Наратологія як дисципліна

Різні дослідники по-різному називають цю ділянку знання: «підхід», «практика», «проект», «школа», «суб-дисципліна», «дисципліна», «наука». Ян Крістоф Мейстер пропонує визначати наратологію як дисципліну, тобто систему наукових практик для дослідження властивостей тієї об’єктної зони, яка називається наративом. Претензії на дисциплінарний статус не дозволяють наратології ізолюватися. Адже як дисципліна гуманітарна, вона повинна встановити понятійні зв’язки з іншими системами наукових практик. Зокрема, дуже важливо визначити методологічні межі між наратологією і суміжними ділянками знань. Учений заперечує можливість встановлення дисциплінарного статусу наратології лише на основі постулювання Об’єкта Дослідження, пропонуючи кілька принципів свого підходу. Передусім, варто навчитися цінувати формальну і позаконтекстну природу структуралістських наратологічних фундаментальних концептів. Тобто той рівень формалізації й абстракції, який зробив наратологічний інструментарій таким доступним для інших дисциплін, проводячи нас до складних філософських питань. По-друге, інструментарій наратології є священним (недоторканним). Протягування когнітивістських, герменевтичних, психоаналітичних та інших відмичок до базового наратологічного інструментарію призводить до порушення процедурних правил, які забезпечують будь-якій дисципліні (і не лише наратології) її високий системно-функціональний рівень. По-третє, якщо наратологія є науковою дисципліною, то вона вже за своїм визначенням може бути лише наратологією й нічим іншим. Розгалуження наукових дисциплін – це звичайний результат цілком прагматичної потреби розділити складну ділянку емпіричних об’єктів на керовані підвиди, які потім конституюють самостійні наукові об’єкти. Проте більшість так званих «нових наратологій» працюють на старій об’єктній базі з новим поєднанням понять і процедур. Іншими словами, вони проводять наратологічні диференціації та реорганізації на методологічній (якщо не на ідеологічній), а не емпіричній чи прагматичній основі. Тому є сенс говорити радше про «наратологічний когнітивізм», а не про «когнітивну наратологію». Зрозуміло, що жодна з названих пропозицій не перетворює наратологію на «замкнену майстерню» для запеклих структуралістів. Жодне із заявлених спостережень не має на меті дискредитувати критику базових наратологічних понять. Навпаки: така критика є навіть запізнілою і більшість наших головних дефініцій можуть виявитися далеко не задовільними. Зате наратологічний фундаменталізм, вважає Ян Крістоф Мейстер, може допомогти нам відкрити або й створити значно потужніші концептуальні точки дотику з іншими дисциплінами.

На сьогоднішній день вчені виділяють основні положення наратології:

1) комунікативне розуміння природи літератури;

2) зображення акта комунікації як процесу, що відбувається одночасно на декількох оповідальних рівнях;

3) переважний інтерес до проблеми дискурсу;

4) теоретичне обґрунтування численних оповідальних інстанцій, що виступають у ролі комунікативного ланцюга, по якому здійснюється передача художньої інформації від письменника до читача, які знаходяться на різних полюсах процесу художньої комунікації [3].

Поняття наративу

Наратив (лат. narre – мовний акт, тобто вербальний виклад – на відміну від уявлення) – поняття філософії постмодернізму (постмодерну), що фіксує процесуальність самоздійснення як спосіб буття розповідного (або, як писав Р. Барт, «який повідомляє») тексту. Тобто як категорія філософія наратив є історичной культурно обґрунтованою інтерпретацією деякого аспекту світу з певної позиції. У літературі наратив – лінійний виклад фактів і подій у літературному творі, тобто те, як він записаний автором [29]. Усі наратологи погоджуються з тим, що, по-перше, наратив – це репрезентація, а по-друге, що предмет цієї репрезентації демонструє певний ряд властивостей, а саме – часові та причинні. Зрозуміло, що таке поняття наративності не може прирівнюватися до змісту будь-якого конкретного засобу репрезентації. Для початку, наративний матеріал можна знайти в ненаративних текстах. Те саме твердження властиве і для наративних текстів, які зазвичай містять не розповідні елементи. Візьмемо, для прикладу, репрезентацію часу в історії в аспекті внутрішньої фокалізації. Це ситуація, коли контекст сприймання визначається позицією персонажа. Просторову і часову орієнтацію наративу прив’язують до першої особи – тут і зараз окремого персонажа, коли ми можемо сказати, що бачимо речі очима персонажа [30, с. 117]. Однак у фільмі (якщо не брати до уваги експериментальне кіно) ми навряд чи побачимо речі очима персонажа протягом якогось тривалого часу. Дуже часто глядачі бачать персонажа зі сторони. Цей приклад унаочнює той факт, що між медіями існує відмінність у специфіці репрезентації історії. Фотіс Джаннідіс загострює увагу на тому, що одна і та ж історія може бути репрезентована різними засобами зовсім неадекватно, внаслідок неоднорідності репрезентативних можливостей цих засобів (роман, кіно, балет). У традиційному розумінні наратологія як теоретична дисципліна тлумачилася як метанаука, об’єктом дослідження якої вважалася наративність, присутня в широкому спектрі засобів репрезентації. Спершу цей опис наративу був пов’язаний з певною байдужістю до ролі засобу репрезентації, хоча це було також зумовлено медіа-орієнтованими моделями більш сучасної наратології. Проте такий підхід заслуговує на критику, оскільки він не сприймає ідеї універсальної наративної сутності, згідно з якою всі репрезентації глибоко залежні від їхнього засобу (медії).

Історія може бути витлумачена як визначальна складова наративу. Якщо ми, зауважує Ф. Джаннідіс, відмовляємося від цього шляху гіпостазування наративності, ми мусимо запропонувати альтернативний шлях досліджень. Такий шлях автор віднаходить в прототип ній моделі. Такий прототип базується на щоденній нарації, яка пов’язана з чимось, що сталося (трапилося, відбулося). Наратологи визначають це як історію. Можна розширити розуміння історії за рахунок теорії мотивації, яка розробляється в наратологічних дослідженнях. Вирізняють три види мотивації:

1) причинна (каузальна) мотивація, яка пов’язує події в умовах причинної значеннєвої структури;

2) кінцева (фінальна) мотивація, яка присутня, коли причина подій в наративному світі залежить від долі чи провидіння;

3) композиційна мотивація, яка вказує на функції події у структурі розповідного твору.

Загалом мотивацію можна розуміти як багатозначну структуру, що встановлює посутній зв’язок між елементами тексту. Ф. Джаннідіс підсумовує: історія – це багатозначна структура. Найважливішими елементами цієї структури є хронологія, каузальність, телеологія та інтенційність. Прототип – «хтось розповідає іншим людям про те, що трапилося» – містить складові, які стосуються взаємовідношень між розповідним актом (дискурсом) й історією. Прототип моделює комунікативну ситуацію.

Отже, наративи – це історії з початком, серединою і кінцівкою, що містять висновок або певний досвід оповідача. Оповідь історії зазвичай пов’язана з певною подією або складністю, що постала під час події. Наративний жанр залежить від темпоральних принципів упорядкування. Наратив – це навіть не стільки сама історія, скільки її репрезентація. Тому зрозуміло, що медійно-незалежний наратив – це ніщо інше, як безплідна гіпостазована абстракція. В якості альтернативи автор пропонує тлумачити наратив як такий, що закорінений у засобі репрезентації. Звідси випливає, що наратологія – це збірний термін на позначення серії спеціалізованих наратологій, а не самодостатня метанаука. А тому існує наратологія для вивчення словесної розповіді, кіно, пантоміми і так далі. Спільне для них – це поняття історії в наративному світі. Звичайно, можна було б взагалі обмежити об’єкт наратології лише історією, тобто сюжетними структурами, персонажними моделями, типами розв’язки, проте таке обмеження не буде ані корисним, ані можливим [25, с. 518].