Сучасний український кінематограф

Кіно – це засіб наймогутнішого впливу на свідомість людини, формування люблячого ставлення до власної країни, а також велика складова української культури, необхідна для дозрівання менталітету та патріотизму. Сьогодні більшість молодих українців не прогнозує значних перспектив у власній державі та готова поїхати за кордон заради успішного майбутнього. А все чому? Існує багато причин, серед яких те, що у нас недостатньо фільмів, які б виховували патріотизм, любов до України, культивували б національну ідею та самовідданість.

Сучасний кінематограф робить акцент на новому для українського телебачення жанрі – телесеріалі. Дебютував у цьому жанрі серіал «Роксолана» режисера Бориса Небієрідзе, який вийшов на екрани у 1998 році. На рубежі 2000 р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Протягом 1990-х — першої половини 2000-х р. їм були зняті такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів і воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кінематографістів. У 2001 році починаючий постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорами» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар».

У вересні 2012 року вісім українських кіноекспертів вирішували, який фільм буде серед претендентів на премію «Оскар» у цьому році. Головними конкурентами стали дві стрічки – «Будинок з башточкою» Єви Нейман (українська кінорежисерка, яка навчалася у Німецькій академії кіно та телебачення в Берліні, стажувалася у Кіри Муратової) та «Той, хто пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка (відома людина в українському кінематографі, кінорежисер, сценарист, актор, організатор фестивалю українського кіно «Відкрита ніч»). Фільм «Будинок з башточкою» отримав головний приз конкурсної програми «Від Сходу до Заходу» на 47-му Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах. Кінорежисер Михайло Іллєнко, в свою чергу, називає перемогу українського кіно на фестивалі «додатковим аргументом у реанімації кінематографа». Він зауважив, що ця ситуація парадоксальна, адже українські фільми, які отримують визнання на міжнародних кінофестивалях, на батьківщині практично нікому не відомі.

Нині українське кіно лише намагається піднятися з колін, але ні влада, ні суспільство не хоче йому в цьому допомогти, віддаючи перевагу американським утопіям та російському криміналітету. Сам факт прийняття парламентом нового закону про мовну політику в Україні робить сумнівним бажання влади розвивати українське кіно. Проте, попри труднощі кінематографу, зокрема фінансування, самовіддані кіноактори та режисери намагаються все ж творити, працювати та знімати нові фільми. І поки в них ще є натхнення, триматиметься і український кінематограф