рекламування в ЗМІ тих форм поведінки, котрі традиційно вважалися неприйнятними, що створює враження природності, неминучості і навіть певної прогресивності того, що відбувається, народжує терпляче ставлення суспільства до різного роду соціальної та фізіологічної патології.

- Неготовність країн пристосуватися до політичних та ідеологічних аспектів економічної глобалізації, таким, як нові вимоги до освіти, підсилення позицій громадянського суспільства тощо.

З позиції системного підходу глобалізація веде до різкого ускладнення зовнішніх, відносно до суспільства як до системи, умов існування. Виникають потужні екзогенні зв’язки та залежності, інтегруючі окремі елементи суспільства у глобальні мережні структури. Підсилюються центробіжні тенденції, такі що послабляють та деформують традиційні ендогенні зв’язки та погрожують при певних умовах розпадом суспільства як системи. Це не означало б його інтеграцію до метасистеми – глобальне мережне суспільство, оскільки світове співтовариство не є гомогенним і процеси глобалізації лишень підсилюють цю його характеристику. Глобальні мережні структури, позбавлені соціального коріння, хоча й володіють певними можливостями для зниження факторних витрат виробництва, але в перспективі не спроможні забезпечити соціально-економічний розвиток і конкурентні переваги на світовому ринку.

Основне протиріч глобалізації при такому підході полягає між довготривалими інтересами суспільства в цілому, які стимулюють соціальний розвиток, і кон’юнктурними інтересами суб’єктів ринка, перш за все ТНК і фінансової олігархії, які стимулюють процеси глобалізації економіки. Воно визначається підсиленням по мірі розвитку процесів глобалізації ролі головного ресурсу сучасної економіки – інтелектуального, професійного та організаційного потенціалу суспільства, тобто його спроможності об’єднатися, мобілізувати свої духовні та матеріальні можливості заради досягнення спільних, надособистих цілей.

Взаємозв’язок сучасного світу стає все більш очевидним і у зв’язку із таким наслідком глобалізації, як глобалізація приступності. Кримінальні спільноти набагато швидше, ніж державна влада, реагують на розвиток всіх типів комунікації, на будь-які пом’якшення прикордонного контролю та полегшення пересування.

Найважливішим виміром глобалізації є формування феномену «світової культури», основу якої створюють цінності класичного лібералізму та лібералізму. Будучи коспомолітичною культурою транснаціонального капіталізму, вона протиставляється окремим «локальним» національним культурам. Вона пов’язана із створенням американоподібного середовища у світовому масштабі для бізнесу та накопичення капіталу. При цьому вона спроможна змінити національний характер, оскільки національна специфіка повністю втрачається при спробі самої нації «засвоїти найкраще» із всесвітнього фонду технологій бізнесу, що приносять успіх.

Глобалізація реалізує свій потенціал через регіоналізацію, тобто через децентралізацію світового простору та наступне підвищення життєздатності територіальних утворень, складаючих цей прості. В цьому проявляється нелінійний характер процесів інтернаціоналізації, Геополітична серцевина «глобального парадоксу» відображається у протиріччі між принципом політичного суверенітету, що втілюється у нації-державі та універсальною домінантою «загальнолюдських цінностей». Спробою розв’язати це протиріччя стала концепція «нового інтервенціонізму», а також виникнення категорії «держав-вигнанців». Це не співпадає із проголошеними ідеями та принципами глобалізації, створюючи додаткові джерела напруги та нестабільності. Поряд з процесами глобалізації – інтеграції та взаємодії держав, існує й інша тенденція – фрагментація світового простору, що проявляються у дезінтеграції та ізоляціонізмі, автаркії.Тому одна лишень концепція глобалізації є недостатньою для розуміння сутності сучасних міжнародних відносин, а зокрема зростаючих етнічних та регіональних конфліктів.

Азійська фінансова криза 1997-1998 років змусила більш активно приступити до вивчення економічної глобалізації та її наслідків у контексті пошуку варіантів контролю над глобалізацією з тим, щоб захистити поки слабкі національні фінансові та банківські системи від її негативних наслідків.

Глобалізація захоплює все нових учасників та охоплює нові сфери діяльності, але інституціональне оформлення цих процесів, що почалося ще у післявоєнний період, вступило у відкрите протиріч із тим соціально-політичним напрямком., котрого набувають ці процеси під керівництвом розвинених країн. На фоні постіндустріального ринка групи розвинених країн більша частина країн Третього світу почала переходити до стійкого маргінального стану, ще більш очевидним став їх статус обслуговуючого придатку «золотого мільярду». Деформація глобалізації викликає болючі конфліктогенні реакції. Все це свідчить про те, що глобалізація потребує співставлення траєкторій розвитку різних цивілізацій, їх добровільного об’єднання, спільної еволюції, а не насильницького нав’язування однієї моделі розвитку. Неоліберальна модель з її акцентом на конкуренцію та зневажанням чужих культурних традицій не сприяє позитивним зрушенням в цьому питанні, викликаючи жорсткий супротив в різних частинах Землі. В цілому в країнах, що розвиваються, та перехідних суспільствах, втягнутих до процесів глобалізації, під їх впливом відбуваються значні зміни у політичних системах, пов’язані з розгортанням та нституціоналізацією нового політичного конфлікту – між прибічниками максимально можливого збереження національної самобутності та послідовниками інтеграційних процесів та універсалізації.

Глобалізація, що максимально ущільнює контакти між країнами та регіонами, передбачає гармонійне соіснування народів, оскільки стабільність та передбачуваність світового порядку напряму залежить від стійкості розвитку кожного окремого суспільства. При цьому не слід забувати, що не якісь там примарні «соціальні сили», а реальні особистості роблять світ глобальним, проводячи нові лінії комунікацій, долаючи національні кордони, створюючи організаційну інфраструктуру, та переконуючи прийняти нові моделі розвитку. Це передбачає необхідність враховувати індивідуальні відносини в якості найважливішого фактору і механізму глобалізації.

Глобалізація приводить в дію тенденцію персоніфікації міжнародних відносин, пов’язані із становленням додаткових джерел зовнішньополітичної ініціативи – приватних корпорацій в особі керівників та самої людини як кінцевого споживача товарі, послуг, культурних цінностей, що створюються глобалізацією. Їх інтереси можуть не співпадати із офіційно сформульованими національними інтересами. Співпадіння процесів автономізації та інтеграції є характерною рисою сучасного етапу глобалізації, яка знайшла своє втілення у «парадоксі Нейсбитта» - «чим вище рівень глобалізації економіки, тим сильнішим є її найменший учасник». Персоніфікація міжнародних відносин дозволяє приватним особам формулювати та відстоювати свої власні зовнішньополітичні інтереси. Істинно світова культура має бути культурою індивідуумів, тоді як капіталістичний дискурс «світової культури» має відношення тільки до наднаціональних корпоративних еліт.