Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні

Один із парадоксів сучасного розвитку українського книговидання полягає в тому, що в такій важливій ділянці як практичне застосування видавцями стандартів панує повне безладдя і хаос.

Проведений аналіз засвідчує цілковиту неузгодженість, самодіяльність і більше того профанацію цієї важливої справи (в умовах існуючого вакууму) більшістю видавців, особливо нової генерації. Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. (До речі, росіяни оперативно видали ці стандарти окремим виданням і потурбувалися про своїх південних родичів, завізши на територію України значний наклад цього видання, який, незважаючи на високу ціну примірника, небезуспішно повсюдно продається, в тім числі, і в навчальних закладах, де готують майбутніх видавців, редакторів та журналістів.) І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.

Глибину і серйозність такого безладдя й хаосу кожен фахівець може осягнути легко, коли поставить перед собою мету переглянути на бібліотечних чи книжкових полицях десятокдва новинок, випущених різними видавництвами, бодай на предмет оформлення обкладинки, титулу, звороту титулу чи реквізиту видання, не кажучи вже про внутрішню його структуру, якість редагування текстів. Елементарна безграмотність і безвідповідальність творців таких книг не може не шокувати. Кілька характерних прикладів.

Візьмемо, скажімо, святаясвятих авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство "Всеувито" 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом "Усе для школи": в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків "Леся Українка". На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано Віра Агєєва; на звороті титулу вона вже названа авторомупорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів цієї лише на перший погляд простої і легкої видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями. Таку ж "обізнаність" виявляють редактори "Бібліотеки українця": з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу, що в нього є ще й співавтор І. Петрів, а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці одна назва, на титулі інша, у каталожній картці третя, що в принципі не допускається.

Минуле десятиріччя було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будьякий молодший редактор будьякого видавництва знав, що такі рукописи готують упоядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як ав \ тора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.

Здавалося б, значення і конкретне місце розміщення ще одної святаясвятих у паспортних даних видання знак охорони авторського права має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але кричущих порушень тут більш ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво з такою незвичною назвою, як "Любіть Україну", того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі "Посібник книговидавця". Багато видавців проставляючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не дає такому знакові юридичної сили. Що вже говорити про правильне оформлення посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективнофантастичнорозважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.

З найголовнішим паспортним знаком, який ідентифікує видання і видавця на міжнародному рівні, І8ВИ також маємо багато самодіяльності. Цілий ряд так званих видавців нової генерації, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством І8ВИ (бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й оплатити певну суму коштів), довільно "ліпить" свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що ха. рактеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі подивується старий ідентифікатор з числом "5", що тепер закріплений за Росією.

Свідомо не зачіпаю тут архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення,, мовностилістичний аспект редакторської роботи <тт у цій справі деякі вітчизняні видавція^зайшли" справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.

Ситуація, яку ми маємо нині в цьому блоці видавничих проблем, майже з абсолютною точністю нагадує ту, яка склалася у 20х роках минулого століття і про яку з болем у душі писав наш видатний учений і видавець Іван Огієнко: "Змилуйся, Боже, що вони (видавці. М. Т.) часом подають!». Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань жахлива, видаються переклади непідписані, тобто їх робить хтобудь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку спрагнених, родин і роблять там хаос та руїну літературної мови'1.