Теория Т. Яценко

В пошуках адекватної назви групових занять, що проводила Т. С. Яценко, вони мали назву: “групи зустрічей”, “групи довірливого спілкування”, що згодом усталилось в назві “активне соціально-психологічне навчання” – АСПН, яке остаточно забезпечило відмежування від розмаїття тренінгових практик. Шліфування методики відбувалося і за рахунок різноманітності контингенту: студентів, вчителів, керівників підприємств та шкіл, працівників науково-дослідних інститутів, співробітників ВНЗ, що викладали педмайстерність.

Методика АСПН уперше (1984 р.) була презентована. Т. С. Яценко підкреслює особливу роль у становленні методу АСПН та розвитку психодинамічної теорії академіка РАО м. Москва Олексія Олександровича Бодальова. Вона переконана, що практика психокорекційної роботи, яка не враховує закономірностей, окреслених позитивною дезінтеграцією та вторинною інтеграцією на більш високому рівні розвитку, не лише не може забезпечувати високі результати в плані особистісного зростання суб’єкта, але й має ризик психічної небезпеки травмування учасників таких занять, що може спричинити негативну дезінтеграцію їх психіки.

Визначною віхою у становленні психодинамічної теорії та методики АСПН було відкриття двох різновидів психологічних захистів: базові (особистісні) та ситуативні (периферійні). Дослідниця стверджує, що без розрізнення психологом-практиком цих видів захистів він не може сподіватися на пізнання (діагностику та психокорекцію) цілісного феномену психіки в його системних характеристиках. Паралельно з вивченням механізмів групової психокорекції створювався та вдосконалювався відповідний методичний інструментарій, зорієнтований на нівелювання опорів учасників АСПН, що зумовлюють труднощі вербалізації та пізнання несвідомих аспектів психіки. Завдяки застосуванню візуальних засобів самопрезентації членами навчальної групи відкрилися нові можливості пізнання індивідуально-неповторної особистісної проблеми суб’єкта. Серед конкретних методик групових занять Т. С. Яценко віддавала належне насамперед малюнку в його багатогранній символічній образності та архетипності змісту, що узгоджувалось із мовою несвідомого. Пізніше методика психоаналізу комплексу тематичних малюнків стала однією з основних у численних дисертаційних дослідженнях феноменів цілісної психіки в їх глибинній сутності.

Таким чином, в 90-х рокахАСПН набуло все більш вираженого психоаналітичного ухилу. Психоаналіз комплексу тематичних малюнків уже не міг бути зреалізованим без діалогічної взаємодії з автором малюнків та психоаналітичної інтерпретації, що уможливило пізнання логіки несвідомого, “іншої логіки” в порівнянні з логікою свідомогояк усистематизованого утворення, детермінованого несвідомою сферою. Той період характеризується цілісним окресленням психодинамічної теорії та відповідних їй системних методик пізнання феномену психічного в суперечливій єдності свідомих та несвідомих виявів. Це відповідало зростанню прогресивних соціальних змін в Україні. В той час стрімко розвивалась мережа психологічних служб у різних сферах, але в першу чергу – в освіті. Практична психологія того часу все ще залишалася досить зінтегрованою з академічною психологією із збереженням орієнтації на тестові дослідження, які були неспроможні здолати діяльнісний бар’єр в напрямі глибинно-психологічного пізнання психіки на засадах спонтанної поведінки суб’єкта. Психологічна служба за таких умов зрощеності з академічною психологією все ще продовжувала керуватися фронтальністю показників, без врахування значущості події, значимої для суб’єкта та її впливу на формування психіки. Поряд із цим дослідження Т. С. Яценко були зорієнтовані на долання внутрішніх бар’єрів та на унікальність і неповторність внутрішнього світу кожної окремої людини як і його логічно-системної впорядкованості в контексті сфер свідомого та несвідомого. Некритичне використання психологами зарубіжного психотерапевтичного досвіду зумовлювало наближення практичної психології до психотерапевтичних прийомів, що ослаблювало увагу до методів (зокрема, групової психокорекції), зорієнтованих на роботу із психічно здоровими людьми.

Заслугою Т. С. Яценко є її особлива увага до образної передачі психологічного змісту, який симультанно злитий із колективним несвідомим та архетипом, що сприяє візуалізації складного, ущемливого для “Я” змісту, як правило, пов’язаного з едіпальними нюансами становлення психіки суб’єкта. Архетип – пише Т. С. Яценко – це психодинамічна тенденція, яка сприяє розвиткові навичок та вмінь об’єктивувати (презентувати) в образній формі складний психологічний зміст, пов'язаний із системним упорядкуванням внутрішніх характеристик психіки суб’єкта в їх суперечливій єдності. Завдяки архетипам психіка використовує колективний „банк” візуальних засобів із надр не лише онто-, а й філогенезу. Це виявляється в об’єктивуванні семантики едіпальних залежностей особи. У статті “Едіпів комплекс і внутрішня суперечність психіки суб’єкта” Т. С. Яценко підкреслює, що архетипи пов’язані з едіпальними залежностями, детермінують породження особистісної проблеми суб’єкта. Саме завдяки архетипу в поведінці особи та її малюнках об’єктивується “потаємна” (інтимно значуща) інформація з глибин несвідомого, яка несе водночас індивідуальну неповторність. Архетипна символіка сприяє у виявленні психологом-практиком програмування поведінки суб’єкта інфантильними тенденціями. Дослідження Т. С. Яценко довели факт адаптаційного синтезу архетипів з індивідуальним досвідом суб’єкта, тому в кожної особи вони мають неповторне візуально-семантичне навантаження (вираженість).