Наративний аналіз художнього тексту

Комунікативна природа літератури передбачає:

1) наявність комунікативного ланцюга, що включає до себе відправника інформації, повідомлення (комуніката), тобто автора літературного твору; сам комунікат (у даному випадку літературний текст); одержувача повідомлення (читача);

2) знаковий характер комуніката, який потребує попереднього кодування знаків тексту відправником;

3) систему обумовленості застосування знаків, тобто закономірно детермінованої співвідносності, по-перше, з позалітературною реальністю, і, по-друге, з художньою традицією як системою прийнятих літературних конвенцій [3].

Останні дві умови і роблять можливим процес комунікації, дозволяючи читачеві змістовно інтерпретувати літературний текст на основі власного досвіду та знання літературної традиції, тобто на основі своєї літературної компетенції. Наратологи концентрують увагу на тому факті, що художній твір не вичерпується сюжетом у строгому розумінні цього терміну. Якщо виходити зі старого визначення, яке було запропоноване російськими формалістами, що фабула – це те, про що розповідається в творі, а сюжет – як про це розповідається, то поняття сюжету виявилося недостатнім. Тут було виділено два аспекти: по-перше, формальна структура оповідання, що стосується засобу подачі інформації та розподілу подій, що розповідаються (суворо хронологічного або ахронологічного викладення фактів та подій, послідовності причинності та зв’язаності подій), часу, простору та персонажів; і, по-друге, засоби подачі цієї формальної структури з точки зору прямого та непрямого діалогу письменника з читачем. Таким чином пошук формальних ознак письменника та читача всередині художнього твору свідчить про бажання зробити комунікативний процес у всіх його ланках об’єктивним.

Оцінюючи сучасний стан наратології, можна констатувати, що в її теоріях є більше чисто логічних припущень про належне, ніж безпосередніх спостережень за емпіричними даними, фактами, що були отримані в результаті ретельного та неупередженого аналізу [30, с. 97].

Далі хотілося б зупинитися тому, що саме структурний аналіз відкрив у природі наративу. З одного боку, дослідники виявили, що певні наративні структури, що лежать в основі тексту, залишаються незмінними, незважаючи на велику кількість різноманітних форм творів та їхньогозмісту [8]. У своєму дослідженні однієї сотні російських казок, Володимир Пропп виявив, що одні й ті ж типи дій повторюються (наприклад, герой переноситься в інше королівство) навіть тоді, коли персонажі та деталі є зовсім різними (наприклад, героєм може бути Іван, а засобом пересування – орел, пічка, кінь чи чарівне кільце) [8, с. 28–30]. Проаналізувавши більше 100 казок, В. Пропп вирізнив 31 функцію (наприклад, нещасливий випадок, перешкода), які можуть виконувати різні дійові особи. Ці функції певним чином пов’язані, утворюючи таким чином 7 сфер дії (наприклад, злодій, прихильник, справжній герой, псевдогерой), наявність або відсутність якого дає певний результат – 4 казкових сюжети. Варто зазначити, що хоча казки інших народів дають додаткові елементи, вони все одно підпадають під ці функції. Крім того, структурний аналіз виявляє загальні соціально-культурні задачі, з якими людина стикається протягом усього життя – питання залежності/незалежності, егоїзм/жертва, народження/смерть [8].

З іншого боку, такі структуралісти як Цвєтан Тодоров, Жерар Женетт та Ролан Барт запропонували нові підходи до вивчення того, як складаються оповідання чи романи, особливо через призму часу та тексту автора. Що стосується часу, то в повсякденному житті мовець співвідносить усі події з нормальною хронологією; але в складних художніх творах між «сюжетом» та «фабулою» з’являється різниця. Сюжет розкриває фабулу, та часто перебудовує часову шкалу, та завдяки цьому читач відтворює оригінальні події.

У цілому наратологія поглибила розуміння структури великих художніх творів, та його зародження у маленьких казках. Крім того наратологія додала до цього психологічний та соціальний аспекти. Наративний аналіз є маргінальним методом, що застосовується в семіотиці тексту, літературознавстві й лінгвістиці тексту. Він становить собою сукупність методик, які визначають глибинні структури текстів-оповідей і їхнє співвідношення з поверхневими структурами дискурсу. Наративний аналіз передбачає побудову актантної моделі тексту, сюжетних граматик, можливих трансформацій. Наратив розглядається літературознавцями як текст епічного твору, за винятком прямого мовлення персонажів; як зображення розвитку подій (оповіді) у часі. Р. Барт називав наратив універсальною формою мовного існування: «Оповідь долає національні, історичні й культурні бар’єри, вона присутня у світі, як саме життя» [3]. Структуралісти уподібнювали наратив мові, розглядали його в опозиції мови й мовлення, тобто наративних схем і їхніх конкретних реалізацій; визначали синтагматику наратива як побудову послідовності подій згідно із законами причин і наслідків і парадигматику – як набір персонажів й обставин поза часом. Наративність вважалася ознакою певного типу дискурсу. Зокрема, Е. Бенвеніст протиставляв історичну оповідь і дискурс у вузькому розумінні слова, використовуючи критерій особи (не-особа характеризує історію, а особи я/ти – дискурс) і розподіл дієслівного часу. Ж. Женет, навпаки, оповідь уважав результатом нарації, а дискурс – актом нарації.

А. Греймас і Ж. Курте поставили питання про наявність наративної компетенції, проектуючи її на знання жанрів і літературних форм, за допомогою яких ми породжуємо й розуміємо конкретні тексти [26, с. 203]. Наративна компетенція містить семіотико-наративні структури, які є джерелом головних позначуваних форм, характеризуються віртуальним існуванням, відповідають мові, а не мовленню й керують дискурсивними структурами. Такими семіотико-наративними структурами є мовні жанри, що зберігаються у свідомості митця слова як певне дискурсивне вміння, віртуальна розумова здатність [26, с. 203-204]. Наративна компетенція служить потужним текстотвірним джерелом, знаряддям найбільш ефективного й оптимального розуміння сприйнятої текстової інформації читачем, оскільки читач оперує стандартами і стереотипними структурами, що відображають функції твору, сюжетний перебіг, а також опосередкують формування й підтвердження інтерпретаційних гіпотез.

Крім того, наративна компетенція виконує ще одну найважливішу функцію − введення нової інформації до стереотипної свідомості, що сприяє розхитуванню стереотипів, народженню нових стереотипів, створенню креативно-хаотичного стану свідомості, яка як будь-яка синергетична система прагне до самоорганізації й усунення деструктивних тенденцій, що сприяє посиленню аттрактивних механізмів і процесів формування нових семіотико-наративних структур. Постійне оновлення наративної компетенції, її перманентне збалансування приводить до динамізації семіотичного універсуму культури, переформулювання смислових структур уже інтерпретованих текстів і, врешті-решт, забезпечує збереження та трансляцію від покоління до покоління культурно значущої інформації. Ю. Лотман писав: «У загальній системі культури тексти виконують дві головні функції: адекватну передачу смислів і народження нових смислів» [16, с. 431]. Одним із чинників реалізації цих функцій є наративна компетенція.

Наративний аналіз виник на підставі наукових розробок глибинних систем оповіді В. Проппом, Ж. Дюмезилем, К. Леві-Строссом. Він став продовженням структурного аналізу, підґрунтя якого було закладене у формальній літературознавчій школі. Г. Почепцов (мол.) підкреслює, що формальний аналіз літературних текстів розпочався ще в дореволюційних працях О. Веселовського, продовжився у товаристві по вивченню поетичної мови (В. Шкловський, Л. Якубинський, Ю. Тинянов та ін.) і в результаті оформився в роботі В. Проппа «Морфологія казки». При аналізі казок В. Пропп увів для героїв певні стандартні функції, виявивши тридцять одну функцію й регулярну повторюваність трьох випробувань героїв: підготовчого, вирішального та звеличу вального [7, с. 67]. Така схема формально встановлювалася й була канонічною. У наративному аналізі вона отримала назву наративної схеми й уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок, усних переказів у різних культурах (Є. Мелетинський, А. Дандес, Д. Польм та ін.). Із часом випробування почали розглядати лише як поверхневі фігури дискурсу, за якими стоять більш глибинні логічні операції. У казках були встановлені й інші наративні перспективи, пов’язані з діяльністю героя й антигероя в полемічній структурі змагання й конфронтації.

Наративні схеми в текстах отримують різні варіації, пов’язані зі стратегічними відхиленнями, розширенням, локалізацією тощо. Особлива увага в наративному аналізі приділяється трансформаціям, механізм яких розроблений К. Леві-Строссом. Дослідник розглядав їх на підставі варіацій міфу та взаємодії його з іншими міфами. Трансформації фрагментів наративних схем зумовлюють зміну інших фрагментів схем, що характеризує такі трансформації як горизонтальні, синтагматичні та внутрішньотекстові. Парадигматичні трансформації глибинних структур у поверхневі розглядаються у наративному аналізі з огляду на генеративну концепцію стандартної синтаксичної теорії Н. Хомського. У когнітивно орієнтованому наративному аналізі канонічна наративна схема ототожнюється із прототипом. Відхилення від прототипу потребує процедури генерування смислу: інтерпретатор на певному відрізку дискурсивного аналізу перемикає системи семіотичного усвідомлення тексту. Текст накладається на прототип наративної схеми і набуває риси підвищеної умовності, іронії чи пародії.

Ставлення науковців до наративного аналізу залежить від досліджуваних типів текстів, наративних схем. Зокрема, І. Ревзін наголошує: «Якщо мова йде про аналіз твору в цілому, то структурні методи особливо ефективні для вивчення таких, порівняно простих і повторюваних «малих форм», як частівки, билини, казки, міфи, або такої масової продукції, як детективи, бульварні романи, романи-памфлети і т. ін., але тоді мова йде не про художній твір у справжньому розумінні цього слова» [7, с. 26]. Структурний аналіз тексту є опозитивним методові діалогічної інтерпретації. Саме цю опозитивність мав на увазі Ю. Лотман, коли відмічав, що якщо методика Проппа орієнтована на те, щоб із різних текстів, представивши їх як пучок варіантів одного тексту, виявити цей єдиний текст-код, який лежить у його основі, то методика Бахтіна, починаючи з «марксизму та філософії мови», є зовсім іншою: у єдиному тексті розмежовують не лише різні, що особливо важливо, взаємно неперекладні суб’єкти. У тексті розкривається його внутрішня конфліктність [16, с. 433]. Рівновага, за В. Проппом, досягається за рахунок стандартів функцій, навколо яких варіюються тексти. Згідно з концепцією М. Бахтіна, рівноваги досягають на підставі діалогічності з уже наявними стереотипами етносвідомості, закладеними в мові, культурі, семіосфері художньої літератури. Розбіжність підходів до текстового аналізу В. Проппа і М. Бахтіна не передбачає взаємного виключення їхніх методик, адже вияв структурних особливостей текстів певної наративної схеми може служити цілям діалогічної інтерпретації: кожний текст вступає в діалогічні відношення із семіосферою, опосередковані як стандартом, так і відхиленнями від нього.