Розділ 3

1.

Картини міста (початок)

Банзай ішов вулицями і не впізнавав їх. У тому, що все навколо - не сон, він майже не сумнівався. О ні, все набагато складніше й ґлобальніше: почалася деструкція реальності.

На проспекті Паші Ангеліної маршували браві бриґади яихось голених під нульку козлів, що люто ревіли: «Gdzie s szatani? Hej kurva, gdzie s szatani?»

Окрім навіжених банд польських скінгедів, на вулиці з’явилося кілька не по тутешньому вбраних панночок, що ховали від снігу аристократичні носики у хутряні кашне.

Панночки миролюбно спацерували, не звертаючи уваги на сумнівної чести молодиків.

А на розі вулиць Лисенка і Фрунзе сидів дуже цікавий старший пан: у руках він тримав дванадцятиструнну гітару, при роті була складна конструкція, що поєднувала губну гармошку, флояру та сопілку великого бога Пана - сирингу.

До ніг людини оркестру кріпилися спеціальні лапки з дзвіночками. Старий сидів на розкладному кріселку, позаду нього, притулившись до стіни, стояв затертий наплечник, якому, мабуть, довелося трохи побачити світу. З його розв’язаного горла стирчав ріжок великої червоної волинки.

Чоловік вигравав такі дивні мелодії, що Банзай мимоволі зупинився послухати.

Старий перестав грати, відклав гітару, зняв із шиї музич ний реманент і змів із сивого волосся налиплий сніг.

- Котра година, не знаєш, бува?

Банзай глянув на годинник.

- П’ять по восьмій.

Старий кивнув головою, водночас припалюючи цигарку.

Втягнув дим (кінчик дешевого курива зажарів), махнув рукою, гасячи полум’я сірника, викинув його геть, випустив до неба дим і випростав спину.

- Спішишся кудись? - безпосередньо поцікавився ста рий. Юрко заперечливо похитав головою, уважно розгля даючи одяг музики. Дуже, дуже стара одіж, не одну сотню разів прана й сушена на сонці, від чого стала безколірною і безформною. У старого були довжелезні сиві патли й густа сива борода. Цигарка лише натякала, де може бути рот. Він пробував розгледіти очі старого, проте заважало волосся. Та й лице було немолодим, і складочки обвислої шкіри надійно їх приховували. Старий позирав кудись у далечінь, у снігову завісу.

Юрко простежив той погляд: на протилежному боці проспекта прогулювався якийсь божевільний. Він розма хував руками, викрикував цитати зі Святого Письма і влас них поезій і намагався розповісти всім про Навіґаторів - таємничих істот, які нібито керують нами.

- Відверто кажучи, слабо… - заговорив музика. - От колись… був тут такий юродивий один, Назарко Кшедр… Ото був юродивий!.. Отой, шо зара’ махає руками, його, так би мовити, заступник. Вони розвинули ідею Навіґаторів, але той і мізинця Кшедрового не вартий… Кшедр, бувало, як почне кричати: «Навіґатор, на моїх плечах сидить Навіґатор!

Скиньте його з мене! Я чую його мацаки в голові!!!»… Так кричав, шо аж мороз по шкірі дер. А той шо? Дірка від бублика в порівнянні із Кшедром. Тільки того й вартий, що панянок лякати: «Бу у у у, хочете пригріти молоденького Навіґатора з мого плеча, прошу пані? Бу у у у!!!»

- А ви тут часто? Бо я вас раніше не бачив якось…

- Часто? Та постійно. Просто сьогодні раніше прийшов.

Зимно, холєра…

- А ви місцевий, та?

- Місцевий? - перепитав здивовано чоловік оркестр. - Ах, місцевий! Та, я місцевий настільки, що вже далі нема куди.

Хоча, знаєш, останнім часом трохи мандрував світом.

- Ви гастролюєте?

- Гастролюю? - знову перепитав чоловік оркестр, наче з першого разу зміст запитаного був для нього неясним. - Ах, гастролюю! Ну та, ше би нє. От був я в такому місті одному, Ейкройдт, Іллінойс. Я там зазнайомився зі самим Бадді Джоельом Саммерсом, його ше всі друзі Кривим Бадді кличуть, тобто кликали. В дитинстві його психанутий татко вдарив по коліну молотком. Але який то був піаніст! Кра щого чорного піаніста я ше не бачив! Джеррі Лі в порівнянні з ним - д и т я т к о. Як ми з ним зігрались! Хлопці вар’ювали, коли нас чули.

- Ви грали з ним джаз?

- Джаз? Нє, ми грали джєз. Ми грали джєз, як казали Маврици і його найліпший друг Ґєньо Балій.

- А коли ви приїхали з Америки?

- З Америки? Двайцять років тому, не менше. Пам’ятаю, тоді також падав сніг. Точно, було католицьке Різдво. Але Кривий Бадді, шо то був за хлопець! Він був дуже грубим, той Бадді. Постійно мусів щось жувати. Навіть коли ми виступали, він тримав на кришці піаніна канапку з індичкою, або якесь печивко, або кавальчик пляцка. Боже, як він любив канапки з індичкою! Хлопці з нашого бенду постійно над ним піджартовували. Але як він грав! Раз ми виступали разом із Сарою і Ред Топ Бойз… То було шось. А ше, раз нас запросив на весілля сам Баґз Денсмор, Лютий Баґз, як його ше кликали… Синку, він був найсправжнісіньким мафіозі.

Заправляв торгівлею алкоголем, був тим… бутлеґером. О, і він запросив нас до себе на весілля: мене, Санні Олдмена, Мо Сміта, Джо Гешема, але перш за все - Кривого Бадді!

Ми мали грати, розумієш? Музика, всі танцюють під джєз, підпільний алькоголь, і мафіозі.

- А звідки ви знаєте, шо він був мафіозі? - поцікавився Банзай, щиро сумніваючись у правдивості історії.

- Звідки я знаю? Та то всі знали… тим більше потім. Ми мали їхати з Ейкройдта у Шікаґо, як вони кажуть. Ми приї хали, а там всі в сльозах, наречена Баґза непритомна, коло неї всі там бігають. От Джо і підходить, питається Баґзової тещі: «Мем, шо за мудки, ми приїхали на весілля чи на поминки?» А кузен Баґза, боксер, за такі слова заїхав Джо прямо в писок, розірвав печаткою верхню губу. Джо протім півроку до труби не доторкався… а кузен, той боксер, виходець із Півдня… а, Віллі! На ім’я мав Віллі або Вінні, збив таким гуком Джо і почав того копати ногами, викри кувати: «Будеш, бля, знати, сраний ніґер, як насміхатися з чужого горя, будеш знати, сраний виблядок!» Його ледве відтягли… А потім нам пояснили, шо Баґза і ше дев’ять його кращих людей завезли в якийсь ґараж на окраїні міста і розстріляли, як псів, а потім облюрали їхні тіла… - І взнали, хто то зробив?

- Знали? Та знати то знали… Тільки один чоловік на всій Землі вбивав так… Макаронник, підлючий італьяшка Леоло П’яцці. Всі казали Баґзу, шо з сицилійцями не варто мати справ, вони надійні, шо китайські петарди. Так і казали. Як зараз пам’ятаю, падав сніг, бо був лютий, День святого Валентина. Та а а, П’яцці спеціально вибирав такі дати.

Шось подібне витворяв хіба що Капоне.

Юрко приблизно порахував, коли ж могла бути підпільна торгівля алкоголем. Сицилійці… мафія… старий викликав у нього все менше довіри. Хтозна, може, і він зараз почне проповідувати про Навіґаторів?

- А ше, то я вже поїхав з Ейкройдта, бо Джо з порваною губою вже був не тим… А потім якась сволоч підпалила будинок Кривого Бадді. Бідака згорів, разом зі своєю мамою і сестрою… він так і не одружився, бо завжди був занадто грубим. Так от, потім ше трохи мандрував Америкою, їздив у Мен, думав, може, мене візьмуть до компанії Сари і Ред Топ Бойз, а тут на тобі - кажуть, шо вже й Сари Тідуелл немає.

Біда була тоді та й годі…

Банзаю дуже кортіло спитати, котрий тоді був рік, бо старий таки забрехався.

- О, ну а тоді вже були трохи кращі часи… я здибав одного чоловіка, свого доппельґанґера…

- Як ви сказали?!

- Свого старого знайомого, і ми з ним проблукали ше пару років, просто граючи на вулиці. Навіть бачили самого Гендрикса з пальцями від Диявола… Я на власні очі бачив мітку Лихого - вона була в Гендрикса під лівою пахвою.

- Ви сказали «доппельґанґер», а не «старий знайомий».

Шо то означає?

- Я сказав «старий знайомий», і не треба мене оббріху вати. Я знаю, шо кажу… і взагалі - я мав розказати про зовсім інше. Ти десь працюєш, та? Десь тутай?

- Ну, та…

- Певно, в ґімназії, нє?

- Та…

- Но то можеш нині туди не йти… епідемія ґрипи. Всі хворі.

- Як ви знаєте?

- Як я знаю? Та знаю, хіба того не видно? Аніж маєш іти до тої твоєї ґімназії, краще походи по місту, придивися, як сніг падає… Заглянь он до тої церковці… цікаво буде.

Банзай ввічливо знизав плечима:

- Не знаю. Не знаю, можливо, так і зроблю…

- Так і зроби. Певне, маєш там десь дівчину? Та?

- Ну…

- Певне, шо маєш, то ж видно всьо по тобі, - старий витяг нову пом’яту цигарку і знову запалив. Сніг із неба сипав усе густішою завісою.

- Но то я тобі скажу таке: тримайся її, як життя. Так мені казав мій старий знайомий, а він знав, шо каже.

- Шо то за такий у вас старий знайомий?

- Шо за один? Та ти його, напевне, знаєш. А не ти, то колєжанка твоя точно знає. Хто тут живе трохи довше, переважно знає його. Переважно. Та вона й м е н е мусила б знати. От цікаво: чи пам’ятає вона мене?

- То ваш колєґа місцевий також?

Старий незадоволено повторив, випустивши дим поміж бороду:

- Раз кажу «мій старий знайомий», а сам я місцевий, значить, і він місцевий. Старий знайомий.

Банзай глянув на годинник. Пів на дев’яту. На перший урок можна не спішити - у нього вікно. «Почекаю, послухаю байок», - подумав Банзай.

- Я тут зі своїм знайомим уже дуже давно. Погана історія в того міста. Послухаєш, чи я вже тобі набрид?

Банзай заперечливо похитав головою, підбадьорюючи людину оркестр говорити далі:

- Давайте, я ше маю час.

- Но то було все дуже цікаво. Колись, на початку століття, тутай було шось типу спального містечка - українська інтеліґенція і польська шляхта. Почалася Перша світова, і дуже багато корінних мешканців еміґрувало до Канади.

Місто було майже шо порожнім. А потім була Велика Вітчиз няна, та? І ті, шо залишилися, втекли за океан або ж пови мирали. А потім була операція «Карнагула»: із півдня України совєти перекидали москаликів сюда, на порожнє місце… Але вони не приживались тут і вимирали. Бачиш, тутай специфічне, унікальне місце. Всьо старіється на очах і розсипається, ламається, зникає. А років десять тому місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві тре тини втекло знову: на трускавки в Англію чи помаранчі в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншю та заокеанії.

Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.

- А чому так?

- Чому? Подивись на гори.

Юрко підкорився.

- Ти би там заблудився?

- Може. Напевне. Скоріш за все.

- А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, якби був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди.

Направду, підеш - і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер - ну, останні кілька сотень років - той блуд ніби спус тився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблу дитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок…

- Чого?…

- Чого? Таке краще не питати. Непогане місто… Завидна.

Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а… Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.

- Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. - йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на старого іншими очима.

- Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити… Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.

- Я нікому нічого не обіцяв!

- Може, й нє, а може, й та… Вирішувати тобі, а не мені.

Тільки скажу тобі таке: вся та метушня - вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, - це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка - звичайнісінький сухотник, і Гендрикс - простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі - трель кання на піаніні… Вона просто мусить врятувати всіх нас.

Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.

Старий заклав на шию свій музичний прилад, взяв до рук гітару і промовив на прощання:

- Йди, і так вже я розпатякався засильно. Тепер, певно, думаєш, шо я черговий божевільний.

Банзай не став заперечували, лиш дипломатично повів головою. - Іди. І не втікай від обіцянок. І пам’ятай, шо я казав. І передавай вітання своїй колєжанці. І Ґєнику Брєвнову, він також мене має пам’ятати!

Вже порядно відійшовши від одержимого старого гіпі, Юрко озирнувся.

«А як щодо Бога? Він нас не порятує?» - подумалось Банзаєві.

Несподівано старий перестав грати, подивився на його обличчя через сніг і вигукнув:

- А Бог і є любов, дурненький!

2.

Коледж

У коледжі й справді ґрасувала епідемія. Коридори випо рожніли, а класи постихали. «Я був тут учора чи ні?» - ви никло природне запитання. Надто все змінилось.

На вході не було нікого. Ні Корія, ані будь кого іншого.

Нікого.

Коридори стали лункими, аж занадто. Від їхнього відлун ня хотілося розмовляти лише пошепки. І взагалі, накритись із головою ковдрою і сидіти у себе в кабінетику, попивати чай з аспірином і «Колд Флю».

Багато чого змінилось.

Пан Ярослав, добрий тихий пан Ярослав, що картогра фував перервами світову павутину, зліг із пневмонією. За ним приїжджала його дружина - молода дівчина в окулярах, як і він сам - хімік, з довгим, по пояс, розпущеним волоссям.

Вона прийшла прямісінько на урок в 11 А, взяла пана Яро слава за руку і пояснила діткам, що їхній учитель сам, як та дитина, не послухався своєї киці і пішов на роботу, бо в нього, бачте, сьогодні випускники, а у вашого вчителя запалення легенів, і він себе зовсім не береже, хоче мене овдовити. Пан Ярослав, якого просто виволокли з класу, немовби виба чаючись, розгублено знизав плечима.

Усі були дуже розчулені такою любов’ю. Дехто з дівуль навіть пустив сльозу.

Молода довговолоса панночка не відпускала хімікової руки до самого Стрия. В кабінеті пана Ярослава було надто зимно, а він біля комп’ютера практично не рухався. Такі ось пироги. (Кажучи відверто, тепло було лиш у кабінеті пана Анд рія. За що всі його тихцем ненавиділи.) Сам пан Андрій перебував зараз дуже далеко. Увесь його розум був поглинутий привертанням уваги Аліски, тієї самої молодесенької медсестрички, чиї смаки так несподівано спів пали зі смаками пані Полісунової. Для директора це пере творилось на справжню манію. Перестав справлятись із покладеними на нього обов’язками. Годинами просиджував у кабінеті, виглядаючи у вікно й тяжко роздумуючи, чим заслужив подібної кари у долі.

Адже у нього ніколи не було проблем із жінками, ніколи!

Цим він надзвичайно пишався і при найменшій нагоді хизувався у тісному колі друзів. Починаючи із чотирнадцяти років, коли він переспав зі своєю однокласницею, і закін чуючи приватною гімназією, де йому поталанило звабити певну старшокласницю. Коледж став першим каменем спотикання, який змусив засумніватись у своїй спромож ності. Спочатку він крутив романи з одною викладачкою англійської, але заміжність шановної пані мала надто знач ний вплив на лібідо останньої. Раз.

Потім пан Андрій переключив увагу на власну секретар ку, але ця була маленькою заляканою мишкою, і секс із нею не уявлявся панові Андрію як щось особливо приємне. Два.

Тому він кинувся шукати новий об’єкт пожадання. Ним стала пані Полісунка, яка, одначе, не виявляла ні найменшої уваги до альфонса. Чергове вражаюче фіаско. Три.

Чотири, власне, ставалося. Ніяк не вдавалося звабити якусь просту, зелену ще медсестру. Чи могло бути щось болючіше? Директор став зауважувати за собою, що вкри вається холодним потом, коли бачить її, Аліску. (Навіть подумки він називав її Аліскою, мов жалюгідне цуценя.) Аліска повністю заволокла його увагу. Аліска там, Аліска сям, всюди Аліска, від неї не можна було сховатися, бо думки про секс із Аліскою не давали спокою ніде.

«З тим треба щось робити», - вирішив пан Андрій. Один маленький невинний коїтус врятував би його назавжди. Він би відразу ж перестав за нею упадати, відразу ж повернувся би до родини. Відразу ж, без найменших зволікань став би чуйним чоловіком та люблячим батьком. Відразу ж.

«Запросити б її до себе на квартиру… Або до кабінету. Вона б дала себе уламати».

«А може, в підвальчик? - запитав раптово внутрішній голос. - Тут т а к і підвальчики! Під дівчачим гуртожитком, що скажеш? У підвал, щоб віддухопелити, як тоді».

На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже не подібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.

«Сам себе вже не впізнаєш, чи що?» - спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.

«А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме».

Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссі. Думка «у підвал, щоб як тоді» належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдиновірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.

Мастурбація не допомогла.

Він продовжував у навіженому стані блукати з конференц залу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.

Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.

До кабінету заглянула його залякана секретарка:

- Андрію Ярославовичу…

- Ну шо? Шо ше?! - дико дратуючись, прикрикнув він.

Починала боліти голова, і думати бодай про щось інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.

Секретарка втомлено провела рукою по чолі - видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.

- Куратори записували… 157 дітей немає… К… Карантин?Пан Андрій раптом не зміг в’їхати у слова тієї миші. Діти… яких немає. Що за маразм! Діти… яких немає, бо… (ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай) Яких немає, бо… карантин? Яких немає, бо… кураторизаписували? Записували… бо карантин, чи що? (Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай) Діти, аж 157, бо немає кураторів, які… (Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯ НЕМОЖУ ДУМАТИ)

Карантин… 157 кураторів…записували кантин…Ні чорта не зрозуміло…

- Які… ше діти?

- Ті, шо на ґрип хворі… Ну то як? Відкриваємо?

Пан Андрій безсило махнув рукою:

- Та робіть, що хочете… Я, напевне, також уже хворий… З моїм заступником… Порадьтеся. Але відкривайте…

Секретарка знову уважно глянула на директора. «Він явно нездоровий», - подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.

Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері.

Хтось щойно заходив до нього в кабінет.

Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?

Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?

Щось про дітей. Або про кураторів. (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

Так так, він замислився про Аліску. Говорив він до когось тільки но, чи може, сам до себе?

- Я, певне, також уже хворий.

Так він казав щойно дружині телефоном. Або не їй… Чи не телефоном… Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.

«Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам’ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска». (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

«Пам’ятаю, пам’ятаю. Аліска, як песик, як ім’я пса, пса сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА через тебе, Аліско? Піду но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою».

Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, нама гаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА) почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.

«Навіщо я його взяв? - спитав сам у себе. - Є якісь листи?

Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО М Е Н Е ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?»

Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.

У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його найкращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав’язав розмову з Корієм.

Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.

По кількох горнятках вина Полісуна потягло на виливан ня душі.

- Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! - пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.

- Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де - моя тілько за роботу! Шо не прийде - все робота, робота!

- Правда?! - аж засвітилися очі в Полісуна. - То і у вас таке було?

- Ну… було… у всіх таке. Тільки, Мирку, не викай мені… ми вже гейби як приятелі, раз п’ємо. Але…

- Шо «але»? Ми не приятелюємо до кінця? Чи що «але»?

- Нє, зовсім нє! Ти дуже хороший чоловік… З таким приятелювати - одне задоволення. Для того задоволення, звичайно, хто знає ціну Справжній Чоловічій Дружбі, - пауза, яку старий витримав, мала означати лише те, що він належить саме до таких унікумів.

- Мова йде зовсім про інше. Про твою жінку… Я думаю, настала слушна пора відкрити тобі очі на деякі питання… адже робота деколи - не єдина причина. Ти мав би то знати…

Мав би помітити, - Корій розважливо водив неголеним підборіддям, надаючи своїм словам одразу тисячу можливих підтекстів.

Полісун замисленно допив рештки вина і простягнув горнятко за черговою порцією. Дуже повільно спохмурнів: це виглядало достоту так, коли сонце закриває важка хмара.

Раптом він здригнувся - до нього, здалося, дійшов поміж текстовий натяк нового товариша.

- А ти впевнений, що це… кгм? - Полісун відкашлявся в кулак, бо побоявся висловити свої підозри вголос, щоби, боронь Боже, не накликати біди.

Корій побожно звів очі до неба й трохи замислився.

- Розумієш, у таких справах треба бути дуже обережним, щоб не сплутати ненароком… Не це ж одне може бути причиною. Але якщо твої слова - не перебільшення, то… боюся, це, власне… кгм, - не відриваючи погляду від зачарованих Полісунових очей, охоронець точнісінько так само кашлянув у кулак.

Учитель мови й літератури вже не просто зблід. Він запав у серйозну задуму, лиш даючи Корію наповнювати по новій.

- А є якийсь метод упевнитися? Перевірити, може, все не так і пропащо?

- Методів є багато, але мало котрий надійний на всі сто…

А скажи но, ти не зауважував, як, бувало, Неля йде на роботу незадоволена, бо ти цілу ніч домагався від неї виконання законних обов’язків… ви з нею на перервах не бачитесь, а після уроків приходить, вся аж сяє від радості? Не бувало такого?

Полісун мовчав, задивившись на снігопад за вікном.

- Ну, раз не було, то можеш зі спокійною душею…

- Було… БУЛО, Ромку, постійно! - при цих словах, коли Корій вже мало не порскав зі сміху, Полісун розридався як мала дитина.

Мирко Полісун заходився панічно розтирати сльози по виголеному молодому лиці. Корій турботливо подав йому свіжесеньку хустинку, що пахла ароматом польових квіток.

- Ну ну, не треба так то все переживати, не треба… Ми то питання з тобою якось разом вирішимо, не плач, Мирку, я допоможу…

Полісун витер сльози й смачно вишмаркався. Очі добряче блищали не лише від сліз, але й від вина.

- Та? Поможеш? Але як? То вже всьо! Шо я тепер буду без Нелі робити? Ну, шо?..

- То всьо дуже поправимо. Я тобі поясню, як.

- По поправимо? Точно?

- Даю слово. Можу поклястися нашою чоловічою дружбою, що все буде, як колись, - Корій авторитетно підняв праву руку. - Клянуся.

- Та? А як? Як ти мені допоможеш?

Корій налив свіжого вина.

- Ти ніколи не бачив, як твоя Неля ходить на перервах до кабінету директора?

- Н ну… Нє… - пауза. - Брешу, бачив.

- Ну от. А бачив, які в нього звуконепроникні двері?

- Та.

- Так от. Я маю дуже сильну підозру, шо то наш директор той пташок, шо прилітає у твоє родинне гніздечко. А тепер, коли ми поговорили по душах, - я не маю жодного сумніву.

То всьо його справки. Він один такий альфонс на всю Львівську область.

- Та не може бути… Андрій Ярославович… Хоча, дуже навіть може… І що?

Корій підсунувся ближче й поклав Полісуну руки на плечі. Подивився в очі.

- Слухай мене, Мирку, і ти не пропадеш. Ти мусиш навести в себе вдома лад. Показати, хто в хаті господар.

Вигнати ласицю з курника. Бо інакше діла не буде. Ти знаєш, хто першопричина твоїх бід. Хто?

- Андрій Ярославович.

- Правильно. Ти мусиш йому дати зрозуміти, що в хаті тепер є справжній хазяїн. Справжній ґазда, який знає ціну своїй честі і своїй дружині. Чоловік, який має раду на таких от пройдисвітів, пробач, дармограїв.

- Мушу, - тупо повторив Мирко.

- На, тримай, - Корій витяг із кишені велику, довгу викрутку з оранжевою ручкою, - покажи тому лицеміру.

Грубувато, зате надійно і твердо. Я ось тим молодчиком не одного пташка вигнав зі свого гніздечка…

Мирко задумливо взяв викрутку і з порожнім лицем про довжував дивитися у вікно на снігопад. Він постукував довгим вістрям викрутки по лакованій поверхні стола.

- Добре, Ромку. Піду, покажу йому.

- Так, покажи. Хай пізнає Справжню Чоловічу Дружбу.

- Я ПОКАЖУ ЙОМУ! - Полісун люто вдарив по кришці парти. - Залітати… в моє… РОДИННЕ ГНІЗДЕЧКО! - тут він засмалив по парті ще раз, глибоко вганяючи викрутку в дешеву вагонку.

- Покажи йому, Мирку! Він начальник, думає, шо йому все простять. Покажи йому, шо й прості хлопці теж мають гонор! Він, як та хижа шуліка, прилітає на готове! Давай, Мирку, дай йому, хай знає!..

Полісун вийшов з кабінету, обережно причинивши двері.

Корій весело захитав головою. - Іди, покажи йому!

На мить він наче прислухався до своєї середини. До нього наближався Банзай. Зараз, коли коледж опинився на перехресті світів, якийсь навіжений студентик зі своєю оскаженілою від дезорієнтації подружкою його турбував найменше.

От от мали розпочатись Ігри на полях Всевишнього.

Діма А про Діму, доброго психо холога з бородою папи Смерфа, всі якось і забули. Проте прикра доля спіткала і його.

Бідака, він пізнав таємницю надто швидко. Вона розчавила його свідомість, наче стиглу виноградину.

Діма впав у дивну кататонію, яку недолугий лікар сплутав із смертю. Похапцем була повідомлена дружина, котра стала вимагати розтину, мовляв, тут усе банда, і її чоловікові щось підсипали.

На превеликий подив патологоанатома, розтин показав, що причиною смерті саме розтин і став.

Всю справу швиденько замнули і сказали, що трапився крововилив у мозок.

Такі от пироги, малята.

3.

Банзай / Картини міста (продовження)

Банзай пішов до коледжу, звісно ж, але перед тим він не полінувався зазирнути у малу православну церковцю, про яку говорив ошалілий гіпі. Церковця була єдиним храмом на ціле місто. Колись ще був непоганий костел… Банзай проходив повз нього щоранку. Але двері до костелу були навхрест забиті дошками: все католицьке населення Мідних Бук повиїжджало ще до 1947 го.

Ззовні на храмі висіло кілька оголошень: «Здаю кварти ру», «Дешеві рецепти для похудіння, від тарганів та відкладан ня солей», «Роблю стрижку дома. Альона», «Ровер Орльонок, новий, пижджений, недорого» тощо. Одне найбільше оголо шення відразу привернуло його увагу.

«Великий чудотворець Василій Чесний проводить ціли тельські сеанси у Будинку Культури. Вхід вільний, кому помогло - 50 грн».

Далі йшла підбірочка титулів Василія Чесного: маґістр Чорної та Білої магії у третьому коліні, сьомий син сьомого сина, професійний ворожбит та врокознімач, артронік, діанетик та голова українського відділення Церкви Саєнто логії, спеціаліст від рольфінґу, Райх та ґештальт терапії, лозошукач ІІ категорії, дипломований медіум, екзорсист Воронезької лінії, досконало володіє WC та PR техноло гіями, допомагає відкривати Третє око, Третє вухо та Третю ніздрю (для, відповідно, яснобачення, яснослухання та яснонюхання), наверне на шлях істинний, прочищає чакри, відсвіжує аури, вирішує кармічні зав’язки. Надширокий спектр ворожіння - на калі, по узорах сперми на білизні при полюціях, на менструальних виділеннях, староскіфське ворожіння на варікоцеле та водянці яєчок, таємне конґолезь ке гадання на збовтаній сечі та спинномозковій рідині, забуте пророкування долі африканського племені бвіті на бебехах афтозної корови, і все це - за нікчемні 50 грн.

Банзай здивовано зайшов досередини. Перехрестився, відмовив молитву й розглянувся. У церкві він був сам. Серед тих, хто прийшов помолитися.

Бо при стіні стояла невеличка ятка: скраю ятки сиділа побожного вигляду бабуся москалиха. На яточці продава лися свічечки та свічки, вервички, лампадки та різного сорту фотоіконки не найкращої якості. Трохи глибше лежали книжки - Святе Письмо, Псалтир, Коран, Бгаґавад Ґіта, сповпчик підшивок випусків «Вартової Вежі», «Маґія»

Папюса, «Тайниє тібєтcкіє дактріни» пані Блаватської,

«Окультизм», «Сексуальна магія Заходу» Алістера Кроулі, книжки на бандитську тематику - «Вор в законє», «Мєсьть слєпова», «Я - вор» і тому подібне. А на самісінькому краю столика лежали барвисті піратські порновидання «Медові хлоп’ята», «Школярочка» та «Журнал на ночь»…

- Вибірайтє, маладой чілавєк, на любой вкус, не стидай цєсь… - заманювала його бабка.

До горла підкотився клубок нудоти. Хвилею накотилися запах кадила і солодкуватий аромат гнилизни.

Він вибіг із церкви, потрапивши під потужний снігопад.

Сніг прочистив його свідомість.

Банзай / коледж Він здивовано пройшовся порожніми коридорами. Від зрадницької тиші він увесь вкрився гусячою шкіркою.

На дверях пана Ярослава писало:

Sorry, Юрко. Я захворів, за мною приїхала моя киця. + Ярко + Так, хімік занедужав; Банзай на черзі. Він роздягнувся, взяв книжку, яку мав повернути пані Держиславі Черевусі.

Випив гарячого чаю і пішов. У грудях щось недобре булькало: видавалось, наче в легені налили добре горнятко киселю. Треба буде, мабуть, заглянути в медпункт до Аліски.

У пані Держислави була перерва. Вона тихо сьорбала гарячий чай і покусувала розмочене у ньому тістечко. Пила вона, певне, уже довго, бо уся поверхня чаю була вкрита набряклими крихтами. Під дошкою на підлозі стояв великий непрозорий кульок, напханий чимось вогким. Принаймні так то виглядало - у мокрих місцях целофан прилип до вмісту.

- А а а а а а! Юрко! Ну заходьте, заходьте…

Банзай сором’язливо зайшов (такі теплі вітання завжди вганяли його у червінь), виставляючи поперед себе книжку: зразу видно, навіщо він припхався. - Ісус се С солодкий, Юрку, як ви змарніли! - сплеснула учителька зморшкуватими руками. - Певно, десь, постійно недосипляєте? Але ж то в вашому віці себе треба берегти…

- Та так то воно й так… я вам книжку приніс…

Пані Держислава неуважно кивнула головою і полізла під стіл за якимось кульочком. Витягла його, поставила перед собою, розгорнула його горлечко і зачерпнула чайною ложкою з під чаю порядну порцію землі.

Йому ледь відвисла щелепа.

- А шо то у вас… - поцікавився він. - Земля?..

- Та так… Мені той мій лікар понадавав купу таблєток, але я навіть їх не пробувала, бо і так вони ніц не помагають.

Хоче той доктор, аби я вже скорше померла, жиби мати чистий спокій.

- Може, варто було почати з таблєток?

- А де я знаю… Я вже стара, таблєтки - то для молодих, а як мені та земля смакує, то чо я маю си відмовляти?

Банзай знизав плечима, в душі тихо мліючи.

- А то вам допомагає?

- А чи я знаю… помагає - не помагає, а до землі привикну. І так вже скоро мене поховають. Думаєте, я не знаю, жи мене тутай тілько з ласки тримають? Та той Андрій Ярославович тілько чекає, коли я вже спочину в Бозі…

Запала незручна пауза. Отак відразу ж утікати не випадало, тому Банзай знічев’я спитав:

- А де ваш кіт?

Пані Держислава насторожено поглянула на Юрка.

- А вам то яке діло? - спитала вона суворим тоном.

Банзай тепер взагалі не міг знайти собі місця. Пані Черевусі явно стало бракувати кількох клепок. Банзай глянув на картину з песиками, маючи намір піти геть. Учи телька скористалася моментом і перетягла чимось темним і вогким (целофан місцями поприлипав до вмісту) непрозо рий кульок під стіл. Банзай зробив вигляд, що нічого не помітив. Але у старої не було достатньо сили, аби підняти мішок у повітря, тому на паркеті внаслідок перетягування кулька залишився кривавий дугоподібний слід - від стіни під учительський стіл.

- Е… Василь десь пішов, - виправилася стара пані й підсунулася кріслом на слід, пробуючи затулити його. - Я йому і їсточки принесла, а він десь поплівся… Вічно міняє собі колєжанок. То одна, то інша… Так хвилююся за нього, може, де під машину попав…

Вузесенька цівочка крові проклала собі шлях через пилюку з під столу до Банзаєвих ніг. Юрко опустив погляд.

Закусив нижню губу і відсунув носак черевика. Цівочка текти перестала, але на кінці почала набухати блискучим червоним горбиком.

- Ну то я, певне, м м м, вже піду. М м маю, м м м м, зараз лєкції.

- Так так, ідіть, але дбайте за себе! Бо такі бліді як смерть! - стара пані підняла суху руку на прощання, а коли двері зачинились, незадоволено по старечому наморщила вуста і ввіпхала в себе чергову ложку землі.

4.

Аліска

- Запалення. Пневмонія, Юро. Ясно як Божий день. І п’яна коза допетрає. Моя вам рада - їдьте додому.

Юрко якось дуже невиразно покрутив головою, мовляв, може, і поїду, чом би й ні, провідаю стареньких батьків, погрію кості при домашньому вогнищі і таке інше.

Зрештою, Аліска не мала зараз наміру крутити щось із отим студентом, а тому особливої пильності не проявляла.

Не маленький уже, може й сам про себе подбати.

Студент вийшов із її невеликого (не набагато більшого, аніж у її гостя) кабінетика, обережно затуливши за собою двері. Він виглядав надто втомленим і виснаженим, щоб реально оцінювати стан речей. У якомусь сплеску материн ських почуттів на мить Алісці закортіло притулитися до того вимученого невідомо чим хлопця, обігріти його, напоїти липовим чаєм з медом, вкласти у тепленьке ліжечко і дбати, дбати, дбати про нього… але відразу ж відкинула такі непричесані думки пріч. І без денних марень у неї було багато чого до розмірковування.

Як, наприклад, їхні надзвичайно цікаві за своєю приро дою стосунки з Нелею Лісункою, вчителькою укрмови, дру жиною Полісуна, вчителя укрмови, внукою старої Лісунихи, вчителькою укрмови, невісткою старого Полісуна, вчителя укрмови, того Полісуна, котрий доводився двоюрідним внуком Андрея Сильвестра Полісуна, відомого народного вчителя з Карпат, свата зовсім іншого Полісуна, того, котрий мав п’ятьох синів Полісунів (до слова, усі вони виросли вчителями; усі, крім найстаршого, котрий ще підлітком пішов у тутешні ліси і не повернувся), котрий був правнуком древнього роду Полісунів просвітян, перші згадки про родину яких викарбувані на скрижалях Велесової книги.

Аліска сама не могла збагнути, як отака халепа трапилась.

Вона з дитинства була слухняною дівчинкою, брала кожне батьківське слово на віру, шанувала старших, помагала меншим, зустрічалася лише з акуратними чистенькими хлопчиками з порядних сімей і незаплямованим родоводом.

А тут на тобі маєш.

Перші враження про коледж і його підозрілих, сумнівної чести мешканців були не найкращі. Як на Аліску, надто багато епатажу й одіозності. Чи як то ще називають. А тут на тобі маєш: таку фантастичну кобіту зустріла - пані Нелю Лісунку, вчительку укрмови.

Напочатку це було дивне захоплення жінкою - її мане рами, її способом поведінки, її внутрішнім світом і способом сприймання світу зовнішнього. Пані Неля любила часом кинути під час балачки кілька недоречних фраз латиною, від чого Аліска просто умлівала. Або процитувати дзвінким голосом загорнутий віршик котрогось із когорти Розстрі ляних. Від останнього Аліска взагалі божеволіла.

А буквально два тижні тому Аліска якось так мимохіть усвідомила, що по самі рум’яні кінчики мочок вух закохана, точніше ЗАКОХАНА у свою тепер уже подругу Нелю. Таке невинне розуміння стало мікрошоком для її міокарда.

Але Аліска справилась із цим ударом. На превеликий подив, вона стала зауважувати Знаки Уваги і з боку пані Нелі!

А вчора (о Боже, Пресвятий Солодкий Ісусе, що було вчо ра!)… Вчора вони навіть цілувалися! (О Боже, її вуста були солодкими, як свячена вода!) Вже вечорілося, усі зайві вчителі втекли додому, подалі від ґрипозного вогнища й інфікованих вилупків, лише добра, елеґантна, ввічлива, спо кійна, вихована, завжди уважна до неї пані Неля залишилася у нагрітому зграйкою лякливих калориферів кабінеті перевіряти зошити. Вона покликала до себе Аліску, от, мовляв, дві файні кобіти поп’ють кавці з печивом, поґавен дять по душах, та й зошити простіше перевірити. Вже було добряче темно, проте пані Неля світла, поки пилася кава, вирішила не вмикати. Вони сиділи за першою партою, притиснувшись одна до одної (гра називається: «Мені зимно притулись до мене поміцніше»), хлюпали каву, тримаючи філіжанки двома руками нараз і хихотіли із будь чого, немов оті школярочки, що нахапались коноплі в туалеті.

А потім вони нахилились перевіряти зошити (апогей вище названої гри) і, не змовляючись, почали аґресивно цілу ватись, масно, вогко, покусуючи губи і переплітаючись язиками.

Як вам таке, пані та панове? Бо Алісці, наприклад, таке надзвичайно сподобалося. Та й пані Нелі, гадаю, теж. І тепер Аліска сиділа за своїм столом, обрізаючи бритвоч кою «СПУТНИК» краї шмата картону, з якого їй доручили зробити стінгазету про СПИД і святого Миколая (так уже співпало, нічого не поробиш). Нелі нинькай не було - у неї вихідний. Останні двадцять чотири години вона безупинно думала над своїм становищем. Також про Нелю і все, з нею пов’язане. Вона плавала в золотистих водах ендокринного кайфу і найбільше зараз хотіла знову посидіти з Нелею. І цілуватись. Дивне таке відчуття - ледь відчутний зуд у товщі шкіри лиця, у вишневій глибині вуст. Відчуття, яке має задовольнятися лиш одним способом - цілуванням.

У двері постукали, і за мить увійшов пан Андрій. Аліска тяжко зітхнула і натягла на лице передсвяткову і перед директорську ґумову посмішку. До неї вже приходив нині один божевільний старий - викладач гишпанської. Цілу годину він торочив їй одне і те ж саме. Що він буцімто доско нало вивчив пророцтва українського Нострадамуса Мусія Вернигори, і «там чорним по білому написано - нам усім тапочки!». Скоро буде кінець світу - у пророцтвах так і сказано, Кінець Світу. Сказано: коли Двоголового Орла осідлає Сіра Пуцька, коли Рудий Лев, народжений у рік Тигра, вимажеться власним гівном, коли нявчання Лева огулить його рать, коли залізні тигри роздеруть тінь від Півмісяця - отоді вам усім великі білі тапки. Так писав Вернигора Мусій, видатний провидець. І так цитував його напівбожевільний єврейський гишпанець, прогулюючи свій урок в Аліски.

Пан Андрій широко посміхнувся, від чого в неї під шкірою забігали мурашки.

- Добрий день, як ся почуваєте? - спитав він тоном «Я з’їв твоє сало бо мав тебе в сраці». Пан Андрій виглядав сьогодні навіженіше, аніж будь коли. Він був хворим, темпе ратурив, мабуть, мав гарячку, можливо, тому й очі так виблискують, ніби діамантики на ратиці в диявола. Тримай себе в руках, дитино, і не дай собі наплювати в кашу, як казав її покійний дідусик. Рідкісної вдачі чоловік був, скажу вам.

Помер від раку простати. Аліска так за ним плакала.

- Добрий день. Е… вам шось треба? - не втрималася вона.

Пан Андрій промовчав і сів на крісло поруч із медсестрою.

Він глибоко втягнув у себе повітря, мов перед серйозним виступом перед серйозною публікою. Аліска переставила жіночу сумочку на інший край свого крісла, щоб якось відгородитися від директора. Заклала ногу за ногу. Склала руки на грудях і приготувалася слухати. Серце їй виразно шепотіло: «Той скурвий син прийшов не просто так. Стере жися його, будь готовою. Щоб не було, як тоді».

- Розслабся, не денервуйся. Я прийшов просто погово рити з тобою. Даю слово, - пан Андрій відчепив її руку із самообіймів і поклав на стіл, накривши власною долонею.

Аліска спробувала вивільнити її, але пан Андрій притис її сильніше.

- Пустіть! Пус…

Директор зіскочив з крісла і кинувся на неї. Аліска запищала, бо старий викрутив їй руку за спину і затис рота.

Він вклав її на стіл.

- Добре, дуже добре… - просипів пан Андрій. Аліска звивалася під його тілом, як вуж. Її очі от от мали вискочити з орбіт. Вільною рукою Аліска розмахувала у повітрі, цілячи у лице ґвалтівникові. Пан Андрій почав здирати з неї кол готки. Аліска запищала дужче, але директор міцно притис її животом до стола. Він намагався здерти, як і капронки, її трусики. Дихав він тяжко тяжко, наче мав за хвилю померти від перезбудження. Дівчисько звивалось і викручувалось, проте доля його була вирішена наперед.

Аліска продовжувала пищати, хоча й усі звуки чавилися його пітною долонею на роті. Раптом збожеволілий погляд упав на лезо «СПУТНИК», яким вона хвилю тому відрізала нерівні краї ватмана. Вона спробувала вхопити його, але бритвочка була надто пласкою, щоб підняти її отак просто із гладкої поверхні паперу. Аліска стисла лезо двома пальцями, вганяючи гостре ребро собі під ніготь. Пан Андрій сапів і терся об неї пахом, іще не встигнувши скинути штани.

Кров з під нігтя порскнула на білу поверхню. Аліска закричала від болю (з під долоні вирвалось лиш слабесеньке бекання вівці). Вона махнула вільною, перемазаною стру мочком крові, рукою по гарячій долоні пана Андрія.

- А а а а а а а! С с с с сука! С с с су…

Він заревів, немов кастрований кнур. Зразу ж відпустив руку Аліски, схопившись за свою. Поміж його пальців текла кров.

Дівчисько хутко розвернулося до ґвалтівника і навідліг полоснуло його бритвочкою.

Пан Андрій тепер уже завив із болю, заревів і застогнав.

Аліска махнула лезом точно по його правому, довірливо розплющеному оку. Заточений метал розтяв рогівку, як теплий шматочок масла, відтинаючи при нагоді кров’янисті клапті повік. Рана в оці переходила в глибоченну канаву на переніссі, з якої потоком юшила кров. Десь там біло висвічувала кістка чола.

Він вив і гарчав, абсолютно ошалілий від болю. Око витекло прозорим кисельцем і змішалось із червінню. Аліска в трансі дивилася на це дике видиво. Її почав бити дріж. Ще три хвилини тому вона сиділа собі, мило мріяла, аж тут прийшов ОТОЙ, намагався її, пробачте, виграти, а вона… А що їй залишалося робити? Все правильно, на твоєму місці так би вчинив кожен. Тільки заспокійся і відклади брит вочку.

Аліска уся враз пополотніла, а зуби зайшлися вибивати дріж. Лезо випало із затерплих пальців. Вона затулила рот обома руками і почала тихо вити: у неї дуже повільно влилося розуміння того, що трапилось. Дівчина стиха підви вала у долоні. Пан Андрій продовжував ревіти бугаєм, упавши на її стіл.

Було двояке відчуття: або підійти до нього, вибачити усі ті дурниці, які він наробив, перев’язати рани і сердешно вибачитись; або втекти, попередньо пописавши трішки на його лиці «СПУТНИКом».

Несподівано пан Андрій піднявся, глипнув на неї непошкодженим оком (Аліска доволі справедливо поду мала, що тепер, можливо, коли старого засудять за спробу зґвалтування, на зоні його кликатимуть Циклопом) і поліз рукою в кишеню. Витяг звідти звичайний креслярський циркуль.

- Ходи но сюди, сонечко, - прохрипів він. Очевидно, наступив больовий шок, і зараз усі відчуття у директора сильно притупились. Він виставив цю ненадійну зброю поперед себе і пішов в обхід столу. Аліска запищала знову і замість того, аби втекти з кабінету геть, також почала обхо дити стіл, зберігаючи дистанцію. Вона тихенько схлипувала.

- Не чіпайте мене, Вас тепер посадять…

Пан Андрій кинувся вперед, від чого дівчисько запищало знову. Але той біг зовсім не до неї, а до дверей. Підскочив до них і замкнув на ключ.

Аліска нарешті втямила, як наївно потрапила у пастку.

Пан Андрій витер великим пальцем слимачок крові, що збіг з ока під ніс. І кинувся на дівчину.

5.

Банзай

Банзай був у себе в кабінетику. Він ходив навколо крісла, що стояло посередині. У руці тримав велике горнятко, наповнене гарячим чаєм. Хворим треба пити багато рідини, а Банзай якраз і був хворий. І саме почав то відчувати.

Він ходив навколо крісла. У кріслі сиділа Дарця, тримала таке ж горнятко, по вінця наповнене міцним трунком.

Власне кажучи, чай у неї був лише згідно за назвою: напо ловину Банзай долив туди коньяку із кабінету Діми (у нього були ключі); ще капнув півложки валер’янки.

Руки Дарці помітно тремтіли. Раз по раз вона шморгала червоним носом, з якого постійно текло. Ще Дарця часто кліпала віями, струшуючи з них великі, немов чудернацькі блискучі плоди, сльози.

Кільканадцять хвилин тому відбулася невеличка сценка.

Не з тих, які любила влаштовувати Соля; дещо іншого характеру. З Дарцею трапився приступ істерики.

Юрко сидів у себе, розтираючи пучками пальців чоло, намагаючись якось стримати той біль, що намагався прорва тися досередини. До нього увірвалася вона сама, цебто Дар ця, біла, як стіна навпроти, із хворобливо червоними губами, такими, ніби щойно комусь перекусила шийну артерію.

Навіть через майку було чутно жар її тіла. Скидалося на те, що й Дарці не фортунило.

Вона сіла на крісло поруч із Банзаєм, виклала руки на стіл, нахилилася вперед, щоб знайти його очі, й довірливо прошепотіла:

- Банзаю, тебе тут насправді немає! Це все сон! Я сплю і бачу сон, і мені снишся ти. Але сон не мій, а того козла, того придурка, того кретина на дверях, охоронця, Корія, чи як там його. Поняв? Ти не існуєш! Ти мені просто снишся. Я можу тебе послати, і мені нічого не буде. Я можу тебе вда рити, і мені нічого не буде. Я можу з тобою переспати, чуєш, сновида? Але мені все рівно ні фіґа не буде за то. Я навіть не залечу! Поняв? Сновида дурна!

Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:

- Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!

Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.

- То не сон…

- Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!

- Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?

Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:

- Я зі сновидами не розмовляю.

- Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.

- Ти не маєш ніяких доказів.

- Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідом люю.

- За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний…

- Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала…

- Ну і шо, - Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. - Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.

Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: «Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар… покажи, хто господар у хаті… Вдар - і в підвал. І там, у підвалі… одним словом, як тоді»…

Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, аж зас вербіло у носі і страшно захотілося вибити на коліні оте вперте дівчисько, (по писку - і в підвал) показати, хто в хаті (як тоді) господар.

Раптом він і сам злякався своїх думок. Здалося, ніби вони прийшли звідкись іззовні.

Дарця подивилася на нього з під лоба. Нижня губа почала тремтіти.

- Сон, я сплю… тебе немає… Сон…

- Не сон, Дарцю, не сон…

- Заткни рило, сновидо! Тебе ніхто не питає!

А потім Дарця почала плакати. Точніше, надривно ревіти, розмазуючи сльози по всьому лиці, поскільки не мала при собі хусточки. Банзай згріб її руками, притискаючи до себе.

Дарця спершу пручалась, але майже відразу перестала, лиш ревіла на все горло. Банзай міцно притискав її до себе, зачу довуючись до болю знайомим запахом дівчиська.

Треба віддати належне: плакала вона довго.

Банзай витер їй обличчя рукавом своєї футболки. Дарця обвилася руками навколо його шиї і дивилася за вікно, де вар’ювала хуртовина.

- Все? Можеш говорити? - тихенько спитав на вухо Банзай.

Дарця кивнула ствердно головою, проте відразу ж розре вілася знову. За кілька хвилин вона, врешті решт, виплака лась і заспокоїлась. Юрко запарив чаю, заскочив до Діминого кабінету за коньяком і валер’янкою.

Пили чай мовчки, кожен гадаючи власні важкі думи.

Дарця відставила горнятко і залізла йому на коліна, знову обвивши Юркову шию руками. Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:

- Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?

- Зараз? - так само пошепки спитав Банзай.

- Та.

- Тут?

- Де завгодно.

Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.

- Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?

Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.

- Чому зараз нє? - все ще шепотіла вона. - Є ше питання до вирішення. Та ти знаєш… я хочу піти з тобою, подивитися, шо за справа з тим підвалом. Всьо зводиться до нього, правда? Підвал. Корій згадував про нього, коли я накурився, мені також говорили про підвали.

Треба сходити перевірити. Не більше, Дарцю. Якщо там буде заходити на шось серйозне…

- Як, наприклад, шо?

- Якшо побачимо там Корія.

- То що тоді?

- Тоді втікаємо. Якшо хочеш, тоді до мене…

- Та. Хочу. Посидь ше трошки зі мною. Обійми мене.

Що Банзай і зробив.

За вікном шаленіла хурделиця, а вони сиділи, обійняв шись собі, як малі діти, а потім трішки цілувались, зовсім трішки, майже пристойно. Майже.

Але їм було добре; незважаючи на всі події зовнішнього світу, їм обом було добре.