Короткі відомості з історії української орфографії

Орфографія української мови в царській Росії не була вироблена, оскільки українська мова зазнавала постійних переслідувань і заборон.

Першою працею, в якій закладалися основи українського правопису, була «Грамматика малоросеийского наречия» (1818 р.) О. Павловсьхого. У ній вживалася буква і на по­значення звука [і] (чоловік?), віль, тінь), буквосполучення дж, дз (джерело, дзвінь), звук [ґ] передавався буквосполучеяням кг (кгуля) тощо.

Подальша робота над правописом пов’язана з вироблен­ням його принципів, перевагу віддавали то фонетичному, то етимологічному. Так, у Східній Україні значного поши­рення набула так звана кулішівка фонетичний пра­вопис, укладений П. Кулішем, а в Західній - пристосований до місцевої вимови фонетичний правопис Є. Желехівського, так звана жедехівка. Історико-етимологічний правопис розробив М. Максимович, за яким, наприклад, звук [і] пере­давався літерою, що вказує на його походження (о, е, у, и), а над нею ставився паєрок (с'толь, печь, добрії, дуброва), або ҍ (л ҍ то). Цей правопис був дуже складний для вживання.

У Галичині значну роль у формуванні українського пра­вопису відіграв альманах «Русалка Дністрова» (1837 р,). Його автори М. Шашкевич, Я. Гсловацький та 1. Вагилевич вперше в Галичині запровадили гражданську азбуку, вилу­чили, як зайву, літеру ъ, у сучасному значенні вживали букви и, є та.буквосполучення йо і ьо.

У XIX ст. було відомо ще багато різних систем україн­ського правопису, всі вони (А. Метлинського, М. Гатцука, К. Шейковського, М. Драгоманова та ін.) відіграли певну роль у становленні орфографії української мови. Проте в 1863, а згодом і в 1876 р. українське письмо було заборонене царським урядом, і аж до 1905 р. навіть деякі оригінальні українські твори друкувалися російською азбукою.

Отже, офіційно схваленого й обов’язкового для вжитку українського кодексу орфографії не було. Це не давало мож­ливості українській мові виконувати необхідні суспільні функції. Тому 1921 р. видано «Найголовніші правила укра­їнського правопису», створені УАН під керівництвом акад. А. Кримського і схвалені державою.

В основу правопису покладено фонетичний і морфологіч­ний принципи. За фонетичним принципом введемо вживання літери ї (їжа, Україна), написання ь (палець — пальця), спрощення в групах приголосних (борозна, чесний), напи­сання префікса с перед к, п, т, ф, х (сказати, спитати, сти-шити, сфотографувати, схопити) тощо. У морфологічних написаннях віддано перевагу східноукраїнській мовній прак­тиці: упорядковані відмінкові закінчення, що відповідають сучасним, крім родового відмінка однини іменників III від­міни, в якому писали закінчення -и (коло печи, цієї соли, з радости). У прикметникових суфіксах -ськ-, -цьк-, -зьк- вве­дено написання ь, дієслівну частку -ся стали писати разом з дієсловом (хочеться, колеться), у дієприкметнику — одну літеру н (написаний, зроблений), а в прикметнику — дві ( невблаганний).

У «Найголовніших правилах» було впорядковано напи­сання іншомовних слів, зокрема: звук g передавався літерою ґ (ґазета, термінологія), а в іншомовних прізвищах вводи­лося розрізнення g і h (Гюґо, Ґутгейль), л не пом’як­шувався перед а, е, о, у (план, білет, філолог, клуб). У за­гальних назвах, крім деяких винятків, не пишеться подво­єння літер (група, комуна), а після д, т, з, с, ж, ч, ш, р (а з 1925 р. і ц) пишеться в них и (директор, тип, музика, синтез, режим, фабрика, цитата).

Невеликі за обсягом «Найголовніші правила», звичайно, не охопили всіх питань правопису, проте відіграли значну роль у нормуванні української орфографії. Новий повний орфографічний кодекс, яким і тепер в основному послугову­ється українська діаспора (відомий як «екрипниківський», його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник), вийшов 1928 р. У ньому поєдналися східноукраїнські (відносно біль­шої частини правил) та західноукраїнські (щодо правопису іншомовних слів) традиції.

Над правописом працювали визначні українські мово­знавці Л.Булаховський, В. Ганцов, М. Грунський, М. Кали- нович, акад. А.Кримський, О. Курило, М. Наконечний, І.Свєнціцький, О.Синявський, С. Смаль-Стоцький, М. Су­лима, Є. Тимченко та ін.

За обсягом і повнотою висвітлення проблем цей правопис став значним явищем у нормалізації української мови.

Наступне видання правопису 1933 р. фактично відкидало попереднє у дусі того часу як ідеологічно неправильне. У ньо­му докорінно змінено правопис іншомовних слів, усунено з українського алфавіту літеру ґ і т. п. Він був обов’язковим до 1946 p., коли вийшов новий «Український правопис». 2-ге його видання здійснено в 1960 p.. а третє — в 1990 р.

Останнє видання поставило за мету уніфікувати правопис власних назв, написань разом і через дефіс, зменшити число винятків з деяких правил, переглянути правопис іншомовних слів, поновити традиційну українську абетку.