Орієнтир європейська традиція книговидання

Аби уникнути відомчості й неузгодженості в цій архіважливій справі, варто найперше широко і гласно обговорити проект концепції створення нових українських стандартів, зокрема у тій частині, яка стосується саме видавничої діяльності, й опублікувати його в галузевих виданнях ("Друкарство", "Палітра друку", "Вісник Книжкової палати"), а також у наукових фахових збірниках. Необхідно, аби з цією концепцією могло ознайомитися ширше коло фахівців для можливих дискусійних обговорень і пропозицій. Принципова особливість цієї концепції має полягати в орієнтації на усталену європейську традицію книговидання, а не на "списування" й "прилаштування" колишніх вкрай зарегламентованих і заідеологізованих радянських стандартів, що простежується нині в практиці цілої низки українських видавництв.

Нині, у нових умовах розвитку України, коли змінилося саме поняття видавничої справи і книготоргівлі, коли ця діяльність з ідеологічної ділянки перейшла в ринкову площину, а книга стала одним із товарів на цьому ринку, змінилися й самі критерії щодо ідентифікації всієї видавничої продукції, тобто до тієї інформації, що вміщується на вхідних і вихідних даних кожного видання. Відповідно до рекомендацій Центру розвитку видавничої справи, що створений при Інституті "Відкрите суспільство" у Будапешті, ідентифікація має переслідувати такі цілі:

- ідентифікація інтелектуальної власності на книгу;

- ідентифікація видавництв, особливо у випадках правових суперечок цивільного чи кримінального характеру (така функція вважається функцією безпеки);

- допомога для складання статистики чи реєстрів;

- допомога в логістиці і маркетингу книги як товару;

- допомога у фіскальних потребах (це відноситься до обліку митних чи податкових органів, а не до публікації економічних параметрів видання накладу, ціни тощо).

Постановка проблеми в такій площині вимагає рішучої відмови від практики розміщення на вихідних даних видань цілої низки колись обов'язкових атрибутів, у практичній користі й цінності яких давно вже відпала потреба і які лише вносять плутанину та загромаджують "вхід" і "вихід" з книги нікому не потрібною інформацією.

Отож, з чим варто раз назавжди розпрощатися і що необхідно залишити або запровадити вперше, виходячи, знову ж таки, із досвіду наших західних колег? Фрагментарно зупинимося лише на частині з цілого блоку питань, відповіді на які покликані дати нові українські стандарти.

Титул (розгорнутий титул) видання У новому стандарті варто передусім обумовити граничну кількість авторів книги, які зазначаються на титулі, а відповідно й обкладинці. Тут усе більше й частіше проглядається самодіяльність видавців: на обкладинках і титулах нерідко зазначають чотирип'ять, а то й цілий авторський колектив. Особливо цим "грішать" видавничі підрозділи навчальних закладів, які готують до друку немало колективних монографій. Радянські стандарти обмежували цю кількість трьома авторами, більший авторський колектив видання "засвічувався" на звороті титулу. На нашу думку, такою межею може стати чотири автори, як це практикують німецькі, канадські видавці. У документі має бути чітко обумовлено, на яких видах видань авторство на титулі не може зазначатися: хрестоматії, збірники документів тощо.

Свого постійного місця потребує й інформація про перекладача, упорядника, автора передмови й приміток. Тут поки що повний різнобій: на звороті титулу, на титулі і навіть у реквізиті.

Немало плутанини вносить розгорну тий двомовний титул з подвійним зазначенням місця видання, "мода" на який останнім часом посилилася. Його доцільність часто визначає сам видавець або автор. Такий титул з'являється і тоді, коли видання є спільним з іноземним партнером,}! коли український видавець перевидає книгу в перекладі з іноземної мови, і коли спонсором видання виступає іноземна організація чи громадянин іншої держави, і навіть коли наклад українського видання частково розповсюджується за межами держави.

Перестає бути дискусійним питання про обов'язкове зазначення року видання внизу титулу біля назви видавництва. Світова книговидавнича практика давно вже відмовилася від цього. Тут спрацювала ринкова психологія покупця: не продана за рікдва книга нібито вважається застарілою. Таку "застарілість" саме ійвидає" рік видання, зазначений на титулі. Прискіпливий покупець, якщо йому це питання видасться принциповим, віднайде цю інформацію біля знака охорони авторського права, де зазначаються й наступні роки перевидання. При першому ознайомленні з книгою для читача важливий не час появи її на ринку, а тема, проблематика чи автор. Деякі наші видавництва на свій розсуд уже запровадили цю практику на своїх книгах. Вважаємо, настав час її узаконити у стандарті.

Зворот титулу Найважливіший атрибут, від якого пора остаточно відмовитися всім видавцям, так звана система ЄСКЛ Єдина система класифікації'літератури, що була впроваджена для безумовного виконання на всіх теренах колишнього Радянського Союзу. За спеціально розробленим принципом вона визначала десятизначний індекс для кожної книги за її змістом (для прикладу^И — марксизмленінізм, 02 суспільні науки, 03 філософські науки і т. д.). Серед видавців її ще називали "числівникзнаменник", місце якого було в нижній лівіЩиастині звороту титулу. Наскрізь просякнута ідеологічним забарвленням, цілком не відповідна до міжнародної книговидавничої практики, вона, однак, виявилася на диво живучою. її ще й досі сповідують немало видавництв як державної, так і приватної форм власності не тільки в провінції, а й у столиці. Останні, скоріше, від незнання беруть за зразок попередні видання солідніших видавництв і, не маючи під руками цього 600сторінкового "класифікатора^ самііЖприпаровують" до числівника приблизну тематику свого видання, їм, здебільшого, і в голову не приходило, що, скажімо, індекси для підручників з вивчення української мови за цим "класифікатором" беруться з розділу "Другие язьїки народов СССР", а твори сучасних українських письменників з розділу "Литература национальньїх меньшинств СССР".

Так же самодіяльно сьогодні переважна більшість видавців виславляє і класифікатор ББК у верхньому лівому куті звороту титулу, не звертаючись із верстками до базових бібліотек, які визначені по всій Україні. (В Києві такою базою є Національна парламентська бібліотека, в обласних центрах обласні наукові бібліотеки.) Судячи з усього, ця тенденція спостерігатиметься й далі, адже жодним нормативним документом нинішній український видавець не зобов'язаний надавати до бібліотеки верстку свого видання для зазначення в ній ідентифікатора ББК. Водночас, ряд дисциплінованих видавців подають на цьому місці два індекси ББК й УДК. Зворот титулу тоді виглядає перевантаженим і не уніфікованим.

Щодо УДК. Книжкова палата України завершила недавно титанічну працю, видавши солідний національний Універсальний децимальний класифікатор (УДК), який розроблений відповідно до вимог Міжнародного комітету з УДК у Гаазі. Його й слід узаконити в новому стандарті, забезпечивши перед тим можливість кожному видавцеві придбати цей класифікатор. На жаль, для більшості видавців, переважно малопотужних, він сьогодні є недоступним за ціною (один примірник коштує 500 гривень).

Новий стандарт має покінчити з ганебною практикою випуску книг без винятково важливих міжнародних паспортних даних видання, як І8ВИ та Соругі^Ьі або використання їх з грубим порушенням. Щодо міжнародного серійного книжкового номера і зобов'язання кожного видавця суворо дотримуватися положення його про використання, то, скажімо, у Польщі знайшли для цього суто економічний важіль: на періодичні видання і книги, де законно і правильно зазначено І8В]\[, податок на додану вартість взагалі не нараховується, в іншому ж випадку такої пільги видавець не матиме. Тепер, коли в усьому світі спостерігається посилення ролі прав на інтелектуальну власність, а в Україні, як і в колишніх пострадянських республіках, не завжди райдужні стосунки між видавцями і авторами все більше окреслюються вимогами правового поля, знак охорони авторського права і правильна інформація біля нього несуть особливе навантаження. На нашу думку, цей знак слід вивести з нижнього правого кута титулу, куди він був несправедливо загнаний радянським стандартом і поставити на гідне місце звороту титулу, як це роблять практично всі західні видавці.

Випускні дані Ця частина "зобов'язалівки" видавця потребує особливо суттєвих змін. У книжкових і газетних виданнях жодної країни світу не зазначається стільки нікому не потрібної виробничотехнічної характеристики того чи іншого виду видання й інформації про порядок його внутрішнього проходження у видавництві й на поліграфічному підприємстві, як це робилося й досі робиться в нас. Справді, кому й для чого сьогодні потрібно знати, коли рукопис було здано до складання й коли він підписаний до друку? Або гатунок паперу чи вид шрифтової гарнітури? А умовнодрукарські, облікововидавничі аркуші чи фарбовідбитки? Так само як і спосіб друку чи навіть формат видання. У радянську добу така інформація справді ставала визначальною для контролюючих органів, які мало не через мікроскоп стежили за кожним кроком видавця, за використанням кожного аркуша паперу поліграфічним підприємством. Нині ці рудименти застою увічнювати на кожному примірнику книги немає жодного сенсу. Відомо ж бо, що всі технікоекономічні характеристики видання обумовлюються у внутрішніх документах видавця й поліграфіста і, включно з часовими термінами, погоджуються в договорах. То навіщо ж виносити їх на сторінки книги для читацького загалу?

Дані про наклади видань. Видавці переважної більшості країн світу вважають цю інформацію комерційною таємницею, тому там ніхто й ніколи не зобов'язував розкривати її на сторінках книг. У нас же, з кожною черговою реорганізацією галузевого відомства, держава прагнула встановити за цим процесом свій контроль і неодноразово спускала "згори", принаймні видавцям державної форми власності, такі вимоги. Вважаємо, що це нічим не виправдане втручання в тиражну політику видавця. Облік статистики друку держава може здійснювати через свої органи іншими каналами. Це ж стосується і номера замовлення на друк книги, якого ви не побачите в жодному зарубіжному виданні.

Дискусійним залишається питання про доцільність зазначення даних щодо ліцензії на видавничу діяльність, дати її видачі, а також повної адреси поліграфічного підприємства, де друкувалася книга. Практика розвинених країн світу засвідчує, що така інформація не є обов'язковою. На останніх сторінках книг, виданих в Америці чи Європі, зазначається лише назва країни, в якій книга з'явилася у світ.

Деякі пропозиції, про які тут ішлося, частково вже реалізуються окремими видавцями, які, не дочекавшись появи вітчизняних видавничих стандартів, керуючись здоровим глуздом і кращим зарубіжним досвідом, пробують таким чином пришвидшити процес входження вітчизняної книги до міжнародного інформаційного простору. Процес цей, однак, відбувається стихійно і має як позитивні, так і негативні сторони. Спрямувати його в правильне русло, спростити, уніфікувати необхідну інформацію про кожне видання, зробити його зручним на багато літ для численних користувачів, посприяти підвищенню культури українських видань, вивести їх за всіма основними параметрами на міжнародний рівень таким є почесне, відповідальне і невідкладне завдання для тих, хто завтра візьметься за створення не одногодвох, а всього комплекту наших, українських, видавничих стандартів.

РОЗВИТОК ПОЛІГРАФІЇ

В ХІХ столітті з розвитком капіталістичних відносин та винаходом друкарської машини в поліграфічній промисловості відбувається революція. Слід зазначити, що друкарська поліграфічна машина – це машина, яка призначена для для отримання великої кількості фарбних зображень (відбитків) оригінала на папері чи іншому матеріалі за допомогою друкарської форми.

Також в кінці ХVIIІ століття було винайдено машину для вироблення паперу, що збільшило виробництво паперу.

Перші діючі друкарські поліграфічні машини були побудовані в 1812-14 роках Ф. Кенігом і А. Бауером в Англії. Їх принциповою технологією був плоский друк.

На сьогоднішній день розрізняють листові, рулонні, тигельні, ротаційні та для плоского друку друкарські машини.

Отже вже з ХІХ століття почало розвиватися поліграфічне машинобудування.

З виникненням потужної поліграфічної технічної бази в середині ХІХ століття у видавничій справі почався процес спеціалізації видавничих та поліграфічних підприємств. З початком періоду монополістичного капіталізму (кінець ХІХ – початок ХХ століття) у видавничій справі проходить масова організація поліграфічних та видавничих підприємств за типом акціонерних компаній, а потім і трестування книжкових та газетно-журнальних підприємств.

ПОЛІГРАФІЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

В середині ХХ століття в ході науково-технічної революції поліграфія починає розвиватися за наступними напрямками: перехід до електронного способу виготовлення друкарських форм для всіх способів друку (використання ЕОМ для фотонабору та електронного кольороподілу для кольорового друку), широке використання рулонного офсетного друку на швидкісних машинах, створення автоматизованих поточних ліній у окремих цехах, комплексна автоматизація та механізація всього виробництва, використання фототелеграфної техніки та мережі Enternet для передачі вихідного зображення при друкуванні у віддалених одне від одного місцях земної кулі. Початок 90-х років ХХ століття в поліграфії характеризується так званою цифровою революцією: у технологічний процес впроваджуються цифрові фотоапарати, цифрові додрукарські системи та цифрові друкарські машини. Ці технології назвали Computer-to-film (з ПЕОМ на фотоформу), Computer-to-plate (з ПЕОМ на друкарську форму), Computer-to-press (з ПЕОМ у друкарську машину.

Використання цифрових технологій дозволяє зменшити технологічний ланцюг при виданні, прискорити оперативність при виготовленні продукції, а при використанні цифрових друкарських машин – персоніфікувати та оперативно втручатись в процес друкування.

Виходячи з сказаного можна стверджувати, що системи Computer-to-film, Computer-to-plate та Computer-to-press – це сьогодення та майбутнє поліграфії.