Цілі та пріоритети соціальної політики

Для подолання соціальної кризи необхідна розробка єдиної і цілісної соціальної стратегії, зрозумілої населенню, розрахованої на його підтримку, здатної відновити довіру до влади. Соціальна політика за своєю суттю мусить бути довгостроковою, орієнтованою на тривалу перспективу. Тому початковим пунктом її розробки має стати вибір перспективної моделі соціально-еконо­мічного устрою суспільства. Соціальна політика повинна місти-
ти стратегічні настанови, спрямовані на досягнення масштабних
цілей.

Стратегічні цілі соціальної політики визначаються комплексом умов перехідної економіки. Соціально-трудова сфера, за обмеження фінансових ресурсів і зміни функцій держави, потребує чіткого поетапного розмежування завдань, уточнення пріоритетів з подальшими ранжируванням заходів щодо соціального захисту населення, — виокремлення довготривалих, середньострокових і екстрених (невідкладних) заходів.

У довготривалій перспективі — це наближення рівня та якості життя населення до стандартів постіндустріального суспільства, досягнутих на основі науково-технічної революції; у середньо-
строковому періоді — досягнення докризового рівня і якості життя, властивого стандартам споживання; у даний момент — забезпечення умов для соціального й фізичного виживання людей, запобігання соціальному вибуху.

Досягнення довготривалої стратегічної мети пов’язане з формуванням середнього класу, забезпеченням високих життєвих стандартів, високого рівня якості життя. Але для цього необхідно визначити співвідношення цих понять, ключових для вироблення соціальної стратегії.

Поняття «якість життя» — синтетичне, збірне, значно ширше, ніж поняття «рівень життя», що визначається в основному рівнем споживання матеріальних благ і послуг, а також доходів населення. До якості життя належить цілий спектр явищ: масштаби і характер зайнятості, умови праці, рівень освіти, забезпеченість житлом і його благоустрій, система соціального забезпечення, екологічні умови життя. До показників якості життя тісно прилягають параметри якості самого населення, становище генофонду, які включають не тільки фізіологічні, а й соціально-етичні характеристики (мотивація до високопродуктивної праці, отримання освіти тощо). Чітка класифікація структурних елементів, що характеризують якість і рівень життя, — це початковий пункт вироблення науково обґрунтованої соціальної стратегії і політики, складовою частиною якого повинна бути спеціальна програма подолання різкого зниження якості життя громадян.

Важливий стратегічний орієнтир соціальної політики — стимулювання мотивації економічної активності людини, створення умов для вияву її ініціативи, енергії та здібностей, відкриття нових можливостей забезпечувати своєю працею гідний рівень життя. Проведення такої стратегічної лінії потребує серйозних зрушень у громадській свідомості і системі цінностей, що склалася, подолання багаторічних стереотипів, звички розраховувати не на свої сили, а на благодіяння влади.

Для всієї довгострокової перспективи залишається актуальною проблема забезпечення соціальної справедливості, що полягає в рівних стартових можливостях для всіх громадян. У перехід­ний період держава зобов’язана створити умови для реалізації прав людини на прожитковий мінімум, працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення. Це початкова база соціальної політики.

Соціальна справедливість і ефективність не виключають одна одну, а тісно взаємопов’язані. Розвиток науки, охорони здоров’я, забезпечення раціональної зайнятості, створення комфортних житлових умов рівною мірою сприяють утвердженню соціальної справедливості.

Для вироблення і реалізації соціальної стратегії, як і всієї соціальної політики, необхідні відповідні інструменти державного регулювання. Серед них найважливішу роль відіграють такі:

· нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання і діють як законодавчо встановлені й обов’язкові (величина прожиткового мінімуму, мінімальна зарплата і пенсія, гарантований мінімум послуг охорони здоров’я, житла тощо);

· соціальні трансферти, тобто різні засоби перерозподілу прибутків (регіональні субвенції, соціальні виплати і т. ін.);

· оподаткування, що стимулює створення нових робочих місць;

· уведення прогресивної шкали для надвисоких прибутків;

· індексація прибутків;

· регулювання зайнятості.

Широкий розвиток повинно отримати територіальне самоврядування. Мають запрацювати механізми соціального партнерства, забезпечення соціальної згоди.

Поряд зі стратегічними настановами соціальна політика містить комплекс першочергових невідкладних заходів подолання кризи. Їх розробка потребує визначення соціальних пріоритетів, до котрих, передусім, належать припинення подальшого зниження реальних прибутків, обсягів і калорійності харчування, своєчасна виплата заробітної плати і пенсій, уповільнення розширення зони бідності та безробіття, припинення руйнування соціаль­ної сфери. Надалі, за умови щорічного збільшення ВВП, ВНП та інвестицій, зростання обсягу промислового і сільськогосподарського виробництва, зниження інфляції та бюджетного дефіциту, можна буде досягти відновлення дореформених показників рівня життя і приступити до здійснення довгострокових цілей.

Соціальні пріоритети стосуються також рівня та якості життя, охорони здоров’я, культури, екології. Для їх визначення необхідно встановити співвідношення бюджетних і небюджетних коштів; розмежувати галузі застосування прямих і непрямих методів державного регулювання; розробити соціальні програми, що передбачають структурну переорієнтацію економіки на виробництво заради споживання, розвиток житлового будівництва, охорони здоров’я, природоохоронних заходів.

Нині загальновизнано, що цілями соціальної політики (соціаль­ними пріоритетами) є:

· поліпшення матеріального становища й умов життя громадян;

· забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

· гарантії конституційних прав громадян у царині праці, соціального захисту, охорони здоров’я, культури, забезпечення житлом;

· переорієнтація соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім’ї, жінкам, дітям і молоді;

· нормалізація і поліпшення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої та громадян працездатного віку;

· поліпшення соціальної інфраструктури.

Мету соціальної політики потрібно реалізовувати поетапно: серед першочергових цілей виокремлюються ліквідація і недопущення надалі заборгованості з виплати заробітної плати, пенсій і соціальної допомоги; формування системи державних мінімальних соціальних стандартів (соціальних нормативів); законо­давче закріплення порядку визначення й використання показника величини прожиткового мінімуму, уточнення методики його розрахунку; уведення податкового кодексу. Передбачається також підвищення мінімальних державних гарантій заробітної плати і трудових пенсій до рівня прожиткового мінімуму певних груп населення; перегляд системи та бази оподаткування грошових прибутків з метою їх справедливішого розподілу; створення повноцінної системи захисту трудових прав громадян; початок широкомасштабної пенсійної реформи й реформування системи соціального страхування й житлово-комунального господарства.

У подальшому — на основі структурної перебудови, стійкого економічного зростання, збільшення інвестицій в реальне виробництво — економіка більше орієнтуватиметься на ефективне задоволення потреб громадян, створюватимуться передумови для стійкого соціального розвитку, поліпшення матеріального становища населення і всього комплексу соціальних показників, що характеризують якість життя.

Сучасний етап соціального комплексу характеризується як критичний. Спроба реформування сфери фінансування житлово-комунального господарства, платності в освіті, охороні здоров’я, культурі відбувається без адекватного реформування структури оплати праці, належного підвищення пенсійного забезпечення тощо. Об’єктивно необхідне розширення участі населення в покритті витрат на соціальні блага не враховує відсутності потрібної для цього матеріальної бази і, що також важливо, моральної непідготовленості населення.

Рівень сучасного розвитку соціального комплексу країни
характеризує індекс людського розвитку, який був уведений ЮНЕСКО для порівняння країн, різних за суспільним устроєм. Він розраховується на базі трьох основних показників: (1) рівня життя, що вимірюється прибутком на душу населення, з урахуванням внутрішніх цін на товари і послуги; (2) середньої тривалості життя, це комплексний показник здоров’я населення; (3) рів­ня відтворення населення. У 1970 р. СРСР за індексом людського розвитку перебував на 12-му місці у світі, у 2000 р. Україна відкотилася вже на 96-те місце, поступаючись країнам Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Польщі, Чехії, Словаччині, державам Балтії. Сьогодні наша країна — у другій сотні держав разом з найбіднішими країнами третього світу.

За нелегких економічних умов, що склалися, уживаються заходи, спрямовані на пом’якшення негативних наслідків різкого падіння рівня життя, на часткову компенсацію втрат найбіднішим групам населення. Створюються механізми захисту прибутків працівників бюджетної сфери, соціальної підтримки сімей з дітьми, ветеранів, інвалідів, громадян, що втратили роботу. Певною мірою вдається зберегти загальнодоступність охорони здоров’я і культурного обслуговування населення. Водночас індексація заробітної плати, насамперед у бюджетній сфері, не компенсує втрат; багато які пільги, соціальні допомоги виплачуються без урахування матеріального становища сімей і об’єктивної оцінки можливостей громадян забезпечити власне благополуччя своїми руками, у результаті відбувається розпилення тих невеликих кош­тів, які необхідні найнезабезпеченішим.

Дуже актуальна проблема фінансування соціального комплексу. Спроба розширення меж платності, прискорення впровадження обов’язкового медичного страхування не розв’язали проблеми дефіциту фінансів. Потрібний розвиток законодавчої бази, раціональна організація управління, реформування на ефективній основі систем соціального комплексу: зайнятості, пенсійного забезпечення, соціального захисту малозабезпечених, таких життє­во важливих галузей соціальної інфраструктури, котрі опинилися в екстремальній ситуації, як охорона здоров’я, освіта, житлово-комунальне господарство. Реформи соціальної сфери повинні розроблятися на комплексній основі, — не тільки врахо­вувати обмежені можливості державного бюджету, а й бути спрямованими на зміцнення матеріального добробуту як основи підвищення податкової бази й перенесення плати за соціальні послуги з держави на самих громадян.

Державне регулювання відіграє величезну роль у розвитку й підтримці стабільності соціальної сфери в будь-якій країні, що підтверджується світовою практикою. Так, до прикладу, у доповіді Всесвітнього банку зазначається, що держава визначальним чином впливає на розвиток сфери соціальних послуг та інфраструктури, на захист найуразливіших категорій населення, на охорону довкілля тощо. У галузі державного регулювання соціальної сфери виокремлюються національний, регіональний і місцевий рівні управління. Останнім часом дедалі більше питань соціальної політики передається на регіональний і місцевий рівні, значущість цих рівнів у соціальній сфері постійно зростає.

Для реалізації соціальної політики застосовується розмаїття методів державного регулювання, зокрема:

· Правове регулювання, що вживається на всіх рівнях держав­ної влади через правові акти й нормативні документи, дія яких поширюється на підприємства всіх форм власності.

· Фінансово-кредитне регулювання — з використанням важелів управління фінансовими потоками. Основна форма реалізації цього методу —виділення в державному бюджеті статей, за рахунок яких фінансуються бюджетні галузі соціальної сфери. Іншою формою фінансового регулювання є створення позабюджет­них соціальних фондів: пенсійного, соціального страхування, обов’язкового медичного страхування, зайнятості населення, за рахунок яких фінансуються відповідні галузі соціальної сфери.

· Приватизація — передача підприємств соціальної сфери в приватну власність — як правило, обмежена. Витрати на утриман­ня таких підприємств, при оплаті праці працівників, несе держава.

· Цільові програми, що мають соціальну спрямованість із найгостріших соціальних проблем. Ці програми також фінансуються з державного бюджету.

· Соціальні стандарти, розробка форм і обсягів соціальних послуг, безоплатне надання яких гарантується Конституцією.

Державне регулювання у сфері соціальної політики здійснюється як адміністративними, так і економічними методами. Одним з основних методів є законодавче регулювання. У законодав­чих актах закладені основи функціонування всієї соціальної сфери, закріплені основні напрями розвитку, визначені соціальні стандарти, умови і права на отримання соціальної допомоги різними соціальними групами і т. ін. Як інструменти виступають також державні замовлення в галузі охорони здоров’я, науки, культури, мистецтва, тарифна система оплати праці.

Соціально-економічні програми належать до вищих форм державного регулювання. Розробляються й цільові державні програми працевлаштування населення, стимулювання зростання зайнятості, створення робочих місць у держсекторі, допомоги інвалідам, посилення правової захищеності. Держава впливає на стан ринку робочої сили, професійне перенавчання і перекваліфікацію, займається розвитком системи страхування від безробіття, установлює межі в оплаті праці, регулює коливання цін на товари і послуги, що мають життєво важливий характер, наприклад, жит­лово-комунального господарства, паливно-енергетичного, транс­портного комплексу, а також виділяє на розвиток соціальної сфери асигнування з бюджету: дотації, субвенції, субсидії.

Інструментами проведення соціальної політики слугують соціальні гарантії, стандарти, споживчі бюджети, мінімальний розмір оплати праці та інші порогові соціальні обмежувачі. Соціальні гарантії забезпечуються на законодавчій основі, що фіксує обов’язки й відповідальність як держави перед громадянами, так і громадян перед державою.

Значні грошові ресурси концентруються в таких позабюджетних соціальних фондах: пенсійному, зайнятості, соціального стра­хування, медичного страхування. Бюджет цих фондів становить майже 40 % витрат державного бюджету.

Соціальні стандарти є засобом забезпечення прав громадян у галузі соціальних гарантій, передбачених Конституцією. Вони необхідні також для визначення фінансових нормативів. Державні мінімальні соціальні стандарти розробляються на єдиній правовій базі та загальних методичних принципах.

Мінімальний споживчий бюджет — основа для планування підтримки малозабезпечених верств населення в період кризи економіки — використовується також для розрахунку мінімальної оплати праці, пенсій. У варіанті підвищеного стандарту він забезпечує нормальне відтворювання робочої сили, а у варіанті зниженого стандарту стає показником прожиткового (фізіологічного) мінімуму.

Прожитковий мінімум — це мінімальний доходів, один із найважливіших інструментів соціальної політики. З його допомогою оцінюється рівень життя населення, регулюються прибутки, він ураховується при соціальних виплатах. Прожитковий мінімум — вартісна оцінка мінімального науково обґрунтованого набору продуктів споживання, непродовольчих товарів і послуг, необхідного для збереження здоров’я і підтримки життєдіяльності людини за певного рівня розвитку економіки. У нього включаються витрати на продукти харчування з розрахунку мінімальних розмірів споживання, на непродовольчі товари й послуги, а також податки й обов’язкові платежі.

Вартість споживчого кошика — прожитковий мінімум, нижня межа вартості життя, показник мінімального рівня й структури споживання матеріальних благ і послуг. Для працюючих вона забезпечує збереження працездатності, а для непрацюючих забезпечує підтримку життєздатності.

Мінімальний розмір оплати праці — нижня її межа, що встановлюється (теоретично) за найменш кваліфіковану працю. Його величина є точкою розрахунку для всіх інших ставок заробітної плати.

Мінімальний розмір пенсії (допомоги і стипендії), відповідно, являє собою її нижню межу, що встановлюється відповідними нормативними актами та розраховується на підставі рівня мінімальної заробітної плати, що склався, і прожиткового мінімуму.

Державою також визначений законодавчий обсяг гарантованих соціальних послуг, що надаються на безкоштовній і пільговій основі. Розробляються порогові значення показників у науці, освіті, культурі, охороні здоров’я; вони беруться за основу під час обчислення обсягів фінансування цих галузей.

Згідно з Декларацією прав і свобод людини і громадянина, пен­сії, допомоги та інші види соціальної допомоги повинні забезпечувати рівень життя не нижче за встановлений законом прожитковий мінімум. Поки це зобов’язання не виконується. Мінімальний розмір заробітної плати має, в основному, фіскальний ха­рактер і не забезпечує прожиткового мінімуму.

Стабілізація соціально-економічної ситуації в країні, пом’як­шення відмінностей в рівнях прибутків і рівні життя різних груп, підтримка галузей, що забезпечують соціальні послуги, у цих основних напрямах регіональної соціальної політики провадиться з урахуванням об’єктивних особливостей кожного регіону. Щоб забезпечити соціальні гарантії, рівні якість і умови життя для населення незалежно від місця мешкання, уживаються заходи з вирівнювання міжрегіональних відмінностей у прибутках, рівні зайнятості, соціальній інфраструктурі, транспортній мережі, забез­печення на всій території країни державних диференційованих стандартів за централізованої бюджетної фінансової підтримки. Насамперед, заходи в межах регіональної соціальної політики спря­мовані на життєзабезпечення зон і регіонів з особливо складними умовами господарювання, підтримку районів екологічного лиха, стихійних і техногенних катастроф, зон зі складними демографічними і міграційними проблемами, на розвиток відсталих регіонів.

Основний інструмент регіональної соціальної політики — бюджетне збалансування. Реальні потреби регіонів в бюджетних ресурсах оцінюються на основі соціальних стандартів і фінансових нормативів. Форми надання допомоги регіонам на соціальні цілі мають вигляд цільових трансфертів, дотацій, інвестиційних субвен­цій (на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист населення та ін.). При цьому регіони групуються з урахуванням їхнього економічного потенціалу, географічного розташування, природних умов.