Функції, структура й типологія культури

Структура

Культуру прийнято ділити на матеріальну і духовну. Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної і духовної культури не є усталеними. Теоретики культури висловлюють з цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до неї й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, вкладаючи сюди й частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач вузу – це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн? Можливий поділ культури за організаційними формами її існування. До таких форм належать держава, церква, школа; культуротворчий зміст їх зводиться до виховання людини, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціальної справедливості, хоч не раз в історії ці інститути служили знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний прогрес.

Функції

Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації.

Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

уть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Залежно від конкретно-історичного плану, характеру суспільного середовища вплив символічного виразу культури проявляється у відносинах між людьми по-різному. Одні сприяють встановленню дружніх контактів між людьми, народами, інші спричиняються до ворожнечі.

Оцінно-нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого – на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності.

Ттпологія Формаційна типологія. В її основі - ідея про буття культури як закономірну зміну суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід був запропонований марксизмом. Він виходить з того, що визначальним є розвиток матеріальних засад суспільства, що людство розвивається через зміну суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. Оскільки економіка являє собою основу, базис суспільства, то кожній формації відповідає свій тип культури.

Цивілізаційний підхід. Картина однолінійного прогресу в історії людства почала викликати сумнів у зв'язку з відкриттям нових цивілізацій, культур. Великомасштабні етнографічні, археологічні дослідження привели до ідеї паралельного існування в історії замкнених культурних світів. Це відкриття привело до формування в культурологічній теорії нового, локально-цивілізаційного підходу, коли культуру будь-якої спільноти стали розглядати відособлено, як самостійне явище.

Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів.

Історична типологія. В основу цієї типології покладено хронологічний принцип. Для західної культури традиційною є періодизація: первісна культура, культура давніх цивілізацій, середньовічна, ренесансна, новоєвропейська, культура новітньої епохи.

Парадигмальна типологія. Парадигма є однією із широковживаних категорій у науковій теорії. Як культурологічна категорія "парадигма" базується на існуванні загальних принципів діяльності, певних культурних стандартів, еталонів, методологічних регулятивів, які виступають взірцями при вирішенні конкретних проблем життєдіяльності людини. У світлі проаналізованої вище регіональної типології через основні цінності кожного регіону можна представити стереотипні протиставлення двох соціокультурних парадигм: якщо Схід характеризується такими ціннісними орієнтаціями, як духовність, космоцентризм, містицизм, монізм, колективізм, споглядальність, то Заходу притаманні практицизм, антропоцентризм, раціоналізм, дуалізм, персоналізм (індивідуалізм), активізм. Головна особливість східної культури - її стійкість, традиційність, відтворення усталених соціальних структур, орієнтація на колективізм, ідея хибності індивідуальних форм духовного життя. Для західної ж культури характерні автономія, свобода особистості, дух демократії, громадянського суспільства, орієнтація на нове. Тому прагнення прищепити норми західної демократії на східному ґрунті дають дуже своєрідні гібриди, породжують глибокі соціальні катаклізми.