Розділ 2. В їдальні Банзай підсів до пана Ярилова, біолога, та пана Лісуна, укрмовця, позаяк інше вільне місце було коло пана Андрія

1.

В їдальні Банзай підсів до пана Ярилова, біолога, та пана Лісуна, укрмовця, позаяк інше вільне місце було коло пана Андрія, а той саме звивався коло медсестрички. Інокентій «Кєша» Ярилов розказував Лісуну черговий тлустий дотеп. У нього взагалі від природи був нахил до подібних тем. Про таких зазвичай кажуть: «пішляк від Бога».

- А той того питає: «Ти в очко граєш?» - вів Кєша, розважаючи Лісуна. - А той: «Ясно! Ше би нє!», а той того тоді: «А в покер граєш?», а той: «А то ше куда?» Поняв?

Сусід широко посміхнувся, сповнений товариської любові до веселуна.

- Або ше тако: мужик дзвоне по телефону і питаєцця:

«Альо, ето пральня?» А йому кажуть: «Ага, бля, їбальня!..

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МУДІЛА!»

Лісун голосно розреготався, розпилюючи навколо себе дрібки гречаної каші.

- Або такий ше… Миюцця два гоміка у бані, і тута одному падає мило…

Загалом, міркував Банзай, ті двоє могли би бути зовсім непоганими хлопцями, проте, як співав менестрель, вони виявилися надто молодими, щоб помирати, надто старими, щоб танцювати рок н рол.

- Або тіпа таке: підходить якийсь старий до малого на вулиці і каже: «Мальчік, хочеш, я тобі цукерку дам, «Тузик» називаєцця». А хлопчик каже: «Ішли би ви, дядьку, зі своїм «Тузиком» далі. В мене вже від ваших цукерок дупа болить».

Шалено, да?… Або такий прікол. Політичний москальський аніґдот. Завелися у лісі бородаті зайці і почали всіх звірюх мочити, до Лева, царя звірів, підбиратися…

Банзай сів навпроти Кєші. Той вів далі:

- Тоді Льова зібрав живність покрупніше і пішли на тих бородатих зайців. Зайці їх всіх замочили, а Лева зв’язали і тримають над пропасьтью. А той каже тим: «Чюєте, браткі, відпусьтіть мене, я ж тутай ніби як Цар звірів». А вони йому:

«Заткні пасьть, скатіна! Шаміль Басаєв тутай царь!»… Круто, пра’?

Лісун, регочучи, закивав головою. Кєша поводив ложкою у рідкій зупі ще трохи, поклав щоку на власну долоню і перевів стурбований погляд зі знежиреної водички на ново го сусіда, а потім на пана Андрія, який усе ще підбивав клинці до медсестрички. Медсестричка мала русяве, дрібнозавите, наче листя валіснерії штопоролистої, волоссячко, по ренуарівськи бліду церу, куций пружний зад і ймення Аліска.

Аліска була янгольськи милим дитям і зараз весело віджар товувалась від пано Андрієвих наполягань на злягання.

- Во дає старий, - не то схвально, не то саркастично промовив Кєша.

До них мовчки присів Ханигін Тичинда, буркнувши самому собі «Смачного».

- М да а а… - підтакнув і собі Лісун. Його погляд мрійливо блукав по Алісчиних персах. - А між іншим, - перевів раптово зір на Банзая, - колишній ґебіст, сексот, стукач і подвійний аґент Збішек…Так так.

Банзай недовірливо глянув на Кєшу, чи той, бува, не підсміюється з Лісунових пришпилів. Кєша з мудрим виразом закивав головою на підтвердження.

- Тока… сексот ванючій… Точно точно. Перейшов через лапи Ка Ґе Бе, мацаки еН Ка Ве Де… - еМ Ґе Бе… У Га Ве Ер…

- Травився у сичугу СМЄРШа, побував у котлі еС Бе, пахан його, до речі, тоже того… сексот… наших закладав. Був луччим другом міжнародного шпіона Кузнєцова, сексот ванючій… а диви диви диви! Як коло Аліски мєлким бісом сиплецця!..

- Андрюха наш коло Аліски - як риба у воді, - з неабия ким підтекстом додав Лісун і на підтвердження кивнув головою.

Кєша аж не зміг донести до рота ложку. Так і завмер:

- Як опариш в гамні, - процідив він і запхав ложку в пащу. А потім буркнув, проковтнувши ложку зупи (знову, мабуть, маючи на увазі щось пішле): - Щі, хоть етат палащі…

Пан Вітайль лише відсунувся на край лавки й налякано стріляв поглядом то на одного сусіда, то на іншого.

- Послухайте, - втрутився Банзай, використавши затишшя в репліковому обстрілі. - Шо, ви думаєте, сталося з Дімою?

Біолог знизав плечима.

- А чьо чьо?.. Рєхнувся. Криша поїхала. Ше би нє - шодень стільки дєрьма слухати. Як якусь старшокласницю пахан взув… Тоже мені. Гм.

Ще раз гмикнувши, Кєша замовк, п’ючи компот. Було видно, що йому припали до душі власні слова, і що він зараз був би дуже не проти сам вислухати кілька історійок про старшокласниць, взутих паханами. Допивши компот, додав:

- Ше би не рєхнутись. Стільки гімна, аж в голову не влізаєцця…- несподівано Кєша пчихнув, не встигши затулити рота. Підняв д’горі великий палець і виразно кивнув:

- О! Правду кажу… кстаті…

- Але знаєте, - втрутився Вітайль, - тепеr дійсно інша атмосфеrа в коледжі. Непrиємна така, загrозлива така якась, знаєте…

Банзай насторожився. Він підвів очі й несподівано для себе побачив на лиці Лісуна прихований страх. Впізнаван ня?

- Може, на зміну погоди? Ну… магнітні бурі, хто його зна…- висунув Юрко власну версію.

Пан Вітайль глянув на сусіда таким убивчим поглядом, наче той щойно запропонував до десятиліття т.зв. Незалеж ності поставити мюзикл про історію України з Віциним, Нікуліним, Моргуновим у ролях відповідно Кия, Щека та Хорива і Боріса Моісєєва у ролі сестри їхньої Либедь.

- Не знаю, я ні хріна не чую, - зі зневагою до всіляких там фіктивних переживань легковажно сказав біолог. - От слухав Дімка про всяку хєрню, і поїхала йому криша… М да а а… пахан - і дочку. Як казав один мій випускник, «ніззя абять ніабятнає»…

- Блок. Або Пушкін, - устромився непевно пан Вітайль.

- Чьо?

- Так казав… - пан Вітайль насилу проковтнув слину.

Біолог викликав у нього дивний забобонний страх. - Ну… так, по моєму, писав у якомусь віrші Блок… або Пушкін.

- Я канєшна ізвіняюсь, таваріш Інтєліґєнт, - доволі в’їдливо промовив Кєша. - НО ЕТА НІКАВО НЄ ЄБЬОТ!

Ханигін Тичинда голосно дзенькнув ложкою по тарілці, з гуркотом підвівся й пішов. Лісун запитально подивився на кумпля.

- А чьо ти на мене дивишся? То він такий псіхований… він, панімаєш, загрозу чює. Де ж він, такий умнік, у нас та й узявся?

Лісун безпорадно знизав плечима, встав і поніс брудну тарілку. За мить зник і Кєша. Залишився лише самотній Банзай, сам на сам зі своїми лихими передчуттями.

2.

Банзай пригадав, що вєлікій посьолок Жданово мало чим різнився від Мідних Бук. В обох випадках, коли Банзай схо див на перон містечка, його зустрічав пенсійного віку згорблений дідок, що міцно стискав у десниці свій кінець і люрав їдко жовтою сечею на землю. В обидвох випадках стояла шалена спека, і сеча практично відразу висихала.

Відливши, в обох випадках дідусі ховали свої мертві кавалки м’яса у ширінку, заправлялись, озирались і, поохкуючи, розглядали розпечений вагон Юґо Западной Желєзной дароґі.

Рік перед тим (мається на увазі час, коли Банзай приїж джав у Жданово - 1995 й рік Божий) у Юрковій квартирі поселили хлопаку з під Маріуполя, за програмою обміну учнями - діти зі Львова їхали в Ізмаїл, Донецьк, школярики звідти - до нас. Банзаїв тато, вперше після сьомого класу відвідавши батьківські збори, набрався просвітницького духу і вирішив притулити дитя з Півдня у своїй хаті.

Таким чином Банзай познайомився з Аркадієм «Коброю»

Свароговим, відомим мешканцем вєлікого пасьолка Жда нова.

Через рік Банзай разом із його кумплем Дощем були запрошені Коброю у його рідне, миле, маленьке містечко Жданово, де їх очікували незабутні дні їхнього життя.

Банзай і Дощ вийшли на перон - безлюдний (не беручи до уваги горбатого дідуся) і страшенно гарячий. Потяг миттю втік, наче боявся довший час залишатися на цій станції. - І шо тепер, старий? - поцікавився Дощ. Його волосся злипалося від поту, а обличчя пашіло червінню. Банзай почував себе не краще. І раптом…

Саме так, раптом. Кобра з’явився на горизонті, наче ковбой Везунчик Люк із мультиків, виповз із марева, мов сонце, що сходить. Це був Кобра власною персоною, і ніхто інший, тому що ніхто інший не носив би таких пошмато ваних джинсів, такої засмальцьованої, такої старої джинсової куртки, такого довгого, такого масного волосся, як Кобра. У мареві спеки він нагадував злого демона Андеґраунду, якого випустили з пляшки на світ Божий необачні панки.

Вони не здоровкалися за руки. Вони обіймались, бо, холєра, направду скучили один за одним. На шиї Кобра носив блискучий сталевий пацифік. Юрко відразу впізнав його: рік тому Кобра виміняв його у Доща на плакат. Плакат і донині висів у кімнаті друга: на ньому дизнеївські звірятка весело ганяли поміж дерев Доброго лісу, а під якимось розлогим дубом гола Білосніжка гицалась на Принцові у позі «вершниця», в екстазі похоті закинувши лице до неба. Під плакатом дизнеївськими літерами запитувалось: