Створення інформаційної хвилі

Однією з ефективних технік пропагандистського впливу на великі групи людей є створення (ініціювання) т.зв. інформаційної хвилі. Пропагандистська акція проводиться таким чином, що змушує велику кількість засобів масової комунікації коментувати первісні повідомлення. Основна мета використання цього прийому полягає в створенні т.зв. «вторинної інформаційної хвилі» на рівні міжособистісного спілкування - для ініціювання відповідних обговорень, оцінок, появи відповідних чуток. (Див. Використання медіаторів). Усе це дозволяє багаторазово підсилити міць інформаційно-психологічного впливу на цільові аудиторії.

Пусковим механізмом («інцидентом») інформаційної хвилі можуть бути нарізноманітніші події. У сучасній практиці ми є свідками численних форм її створення, у тому числі за допомогою всіляких скандалів. Для представників шоу-бізнесу - це гучні заяви про відхід зі сцени, про те, хто з ким розійшовся чи сходиться, чутки про нетрадиційну сексуальну орієнтацію і т.п. Політики нерідко намагаються спровокувати конфлікт зі своїм супротивником шляхом дії, висловлення чи іншого способу, що стане більш-менш помітною подією. Класичний приклад активного використання подібних методів - створення іміджу лідера ЛДПР В.Жириновського (публічні бійки, обливання соком опонента і т.ін.). Ще один спосіб ініціювання інформаційної хвилі - банальний «злив компромату», коли в ЗМІ публікуються деякі «сенсаційні матеріали», що дискредитують ту чи іншу високопоставлену персону (відеозйомки секс-оргій з його участю, аудіозаписи «поганих» розмов і т.п.). Винятково сильним впливом у процесі ініціювання інформаційної хвилі володіють події, що впливають на масову аудиторію: акти святотатства, терористичні акти, політичні убивства і т.п.

Але набагато частіше не зміст самої акції, а відповідна технологія її проведення ініціює виникнення інформаційної хвилі. Адже яка би сенсаційною не була інформація, за 6-7 днів вона цілком «вигорає», приїдається і вивітрюється з масової свідомості. «Продовжити життя» інформаційній хвилі можна за допомогою спеціально сконструйованої системи поширення медіа-повідомлень. Відповідна технологія розроблена досить давно й активно використовується, наприклад, у практиці діяльності спецслужб.

Як же діє ця система? Спецслужби багатьох держав мають у закордонних країнах т.зв. «п'яту колону»: оплачуваних журналістів, суспільних чи політичних діячів з певним впливом і авторитетом. Установлення таких контактів є постійною задачею будь-якої резидентури. Система контактів має подвійну мету. З одного боку, журналісти працюють у середовищі, де поширюється інформація, тому вони можуть бути чудовими інформаторами. З іншого боку - такі агенти можуть легко фабрикувати пропагандистські матеріали і розміщати їх у місцевих ЗМІ. Крім того, нерідко спецслужби самі готують необхідні матеріали, але платять журналістам за публікацію так, ніби це була їхня власна робота. Журналісти (чи суспільні діячі) передають пропагандистську інформацію як справжні «гарячі» новини в агентства, впливові газети чи TV-програми. Як тільки інформація з'явилася де-небудь, інші агенти спецслужби підхоплюють її, посилаючись на ЗМІ, який оприлюднив матеріал як на джерело, і намагаються поширити його по всій чи країні світу.

Вся операція розрахована на створення ефекту «сніжної грудки» - інформаційні повідомлення почнуть породжуватися ЗМІ лавиноподібно, уже без участі пропагандистів. Згадаєте, як у горах виникають сніжні лавини, чи ще краще, каменепади. Ви стоїте на вершині гори і кидаєте вниз маленький камінчик. Він починає котитися вниз, захоплює за собою трошки більші камені, ті, у свою чергу, штовхають ще більші камені і вниз починає котитися купа величезних кам'яних брил, зупинити яку неможливо. У створенні інформаційної хвилі використовується той самий принцип - ласим на сенсації журналістам підкидається деяка «ексклюзивна інформація», і вони починають розносити її по всій країні, запозичаючи друг у друга, доповнюючи і розвиваючи дану тему вже без вашої участі. Це один із ключових методів спеціальних інформаційних операцій, що практикується спецслужбами. Штучно створюється деяка критична маса інформаційних матеріалів («камінчик»), що по досягненні деякого обсягу починає поширюватися самостійно, без додаткових зусиль по її впровадженню, відтворюючи саму себе в усе нових і нових повідомленнях. Відбувається лавиноподібне поширення матеріалів в інших ЗМІ, тобто створюється так називана «первинна» інформаційна хвиля, що потім породжує і «вторинну».

Інформаційні хвилі покликані вирішити наступні задачі. Насамперед, кінцевою метою може бути дестабілізація - неузгодженість, паралізація чи порушення діяльності широких верств населення, конкретних соціальних груп, організацій чи цілих державних інститутів. У дестабілізації обстановки можуть бути зацікавлені як зовнішні супротивники (уряди чи спецслужби інших держав), так і фінансово-політичні клани, що борються за владу, усередині країни. Далі, це може бути активізація, тобто спонукання окремих індивідуумів чи груп до дій у заданому напрямку. Наприклад, політичний скандал, що викликає невдоволення діючою владою, доводиться до «точки кипіння» і далі переключається на різноманітні прояви «народного обурення» (антиурядові виступи, масові безладдя і т.ін.). Нарешті, це може бути інтердикція, тобто навпаки, недопущення певних дій, блокування небажаних видів діяльності.

Типовим прикладом масованих інформаційних хвиль можна вважати дії, спрямовані на формування негативного іміджу конкретних держав. Пилип Эйджі, що був співробітником ЦРУ, відзначає, що під час перебування при владі уряду С. Альєнде в Чилі (початок 1970-х) американськими спецслужбами в такий спосіб були опубліковані тисячі наклепницьких і перекручених матеріалів як усередині країни, так і за її межами. В даний час напередодні кожної військово-політичної акції США щодо інших держав в американській і світовій пресі ініціювалася відповідна пропагандистська кампанія. Сьогодні також не є великим секретом, що західні спецслужби активно використовують провідні світові інформагентства (Рейтер, Ассошіейтед Пресс і ін.) для проштовхування пропагандистських матеріалів у впливові газети, журнали і телепередачі. Їхні російські колеги також їдять свій хліб не дарма - згадаєте «грузинську проблему», що періодично виникала в 2001-2002 роках у російських ЗМІ (чеченські бойовики, терористи з «Аль-Каїди», а то і сам У. Бен-Ладен, що нібито ховаються в Панкиській ущелині на території Грузії; обвинувачення грузинської влади в потуранні, бомбардування російською авіацією грузинської території влітку 2002 року і т.п.). Це - типовий приклад ініціювання інформаційної хвилі з метою тиску на «незручні» для російської влади політичні режими.

Нерідко роль «п'ятої колони» у конкретній країні виконують т.зв. міжнародні громадські організації. Це переважно західні структури, що мають імідж «правозахисних»: «Репортери без кордонів», «Human Rights Watch», «Freedom House» і безліч інших. Коли певним колам США чи Західної Європи потрібно вирішити політичні задачі на іноземній території, ці організації отримують конкретне замовлення і починають інформаційну атаку на зазначений об'єкт. Фактично вони відіграють роль диверсійних загонів на чужій території, що підтримуються ззовні і збуджують суспільну думку як усередині країни, так і за рубежем. Робиться, це, наприклад, шляхом роздування скандалів із приводу порушення свободи слова в конкретній країні, обмеження прав журналістів, прав людини, сексуальних меншостей, тварин і т. ін.

Створення проблеми

Не можна сказати, що пропаганда дозволяє переконати більшість людей у чому завгодно. Часто вона не може диктувати людям те, як треба думати. Однак масовані пропагандистські кампанії в ЗМІ цілком здатні диктувати нам те, про що варто думати, нав'язати аудиторії «правильний» порядок денний для обговорення. Створення проблеми - це цілеспрямований добір інформації і додання високої значимості тим чи іншим подіям. Адже подія і його висвітлення в ЗМІ - зовсім не те саме. ЗМІ можуть «не помітити» якусь подію чи навпаки, додати йому виняткову важливість, незалежно від її дійсної значимості для суспільства.

У 1980-х роках політичні психологи Дональд Кіндер і Шанто Айенгар (Kinder, D, & Іyengar, S.) провели блискучий експеримент. Вони змінювали зміст програми вечірніх новин, що дивилися учасники дослідження. У ході своїх наукових пошуках Кіндер і Айенгар монтували вечірні новини таким чином, щоб випробувані одержували постійну дозу новин з певної проблеми, що стоїть перед США. Наприклад, був проведений експеримент, у якому одні випробувані дізнавалися про слабості американської оборони; друга група дивилася програму, у якій особлива увага приділялася проблемам забруднення навколишнього середовища; третя група регулярно слухала повідомлення про інфляцію й економічні питання. Після тижня перегляду спеціально відредагованих програм більшість випробуваних виходили з експерименту переконаними в тім, що проблема-мішень, яка найбільш інтенсивно висвітлювалася в переглянутих ними програмах, є найбільш важливою для країни і має бути вирішена в першу чергу. Більш того, оцінюючи діяльність діючого президента США, учасники експериментів виходили з того, як він справляється з проблемою-мішенню. Нове сприйняття впливало і на політичні пристрасті - більш позитивно оцінювалися ті кандидати, що посідали сильні позиції саме по даному питанню.

Був зроблений ще один висновок: інформаційна активність щодо того чи іншого об'єкта дозволяє зайняти йому положення, нееквівалентне його реальному статусу. Дозована подача інформації може або завищити, або занизити його статус. У результаті «моська» у реальному житті може стати «слоном» в інформаційному просторі, і навпаки, «слон» у реальності може стати «моською» в інформаційному просторі. В останньому випадку чи мовчання мінімальне продукування інформації буде сприяти зміцненню уяввлення про даний об'єкт, як про щось малозначуще, що не варте уваги широкої аудиторії. Прикладом може служити висвітлення в російських ЗМІ діяльності компартії. Будучи в порівнянні з іншими партіями сильним компонентом політичного поля, вона не одержує адекватного відображення в ЗМІ. Іншим варіантом нееквівалентного відображення є свідоме перекручування події при повідомленні про неї в ЗМІ. Наприклад, як правило, комуністичні мітинги завжди демонструються на телеекранах з акцентом на дуже літніх учасниках, з портретом чи Сталіна Леніна. Коли на якийсь мітинг привели козу, та вся увага операторів бути спрямоване на неї. Подібний показ робить системними деякі випадкові характеристики події, завдяки чому він набуває неадекватного образу.

Дослідники проблем масової комунікації постійно виявляють зв'язок між висвітлюваними в ЗМІ питаннями і тим, що глядачі розглядають як найбільш важливі соціальні проблеми. Найбільш актуальними люди вважають саме ті проблеми, що найдокладніше висвітлюються в засобах масової комунікації. Створюючи тематичне домінування в інформаційному просторі, нам тим самим нав'язують певну картину світу, направляють наші думки по таких проблемах, як дії влади, злочинність, тероризм, соціальна нерівність, безробіття і т.д. Сергій Кара-Мурза пише: «У всякому разі, небезпека стати жертвою тероризму на три порядки (у тисячу разів) менше, ніж імовірність стати жертвою катастрофи за кермом автомобіля. З 15 мільйонів водіїв у Росії щорічно гине порядку 1 на тисячу. (Про число померлих від СНІДу чи від банального пияцтва скромно промовчимо. Як і про те, скільки жінок і дітей щорічно стають жертвами побутового насильства в родинах). Від терактів у Росії гине порядку 1 на мільйон. Але ж ми при цьому не боїмося їздити на машині. Чому ж ми не боїмося їздити на машині, але боїмося терористів? Насамперед тому, що сильні світу цього не зацікавлені в тім, щоб ми боялися автомобіля. Тому телебачення і не показує нам з ранку до ночі знівечені трупи жертв автокатастроф. Якби показувало з тією же інтенсивністю, як і справи рук терористів - то ми боялися б автомобіля панічно!».

Хоча в реальності це явище сьогодні має не більшу політичну вагу, ніж у 1970-і чи 1980-і рр., тенденційна інформаційна політика призвела до того, що останнім часом чи не більшість росіян найбільшою небезпекою для країни вважають роздуту ілюзію «погрози міжнародного тероризму», а не реальні соціальні проблеми: падіння народжуваності, безробіття, повальне пияцтво цілих регіонів, пандемії наркоманії і СНІДу, усе зростаючу соціальну нерівність і ріст радикальних настроїв у суспільстві. (Інформація до міркування: демографи установили, що при нинішніх темпах поширення наркоманії і СНІДу валовий національний продукт Росії в найближчі 5-7 років може скоротитися на 20% у порівнянні з нинішнім - за рахунок зменшення працездатного населення. Сильніше по країні вдарити може, хіба що, ядерна війна. А тепер підрахуйте, скільки часу російські ЗМІ приділяють цим проблемам, а скільки розповідають росіянам про Саддама Хусейна і «міжнародні терористичні центри».)

Джеффрі Пфейффер вважає, що сьогодні одним з найбільш важливих джерел влади є здатність призначати порядок денний, визначаючи, які проблеми будуть обговорюватися, яка інформація буде широко поширюватися, а яка - замовчуватися. Наприклад, політику «закручування гайок» легко нав'язати суспільству, зв'язуючи її з щодня переданими в прайм-тайм повідомленнями про убивства і грабежі. Після регулярного і докладного висвітлення терористичних актів можна заявити, що «терористична війна» оголошена усім нам, а тому нація повинна об'єднатися навколо «рятівника батьківщини»...

В даний час інформація перетворилася в інструмент влади, а останні досягнення в галузі технологій пропаганди роблять її ключовим елементом соціального панування. Саме тому інформація сьогодні надходить до споживача в препарованому вигляді. Штучно створюючи «актуальні проблеми», засоби масової інформації нав'язують певні правила прочитування соціальних відносин, вигідні тим, хто при владі. Непоінформованість громадян дозволяє робити через ЗМІ прихований регламентуючий вплив на інтелект, емоції, волю людей.

Створення погрози

Ще один прийом «стратегічного» характеру, що впливає на емоції масової аудиторії. Його головна задача - будь-яким способом змусити нас боятися. Деморалізовані і залякані люди роблять чи хоча б схвалюють діїї, що цим людям зовсім не вигідні. Найчастіше технологія наступна. Ілюзорна чи реально існуюча небезпека якого-небудь явища (наприклад, тероризму) багаторазово підсилюється і доводиться до абсурду. ЗМІ влаштовують істерію з приводу чергової «глобальної погрози», викликаючи в людей масовий страх з метою створення сприятливої обставини для маніпуляції масовою свідомістю - насамперед, у політичних цілях. Наприклад, для приведення до влади «крутого» полковника, що обіцяє замочити всіх покидьків у вбиральні...

Ця технологія давно й успішно використовується західною пропагандою. Якщо раніш у якості опудала для благополучного західного обивателя виступала «радянська погроза» - тамтешня пропаганда і мас-культура барвисто зображували страшних бородатих росіян з червоними зірками на шапках-вушанках, що сьорбають горілку прямо з горла, - то зараз ця роль покладена на знову таки бородатих «ісламських терористів» у чалмах. Міняються часи і люди, але пропагандистська технологія «створення глобальної погрози» залишається незмінною. Вона - важливий засіб зімкнення обивателів навколо влади. До смерті заляканий черговим «ворогом усього цивілізованого світу», народ починає, подібно маленькій собачці, тиснутися до чобіт своїх правителів - помилуйтеся нас, грішних, і врятуйте... Тому під прикриттям чергової страшної погрози (наприклад, бородатого Усами Бен-Ладена, антиглобалістів чи астероїду, що летить у космосі і загрожує зіткнутися із Землею) владноможцям дуже зручно обробляти свої справи і відволікати увагу громадськості від актуальних політичних проблем. Віртуальний світ (наприклад, війна у Чечні чи Афганістані), створений ЗМІ, стає обивателю набагато ближчим і важливішеим, ніж безробіття чи корупція правлячої верхівки у власній країні. У цьому дана технологія співзвучна з пропагандистським прийомом Відволікання уваги. Створення погрози - один з найдужчих засобів маніпуляції свідомістю і відволікання уваги громадськості від махінацій верхівки.

«Переорієнтування агресії - це найпростіший і самий надійний спосіб знешкодити її. Вона задовольняється ерзац-об'єктами легше, ніж більшість інших інстинктів, і знаходить у них повне задоволення» (Конрад Лоренц, «Агресія»)

Ще це - ефективний засіб акумулювати негативну енергію суспільного невдоволення і переключати її на «безпечні» чи вигідні цілі. У соціальній психології метаморфози подібного роду нерідко позначаються як «пошук козла відбувала”.

«Сьогодні опудало ворога усе ще є дуже сильним засобом демагогів для створення єдності і надихаючого почуття приналежності», - читаємо все там же, у Конрада Лоренца.

«Patriotism versus terrorism» (Патріотизм проти тероризму) - найпопулярніше пропагандистське гасло в США після терактів у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року. Страх тероризму, психологічний шок після терактів і стрімке зростання після цього патріотичних почуттів американців (психологічний ефект компенсації), були активно використані для впровадження в масову свідомість «образу ворога». При цьому об'єктами практичного «додатка» патріотизму стали не тільки безпосередні винуватці терактів, але і всі незручні для Сполучених Штатів політичні режими. Нинішні «антитерористичні операції» нерідко направляються проти регіональних рухів, що виступають проти засилля транснаціональних корпорацій чи відкидають принцип світової гегемонії США. Так що, якщо ви, не дай Боже, відкидаєте диктат «країни рівних можливостей» на світовій арені, у вас сьогодні є всі шанси бути «призначеним» у терористи...

При цьому людей постійно заганяють у звуженное сприйняття. Пропонуються прості ярлики і нехитрі формули. Наприклад, досить вимовити заклинання - «боротьба з тероризмом» - і вже нічого не потрібно аналізувати, пояснювати народу. Усе стає зрозумілим «саме собою». Зовсім безглузде словосполучення «міжнародний тероризм» сьогодні стало універсальним аргументом, своєрідною індульгенцією, за допомогою якої «благословляються» будь-які політичні розбірки. Хто встановлює контроль над нафтовими родовищами, хто втихомирює заколотні провінції, хто під шумок розбирається зі своїми політичними супротивниками... Зрозуміло, усе під гаслом «боротьби з міжнародним тероризмом».

Створення погрози дуже часто практикується під час виборчих кампаній. Це - наріжний камінь сучасних політтехнологій. Соціологічні дослідження показують, що сама численна частина електорату нікого з кандидатів не вважає придатним на високу державну посаду. А оскільки вибирати звичайно доводиться між поганим і дуже поганим, при необхідності вибирати з двох малопридатних люди схильні вибирати менше зло. Звідси висновок: опонента потрібно вибирати свідомо гірше і «страшніше» за себе. Тут головне - довести виборцям, що у випадку приходу до влади вашого суперника життя обов'язково погіршиться, у випадку ж вашої перемоги - як мінімум залишиться незмінним. Тому, як писав один німецький політик - вибір ворога, це занадто відповідальна процедура, щоб довіряти її волі випадку.... Як завжди, найкращі можливості для цього маються в державних структур. Контролюючи держапарат і ЗМІ, кандидат «від влади» має великі можливості маніпулювання електоратом. Вони не тільки роблять його фаворитом, але і дозволяють вибирати собі найбільш зручного суперника.

Так, на пострадянських просторах прийнято лякати народ погрозою «комуністичного реваншу». Точно перед виборами інформація про «поганих комуністів» підкидається проурядовими ЗМІ в матеріалах, що показують негативні сторони комуністичного минулого. Напередодні голосування по телебаченню демонструються фільми про сталінські репресії і т.д. Загалом, давно холодний комуністичний труп щосили пригощають електричними розрядами (подібно обезголовленій жабі в шкільному кабінеті анатомії), щоб він почав смикатися і виглядав як живий. У той же час додаються всі зусилля, щоб нейтралізувати дійсних суперників, а зліплене пугало виставити як самого реального опонента. Якщо вибори мають кілька етапів, це досягається шляхом висування у вирішальний тур кандидата від влади і свідомо «непрохідного» представника псевдооппозиції.

У той же час говориться про те, що «наш кандидат» (зазвичай це діючий глава держави) - найбільш придатна альтернатива «вічно вчорашнім» і в нього є позитивний президентський досвід. За допомогою новин і публіцистичних програм його показують як досвідченого господарника, турботливого Президента, що приділяє увагу багатьом сферам громадського життя. І тим самим підводять виборців до висновку, що альтернативи чинному політичному лідеру немає!

У Західній Європі для цих цілей ефективно використовується страх населення перед ультраправими. Чи не найивразнішим прикладом цього були президентські вибори 2002 року у Франції, коли цей страх цілеспрямовано навіювався за допомогою мас-медіа. Політичними колами, близькими до президента Ширака, була розгорнута грандіозна кампанія по підриву впливу соціалістів (реальних суперників на виборах) і просування в другий тур голосування Ж.М. Ле-Пена - представника ультраправих. Одночасно проводилося масове залякування французів погрозою наступаючого нацизму. У той же час той факт, що в першому турі 11% голосів (усього лише ледве менше, ніж ультраправі і соціалісти) одержали троцькісти, тобто ультраліві екстремісти, узагалі не висвітлювався в ЗМІ. Як і те, що після успіху Ле-Пена ультраліві улаштували грандіозні погроми на вулицях, які призвели до численних жертв. Тобто проблема реально існуючого екстремізму взагалі не одержувала належного аналізу. Це свідчить про цілеспрямований характер операції, що проводилася. Результат: у другому турі Жак Ширак здобув переконливу перемогу. За влучним виразом лідера соціалістів, французи були змушені «із прищіпкою на носі» проголосувати за Ширак. У підсумку у керма Франції стала людина, яку четверо з п'яти французів не хотіли бачити своїм президентом. Пропагандистська технологія «створення погрози» має колосальну ефективність.

Прийом створення погрози широко використовується і комерційною рекламою. Сьогоднішня реклама дуже успішно експлуатує наші страхи і психологічні комплекси, які сама ж і створює: «Обов'язково користуйтеся суперефективною зубною пастою ***, інакше ваші зуби з'їсть карієс...»

Соціальне схвалення

«А зараз - рекламна пауза!» Ця сакраментальна фраза усім нам добре відома. Ведучі розважальних шоу звичайно випереджають нею черговий рекламний блок, що перериває телепрограму. Можливо, ви звернули увагу, що проголошення вищезгаданого заклинання незмінно супроводжується «реакцією залу»: тривалими оплесками і схвальними вигуками сидячої в студії публіки. Навіщо це робиться? Просто телевізійним босам добре відомі результати соціально-психологічних досліджень. Оглушливі оплески і привітальні вигуки виказують соціальне схвалення. Це сигнал, що говорить нам: «Усі погоджуються з цим повідомленням, і тобі варто відреагувати так само!». Це один зі способів «відключення» психологічного захисту в людини, що сприймає рекламне повідомлення. У такий спосіб намагаються мінімізувати наше роздратування від того, що цікава телепрограма переривається тупими (іноді) і примітивними (найчастіше) рекламними роликами.

Соціальне схвалення - один із психологічних автопілотів, якими нас у надлишку забезпечила матінка-природа. Відповідно до цього принципу ми визначаємо, що є гарним і правильним, спостерігаючи, що вважають гарним і правильним інші люди. Дії тих, хто нас оточує, багато в чому визначають нашу думку і поведінку. Коли маса людей робить те саме, ми готові припустити, що, можливо, вони знають щось таке, чого не знаємо ми. А виходить, варто швидше приєднатися до більшості, щоб не залишитися в дурнях. Головну роль у нашому мисленні починає грати стадний менталітет. Саме тут і криється психологічна пастка.

Подібна техніка здавна використовується продавцями чудодійних ліків і різноманітними цілителями, що підсаджували в аудиторію зазивал, які прикидалися, начебто вони вилікувалися від недуги і співали дифірамби на адресу «рятівників». Політики проводять публічні виступи, залучаючи до участі в передвиборних мітингах т.зв. «групи підтримки». Такі групи завжди розташовуються біля трибуни і вітають свого патрона голосними оплесками і схвальними вигуками. Телевізійні продюсери вставляють у свої комерційні шоу записані на плівку сміх і оплески (фонограми сміху змушує телеаудиторію сміятися довше і частіше, навіть якщо пропонований гумор є найнижчої проби). Рекламодавці наймають акторів, щоб ті грали ролі простих людей, які розхвалюють той чи інший продукт; зображують просувані товари у якості таких, що користуються великим попитом (рекламний ролик, де домогосподарки в супермаркеті жорстоко б'ються за володіння останньою упаковкою «ексклюзивного» прального порошку і т.д.). До речі, під час зйомок гумористичних телепередач і новорічних «блакитних вогників» гості студії також сміються й аплодують не по-справжньому, а спеціально, тобто на камеру. А потім їхні великі плани монтують як реакцію на виступи колег.

Подібні ситуації покликані створити враження, що більшість людей діє таким чином, яким хочуть змусити діяти вас. В усіх перерахованих вище випадках упадає в око відкритий характер шахрайства. Організатори звичайно навіть не вважають за потрібне ховати його. Психологічний автоматизм соціального схвалення дуже сильний, він настільки глибоко сидить у нас, що працює навіть тоді, коли ми добре усвідомлюємо сам факт пропагандистської маніпуляції. Психолог Роджер Фюллер (R. Fuller) установив, що фонограма сміху змушує більшість людей сміятися і тоді, коли вони знають, що сміх штучний, змодельований на комп'ютері.

Варіантом соціального схвалення виступає т.зв. Рейтингування - публікація псевдосоціологічних рейтингів з метою переконати нас, що певного політика чи виборчий блок «любить» більшість населення країни і має намір за нього голосувати.

Протилежним соціальному схваленню є пропагандистський прийом соціального несхвалення. Він використовується для створення ілюзії осуду дій тих чи інших суб'єктів суспільною думкою. Здійснюється, наприклад, підбір негативних висловлень «лідерів думки», представників різних прошарків населення, «простих людей з вулиці», відповідних даних соціологічних опитувань і т.п.