Галичина на грані XVIII — XIX вв

Остап Білявський, Василь Береза, Лука Долинський. У пору, коли придніпрянський чорнозем видавав із себе на користь «общерусской» культури таких велетнів долота й пензля, як Мартос, Козловський, Лосенко, Левицький та Боровиковський, Галичина спромогалася на куди скромніші величини. Під кінець XVIII в. тут ще не вигасли традиції цехового ремесла, що в не одній мистецькій індивідуальності перехрещувалися з аспіраціями академічного мистецтва. Таким галицьким малярем, що звик підписуватися «delia Academia Romana pictor», a стремів ще в традиціях цехового виробництва, був Остап Білявський (1740 — 1803), нащадок шляхетсько-священничого роду з Бережанщини. В 1788 р. Білявський студіював у Римі, але, повернувшись звідтіля, прийняв міське право у Львові, вписався до Ставропігії й був одним із восьми львівських малярів, котрі пробували оживити давно завмерлий малярський цех. Із поакадемічних праць Білявського до помітніших належали поліхромія костьола єзуїтів у Львові, поліхромія Миколаївської каплиці у василіанській церкві в Крехові, іконостас Петропавлівської церкви у Львові та іконостас у Добрянах. Поза тим Білявський малював релігійні картини та портрети своїх помітніших сучасників. Із класицистичної політури, набутої Білявським у Римі, не залишилося в його пізніших працях нічого.

У Римі шукав малярського знання другий із галичан — Василь Береза (1754 — 1835), що, зараня осиротівши, з’явився на арені тогочасної образотворчості як василіанський послушник. У Римі Береза побував двома кількалітніми наворотами, а коли повернувся з Риму вдруге, скинув рясу, одружився й зажив життям світської людини. З малярської спадщини Берези вціліло до нас розмірно мало. Кілька релігійних картин та побутових сцен у дусі пануючого тоді «бідермайєра» — це майже все, що може посвідчити про його доволі заавансовану малярську техніку й естетичну культуру.

Куди талановитішим і плодючішим від обох своїх попередників виявився на львівському ґрунті уродженець Білої Церкви Лука Долинський (1750 — 1824). Як стипендист львівського владики Льва Шептицького, Долинський студіював у Віденській академії мистецтв і повернувся звідтіля з похвальною грамотою й почесним перснем Марії Терези. Першим його поакадемічним твором був іконостас Святоюрського собору У Львові, який здобув йому загальне визнання й перстень Цісаря Йосифа II, під час його побуту у Львові в 1787 р. Більшість малярської спадщини Долинського пов’язана зі Львовом. Поза святоюрським, тут зберігається його іконостас у Святодухівській (семінарській) церкві (на жаль, попсований пізнішою реставрацією М. Яблонського). В бернардинському костьолі є шість його велетенських сцен Страстей Господніх, в Успенській церкві — три великі портрети Корняктів (свідомо архаїзовані), знищена поліхромія пресвітерії церкви св. П’ятниць, іконостас у церкві св. Онуфрія (тепер заступлений уже новим) та ціла низка портретів тогочасних єрархів львівського духовенства. До творів Долинського належить й апокрифічний портрет князя Льва Даниловича, відомий у кількох репліках. Поза Львовом Долинський працював для великої церкви в Почаївській лаврі та для церков і костьолів у Вороблевичах, Мшані, Жовтанцях, Жовкві та Підкамені.

Розмірно велика й багатогранна спадщина Долинського вповні заслуговує на ближче дослідження й належну оцінку на тлі нашої образотворчості з перелому XVIII — XIX в. Назагал Долинський орудував непересічною технікою й великою творчою уявою, але вони не зважувалися переламати чарівне коло зобов’язуючого тоді бароково-академічного еклектизму.

Із позальвівських малярів того часу заслуговує на згадку о. Микола Теренський (1723 — 1790), який уже замолоду уславився як портретист і релігійний маляр.