Жінка–Горицвіт Вона малювала Махатму Ганді, творила книги гуцульською говіркою й виховувала столичних дисидентів

Ярослава МУЗИЧЕНКО

У хатині Параски Плитки в гуцульському селі Криворівня тепер громадський музей. На невеличкому просторі — шафи, заповнені рукописними книгами, оздобленими власноруч, яких жінка створила понад сто. «Подарунок рідному краєві» — це 46 великих книг, понад 500 сторінок кожна, і чимало маленьких, переважно з духовними роздумами («Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси–України»). Писала також дитячі казки, вірші, легенди. Створила й пригодницький роман «Індійські заграви: Пригоди гуцулів в Індії», де описала життя фантастичного лісового братства в Гімалаях. Кожен аркуш своїх книг прикрашала візерунками, обкладинки обтягувала полотном. У хаті–музеї є сотні її картин, витинанки й ікони. Про мисткиню–філософа українські режисери зняли два документальні фільми (один — за життя, другий — посмертно), нині про неї починають писати газетярі. А в Музеї Михайла Грушевського в Києві відкрита перша в столиці виставка творів Параски Плитки, яка звала себе Горицвіт.

Студентська мати

«Ми знали Параску Горицвіт ще з 1960–х», — розповів на відкритті виставки директор київського Музею шістдесятників, колишній політв’язень Ми­кола Плахотнюк. Коли він із друзями приїхав до Львова, їм насамперед порадили побувати в Криворівні й зайти до Параски Плитки, в Івано–Франківську — також. До неї, мовляв, їде львів­ське і франківське студентство, і навіть київське. «Ми застали Параску в глиняній хатинці, нехарактерній для Гуцульщини, — згадує пан Микола. — Вона нас дуже привітно зустріла і зразу ж перейшла до діла: грала на різних музичних інструментах (здогадуюся, що робила їх власноруч). Потім співала й читала нам легенди гуцульського краю, які збирала й записувала, а також творила свої власні гуцульським діалектом. Ми сиділи з ранку до вечора, слухали Параску». Нині Музей шістдесятництва має куточок Параски Плитки. Вона писала Плахотнюкові листи по–гуцульськи, присилала фото в її ж виконанні. Вислала саморобну книжечку «Дівоче серце» — коломийки, писані її рукою. Сама їх оформила, намалювала обкладинку.

«Параска була дуже сучасною, — додає режисер Сергій Марченко, якому в 1968 пощастило побувати в мисткині з гуртом студентів, разом із відомим нині етнографом Ростиславом Омеляшком. — Якби їй дав Бог дожити до сьогодні, вона, безсумнівно, користувалася б комп’ютером і принтером, інтернетом. Тоді ж мене здивувало, що вона знала фотопроцес — сама проявляла плівку, друкувала фото. Коли у неї ламався радіоприймач, вона прохала прислати ту чи іншу запчастину й сама його лагодила».

Шістдесятники розуміли, що в Криворівні мешкає мислитель світового значення. Вона була захоплена визвольною боротьбою індійського народу, філософією миру національного індійського пророка Махатми Ганді, писала листи до його дочки Індіри. На її картинах є Шота Руставелі, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Оксана Петрусенко — ніби постаті з її внутрішнього світу. Серія «Доля гуцулки» розповідає про життя жінки у високих Карпатах.

Очищення пеклом

Коли дивишся на Парасчині ікони — тремтить і тішиться душа. Може, тому, що художниця дала колись обітницю: коли виживе в таборах, то славитиме Бога на землі. Коли її везли в «товарняку» на Колиму, відморозила ноги. Якийсь час була прикута до ліжка в уральському тюремному госпіталі. Від ампутації ніг дівчину врятував грузинський лікар, якого молитовно згадувала все життя. Потім, уже в карагандинському спецтаборі, п’ять років ходила з милицями. Табори стали для неї школою міжнаціональних взаємин. Винесла віру в людей, говорила, що саме там, серед пекла, зустріла багато світлих постатей. Розповідала дисидентам про літню росіянку з Петербурга, що була її сусідкою в бараку. Старенька часто просила Параску почитати їй вірші.

«Все її життя — це творчий послух обітниці, — розповідає дослідниця життєпису Параски Горицвіт культуролог Наталя Шевченко. — Параска була не ерудиткою, але неймовірною інтуїткою. Жива думка в її творах просто пульсує. Її тексти неймовірно ритмічні. Незбагненний смак до міри, форми. Найбільше вражає, що через її текст випромінюється велика світла сила. Не відчувається дистанції між творами і її душею. Вона пройшла кола пекла і очистилася. І залишається вчителем у духові й після смерті».

«Виклала ватру, підігріла чаю власної суміші, як ліків: липи цвіт, глоду цвіт, кропива–нежалючка, шипшина, м’ята–аромат. І знову ж, сухариком апетитно повечеряла, — описала Параска у своєму щоденнику один зі своїх звичних вечорів. — Слава Богу, подумала, що Він у своїх чотирьох стінах без докору й непогоди, і водиченька накормила... І я кличу в цей вечір щиро і боговдячно: дякую Тобі, наш Живодавче, Отче людинолюбний, многопрощаючий, що даєш у душу і серце моє покорму одухотворену, і я заспокоююсь і на малому, як і на великому, достатку...»

Доживала віку в бідності, майже втративши зір. На своєму погребовому покривалі ще за життя написала: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». За словами настоятеля криворівненської церкви Різдва Богородиці отця Івана Рибарука, Параска була черницею в миру. «Багато чого не зрозуміти нам у її непередбачуваній поведінці, в її своєрідній філософії, в її світі — о! — це тайна юродства! — зазначає вихованка Параски Горицвіт, поетеса Оксана Зеленчук–Рибарук, дружина пароха Криворівні. — Мати вдосталь хліба — і не їсти, мати вроду — і не просити в Бога щастя–долі жіночої, мати знання, гнучкий розум, дар слова — і не мудрувати».

Колиска для книг

«Варто мислити» — як одна з поетичних збірок Параски Го­рицвіт, називається виставка її творів у Музеї Михайла Грушевського на Паньківській, 9. Кияни вперше завдяки старанням криворівненських музеїв Франка та Грушевського і парафії Різдва Пресвятої Богородиці, можуть ознайомитися з картинами й іконами, рукописними книжками народної письменниці–мислительки.

Директор Музею Михайла Грушевського Світлана Пань­кова розповіла, як виник задум виставки. Минулого літа вона розшукала три листи про повінь 1927 року на Гуцульщині від тодішнього пароха Криворівні Олекси Волянського до Михайла Грушевського. І вирушила з археографом Ігорем Гиричем до Криворівні, зокрема, щоб показати ті листи тамтешнім інтелектуалам. Тим часом у Карпатах знову почалася повінь! Вода все прибувала, ось уже знищені дороги і мости. Утім на четвертий день уже світило сонце, і отець Іван повів прибульців... у музей Параски Плитки–Горицвіт. Пані Світлана, побачивши той творчий скарб, відразу ж запропонувала зробити виставку у своєму музеї. Каже, якби Грушевський застав Параску Горицвіт, його дуже зацікавили б її твори. Адже він збирав колекцію народного мистецтва.

Але яким міг би бути головний образ експозиції? «Оксана Зеленчук–Рибарук, дружина отця Івана, кинула фразу: Параска завжди говорила, що для неї книги були як діти. І я відразу уявила голов­ний мотив експозиції. Кажу: «Оксано, а у вас є колиска?» Каже, є, моя колиска. Отже, ми веземо колиску і в неї кладемо Парасчиних «дітей», — розповідає Світлана Панькова. — До того ж, її подруга, що також відбула молодість у концтаборі–комуні, Теодозія Плитка знаходить запис Параски: «Чи загляне хто в мою колисочку, чи побачить хто там мої твори?» Сьогодні ми даємо нагоду нашим відвідувачам заглянути в ту колисочку й доторкнутися до її діток».

У виставковому залі, над колискою — Парасчина картина–екслібрис, де вона схиляється над своїми рукописними книгами в колисці, а нагорі — дві книжки. У колисці лежить книга «Варто мислити». А дві книжки вже виплигнули з колиски, бо видані друком (коштом Галини Хоткевич, Івана Шатрука, Андрія Жука). Лише дві книги з сотень. В експозиції є журнал «Родовід», де розповідається про народних українських митців — Катерину Білокур, Марію Примаченко — там є нарис і про Параску Горицвіт. Одосія Плитка–Сорохан каже, що, побачивши журнал, летіла як на крилах до Парасочки. А вона взяла, пригорнула його до себе, зраділа, мабуть, що «її діти таки прийдуть до людей».

З ЖИТТЄПИСУ ПАРАСКИ ГОРИЦВІТ

Народилася Параска Плитка 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано–Франківщині, невдовзі з батьками перебралася до Криворівні. ЇЇ батько Стефан був знаменитим ковалем, знав кілька европейських мов. Мати Анна ткала й вишивала. Параска закінчила лише чотири класи, утім, завдяки батькові знала іноземні мови. Коли почалася війна, працювала перекладачем у сільській канцелярії. Знаючи з книжок про високу німецьку культуру, захотіла навчатися в університеті і помандрувала до Німеччини. Однак ставлення як до людини «другого сорту» розвіяло ілюзії дівчини: їй довелося попрацювати служницею. Параска повернулася додому з окресленою ідентичністю і стала зв’язковою УПА (псевдонім — Ластівка), носила повстанцям у ліс їжу й теплі речі. 17–річну дівчину арештували червоні, 1945—54 роки відбула в комуністичному концтаборі. Після повернення до Криворівні садила ліс і була художником у лісництві. Усамітнилася у своїй хаті, творила й молилася. Прожила 71 рік. Відійшла до вічності 16 квітня 1998 року, у Страсний четвер. Похована в Криворівні.

моє відкриття Параски Плитки-Горицвіт. Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли... У нас нема зерна неправди за собою... Т.Шевченко. У селі Кріворівня у присілку Гришпарівка біля хати Василини Харук стоїть хатиночка, манюня, старенька та низенька. І здається, наче вийде й сяде на лавочці попід хатою, щоб намилуватися своїми любими горами Параска Плитка-Горицвіт. Та не вийде і не присяде. Забрав Боженька свою дитинку Параску у 1998 році на Великдень. Не встигла вона тоді й розговітися… а в суботу великодню вже й поховали. Лишилися після Параски її діточки – книги. Декілька десятків великих, зо п’ять кілограмів кожна, а менших і зовсім манесеньких – то й не злічити. А по зошитах, та по папірцях, та по кардонках – уся ії манюнечка, майже лялькова хата повна накладена. Тяжке життє, у бідноті страшній, глухе, розкидане у глибині карпатських гір село, сталінські табори та знов нужда. Батьки працювали багато, тато, коваль, багацько майстрував, знав всю гуцульську ремісницьку справу, сам робив все до хати й у хаті. У нужді та строгості, у праці й щирій вірі зростала Парасочка з сестрою Васютою. Про своє дитинство багато й з любов’ю написала вона у своїй книжечці «Мила книжечка… З наймолодших років моїх» (записана у 1969 році, надрукована у 2005 році). Потім був Сибір, табори… Була скибочка хлібця і склянка води на добу, а як хтось штовхне чи підіб’є та розточить хлібця у багнюку – то й того не було. Вижити хлібом там було не можливо. Ті, що намагалися вижити хлібом єдиним, померли перші. Вижили ті, хто мав віру і дух та сенс творчості. Саме «лагерна» творчість є безперечним проявом людських можливостей. Не дай Боже нікому з нас перевіряти то на собі. Але взірець тих людей хай лишиться пам’ятником людським можливостям, терпінню, та натхненній життєвій силі. Про клаптик паперу було й годі мріяти. Але не писати, не малювати, не творити – то було не можливо. І Параска писала і малювала, у голові. Бо потреба у Творчості була більше потреби у їжі, у теплі, у відпочинку, у диханні. Саме так, у Творчості, з великої літери. Так Параска завжди з великої літери писала це слово. Бо пізнала цінність того слова, і цінність того життєдайного сенсу, що стоїть за словом Творчість. Яке то щастя було повернутися з Сибіру до рідненьких Карпат, вижити у пеклі, не надбати злості, зберегти душу… Яке то було щастя Творити – писати, малювати, витинати, віршувати, вишивати, писати образи та молитви. Таке щастя, що більшого й годі шукати! Мій ти світе Творчий! Я люблю твою чистоту думки, слова і всього, що входить у твій диво-сад, у розквіті, і в залистені тих дум, що народжують в моєму серці Поетичний Мирний взліт Тож не сльозуймо, Творча година даровита... бо чи зможемо вистояти до визначности в непохиті... з таким обезнадіянім узасльозінні? не сльозуймо Творча Музо! Так як приналежить перописам! Жити у батьківській хаті з сім’єю Васюти не склалося. У присілку Гришпарівка на самісінькій горі під лісом у старій занедбаній кузні Параска сама, як могла, облаштувала собі хату. Батько, вже бачучи, що й виходу іншого нема,і що та хата, як запорука вільної творчості потрібна тій дитині, зглянувся та домайстрував хатину. Сама вже Параска обмазала хатину, прикрасила, чим могла. І коли їй вже здалося, що любо, по душі її вийшла хатинка – лягла тай заснула. Бо камінь з пліч скинула, бо отримала розраду й нагороду за терпіння і чисту душу, бо кінець прийшов її мукам-стражданням. І спала вона тоді як за всі роки поневолення та рабства, блукання по світах. Бо була вже в Своїй хаті, малій та убогій, але Своїй. І грошей не було ані копієчки, ні одежинки, ні хлібця, але була вона Дома, Вільна. Спала вона тоді три доби. Прокинулася тільки від шуму знадвору, де стояло багацько людей, і міліція і батько, бо зчинили сусіди ґвалт, що Параска закрилася і вже три дні ні шороху з тієї хатини не було. Тай думали, що вже не жива, що руки на себе наклала. А відперла двері, тай не зрозуміє що се, і не має тями що три дні спала. Іна Шипілова Далі буде... Мне нравится3 26 фев 2010 в 13:20|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Іна Шипілова: моє відкриття Параски Плитки-Горицвіт. частина 2 Сльози кривди і зітхання, - це людські недуги. В невольничності їх вдовіль, Від скоруг - скоруги! Проплакали, проболіли, І в рідненькій хаті! У безправ’ю не рік, не два… Й хто міг рятувати? Рятували... з рук у рукє... На одне хвиління... У безправ'ї працюй рабськє, Й наберайсь терпіння! Боже Добрий-Справедливий, Учєти людські стражди! І вибіли душі на Мир, Й усподоби Божі! Бо туземні гнівосії Народ осквернили. І з тим - разом Світ окрасний, Як-бо зневажнили? Та Божа людина проживе і на лісових ягодах, і рослинок позбирує на чай, і з гірського потічка живої водиці нап’ється. Та як їй хтілося фарбів, олівців та паперу надбати! Бо без їжі Параска могла вижити, а без змоги творити – не змогла. Пішла робити. Та й то б нічого, аби не за 27 кілометрів щодня на роботу через гори ходити. Та й ходила. Ходячи на ту роботу, спілкуючись з людьми, побачила Параска фотографії, фотоапарат, стала допитуватися що та до чого. Й на усе, що заробила, купила фотоапарата та приладдя для прояву плівок. Ото вже радість була! А то подумати: 27 кілометрів, не по дорогі – по горам, відробити, та й вертати треба. І на малювання, віршування часу лишалося так мало, щоб вмістити все те, що народжувалося й вистигало у думках. Так собі Парасочка й вирішила: на фотоапарат вона відробила, а то скільки їй треба, кілька крихт хліба, та чи не прогодується вона в рідних горах, коли вижила у голоді й холоді на чужині. А вже часу для Творчості буде вдосталь. «Виклала ватру, підігріла чаю власної суміші, як ліків: липи цвіт, глоду цвіт, кропива–нежалючка, шипшина, м’ята–аромат. І знову ж, сухариком апетитно повечеряла, — описала Параска у своєму щоденнику один зі своїх звичних вечорів. — Слава Богу, подумала, що Він у своїх чотирьох стінах без докору й непогоди, і водиченька накормила... І я кличу в цей вечір щиро і боговдячно: дякую Тобі, наш Живодавче, Отче людинолюбний, многопрощаючий, що даєш у душу і серце моє покорму одухотворену, і я заспокоююсь і на малому, як і на великому, достатку...» Так і полишила Парасочка тую роботу. Ходила людям допомагати, де покосить, де попасе, де прополе – тай дадуть хто хлібця, а хто й пиріжка, а хто й солонинки. А хто й дасть і списаного з одного боку папірця, чи клаптик зношеної тканини – ото вже Параска радіє! Скибочку хлібця з’їсть, решту засушить, не кожен же день стільки заробиш. Сяде попід хату – і де око не гляне – всюди гори, по них ліси й полонини, десь маржина пасеться, пастухи ватру курять, ґазди сіно косять. Та так вже її то любо та файно, так вже серденьку радісно від тої краси незбагненної, що руки самі на клаптику дрантячка квіточки вишивають. А вже й вершечки линуть! Записує їх Парасочка на списаному з одного боку папірчику, кожну літерку виписує, і так вже рівнесенька та гарнесенько! О, як любо в світі жити - при творчій годині! У тім щастя і окраса - пишущій людині! Іна Шипілова Далі буде... Мне нравится2 26 фев 2010 в 13:20|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Іна Шипілова: моє відкриття Параски Плитки-Горицвіт. частина 3 А то ще й сусідів просить: будете щось викидати, чи баночку, чи зошит, чи матерію, чи корочку – то мені віддайте. Те, що люди викидали, Параска віднаходила теє як скарб. Оно підібрала дивину – коробочку з-під папірос, та ще новинка! Обклеїла її витинанками, підмалювала – тай складала у таку файну коробочку віршечки і мальовочки, що виписувала на маленьких клаптиках. І жодного клаптика навіть найменшого не викине, гарненько розмалює і вершів запишить. Так і назбирається книжечок, що одна чи дві на долоні вміщуються. Гарнюні! Та акуратненькі, жодного виправлення нема чи помарок, ніде не затерто, ні підтерто, ніякої плямки. І не стільки з бідності все то підбирала Параска, бачила вона у кожній клаптиночці скарб для творчості. Бо мала у розумі, як перетворити се на красу, бо бачила зміст і цінність. Той же папірець був деревом, як оті окрасні дерева що надихають іі своєю красою, пам’ятає той папірець як вільно і велично бути деревом, та чи можна його викинути, порвати чи спалити? А ще пам’ятала Параска, яку б ціну мав для неї той папірець у таборі. Вона навчилась цінувати, бачити справжню вартість речей. Так вже й завелося, хто йде до райцентру чи школярів до навчання збирає, то візьмуть у подарунок до Парасочки чи олівця, чи зошита, чи ниток. Із навчання що лишиться: чи списана кардонка, чи листи, віднесуть у хатину на горі. А Параска вже радіє і сміється, і в долоні плескає. Ото вже порадували, ото вже вгодили. І вона намалює, чи то вишиє, чи вершечка запишить і малюночками прикрасить – і подарує. Та так гарно і влучно, що саме тій людині по душі буде. То й гарно було повісити в хаті Парасчин малюночок. До кращого завтра З тобою узазорена, узамріяна, і казковими колисницями узаколесана, Ніченько, помічнице моя! Як я ще не хочу прощатися! Адже ти моя снага Творча! І мені так взлетно У Твоєму просторі-безгранности! О, мирносте дум моїх - годино вечерова, повторися ще і ще такою одухотворяючою мироточною замрією... Нехай - що і завтра? Мне нравится1 26 фев 2010 в 13:20|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Іна Шипілова: моє відкриття Параски Плитки-Горицвіт. частина 4 Знаю добре, що увійдеш у мою хатину Музо-зоре... і заглянеш до серця в глибину І я тобі віддячуся - думами-віршами, Я їх буду сотворяти днями і ночами. А то вже й стала образи писати, сцени малювати зі Святого Письма, і молитви складала сповнені такого дивовижного натхнення і найчистішої, найсвітлішої любові до Бога, тай про Божих людей писала. Словами тієї краси, чистоти, мудрості та величі – не передати! А дивишся – і сльози навертаються. То є диво, як у простому малюнку, у простих віршечках, що пише проста гуцулка з чотирма класами освіти, на самісінькій горі, на яку ще видертися треба, у заглибленому серед гір далекому селі, стільки глибокого змісту, стільки мудрості, стільки правди і стільки краси. І досі її образи прикрашають церкву Різдва Пресвятої Богородиці, що будувалася ще у 1712 році, у селі Криворівня. Та й піклуванням її священика отця Івана ще живе у народі пам'ять про майстриню, філософа Параску Плитку-Горицвіт, ще живе та вічна мудрість, висока духовність, провідницею якої у наш світ була Параска. Як же ж любила вона діточок своїх. Діточками своїми вона називала книги свої. Коли вже життя легше стало, і папір цілий чистий у неї з’явився, написані праці збирала в книжечки. Писала охайненько, розмальовувала кожну сторінку, номер на сторінках проставляла. А потім зміст додасть і обкладинку додасть і у книгу склеїть. А клей у неї був зварений із крохмалю, стояв у прикрашеній витинанками баночці. Склеїть, обкладинку приладить і така ладна книжечка виходить, і охайна, чистенька, що й любо подивиться! Радіє Параска кожній книжечці, випестує її, що й не кожна мати пестить так своє дитя. Казала: ось вже в мене дитинка з’явилася, ото мені радість буде! Закінчить книгу – то до витинанки. Казала, що то їй вже як відпочинок після напруженої творчої праці. А витинанки! Їх сотні або тисячі - чи хто рахував? І вже в хаті з того, що було мало лишилося, вони і по музеях, і по школах, вона й багацько дарувала. І поміж тих витинанок жодна не повторюється! Всі різні! Всі охайно приклеєні до картонки (а теж з одного боку скреслені студентами). Не віриться з якої тряпчини робила вона холости для картин. То зі старої наволочки, то із бракованої розкресленої під крій будівельних рукавиць і замащеної чимось полотнини. А виходять образи неймовірної краси і витонченості, картини з побутового життя, захопливо красиві та величні гори. Чи часто народжуються на Землі да Вінчі, Сковороди, Шевченки, Геродоти, Достоєвські, люди здатні бути збирачами і провідниками мудрості, краси і добра, щоб так нехтувати їх здобутками, щоб так легковажно забувати? І якщо у кожному з нас є іскра Божа, то такі люди як Параска Плитка-Горицвіт – суцільне полум’я сили Божої.

Життя і творчість Параски Плитки-Горицвіт Автор: Рибарук Оксана молодший науковий співробітник Філії „Гуцульщина” НДІУ (Верховина) «Замість того, щоб намагатися в жорстоких суперечках домогтися визнання своїх ідей, я вирішив зробити своє життя своїм аргументом. Я відстоюватиму те, у що вірю, в термінах життя, яким я живу, і тим, що я роблю. Замість того, щоб проголошувати свою віру в існування Бога всередині нас, я спробую зробити так, щоб саме моє життя і моя робота говорили про те, у що я вірю». Альберт Швейцер Українознавчі дослідження життя і творчості видатних українців в Україні й світі є вкрай актуальним науковим завданням. У цьому контексті дослідження життєвого і творчого шляху видатних постатей Гуцульського регіону України також представляє особливий інтерес. Визначальною основою регіональної самобутності Гуцульщини є її талановиті люди – живі носії і творці автентичної української народної культури і мистецтва. Однією з таких самобутніх особистостей у духовній культурі Гуцульщини й України є талановита гуцулка Параска Плитка-Горицвіт із славного села Криворівня на Івано-Франківщині. Доля цієї видатної майстрині слова і пензля – це відображення складної долі всього українського народу. В науковій концепції українознавства академік П.Кононенко наголошує на необхідності в українознавчому дослідженні людини враховувати двоєдину сутність особистості: індивідуальну і загальнолюдську: «…ядром українознавства (як і японо-, британіє-, росієзнавства) є людинознавство, – людинознавство є чи не найскладнішою, найтаємничішою системою, в якій важливу роль відіграють і потребують знань: біологічна природа; фізична структура; родові чинники; соціальна зумовленість світосприйняття і життєвої позиції; традиції; культура; життєва воля; психіка» [1, 41]. Писати про Параску Плитку-Горицвіт, бути біографом цієї багатогранно обдарованої особистості досить складно. Кожен життєпис – це цілісний образ людської долі. Коли трави викошені, вся їхня краса, весь цвіт, усе багатство кольору і запаху послушно складено в сіно, тоді в надвечірній втомі, в прохолоді блаженного спокою – голосно, дзвінко, навперебій починають співати коники-стрибунці, цвіркуни чужої долі, чужого росту, чужих медозборів, чужого болю. «Якщо цей спів після мого життя ви називаєте славою, то мені вона не потрібна...», – сказала би Парасочка Плитка-Горицвіт з Криворівні. Але ми, Парасочко, ті, що будемо турбувати вашу пам'ять, письменники, журналісти, критики, вчені, ваші духовні друзі, ваші ненаситні студенти, ми просто цвіркуни – така наша природа, наш своєрідний голос совісті, що диктуватиме нам ці статті, нариси, роздуми... Одна душа колись розмовляла із садом: «Усі приходять у час твоїх цвітінь, а я прийшла у день твойого смутку...». Одна душа, яка, як мені здається, має моральне право свідчити про вашу долю, – Теодозія Андріївна Сорохан. Але вона гірко зітхає, дивлячись на ваше опустіле гніздечко: «Так жалію, – каже, – півсвіту отією стежкою пройшло до її хати, гуділи всі, як бджоли, над Параскою, а зробити так нічого і не вдалося, хоч би малесеньку дитячу книжку видрукувати для її вдоволення». Мне нравится3 26 фев 2010 в 13:21|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Життя і творчість Параски Плитки-Горицвіт Автор: Рибарук Оксана. ПРОДОЛЖЕНИЕ У тихій, обставленій образами кімнаті є велика дерев'яна шафа, куди Парасочка вискладала усі свої книги, маленькі записнички, середнього формату товсті рукописи і 18 добірних томів, які вона ще називала «мої діти». Шафа з книжками нагадує вулик, куди трудівниця-бджілонька, забуваючи про харчі й веселощі, з раннього досвітку, вдень і вночі носила свій дивний мед із своєї дивної, завжди квітучої ниви. «Не в'ялися, поетичний вінче...», – написала собі за життя на хресті, а до всіх, хто прийшов попрощатися з нею в ту передвеликодню суботу, говорили її останні слова, вималювані на покривалі: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». Скільки їх, ненавидящих і обидящих, зустріла вона ще дівчинкою на дорогах у Німеччину, на казахстанських степових шляхах. А тут, на батьківщині, – чи не найбільше. А коли вже все звершилось, і вмістилище дивного духу безборонне лежало під образами, – хто найнижче схилився над вами?.. Тільки два Ангели – один з пером, а другий – з пензлем. Багато чого не зрозуміти нам в її непередбачуваній поведінці, в її своєрідній філософії, в її світі – о! – це тайна юродства!.. Мати вдосталь хліба – і не їсти, мати вроду – і не просити в Бога щастя-долі жіночої, мати знання, гнучкий розум, дар слова – і не мудрувати. Хіба збагнеш? Добрі люди проповідують Христа, але рідко знайдуться такі сміливі, щоб не словом, не ділом навіть, а життям своїм свідчити про любов, терпіння, світло, чистоту... Не говорити про те, що краса врятує світ, а одного разу врятувати три берізки, вимінявши за них свій власний город, не переконувати про любов до ближнього, а в кожну хату рідного села подарувати іконку, календар чи дітям малюнок... Не українити в усі дзвони, а тримати в хаті радіо, висліджуючи кожну новину, жити не в Україні, а з Україною. За всі 15 років нашого знайомства – жодного слова повчальним тоном, а навчила більше, ніж усі, хто навчав. Увесь цей незбагненний, напрацьований її власними стражданнями і радостями синтез розуму, серця і глибокої віри привертав до себе людей, кому небайдуже було мудре поетичне, по-дитячому відкрите, по-народному щире і по-Парасчиному не таке, як у всіх, слово. «Упокой, Господи, рабу Божу Параску Степанівну Плитку-Горицвіт 1926-___. з Землі взяті...» – напис на хресті, який вона зробила собі ще за життя. І хрест. І напис. Мне нравится2 26 фев 2010 в 13:21|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Життя і творчість Параски Плитки-Горицвіт Автор: Рибарук Оксана. ПРОДОЛЖЕНИЕ Гуцульський письменник-дослідник рідного краю Петро Шекерик-Доників у кінці свого роману «Дідо Иванчік» звертає увагу на життєво важливу потребу діда Ивана в передачі молодому поколінню власних духовних напрацювань: «Мижи новим, молодим поколінєм из свойов старовітчєнов в серци, вірний їй аж до смерти, помали на самоті занипав. Потух, єк ватра в спаленій перегореній короді дерева. Ни стало на світі й діда Иванчіка. Й він минувси так, єк все на ціи світі минаєтси: Питаютси усі люде, Де Иванчік дівси? Йиму в Річці на цвинтари Грыб зазеленівси» [2, 475]. А до Параски Плитки-Горицвіт приходили сотні дослідників, студентів і учнів, але найближчою була сусідка Одосія....То було так давно. Старша подруга Параски, Теодозія Андріївна Сорохан, Одосія, що няньчила, бавила її з двох рочків, доглядала за нею, оберігала, розуміла, дружила (і так залишалося до Парасчиної смерті), розділила, як і Параска, невольничу долю, лиш далі – на Колимі. Вона згадує: «Досить було дати малій Парасочці якусь книжку або журнал – і вже не треба було за нею глядіти: дворічна дівчинка уважно розглядала журнали, перегортала сторінки, любувалася ними, як другі діти любуються цяцьками-забавками. Відтак взялася перемальовувати ілюстрації і теж складала свої папірці так рівненько... То був журнал «Місіонар», який приносила моя мама від священика Олекси Волянського, бо прислуговувала в нього. Це була рожевенька книжечка, яку маленька Параска назвала «челвона читка» – «червона читанка». Як тільки я з'являлася на порозі, мене зустрічала ця вічна вимога: «дай челвону читку!». Діти не вміють просити про те, чим вони захоплюються, вони цього вимагають. Я думала, що все розпочалося там, у Казахстані, в неволі. А воно, виявляється, тут, у Криворівні, у батьковій хаті, на лавиці, в довгій зрібній сорочині, з журнальчиком на колінах. А може, й не тут, а ще глибше, іще вище, іще далі? Моє знайомство з Параскою розпочалося тоді, як я, бабина внучка із села Зелене, залишилася в Криворівні з батьками, бо, як і для всіх тоді шестилітніх діток, мусила і для мене розпочатися «Грицева шкільна наука». Я дуже боляче переживала розлуку зі своєю бабцею Ганною, яка мене ростила з пелюшок і до якої я звикла, як до сонечка на небі. Тато сказав, що тут, у Криворівні, в мене теж буде бабуся. Так я познайомилася з Параскою Плиткою-Горицвіт. У нульовому класі. Я й далі почуваю себе перед нею в нульовому класі. Я дитячим розумом стараюся осягнути загадку її Долі, нульові мої труди і пошуки супроти цього життя, покладеного на олтар любові до рідного краю, на олтар самопожертви. Почувати себе потрібною – так називалося наше щастя. Ми читали вірші: я – Парасці, Параска – мені. Я не вірю, що те, що вона роздарувала всім, вони так тихо ковтнули і так натхненно забули. Я приносила Парасці листи, їх було завжди більше десяти. В її «Книзі відгуків» – записи стількох відомих і шанованих нині людей! Ми звикли дивитися на митця як на щось цікаве, екзотичне, щось таке, що не вкладається в межі звичного, в межі наших понять та уявлень, а то й межі здорового глузду! Але чи здорового? Мне нравится 26 фев 2010 в 13:22|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Життя і творчість Параски Плитки-Горицвіт Автор: Рибарук Оксана. ПРОДОЛЖЕНИЕ Молодість Параски Плитки-Горицвіт вилизали війна і неправда (1944 – 1954), «бо час війни – «брудної слави» – усіх частує однаково» (П.С.П.-Горицвіт). Зрілі роки минули у «творчій окрасі». Повернувшись до рідного гнізда, вона, за допомогою батька Степана, побудувала власну хатину і зажила життям сільської праведниці. Всю свою велику любов до Гуцульщини і весь свій талант від Бога використала на писання книг та малювання картин про рідний край. Не надіючись на видавництва, сама стала видавцем своїх робіт. Прозові й поетичні твори власноруч переплітала в окремі книги, а малюнки – в художні альбоми, тому книги і альбоми мають добротне виконання. Письменницький і поетичний доробок Параски Плитки-Горицвіт складається з 18 книг, обсягом понад 500 сторінок кожна, що об'єднані під загальною назвою «Подарунок рідному краю». Після здобуття Україною незалежності твори авторки з'явилися в журналах «Дзвін», «Гуцульщина», у газетах «Голос України», «Зірка», «Верховинські вісті», часописі «Лоза виноградна». Але ті публікації були таким мізером порівняно з тим, що написано і намальовано нею! Про життя і творчість Параски Плитки-Горицвіт написано також в українознавчому довіднику «Верховинщина» [5, 246–247], у книзі «Хто є хто на Івано-Франківщині» [6, 147–148], в журналі «Українська культура» [7, 48–49] та інших виданнях. За словами мистецтвознавця Юрія Ямаша, картини Параски Горицвіт виконані в стилі народного примітиву, в них знання життя переважає над знанням законів мистецтва. Художній доробок народної майстрині досить вагомий. Це портрети видатних людей, окремі серії малюнків, присвячені Тарасові Шевченку (подарувала музею в Каневі), Іванові Франку – для Параски Плитки-Горицвіт життя і творча праця Івана Франка в Криворівні значила дуже багато (твори його подарувала музею в Криворівні) – та Лесі Українці. А ще ікони... А ще – гори, найкращі куточки Криворівні в усі пори року, досвітні і призахідні... Серед великої кількості живописних картин привертає увагу цикл «Доля гуцулки». Сюжети – з життя Параски. Цикл має і автобіографічний зміст та відображає весь «космос» життя жінки-горянки. Про творчість талановитої криворівнянки писали Володимир Качкан, Микола Ільницький, Калина Ватаманюк, Юрій Ямаш, Іван Зеленчук. Українська студія хронікально-документальних фільмів зняла 30-хвилинну стрічку – «Світ Параски Плитки-Горицвіт» – про неї як про народного філософа (автори: Олександр Коваль і Павло Фаренюк). Це було ще за життя. А тепер усе замовкло. Невже «все звершилось»? Написавши таку велику кількість книг і намалювавши більше шести сотень живописних картин, авторка заплатила за це частиною свого власного здоров'я. Останніми роками вона почала втрачати зір та, незважаючи на життєві труднощі, продовжувала писати, вся сповнена цікавих творчих задумів. Філія «Гуцульщина» НДІУ, вітаючи Параску Степанівну із 70-літтям, запропонувала присвоїти їй почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України». «Таке рішення було б актом справедливості стосовно цієї унікальної особистості, яка зробила вагомий внесок у збереження і розвиток народної культури і мистецтва Гуцульщини», – писав у статті «Доля гуцулки-праведниці» Іван Зеленчук, науковий співробітник Філії «Гуцульщина» НДІУ....Як тішилася Параска тій серпневій Незалежності! Бо на собі пізнала весь біль і поневіряння. А що тепер? Ми маємо знайти в собі сили вклонитися цій людині, її світлій пам'яті. Мне нравится1 26 фев 2010 в 13:22|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Життя і творчість Параски Плитки-Горицвіт Автор: Рибарук Оксана. ПРОДОЛЖЕНИЕ Ніби про неї написані поетичні рядки: Бачили ви, як велике багаття Кида вогонь аж до хмар? «Божая іскра» – то тяжке прокляття, Дикий і лютий пожар. Вогнища того не може людина Ні запалить, ні загасить, В кого ж запала хоч іскра єдина – Вік її буде носить (Леся Українка). Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану В барильєфах печалі уже їм спинилась мить А підмайстри іще не зробились майстрами А робота не жде, її треба робить. І приходять якісь безпардонні пронози, Потираючи руки беруться за все Поки геній стоїть, утираючи сльози Метушлива бездарність отари свої пасе. Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти Сьоме небо своє пригинає собі суєта При майстрах якось легше. Вони – як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота (Л. Костенко). Сімдесят один рік тримала небо над Криворівнею Параска Плитка-Горицвіт. І залишила нам заповіт: зробити в її хатинці музей. Відомий краєзнавець Ігор Пелипейко, аналізуючи епічний твір про Гуцульщину Станіслава Вінценза «На високій полонині», звертає увагу на захоплення письменника-дослідника життєвою мудрістю гуцулів, що не мали можливості вчитися з книг, а вчилися з природи, у людей: «Хоч на весь край лише двоє газдів уміють читати, ніхто не вміє писати, але на кожному кроці – мудреці, філософи» [3, 21]. Багато думаючи, багато читаючи і багато пишучи, Параска Плитка-Горицвіт була народним мудрецем і філософом Гуцульщини.

Статті

Український Тиждень / Філософ із фломастерами Проста гуцулка повторила духовний шлях Григорія Сковороди Либонь, у кожному українському селі можна знайти людину, своїм життям не схожу на інших, котра не вписується в канон традиційної сільської громади. Це може бути народний умілець, який не заробляє на своєму таланті, поет, який пише наївні вірші замість того, щоб із ранку до ночі клопотатися по господарству, філософ, який постійно ставить незручні запитання й пише у шкільних зошитах книгу про ідеальне суспільство. В селах їх називають по-різному, здебільшого зневажливо. Це потім деякі з них стають відомі на всю Україну, як Марія Приймаченко чи Катерина Білокур. Параску Плитку-Горицвіт можна назвати їхньою посестрою. Й таланом, і талантом. ТАБІРНА ОСВІТА Народилася Параска Плитка (пізніше вона взяла собі мистецький псевдонім – Горицвіт) 1 березня 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї Штефана Плитки. ЇЇ батько був знаменитим ковалем на весь косівський край, окрім того – людиною освіченою, багато читав, знав мови. Мати – Анна – талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася у Криворівню. Параска встигла закінчити тільки чотири класи (через багато років вона згадувала, що на запитання слідчих «Образованіє?» з гірким дотепом репресованої людини відповідала – «Лаґєрноє»). Завдяки батькові дівчина знала мови, зокрема, німецьку, й коли почалася Друга світова війна, працювала перекладачем у сільській канцелярії. А в 1943 році наївно вирішила самотужки добиратися в Німеччину, щоб вступити до університету. Її університетами виявилася робота служницею в німецькій родині, де Параска зазнала принижень як особа «другосортної» слов’янської крові. Вочевидь, не той був час для знайомства з великою німецькою культурою. Розчарована Параска повертається у Криворівню й пристає до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носить повстанцям у ліс їжу й теплі речі. Потім – арешт. «Па малалєтству» Параска уникає розстрілу, їй дають 10 років таборів. МИЛОСЕРДЯ В ЗАКРИВАВЛЕНІЙ ШИНЕЛІ Взимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють у Сибір. «Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних», – згадувала Параска Степанівна. В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному госпіталі. Дивом обійшлося без ампутації, але майже п'ять років пересувалася на милицях. Ноги їй врятував грузинський лікар, про якого з вдячністю згадувала все життя. З 1947 року відбувала строк у спецтаборі в Спаську (Казахстан). Пізніше, після звільнення, Параска Степанівна уникала розмов про табірне життя, і справа була не лише у власному травматичному досвіді – вважала, що ці розповіді нічого, окрім зневіри, болю та ненависті, не можуть викликати в слухачів. Вона підкреслювала, що тільки любов і милосердя людей, лікарів і засуджених, яких зустріла в ув’язненні, допомогли їй вижити. Ще в таборі Параска Плитка дала собі обітницю – якщо залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі. Мне нравится 26 фев 2010 в 13:38|Это спам|Ответить

Инна Шипилова продолжение БЕЗ КОХАННЯ Після повернення до рідного села Параска Плитка спочатку активно включається в життя громади: бере участь у толоках, працює художником у лісгоспі, організовує хор, записує народні пісні, разом із односельцями відновлює обряд Коляди, фотографує і починає писати й малювати. Батьки сподівалися, що дівчина знайде собі пару. Однак особисте життя Параски мало свою драматичну історію. Ще в таборах вона листувалася з іншим ув’язненим, нібито, грузинським художником, ім’я якого так і залишилось невідомим. Шляхи їх на численних пересилках загубилися, та Параска встигла переслати додому його адресу. Батьки, по-своєму бажаючи щастя своїй дитині, знищили цього листа. Дізнавшись про це, Параска спочатку тривалий час не могла пробачити такого вчинку. Навіть наполягла побудувати їй невеличку хату, щоб жити окремо. І на все життя залишається самотньою. Так вона стає Плиткою-Горицвіт. Поступово віддаляється і від суспільного життя для сповнення даної нею колись обітниці – славити Мир Божий. Спосіб її життя з того часу можна було б назвати улюбленим Парасчиним словом – «захованість». ГУЦУЛЬСЬКА ЙОГА Для односельців її життя було незрозумілим. Не мала городу, бо віддала свою землю взамін за те, щоб не зрубали двох «її» беріз на пагорбі біля хати, не тримала худоби. Жила переважно з того, що приносили люди. Проте, коли працювала, могла не пустити на поріг навіть священика – потребувала цілковитої зосередженості, під час роботи завжди дотримувалася суворого посту. Таких людей називають «черниця в миру». Це послух Духові поза будь-якими посередниками, служіння Творчій Окрасі (ці поняття для мисткині були живі, вона завжди писала їх з великої літери). Її хатка на дві кімнати була схожа на барвисту вертепну скриньку: всюди книги, зошити (залишилися навіть записи з філософії йоги), папки з газетними вирізками, невеличка бібліотека, де було чимало книжок про Індію, культурою якої Параска Степанівна щиро захоплювалася, на столі – друкарська машинка, десь тулилося «поліграфічне» та фотообладнання, стіни суцільно завішені іконами, картинками, фотографіями, рушниками, серед однієї кімнати стояла наперед приготована труна, де теж зберігалися книги. Ікони художниця роздавала людям. В її господі завжди був чай з карпатських трав і сухарики, якими частувала гостей. Їх завжди було багато: етнографи, фольклористи, студенти, літератори. Їхали до неї з усієї України та навіть із-за кордону – за етнографічними матеріалами, бесідою, за піснями й текстами, обіцяли їх десь надрукувати (траплялися прикрі випадки, що тексти Параски Плитки-Горицвіт з’являлися у пресі під чужим ім’ям). Мне нравится 26 фев 2010 в 13:39|Это спам|Ответить

Инна Шипилова продолжение СВІТ ЛОВИВ ЇЇ, ТА НЕ ВПІЙМАВ За життя вона так і не дочекалася друкованого рядка. Доживала віку в страшній бідності, самотній немочі, майже втративши зір. На своєму погребовому покривалі Параска Плитка-Горицвіт ще за життя написала: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». Померла Параска на Страсному тижні. Після смерті Плитки-Горицвіт її книжки сім років зберігалися під лавою в хаті далеких родичів, багато з них попсувалося від вогкості. «Сповідаюся перед Тобою, Окрасо благосна, бо в Тобі пробуває Надприродна Вічність… І бачу в Тобі Благість Божу. Бачу в Тобі безсмертіє, якому клонюсь ісповідаючо. Прости мені, прости, Окрасносте землі за неуважність до Тебе... за велику зайнятість самою собою. Іменно тоді, коли треба було з Твоїх квітників росою поранковою уписати Благосну подяку, за те, що єсть Окраса Божа на Землі», – так писала Параска Плитка-Горицвіт у своїй книжечці верлібрів «Доки не пізно». Малюнки Параски Степанівни Плитки-Горицвіт можна подивитися в «Арт галереї». РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ Письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт складається з 46-ти великих рукописних книг обсягом десь по 500 сторінок кожна (це 23 тисячі сторінок!), об’єднаних під загальною назвою «Подарунок рідному краєві», а також близько сотні маленьких книжок, рукописних і друкованих на машинці. Серед них – низка духовно-філософських творів: «Молитва – дар Божий», «Помолімося за мир благости», «Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси-України», «Вінець Боголюбія». Це авторські неканонічні молитви, переспіви житій святих, духовні роздуми. Інший цикл творів – народний: «З народних повісток», «Співанке Гуцулсков говірков», книга-альбом «Доля гуцулки». Жінка, яка перетворила своє життя на мистецьку акцію, власноруч «самвидавала» рукописні – в єдиному екземплярі! – співанки, верлібри, казки та ліричну поезію («Варто мислити», «Поетичний дзвін», «Казематні поезії», «Доки ще не пізно», фантастико-пригодницький роман «Індійські заграви» тощо), щоденники. Не сподіваючись на публікації в радянській Україні, Плитка-Горицвіт робила свої книги власноруч. Писала тексти каліграфічними літерами на окремих аркушах паперу, кожен листок оздоблювала намальованими кольоровими олівцями та фломастерами орнаментами. Свої арт-буки прикрашала малюнками й іконами, потім зшивала аркуші, скріплювала їх меблевими цвяшками, а обкладинки виготовляла з паперу та полотна на клейстері. Пресом для готової книги слугували відра з водою. Ці фоліанти схожі на старовинні манускрипти – рукотворні книги, створені в добу комп’ютерів. Тексти наївні й мудрі водночас, як будь-яка творчість серцем, що не знає технологічних прийомів. І йдеться на цих мальованих фломастером сторінках, по суті, про одне – про Вдячність, оту чи не сковородинську «благодарность» Всевишньому за все, що посилається людині на її віку. Наталія Шевченко, «Український тиждень» Мне нравится 26 фев 2010 в 13:39|Это спам|Ответить

Инна Шипилова «Параска Плитка-Горицвіт - це символ Криворівні, Гуцульщини, де її добре знають. Але так мало знає про неї Україна, хоч ця людина написала сотню книг, які існують в одному примірнику: нею створені, від руки написані і власноруч надруковані, а також власноруч переплетені», - зазначила на відкритті директор музею Світлана Панькова. Директор Музею Івана Франка у Криворівні Ганна Луцюк уточнила, що великих рукописних фоліантів обсягом по 500 сторінок кожна Параска Плитка-Горицвіт написала близько 50-ти, а маленьких - близько тисячі, бо майже в кожній хаті в Криворівні є подарована нею книжечка. Як доповнив її парох села Криворівня протоієрей Іван Рибарук, письменниця не дочекалася за життя жодної друкованої книжки, хоч і мріяла про те. Вже нині, по її смерті, вдалося видати дві з них - «Милу книжечку» й «Народні перекази». «Вони вийшли першими, як вона того і очікувала», - сказав він. Отець Іван також підкреслив, що у невеличкому будиночку-майстерні, де жила Параска Степанівна, почали створювати музей, і цією справою мала б заопікуватися держава. Учасники відкриття, кожен у своєму слові, склали цікавий портрет Параски Плитки-Горицвіт, який показав, що виставка в Києві - то тільки маленька частка її творчості. А була ця жінка, яка пройшла поневіряння й заслання - 10 років таборів, надзвичайно обдарованою людиною. Крім того, що писала власні речі, ще й збирала легенди гуцульського краю, вміла грати на багатьох музичних інструментах, сама робила їх, гарно співала. Стала фотолітописцем села - знала увесь фотопроцес. Захоплювалась індійською філософією, серед написаних нею портретів є Махатма Ганді, писала листи до Індіри Ганді. «Вона справжній іконописець - народний богомаз, молитва сама звучить у душі, коли дивишся на її ікони», - зазначив, зокрема, директор Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк. Джерело: Ukrinform Мне нравится 26 фев 2010 в 13:39|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Жінка–Горицвіт Вона малювала Махатму Ганді, творила книги гуцульською говіркою й виховувала столичних дисидентів Ярослава МУЗИЧЕНКО Студентська мати «Ми знали Параску Горицвіт ще з 1960–х», — розповів на відкритті виставки директор київського Музею шістдесятників, колишній політв’язень Ми­кола Плахотнюк. Коли він із друзями приїхав до Львова, їм насамперед порадили побувати в Криворівні й зайти до Параски Плитки, в Івано–Франківську — також. До неї, мовляв, їде львів­ське і франківське студентство, і навіть київське. «Ми застали Параску в глиняній хатинці, нехарактерній для Гуцульщини, — згадує пан Микола. — Вона нас дуже привітно зустріла і зразу ж перейшла до діла: грала на різних музичних інструментах (здогадуюся, що робила їх власноруч). Потім співала й читала нам легенди гуцульського краю, які збирала й записувала, а також творила свої власні гуцульським діалектом. Ми сиділи з ранку до вечора, слухали Параску». Нині Музей шістдесятництва має куточок Параски Плитки. Вона писала Плахотнюкові листи по–гуцульськи, присилала фото в її ж виконанні. Вислала саморобну книжечку «Дівоче серце» — коломийки, писані її рукою. Сама їх оформила, намалювала обкладинку. «Параска була дуже сучасною, — додає режисер Сергій Марченко, якому в 1968 пощастило побувати в мисткині з гуртом студентів, разом із відомим нині етнографом Ростиславом Омеляшком. — Якби їй дав Бог дожити до сьогодні, вона, безсумнівно, користувалася б комп’ютером і принтером, інтернетом. Тоді ж мене здивувало, що вона знала фотопроцес — сама проявляла плівку, друкувала фото. Коли у неї ламався радіоприймач, вона прохала прислати ту чи іншу запчастину й сама його лагодила». Шістдесятники розуміли, що в Криворівні мешкає мислитель світового значення. Вона була захоплена визвольною боротьбою індійського народу, філософією миру національного індійського пророка Махатми Ганді, писала листи до його дочки Індіри. На її картинах є Шота Руставелі, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Оксана Петрусенко — ніби постаті з її внутрішнього світу. Серія «Доля гуцулки» розповідає про життя жінки у високих Карпатах. Мне нравится 26 фев 2010 в 13:40|Это спам|Ответить

Инна Шипилова пам’яті Параски Плитки-Горицвіт* http://forum.bukvoid.com.ua/index.php?s=adaebee6ad53... авторка Галина Манів лебідоньки-ключолетки візьміть мене на крилята понесіть мене високо понад гори понад хмари до Господньої господи де сади Його окрасні де немає ні недуги ані смутку ні зітхання але вічне життя там сокують зелен-трави там гілляє буйновіття лань приходить пити воду до потічка-пропливочка там казкують зорі квіти хвилі весело мелодять і немає ні недуги ані смутку ні зітхання але вічне життя лебідоньки-ключолетки візьміть мене на крилята… * у вірші використано слова з лексикону гуцульської майстрині, письменниці, художниці й філософа Параски Плитки-Горицвіт Мне нравится 26 фев 2010 в 13:40|Это спам|Ответить

Инна Шипилова 17.03.2009 16:38 У Києві триває виставка творів гуцульської мисткині Параски Плитки-Горицвіт В історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського у Києві відкрито виставку "Варто мислити...". На ній представлена творча спадщина самобутньої гуцульської письменниці, мисткині, філософа Параски Плитки-Горицвіт. Співорганізаторами виставки стали відділи Івано-Франківського краєзнавчого музею: Криворівнянський літературно - меморіальний музей Івана Франка та Музей Михайла Грушевського у селі Криворівня. Виставка експонуватиметься до 6 травня 2009 р. Про це ZAXID.NET повідомили у прес-службі Івано-Франківської ОДА. Параска Плитка-Горицвіт - символ гуцульського села. За життя жінка зазнала і поневірянь на чужині, працюючи служницею в німецькій родині, і сибірських таборів, куди її вислано за участь у національно - визвольному русі. Попри негаразди вона завжди підкреслювала, що тільки любов та милосердя допомогли їй вижити та творити у скрутні часи. Після повернення до рідного села Параска Плитка-Горицвіт виплескує любов до Гуцульщини у замальовках. Переусвідомлення, поважне ставлення до власної творчості сталося, коли мисткиня побачила репродукції робіт Марії Приймаченко та Катерини Білокур. Їй хотілося так само образно та яскраво зобразити свій рідний край. Картини авторки виконано у стилі народного примітиву, в них знання життя переважає над знанням законів мистецтва, її самобутній творчий доробок є досить вагомим: ікони, портрети видатних людей, серії малюнків, присвячені Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Лесі Українці. Привертає увагу альбом "Доля гуцулки". Сюжетом до цих малюнків послужило життя авторки. Вони мають автобіографічний зміст і відображають весь "космос" життя жінки-горянки. Письменницький доробок карпатського Гомера, як називають її земляки, складається з десятків рукописних книжок, об'єднаних загальною назвою "Подарунок рідному краєві". Не сподіваючись на видання, авторка сама стала видавцем своїх книг. Писала тексти каліграфічним почерком на окремих аркушах паперу, кожний із яких прикрашала орнаментами, малюнками та обов'язково, як у поважному виданні, портретом автора. Зшивала аркуші та скріплювала їх меблевими цвяхами. Оправи виготовляла з паперу та полотна на клейстері, пресом для готової книги слугували відра з водою. Тексти наївні та мудрі водночас. Ця творчість відлунює гармонією душі. Власні книги Параска називала дітьми. За життя Параска Плитка-Горицвіт не дочекалася виходу навіть окремих збірок, але її життєвий оптимізм і критичне ставлення до власної творчості спонукали до упорядкування 16 томів власних вибраних творів. Не дочекалася вона і персональної виставки мистецького доробку. Виставка у родинній оселі Грушевських є даниною нам'яті унікальному феномену з мальовничого села Криворівня на Прикарпатті. звідси www.zaxid.net/newsua/2009/3/17/163838/ Мне нравится 26 фев 2010 в 13:47|Это спам|Ответить

Инна Шипилова звідси http://pokyrys.livejournal.com/19517.html Євген Баран КРИВОРІВНЯ:картинки з натури В українському культурному просторі село Криворівня одне з найпомітніших і наймітичніших місць. Насамперед пов’язане з іменем Івана Франка, який з 1902 по 1914 роки щороку відпочивав у цьому верховинському селі. А вже після нього сюди приїжджали Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський. Останньому завдячуємо натхненним псаломом карпатським – повістю “Тіні забутих предків”. Сьогодні у Криворівні є музей Івана Франка, розташований у хаті Василя Якіб’юка, господаря, у якого зупинявся Франко. Відновлена хата-гражда, де Сергій Параджанов знімав свій фільм “Тіні забутих предків”. Віднедавна відновлена хата-музей Михайла Грушівського, щоправда не на історичному місці, а через дорогу, куток там і досі називається Грушівкою. Також вже декілька років діє літературно-меморіальний музей Параски Плитки-Горицвіт, унікальної перлини Карпатської, народної поетеси і мисткині (залишилася велика спадщина картин, малюнків, витинанок, рукописних творів), чия доля дуже подібна до долі Катерини Білокур. Склалося так, що влітку 1996 року я приходив зі своїми приятелями, Степаном і Любою Процюками, до Параски Плитки-Горицвіт. Це був непростий період у її житті, вона рідко ішла на спілкування з людьми, дуже часто не впускаючи їх до своєї маленької хатинки під горою. А для найбільш надокучливих на фіртці вивішувала табличку: “Постороннім вхід заборонено”. Нам пощастило, бо коли ми підходили до її хатини, вона стояла у фіртці, вглядаючись у пришельців, а потім несподівано усміхнулася і, звернувшись до Люби Процюкової, сказала: “Ади, дитино, я тебе знаю, ти вже в мене колись була”. І справді, Люба ще студенткою була на практиці і заходила до Параски, і та її впізнала через 10 літ. Ми з нею довго розмовляли. Вона показувала нам свої картини, малюнки, витинанки, а потім так загадково усміхнулася і сказала: “Зараз я вам покажу своїх дітей”. Ми здивовано переглянулися, адже знали, що Параска живе самотньою, не була заміжньою і не мала дітей. “Ади, ви так си дивуєте. Як і санітарка у лікарні, де я лежала. А мої діти, се мої книжечки”. Й почала заносити із сусідньої кімнати любовно оправлені саморобні книжки. Почерк у неї був каліграфічним, гарним, і читати ці книги можна як своєрідний мистецький виріб. Тут були співанки, вірші, приповідки, авторські афоризми... Ми переписали деякі з її творів, пообіцявши надрукувати і передати їй публікації. “Але не обманіт мене. І нічого не змінюйте у мові”, – поставила вимогу Параска. Вже нещодавно, на Івана Купала, перебуваючи у її родички 87-річної Теодозії Плитки (“Я з роду четверта, а Параска п’єта”), я дізнався, що Параска дуже боляче реагувала на неохайне ставлення до її творів: чи то хтось виправляв гуцульський діалект, чи хтось не повертав їй рукописа, чи хтось підписувався під її творами, – вона довго те пам’ятала і цабанила такому авантюрникови. “Дуже кусюча була, – казала Теодозія. – Вдалася у свого діда Андрія, бо тато Штефан був дуже добрий”. Мне нравится 26 фев 2010 в 13:48|Это спам|Ответить

Инна Шипилова звідси http://pokyrys.livejournal.com/19517.html Євген Баран КРИВОРІВНЯ:картинки з натури продовження А ще, за родинними переказами, Параска походила з роду Довбуша. Була у її пращура Гурія донька Юлія, яку собі вподобав гуцульський опришок, від нього вона й народила сина, а у віно Довбуш дав Юлії дві пригорщі золотих монет. “Нечисті ті гроші Довбушеві”, – казали люди в селі. Бо коли один з родаків знайшов у сховку ті гроші, а Юлія їх заховала у розщелині скали, то взяв тільки одну монету, аби перевірити, що то за гроші. Й уклався неподалік сховку спати, якщо ніч пройде нормально, то він забере й решту грошей. Але вночи гуцула побив нечистий, і вранці він поклав на камені дві монетки, одну свою білу і другу червону Довбушеву. Через хвилю тої кровавої монети не стало. Щезла... Параска відбула ще радянську тюрму і заслання, взяли її восени 1945-го, 18-річною, а повернулася вона у 1953-му. “Вже коли я повернулася у 1956-му, – казала Теодозіія Плитка, – то Параска встрічала мене коло хати з образочком у руках”. Звичайно, що життя Теодозії заслуговує окремої розповіді, бо це такий глибинний епічний талант народний, який ще можна зустріти у нас, і цілком можливо на основі такої розповіді написати ще один “роман з народних уст” і буде він називатися або “Одозька” або “Параска Гурієва”... Бо коли ми вже збиралися йти від Теодозії, то вона ще сказала на прощання: “Ото люди, послухайте мене, не чиніт кривди, бо ми минаємося, а наша кривда зостаєси”... Параска Плитка-Горицвіт померла у Великодний четвер 1998 року, а в суботу її вже ховали. Найдивніше те, що публікація її творів у альманасі “Прообраз” з’явилася того дня, коли Параска вмерла. Як це не сумно визнавати, але жодної книги Парасці не вдалося видати за свого життя. Тільки зараз, по 10-літтю по її смерти, підготовлений до друку том народних переказів із словолитні Параски Плитки-Горицвіт. Упорядкувала книгу криворівнянська поетеса Оксана Зеленчук-Рибачук, а передмову написав Микола Ільницький. І хоча ця книга запізнилася у часі на добрі чверть століття, вона стане ще одним підмурівком у вивченні культурної спадщини Гуцульщини. Про Криворівню можна говорити багато і різного. Бо природа там така, що людина або виростає ідеалістом, або робиться дуже практичною. Це гарна і водночас строга краса, де в єдиному пориві сплетені гори, ліси, ріки, люди. В єдиному чуттєвому пориві. Чи як знову говорила Теодозія Плитка: “Ви, люди, слухаєте мене з віров, розуміннєм і відчуттєм”. Отакі люди народжуються і живуть у Криворівні. Такою була і Параска Харук (“гадєрка”), до якої любив заходити у хату-гражду Іван Франко, і яка пережила його на 50 років, померши на 103 році свого унікального житє. Такою була Параска Плитка-Горицвіт, ся справжня поетична перлина Карпат. Такою є Теодозія Плитка, ся велика страждениця і мучениця за віру. Такою є молода, талановита поетеса Оксана Зеленчук-Рибарук. Бо самі гори вимагають широких, відкритих, світлих душ. Недаремно одна з улюблених пісень мого батька починається словами: “Верховино, ти зелена, на три части розділена, дана...” Се більше, як слова. Се доля, льос, судьба. Се Криворівня – серце українських Карпат. Мне нравится 26 фев 2010 в 13:51|Это спам|Ответить

Инна Шипилова Жінка–Горицвіт Вона малювала Махатму Ганді, творила книги гуцульською говіркою й виховувала столичних дисидентів Ярослава МУЗИЧЕНКО У хатині Параски Плитки в гуцульському селі Криворівня тепер громадський музей. На невеличкому просторі — шафи, заповнені рукописними книгами, оздобленими власноруч, яких жінка створила понад сто. «Подарунок рідному краєві» — це 46 великих книг, понад 500 сторінок кожна, і чимало маленьких, переважно з духовними роздумами («Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси–України»). Писала також дитячі казки, вірші, легенди. Створила й пригодницький роман «Індійські заграви: Пригоди гуцулів в Індії», де описала життя фантастичного лісового братства в Гімалаях. Кожен аркуш своїх книг прикрашала візерунками, обкладинки обтягувала полотном. У хаті–музеї є сотні її картин, витинанки й ікони. Про мисткиню–філософа українські режисери зняли два документальні фільми (один — за життя, другий — посмертно), нині про неї починають писати газетярі. А в Музеї Михайла Грушевського в Києві відкрита перша в столиці виставка творів Параски Плитки, яка звала себе Горицвіт. Очищення пеклом Коли дивишся на Парасчині ікони — тремтить і тішиться душа. Може, тому, що художниця дала колись обітницю: коли виживе в таборах, то славитиме Бога на землі. Коли її везли в «товарняку» на Колиму, відморозила ноги. Якийсь час була прикута до ліжка в уральському тюремному госпіталі. Від ампутації ніг дівчину врятував грузинський лікар, якого молитовно згадувала все життя. Потім, уже в карагандинському спецтаборі, п’ять років ходила з милицями. Табори стали для неї школою міжнаціональних взаємин. Винесла віру в людей, говорила, що саме там, серед пекла, зустріла багато світлих постатей. Розповідала дисидентам про літню росіянку з Петербурга, що була її сусідкою в бараку. Старенька часто просила Параску почитати їй вірші. «Все її життя — це творчий послух обітниці, — розповідає дослідниця життєпису Параски Горицвіт культуролог Наталя Шевченко. — Параска була не ерудиткою, але неймовірною інтуїткою. Жива думка в її творах просто пульсує. Її тексти неймовірно ритмічні. Незбагненний смак до міри, форми. Найбільше вражає, що через її текст випромінюється велика світла сила. Не відчувається дистанції між творами і її душею. Вона пройшла кола пекла і очистилася. І залишається вчителем у духові й після смерті». «Виклала ватру, підігріла чаю власної суміші, як ліків: липи цвіт, глоду цвіт, кропива–нежалючка, шипшина, м’ята–аромат. І знову ж, сухариком апетитно повечеряла, — описала Параска у своєму щоденнику один зі своїх звичних вечорів. — Слава Богу, подумала, що Він у своїх чотирьох стінах без докору й непогоди, і водиченька накормила... І я кличу в цей вечір щиро і боговдячно: дякую Тобі, наш Живодавче, Отче людинолюбний, многопрощаючий, що даєш у душу і серце моє покорму одухотворену, і я заспокоююсь і на малому, як і на великому, достатку...» Доживала віку в бідності, майже втративши зір. На своєму погребовому покривалі ще за життя написала: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». За словами настоятеля криворівненської церкви Різдва Богородиці отця Івана Рибарука, Параска була черницею в миру. «Багато чого не зрозуміти нам у її непередбачуваній поведінці, в її своєрідній філософії, в її світі — о! — це тайна юродства! — зазначає вихованка Параски Горицвіт, поетеса Оксана Зеленчук–Рибарук, дружина пароха Криворівні. — Мати вдосталь хліба — і не їсти, мати вроду — і не просити в Бога щастя–долі жіночої, мати знання, гнучкий розум, дар слова — і не мудрувати». Мне нравится 26 фев 2010 в 13:55|Это спам|Ответить

Инна Шипилова продовження Колиска для книг «Варто мислити» — як одна з поетичних збірок Параски Го­рицвіт, називається виставка її творів у Музеї Михайла Грушевського на Паньківській, 9. Кияни вперше завдяки ст ⇐ Предыдущая123 Date: 2016-08-31; view: 484; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...