Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 6 page

Уроки відсиділа більш-менш, хоча відчуття «робота» були незабутні. Останньою була фізкультура. Це був фініш всьому. Я спробувала відпроситися у вчителя. Та він був мужик старої закалки і до того ж страшний бюрократ. Його наші болі не хвилювали – довідку на стіл і можеш бути вільним. У мене було офіційне звільнення від фізкультури, але воно лежало вдома, заховане подалі від батьків. Тому що я любила фізкультуру і не хотіла сидіти на заняттях, мов пень, всупереч думці лікарів. Тим більше, тут нічого надзвичайного, на мою думку, не було. На тренуваннях ми більше знущаємося над тілом. Але сьогодні я вперше пожалкувала, що не взяла довідку з собою.

Хоча за день трохи розходилася, але розминку робила з великою натугою. А сьогодні, як на лихо, були ще й заліки з віджимань. «Цього я точно не переживу. Навіть одного разу після вчорашнього не зроблю, - подумала моя особа. – От бюрократ, вперся у свій папірець…» І давай розпікати цього мужика по всіх статтях своїми злісними думками. Під час чергової паузи, з обдумуванням слова іще погірше попереднього, у моїй пам’яті якось ненав’язливо сплили слова Сенсея: «Не можна іншим бажати зла навіть подумки». «Ну що ж я роблю!, - аж стрепенулася моя особа. – Сама собі пастку створюю…» І, трохи охоловши, почала тверезо міркувати: «Яка користь із того, що я його зараз подумки брудом поливаю та невдоволено на нього зиркаю? Тільки засмучуся більше, а на заліку ще й нагрублю. Він теж у боргу не залишиться, поставить «пару», викличе батьків. Батьки дізнаються, що я довідку до школи не віднесла, теж засмутяться. Навіщо мені все це треба? А якщо, як Сенсей каже, влізти у «шкіру» цього мужика, то що виходить? Він же не винен, що я прийшла на урок у розбитому стані? Ні. Він же не знає, що я учора весь вечір готувалася до його заліків, так би мовити, у поті лиця? Не знає. Так чого ж на нього сердитися? Він просто добросовісно виконує свою роботу. А за довідку, так йому теж треба звітувати за свої уроки. Раптом зараз директор зайде, чи якась комісія нагряне. Мужика теж можна зрозуміти». Розставивши так у думках все на свої місця, я помітила, що гнів мій минув і тепер можна було спокійно обдумати, як же вирішити цю проблему «миром».

Після розминки я знову підійшла до вчителя і спокійно пояснила йому ситуацію, що мов так і так, вчора посилено займалася, сьогодні потерпаю від катастрофічних наслідків, але на наступному занятті обов’язково відіжмуся, навіть у два рази більше. А також додала, що я його чудово розумію, як він з нами мучиться і втомлюється від наших постійних «відмазок».

- Ну що поробиш, ви ж самі колись були молодими.

Мабуть, останнє речення, що вирвалося у мене випадково, ґрунтовно сколихнуло якісь хороші спогади учителя. Бо наступні п'ятнадцять хвилин ми слухали усім класом лекцію про його спортивну бурхливу молодість. І коли, нарешті, почали здавати залік, я його спитала:

- Так мені віджиматися?

- Гаразд, - добродушно махнув фізкультурник рукою, - наступного разу відіжмешся. Будемо вважати, що ти сьогодні не встигла.

До великої радості інших, зі мною не встигло ще півкласу. Коли пролунав дзвоник, однокласники з посмішкою сказали:

- Супер! Слухай, може ти й на інших уроках проб’єш учителів на спогади їхньої далекої молодості, дивись і опитати не встигнуть. Класно буде!

- Я ж вам не чарівник, - жартуючи відповіла моя особа. – я тільки вчуся.

Після цього випадку мені стало якось приємніше на душі. Ніхто морально не постраждав і більше того, навіть усі лишилися задоволені. Це тішило моє самолюбство і «манька» величі почала непомітно рости, як на дріжджах. Я звернула на це увагу лише тоді, коли друзі, слухаючи мене ввечері, пожартували:

- Ну ти і роздула цю історію, як бульбашку, - з посмішкою помітив Андрій. – Що тут такого? У мене такі «відмазки» ледь не на кожному уроці бувають. Треба просто чинити неординарно і з гумором.

- Так, але ж ти не на кожному уроці приборкуєш свій гнів.

Андрій задумався:

- Що вірно, то вірно… Але гумор мене ще ніколи не підводив у спілкуванні з учителями.

- Слухай! – ляснув його по плечу Костя. – Так це ж геніальний спосіб боротьби з гнівом… Ти згадай хлопців Сенсея: Женьку, Стаса й інших. У них же рот від жартів не закривається.

- Точно! – підтвердив Андрій.

- От бачиш, як все елементарно, кажучи словами Сенсея. А ти всю ніч видумував, як зі своїм гнівом боротися. Ось тобі й відповідь… Так, доведеться тобі усе життя жартувати зі своїм розумом.

А потім Костик «заспокійливо» додав:

- Ну ти не переймайся. Ми тобі на «дурочку» смачні пиріжки носити будемо…

- Та ну тебе! Вічно ти усе перевернеш з ніг на голову.

Хлопці засміялися. Ми юрбою пішли штурмувати переповнений трамвай. І вже коли їхали, Костик сказав Андрію:

- Я між іншим, цю ніч теж не даремно витратив.

- На кого? – посміхаючись поцікавився той.

- Безсоромник! Не на кого, а на що, мисли глибше.

Я зробив геніальне відкриття!

- У галузі себелюбства?

- Та я серйозно. От послухай, який ланцюжок виходить. Якби тебе не побили ті здоров’яги п’ять років тому, ти б не почав займатися карате. Якби ти не почав займатися бойовими мистецтвами, ти й мене б не втягнув у цю справу. А якби ти мене не втягнув, ми б не познайомилися з Сенсеєм і не взнали б того, що ми взнали і чому ми зараз навчаємося. Принаймні, якби про цю інформацію десь і прочитали, то точно сприйняли б її за суцільну маячню. А так переконалися, як то кажуть, на власні очі. Коротше, якби тоді тебе не побили, ми не знайшли б цю золотоносну духовну жилу! От!

- Згоден. Але з чого ти взяв, що це через тебе ми познайомилися з Сенсеєм? Адресу його секції нам же дав зовсім сторонній хлопець з тієї, попередньої секції по ушу. Ні ти, ні я його як слід не знали. Просто тоді випадково зайшла мова про людей-феноменів, а потім вже і про Сенсея.

- Так. Але ж саме я вас на те тренування притягнув, - захищав свою теорію Костик. – Ви ж як опиралися, пригадай, не хотіли йти. А хлопець саме в той день випадково там опинився. Він свого друга чекав у роздягалці.

- Чекав. Та він би так і промовчав би тоді, якби не побачив наш журнал, де була стаття про феноменів.

- Який журнал?

- Ну, пам’ятаєш, Тетяна нам його в той день принесла з дому. Ми ще з тобою обурювалися, що такий «вантаж» весь день доведеться з собою тягати, ні щоб його ввечері віддати.

- А! Точно! – згадав Костик.

- Ну, я ж його на підвіконня поклав. А тому хлопцю, мабуть, нудно сидіти було, от він і попросив почитати. А далі сам знаєш, слово за словом, і ось тобі адреса Сенсея.

- Правильно, так воно й було, - і, зітхнувши, Костик додав: - Ось так завжди: такі дрібні факти вбивають найкрасивіші гіпотези… Ну нічого, значить, моя теорія виглядатиме так. Якби ти не втягнув мене у бойові мистецтва, я б не привів вас на те тренування, а далі у дужках примітка (і Тетяна не принесла журнал), дужки закриваємо, то тоді б наша компанія не познайомилася з Сенсеєм і так далі.

- І все ж таки все почалося з журналу, - наполягав на своєму Андрій і далі продовжив розвивати свою думку, - через статтю. А почали ми цікавитися цими статтями тому що… Чому?

- Ну як чому… Тому що… А! Це ж вона всю кашу заварила, усіх нас заразила людьми-феноменами, - сказав Костик, кивнувши в мій бік.

- Точно!

Хлопці подивилися на мене:

- А ти чого ними зацікавилася?

- Я? – трохи розгубилася моя особа і тут же викрутилася: - Я… А мене фільми надихнули.

- О! А фільми створювали…

І далі хлопців понесло на розкручування цілого ланцюжка уявних подій. Тетяна усміхнулася і сказала:

- Е, та ви так грішним ділом і до первісної людини доберетесь, - і смішно їх скопіювала: - Якби ту людину наздогнав би шаблезубий тигр, то і вас би не існувало і, отже, з Сенсеєм би не познайомились.

- А що, це ідея, - посміхнувся Костик.

- От чоловіки, - дорікнула Тетяна, - їм би логікою хоч за соломинку, але вчепитися. Познайомилися з Сенсеєм і добре. Значить так треба, значить – це доля. І все. Що тут сперечатися.

Наша компанія прийшла на галявину, тепер уже безпомилково визначивши її місцезнаходження.

- Чуєте, щось нікого немає, - сказав із сумнівом Славко. – Може, це не та галявина?

- Та, та. Я її минулого разу добре запам’ятав, - ствердно закивав Андрій.

- Ще б пак! – усміхнувся Костик.

Ми засміялися, згадуючи наші минулі походеньки. Хвилин через п’ять почали підходити старші хлопці, приєднуючись до нашого веселого настрою.

- О, зараз прийде Учитель, - пожвавішав Вітя.

- А по чому ти визначив? – спитала я, дивлячись у той бік на зірки.

- По Самураю, - відповів, посміхаючись, старший семпай.

Я перевела погляд на земне і тільки тут помітила, як по глухому паркану у світлі далекого ліхтаря поважно крокував кіт, періодично підтримуючи рівновагу, бо лапки його зрадницьки зривалися.

- Він приходить точно до медитації, - продовжував хлопець. – Сидить собі тихесенько осторонь у повному трансі, а потім, не гаючи час на наші розмови і враження, одразу йде.

- А першого разу, коли ми прийшли, він лишився до кінця. Його ще Сенсей у кущах ловив, - помітила я.

- Ну, це, напевно, було маленьке виключення з його правил.

«Треба ж, як усе склалося тоді, - подумала я. – Навіть кіт взяв у цьому безпосередню участь».

До нашої розмови підключилися хлопці.

- А чому Сенсей завів собі саме чорного кота? – спитала Тетяна.

- Та він його спеціально і не заводив. Просто коли Самурай був іще кошеням, його забили камінням селищні хлопчаки. А Сенсей підібрав його надворі і вилікував. З того часу кіт і лишився у нього жити і нікуди від нього не відходить.

- А хто ж йому вуха так сильно потріпав? – із посмішкою поцікавився Андрій.

- Та, то він з собаками спарингувався.

- З собаками?

- Еге ж. Самурай же не тільки духовним займається, а й бойовим мистецтвом, - сказав Віктор, привернувши при цьому загальну увагу до кота. – Сенсей його навчає можна сказати з самого дитинства стилю «Вінь-чунь», який є протилежним стилю «Кішка». Так він тепер і до котів, і до собак задирається.

- Ти що, жартуєш? – щиро здивувався Андрій. – Та як кота можна кунг-фу навчити? Тут людина не кожна розуміє, а то тупа тварина.

- Це як сказати, - підійшовши із темряви, втрутився у розмову Учитель. – Іноді тупа тварина виявляється кмітливішою за деяких Homo Sapiens.

- А все ж таки, - зацікавився Микола Андрійович незвичайним повідомленням, - а як ви його навчали?

- Ой, та елементарно, - просто сказав Сенсей, начебто мова йшла про повсякденні речі. – У формі гри. Спочатку пальцями проводив захват лапок. А потім також показував, як вийти з цього захвату. Так він і навчився… Тепер мало того, що з котами постійно б’ється, так іще й до собак задирається. Миші, бачте, його вже більше не цікавлять, не той рівень. Навчив, блін, на свою голову! Тепер самому доводиться бігати з мишоловками.

Усі засміялися. А я так і не зрозуміла, розіграш це був, чи ні. Якщо розіграш, то чому настільки серйозний, а якщо правда, то треба мати дійсно неабиякий талант, щоб навчити навіть кота.

Під час своєї розповіді Сенсей вітався з усіма за руку. І коли дійшла черга до Андрія, той не подав руку, а ввічливо уклонився.

- Ти чого? – здивувався Сенсей.

- Та я вже боюсь до вас торкатися після тих подій, - напівжартома відповів Андрій.

- А я тут причому? – з посмішкою знизав плечима Сенсей. – Ти не мене повинен боятися, а його. Він же з тобою поряд був, а не я.

Поки Сенсей розмовляв з іншими хлопцями, Андрій штовхнув злегка Костика ліктем у бік:

- Так це через тебе!

- Ти що! Я звичайно розумний, та не настільки ж.

- Я тобі серйозно.

- І я серйозно.

- Чесно?

- Чесно.

Андрій почекав, поки Сенсей відповість на чергове питання, і спитав:

- А правда, ви це через рукостискання зробили?

- Ні, звичайно. Коли-небудь я вам про це розкажу.

Далі розмова перейшла на наші домашні медитації. Спочатку я хотіла покликати Сенсея вбік і поговорити з ним наодинці про свої думки, тому що боялася реакції старших хлопців. А раптом засміють своїми глузливими жартами, як і мої друзі. Але Сенсей терпляче розбирався і роз’яснював кожну ситуацію, що виникала у хлопців. Від Юри я почула дещо схожу з моєю історію, але не до такої загостреної міри. Побачивши серйозний настрій інших, я, нарешті, зважилася усе розказати Сенсею при всіх. І коли постала чергова пауза у розмові, моя особа почала несміливо ділитися своїми «досягненнями». Всі слухали спокійно і уважно. Тоді моя особа остаточно посмілішала і повідала про свого «ловкача».

Після моєї розповіді запанувала нетривала тиша. «Ну все, - подумала я, - зараз мені Микола Андрійович поставить діагноз як мінімум шизофренія. І навіщо я це все при усіх вибовкала?»

Але, на мій подив, Сенсей сказав наступне:

- Це хороший результат. Упіймати думку свого тваринного начала складно, а боротися з нею тим більше. З цією категорією думок в принципі неможливо боротися. Бо насильство породжує насильство. І чим більше будеш намагатися її убити, тим сильніше вони у тебе будуть проявлятися. Найкращий спосіб захисту від них – це переключитися на позитивні думки. Тобто, тут спрацьовує принцип айкідо, м’якого відходу.

- А якщо вони ганяються за мною цілий день. Що, я не можу обрубати якимось міцним словом? – запитав Руслан.

- Як би ти не «обрубував», все одно негативні думки будуть нагнітатися по закону дії – протидії, акції – реакції. Тому ви повинні не боротися з ними, а відходити від них, штучно розвивати в собі позитивну думку, тобто зосереджуватися на чомусь хорошому або згадати щось хороше. Тільки таким шляхом м’якого відходу ви зможете перемогти свою негативну думку.

- А чому думки бувають абсолютно протилежні одна одній? У мене теж іноді так виходить, що я заплутуюсь у своїх думках.

- Скажімо так, у тілі людини є духовне начало, або душа, і матеріальне начало або тваринне, звірине, як хочете це називайте. Розум людини є полем бою цих двох начал. Тому і думки у вас виникають різні.

- А хто тоді «я», якщо думки чужі.

- Не чужі, а твої. А ти є той, хто слухає їх. І кому ти віддаєш перевагу, тим ти й будеш. Якщо матеріальному, звіриному началу – ти будеш злий і капосний, а якщо порадам душі – ти будеш хорошою людиною, з тобою буде приємно знаходитися людям. Вибір завжди залишається за тобою: або ти деспот, або святий.

- А чому у мене вийшло так, що мій захват від приборкання свого гніву призвів… до гордості, чи то до розростання манії величі. Адже зробила начебто хороше діло, а думку занесло в інший бік? – спитала я.

- Ти повернулася до душі – твоє бажання здійснилося. Послабила контроль над собою – перетягло тваринне начало, причому непомітно для тебе, твоїми ж улюбленими егоїстичними думками. Тобі сподобалося, що тебе хвалять з усіх боків, що ти така розумна, така розсудлива і так далі… У тобі постійно йде війна двох начал за тебе. І від того, на чиєму боці ти будеш, залежить твоє майбутнє.

Я трохи замислилася, а потім уточнила:

- Тобто ось той «ловкач», котрий мені про біль нагадував і заважав зосередитися, той, що манію величі…

- Абсолютно вірно.

- Так там же цих думок ціла купа!

- Так, - підтвердив Сенсей. – Їх легіон, тому з ними неможливо боротися. Це вам не кунг-фу, це значно серйозніше. Боротися можна з тим, хто чинить опір. Але з вакуумом боротися безглуздо. Для вакууму негативних думок можна створити лише такий самий вакуум позитивних думок. Тобто знову-таки повторюю, переключитися на хороше, думати про хороше. Але завжди бути насторожі, слухати, про що думає ваш мозок. Поспостерігайте за собою. Зверніть увагу на той факт, що ви не напружуєтеся, а думки постійно в вас рояться. І думка не одна. Їх одразу може бути дві, три, а то й більше.

- Це як у християнстві говорять, що з лівого боку сидить чорт на плечі у людини, а з правого ангел. І вони постійно шепочуть, - помітив Володя.

- Цілком правильно, - підтвердив Сенсей. – Тільки чомусь чорт шепоче голосніше, у нього напевно голос грубіший… Те, що називають у християнстві чортом або дияволом, це і є прояв нашого тваринного начала.

- Я коли виявила у себе це розділення думок, то подумала, що, може, у мене шизофренія почалася. Там же теж щось пов’язане із розщепленням свідомості, - сказала моя особа, остаточно осмілівши.

Сенсей посміхнувся і жартома відповів:

- Немає генія без ознак безумства.

Микола Андрійович засміявся:

- Так, так, так. До речі, дещо схоже я спостерігаю і в себе.

Тут до розмови долучився Стас, розмірковуючи вголос про своє:

- Ну, якщо розум – це поле бою двох начал і, як я зрозумів, їхня зброя – думки, то як же відрізнити хто є хто? Як у думках проявляється духовне і тваринне начало? Це що?

- Духовне начало – це думки, породжені силою Любові, у широкому розумінні цього слова. А тваринне начало – це думки про тіло, наші інстинкти, рефлекси, манія величі, бажання, повністю поглинуті матеріальними інтересами, і так далі.

- Ні, ну тоді взагалі треба жити у печері, - висловив свою думку Руслан, - щоб нічого не мати і не хотіти.

- З такою башкою, як у тебе, і печера не допоможе, - жартуючи, підколов його Женька.

- Мати це все тобі ніхто не забороняє, - вів далі Сенсей. – Хочеш, та будь ласка, йди в ногу з часом, користуйся на здоров’я всіма благами цивілізації. Але жити заради цього, ставити накопичення матеріальних благ у сенс свого існування на Землі – це безглуздо, це протиприродно духовному началу. Ця мета і є показником верховенства у людині тваринного начала. Однак це не означає, що треба жити бомжем у печері. Ні. Я вже якось вам розповідав, що всі ці високі технології, які дані людству, вони дані для того, щоб у людей більше звільнялося часу для свого духовного вдосконалення. Але ніяк не для того, щоб людина назбирала купу цих залізячок у себе вдома і роздувала свою манію величі від володіння цим прахом.

І, помовчавши трохи, Сенсей задумливо промовив:

- Людина – це складний синтез духовного і тваринного начала. Дуже жаль, що у вашому розумі переважає більше від тваринного, ніж від Бога…

Я тут на днях подумав і вирішив дати вам одну давню практику, котра допоможе вам урівноважити ці дві сутності, щоб «тваринне» вас так сильно не обтяжувало. Вона існує стільки ж, скільки існує й людина. Це духовна практика не тільки роботи над собою, над своїми думками, але й, що дуже важливо, над пробудженням своєї душі. По відношенню до життя її можна порівняти з динамічною медитацією, оскільки вона є постійно діючою, незалежно від того, де людина знаходиться і що робить. Частина цієї людини постійно знаходиться у цьому стані, контролює все те, що відбувається всередині і зовні.

Ця духовна практика називається «Квітка лотоса». Сенс її полягає у наступному. Людина уявляє, начебто саджає всередині себе, у ділянці сонячного сплетіння, зерно. І це маленьке зернятко у ній проростає за рахунок сили Любові, сформованої її позитивними думками. Тим самим людина, контролюючи зростання цієї квітки, штучним шляхом позбавляється від негативних думок, які постійно крутяться в її голові.

- А що, хіба ми постійно думаємо про погане? – спитав Руслан.

- Звичайно, - відповів Сенсей. – Ви прослідкуйте за собою гарненько. Людина дуже багато часу приділяє тому, що уявляє різні бойові ситуації, згадує щось негативне з минулого, уявляє, що з кимось свариться, комусь щось доводить, як вона обманює, як дає здачі, свої хвороби, свої матеріальні збитки і так далі. Тобто весь час тримає образ негативного комплексу думок.

А тут людина спеціально, під внутрішнім контролем, позбавляється усіх цих поганих думок. І чим частіше вона буде тримати позитивний образ, тим швидше у ній зростає це зерно Любові. Спочатку людина уявляє, що це зернятко проростає, з’являється крихітна стеблинка. Далі вона починає рости, на стеблинці з’являються листочки, потім маленький пуп’янок квітки. І зрештою по мірі більшого підживлення силою Любові сам пуп’янок розпускається в лотос. Лотос спочатку золотистого кольору, але по мірі зростання стає сліпучо білим.

- А скільки часу потрібно, щоб він проріс? – запитала я.

- Справа в тому, що у кожної людини по-різному. У одного він може вирости за роки, у іншого – за місяці, у третього – за дні, а четвертому знадобляться лише миті. Все залежить від бажання людини, від того, як вона буде старатися над собою. Треба не тільки виростити цю квітку, але й постійно підтримувати її силою своєї Любові, щоб вона не зів’яла і не загинула. Це постійне почуття зрощування людина тримає на рівні підсвідомості або ж, точніше сказати, на рівні контрольованої віддаленої свідомості. Чим більше людина віддає Любові цій квіточці, тобто подумки плекає її, доглядає, береже від оточуючого негативного впливу, тим більше квітка росте. Ця квітка живиться енергією Любові, я підкреслюю, внутрішньою енергією Любові. І чим більше людина знаходиться у стані Любові до всього світу, до всіх і до всього, що її оточує, тим більше стає квітка. А якщо людина починає сердитися – квітка слабшає; зриваєтесь у сильному гніві – квітка в’яне, хворіє. Тоді необхідно докласти максимальних зусиль на її відновлення. Це як свого роду контроль.

І от, коли ця квітка розквітає, збільшується в розмірах, вона починає випромінювати замість запаху вібрації, так звані лептони або гравітони, як хочете це називайте, тобто енергію Любові. Людина відчуває порухи пелюсток цієї квіточки, від яких вібрує усе її тіло, весь простір навколо неї, випромінюючи у світ Любов і Гармонію.

- А це якось відчувається на фізичному рівні? – запитав Женя.

- Так. Лотос виражається ніби у печінні в ділянці сонячного сплетіння, теплом, яке розливається там. Тобто ці відчуття виникають в області сонячного сплетіння, де, як свідчать перекази, знаходиться душа. Звідти починає йти і виділятися тепло. Весь зміст полягає в тому, що де б ви не знаходилися, з ким би ви не були і що б ви не робили чи обдумували, ви постійно повинні відчувати це тепло, тепло, яке, образно кажучи, зігріває вам не тільки тіло, але й душу. Ця внутрішня концентрація Любові знаходиться у самій квітці. В решті решт, чим більше людина про неї піклується, оспівує цю Любов, тим більше вона відчуває, що ця квітка, розростаючись, оточує її тіло повністю своїми пелюстками і вона знаходиться всередині величезного лотоса.

І ось тут відбувається дуже важливий момент. Коли людина досягає того, що пелюстки лотоса починають оточувати її з усіх боків, вона відчуває дві квітки. Одна всередині себе, яка знаходиться під серцем і зігріває постійно відчуттям внутрішньої Любові. Інша, велика, наче астральна оболонка цієї квітки, що оточує людину і, з одного боку, випромінює вібрацію Любові у світ, а з іншого боку захищає саму людину від негативного впливу інших людей. Тут спрацьовує закон причини-наслідку. Висловлюючись мовою фізики, відбувається хвилевий зв'язок. Простіше кажучи, людина випромінює хвилі добра, посилюючи їх через душу в багато разів і створюючи тим самим благодатне хвилеве поле. Це силове поле, яке постійно відчуває людина і підтримує фібрами своєї Любові, у той же час сприятливо впливає не тільки на саму людину, але й на оточуючий світ.

Що відбувається завдяки щоденним заняттям цією практикою. По-перше, людина постійно контролює свої думки, вчиться зосереджуватися на хорошому. Тому вона автоматично не може бажати нікому зла чи бути поганою. Адже ця практика щоденна, щосекундна. І це на все життя. Це своєрідна методика відволікання, оскільки з поганими думками насильно боротися не можна. Насильно милим не будеш. Тому потрібно відволікатися. Приходить негативна думка, небажана, людина зосереджується на своїй квітці, починає віддавати їй свою Любов, тобто забуваючи про все погане штучно. Або ж переключає свідомість на щось інше, позитивне. Але квітку вона відчуває постійно: лягаючи спати, прокидаючись, вночі, вдень; чим би не займався – навчанням, роботою, спортом і так далі. Людина відчуває, як Любов скипає всередині, як струмені Любові рухаються по її грудях, розтікаються по її тілу. Як ця квіточка починає зігрівати її зсередини, причому особливим теплом, божественним теплом Любові. І чим більше її віддає, тим більше вона у ній зароджується. Постійно випромінюючи цю Любов, людина дивиться на людей уже з позиції Любові. Тобто, по-друге, що дуже важливо – людина настроюється на частоту добра.

А добро – це удача, це везіння, це здоров’я. Це все! У людини покращується настрій, що сприятливо позначається на психіці. А саме ЦНС є основним регулятором життєдіяльності організму. Тому, у першу чергу, ця духовна практика позначається на покращенні вашого здоров’я. Крім того, у людини починає налагоджуватися життя, бо вона знаходить примирення з усіма. З нею ніхто не хоче сваритися, вона всюди бажана. У неї не буває великих проблем. Чому? Тому що, навіть коли у її долі відбуваються якісь події, бо життя є життя, вона сприймає їх цілком інакше, ніж звичайні люди. Оскільки у неї з’являється нове бачення на життя, яке і допомагає їй виробити найбільш оптимальне, прийнятне у даній ситуації, рішення. Бо у цій людині прокидається Мудрість життя.

І третє, найголовніше – у людині пробуджується душа, вона починає відчувати себе Людиною, починає розуміти, що таке Бог, що Бог є всюдисуща субстанція, а не фантазія кількох ідіотів. Вона починає відчувати божественну присутність в собі і нарощувати цю силу своїми позитивними думками і почуттями. Вона не відчуває більше себе самотньою у цьому світі, тому що Бог у ній і з нею, вона відчуває реальну його присутність. Є такий вислів: «Хто в Любові, той у Богу, і Бог у ньому, тому що Бог і є сама Любов». Також дуже важливо, що людина починає відчувати ауру квітки, яка знаходиться всередині і навколо неї.

- А як відчувається ця аура навколо тіла? – запитав Стас.

- З часом ти бачиш цю вібрацію навколо себе у вигляді легкого світіння. Повітря стає наче яскравішим і прозорішим, а навколишній світ більш насиченим по колірним тонам для твого зору. І найбільш вражаюче, що і люди починають помічати у тобі ці перетворення. Є такий народний вираз «людина сяє», «світиться». Так от, це і є світіння цього хвилевого поля, що виробляється Любов’ю самої людини. Оточуючі люди також починають відчувати це поле. Їм приємно, що ця людина знаходиться поряд, вони також починають відчувати радість, внутрішнє збудження. Багато людей одужує. Їм стає легше навіть при її присутності, якими б хворими вони не були. До цієї людини тягнуться всі, розкриваючи свою душу. Тобто люди відчувають Любов. Це відкриті врата Серця на шляху до Бога. Це те, про що говорили усі Великі і що мав на увазі Іісус, коли говорив: «Впусти Бога у серце своє».

Ця духовна практика «Лотоса» застосовувалася з початку часів. Спрадавна вважалося, що «Лотос» народжує богів, у «Лотосі» пробуджується Бог. У тому розумінні, що божественна сутність – душа – пробуджується у «Квітці лотоса», в Гармонії і Любові всередині тебе. Адже людина постійно піклується про свою квітку, постійно контролює свої думки і почуття, щоб «Квітка лотоса» не в’янула.

- Так що, там дійсно виростає справжня квітка? – спитав здивовано Славік.

- Ні. Квітки, матеріальної, там звісно не існує. Це як би свого роду гра уяви. Цей процес можна назвати інакше: пробудження божественної Любові, досягнення просвітлення, повного поєднання з Богом – «мокша», «дао», «сінто». Як хочеш це назви. Та все це слова і релігія. А це попросту створення позитивною думкою і почуттям Любові людини певного силового поля, яке, у свою чергу, з одного боку впливає на оточуючу дійсність, а з іншого боку змінює внутрішню частоту сприйняття розуму самої людини.

- А душа? – спитала я.

- А душа це і є ти, своєрідний вічний генератор божественної сили, якщо хочете, але котрий потрібно запустити в роботу своїми постійними думками про Любов… Коли-небудь я розповім вам про душу і про її призначення детальніше.

Тут до розмови долучився Костя:

- А ви сказали, ця духовна практика дуже давня. Наскільки давня?

- Я вже казав, що вона існує стільки, скільки існує людина як свідомий суб’єкт.

- Ні, ну скільки там, сім, десять тисяч років тому?

- Ти береш надто короткий проміжок часу. Людство у цивілізованому варіанті неодноразово існувало й раніше, причому навіть з більш високими технологіями, ніж зараз. Інше питання, чому ці цивілізації зникали. Колись я вам і про це розкажу.

- Але якщо ця практика така давня, то повинні ж лишитися хоч якісь згадки про неї і в нашій цивілізації.

- Безумовно. Те, що духовна практики «Квітки лотоса» існувала й раніше, підтверджують багаточисленні древні джерела. «Лотос», наприклад, давався обраним фараонам Давнього Єгипту. І якщо ти підіймеш літературу з цього питання, то переконаєшся, що у єгипетських міфах і переказах говориться, що навіть їхній бог Сонця Ра народився саме з квітки лотоса. Ця квітка слугувала троном, на якому сиділа Ісіда, Гор, Осіріс.

У древніх «Ведах», найстаріших індуїстських книгах, написаних ще на санскриті, лотос також є однією з центральних тем. Зокрема, розглядаючи, що Бог має три основних чоловічих втілення – Брахма-Творець, Вішну-Захисник і Шива-Руйнівник, йде мова також про таке: «З тіла бога Вішну з’явився гігантський золотий лотос, на якому знаходився «лотосонароджений» творець Брахма. Ріс золотий тисячепелюстковий лотос, а разом з ним ріс і Всесвіт».

У Китаї й досі, так само, як і в Індії, ця квітка уособлює чистоту і цнотливість. Найкращі людські якості і стремління пов’язували люди з лотосом. У Китаї вважається, що на особливому «західному небі» є лотосове озеро і кожна квітка, що там росте, пов’язана з душею померлої людини: якщо людина була добродійною, її квітка розпускається, якщо ні – в’яне.