Значення християнського морального вчення для становлення наукової психології.

Християнське вчення про душу – це грандіозний прорив у становленні наукової психології. Саме християнське моральне вчення лягло в основу гуманістичної парадигми – напряму в науці. Модерна гуманістична психологія – це єдиний перспективний, найбільш ефективний і динамічний напрям розвитку психологічної науки і практики, якій ґрунтується на християнському вченні.

В основі моралі, як форми нормативної регуляції лежить дихотомія (протилежно доповнюючи поняття: добро-зло, прекрасне-потворне). Антична думка шукала сутність добра і зла, але не знайшла її. Це зробив Ісус. Він однозначно тлумачив добро як діяльність самозречення людини на користь інших людей, як доброзичливість в розумінні, щире бажання іншим людям блага в їхньому житті і добродійність, альтруїстичне безкорисливе сприяння їх благ. Ці ідеї інтегровано постали у заповідях любові: «Люби Бога» і друга рівна з нею «Возлюби ближнього як самого себе». Ці заповіді – результат трансформації радикальної, докорінної зміни стосунків між Богом і людьми. Людина – раб Божий, хробак Господній. Рабовласник хоче від раба покори. В Новому завіті – людина є дитиною Божою. Чого хоче люблячий батько від дітей? Любові. Християнську любов треба розуміти широко, всеохоплююче, не лише як ідентифікацію на рівні забування, цілковитого самозречення себе в об’єкті любові, коли цей об’єкт стає більш значущим, більш цінним для суб’єкта, ніж він сам для себе. Не лише так, а й толерантність в розумінні доброзичливості, доброчинності, людяності, співчутливості тощо. Власне релігійний аспект християнського морального вчення полягає в тому, що душа людини, яка в своєму земному житті дотримувалась заповідей любові, після смерті її тіла полине до Бога і перебуватиме там у вічному блаженстві від єднання з абсолютно довершеним істинним добром і красою. Власне психологічним акцентом у християнському моральному вченні є обґрунтування, ставлення як істотної складової людської душі – психіки. Людина не лише знає про світ і про себе в ньому як про окремого суб’єкта, а й ставиться до світу, до тих об’єктів, які є в ньому і до себе. Ставлення чисельні і різноманітні, але в переважній більшості їх більшою чи меншою мірою наявна оцінка з позицій добро-зло, тобто моральна.