Стаття 22. Права особи, яка дала згоду стати донором, і живого донора

Особа, яка дала згоду стати донором, до взяття гомотрансплантата має право відмовитися від даної нею раніше на це згоди.

На випадок смерті донора, зараження його інфекційною хворобою, виникнення у нього інших хвороб чи розладів здоров'я у зв'язку з виконанням ним донорської функції він підлягає обов'язковому державному страхуванню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Донору в порядку, встановленому законом України, відшкодовується шкода, заподіяна ушкодженням здоров'я у зв'язку з виконанням ним донорської функції з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи, спрямовані на його соціально-трудову та професійну реабілітацію.

Стаття 23. Соціальний захист донора та членів його сім'ї

Інвалідність донора, що настала у зв'язку з виконанням ним донорської функції, прирівнюється до інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання.

Уразі смерті донора, що настала внаслідок виконання ним донорської функції, членам сім'ї померлого, які були на його утриманні, призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника.

Стаття 24. Відповідальність за порушення законодавства про трансплантацію

Юридичні та фізичні особи, винні в порушенні законодавства про трансплантацію, несуть відповідальність згідно із законами України.

№8

1.Біотичні проблеми життя, вмиранні, реанімація та смерті.

Смерть — це постійне припинення функціонування організму як цілого. Під таким функціонуванням розуміється спонтанна інтегративна діяльність усіх або більшості підсистем (наприклад, ендокринний контроль) і, принаймні, мінімальний рівень відповіді на зовнішні впливи (наприклад, на зміни температури). Діяльність визначених підсистем може бути штучно замінена (штучний водій ритму серця, апарат штучної вентиляції легень - ШВЛ) без зміни статусу організму як цілого. Без сумніву, свідомість є невід'ємною характеристикою людини. Якщо вона загублена, життя втрачає свій сенс.

Філософський та біоетичний аналіз відношення до смерті, що був проведений наприкінці XX століття, привів до несподіваного висновку про відсутність адекватного визначення смерті, або, точніше, відсутності такого точного теоретичного визначення смерті, що могло б бути успішно використане стосовно різних практичних ситуацій. Багато тисячоліть для констатації смерті медики користувалися традиційними поняттями: зупинка серця, припинення дихання і неспроможність інших функцій організму. Неточність цього визначення полягала в тому, що смерть цих кількох органів ототожнювалася зі смертю всього організму. Ця помилка стала особливо помітною, коли в останній третині XX століття медична техніка виявилася здатною якомога довго підтримувати автономну діяльність майже кожного окремого органа (у тому числі тих двох особливо важливих, зупинка функції яких вважалася переконливою ознакою смерті, — дихання і серцебиття).

Суть порушених філософських і біоетичних проблем заснована на недосконалості медичних критеріїв смерті. З принципових позицій такими критеріями можна вважати постійну втрату кардіореспіраторних функцій і повну та необоротну втрату функцій усього мозку. Завдяки використанню сучасних технологій, що дозволяють тривало підтримувати вітальні функції, постійна втрата спонтанного дихання і кровообігу не може служити обов'язковою ознакою нефункціонування організму як цілого. Абсурдним було б вважати померлими пацієнтів, нездатних до самостійного дихання у разі ураження дихальних м'язів при поліомієліті або пацієнтів з асистолією, що вимагає імплантації водія ритму. Можна було запропонувати критерієм смерті постійну відсутність не тільки спонтанних, а й штучно підтримуваних функцій дихання і кровообігу. Але, з іншого боку, у разі штучного підтримання дихання і кровообігу функціонування організму як цілого може припинитися задовго до того, як перестануть штучно функціонувати легені й серце. Таким чином, легені і серце не мають унікального взаємозв'язку з функціонуванням організму як цілого. Пацієнт, який знаходиться на ШВЛ при повністю зруйнованому мозку, є скоріше "препаратом" штучно підтримуваних підсистем.

Точніше з припиненням такого функціонування корелює постійна і необоротна втрата функцій усього мозку. Даний критерій має і традиційні історичні паралелі: лікар, запрошений для констатації смерті, завжди звертав увагу на відсутність відповідної реакції під час огляду померлого, відсутність спонтанних рухів, включаючи дихання, відсутність зіничного рефлексу. Тільки така ознака, як відсутність серцебиття, не має прямого відношення до припинення діяльності всього мозку. Критерій "смерть мозку" був запропонований на початку 80-х років XX століття. Теоретичною основою нового критерію став той факт, що мозок, на відміну від органів дихання і кровообігу, здійснює інтеграцію роботи інших органів тіла, з одного боку, і відповідає за роботу свідомості, — з іншого. Тому на нього не поширюється та сама помилка, коли смерть одного органа ототожнюється зі смертю всього організму. Оскільки зупинене серце можна знову змусити працювати і забезпечити шляхом реанімаційних заходів повноцінне відновлення функцій мозку, зупинка серцевої діяльності і дихання більше не можуть розглядатися як достовірні тести для підтвердження смерті. Відповідно до першої концепції, людина вмирає лише тоді, коли настає необоротне припинення функцій кровообігу і дихання. У цьому випадку суб'єкт може бути визнаний живим навіть за наявності нефункціонуючого ("мертвого") серця і навіть за його видалення. Особливо слід підкреслити, що у визначенні смерті, орієнтованої на серце, міститься критерій необоротності припинення вітальних функцій. Частим і, очевидно, помилковим поглядом клініцистів є оцінювання людей, які перенесли зупинку серця і потім успішно реанімовано, як колишніх "клінічно померлих". Бути померлим означає необоротну втрату функції кровообігу і дихання. Якщо людина перенесла зупинку серця і потім була реанімована, виходить, вона ніколи не вмирала! Його органи і тканини продовжували жити. Потенційно ми можемо врятувати таку людину. Людина може вмерти, якщо в неї настає зупинка серцевої діяльності і не проводиться серцево-легенева реанімація, але некоректно вважати його померлим. Біоетики, медичні працівники, юристи звернули особливу увагу на процес умирання, тобто той проміжок, в якому свідомість людини безпосередньо зіштовхується з фактом особистої смерті, знайомиться з нею й або вступає з нею в боротьбу, або упокорюється, але однаково болісно страждає. Якщо врахувати, що ці страждання іноді тривають дуже довгий час і стають нестерпними, то логічно напрошується висновок про бажаність і можливість їхнього якнайшвидшого припинення. Зосередження уваги біоетики саме на цьому періоді переходу до смерті цілком зрозуміло: сучасна медицина знаходиться на такому етапі розвитку, коли вона все ще не вміє лікувати безліч хвороб, але має у своєму розпорядженні засоби тривалий час підтримувати стан хронічної хвороби, що призводить до того, що більшість людей (за підрахунками ВООЗ — понад 70 %) умирають не раптово, а поступово.

2.Визначення та критерії смерті.

1. Одним з висновків сучасної медицини є той, що смерть одного органу не означає смерть всього тіла. На початку 80-х рр.. в руслі біоетики було вироблено загальнозначуще визначення смерті людини як результату смерті його мозку. Мозок здійснює інтеграцію роботи інших органів і відповідає за роботу свідомості.
2. Смерть сьогодні розглядається не як одномоментне подія, а як прогрес, що складається з декількох стадій: припинення дихання і серцебиття, припинення діяльності мозку, руйнування клітин організму.
3. Розрізняють смерть і вмирання. Говорячи про страх перед смертю, ми часто маємо на увазі страх перед вмиранням, перед болем і стражданням. У сучасній медицині виник наступний парадокс: вона не може запобігти факт смерті, але вона може досить довго підтримувати процес вмирання, тобто тримати людину в стані між життям і смертю.
4. Філософський аналіз цього стану дозволив переглянути багато традиційних уявлень про життя і смерті, а також по-новому оцінити деякі старі релігійні погляди. Розглядаючи проблему смерті, ми знову звертаємося до питання, що це означає - бути людиною, бути особистістю. Страх перед смертю - це також страх того рослинного стану, від якого бажано було б себе позбавити і врятувати. Навіть якщо засобом порятунку з'явиться смерть. Страшна не смерть, а не гідна людини життя, яка може бути гірше смерті.
Більш глибокий аналіз сучасної цивілізації дозволив порівняти її зі станом «після смерті» (коли людина вже майже помер, але, в результаті медичних маніпуляцій, продовжує жити), яке було відкрито біоетикою. Постмодерн - це імітація життя, життя після апокаліпсису (вже пережитого віртуально), життя, нібито перемогла смерть, а насправді, пронизана нею наскрізь.
5. Біоетика поставила питання про необхідність надати людині автономію у вирішенні найголовнішого питання - ставлення до власної смерті. Так було введено поняття «право на смерть».

Смерть людини настає в результаті загибелі організму як цілого. У процесі вмирання виділяють стадії: агонію, клінічну смерть, смерть мозку і біологічну смерть.
Агонія характеризується прогресивним згасанням зовнішніх ознак життєдіяльності організму (свідомості, кровообігу, дихання, рухової активності).
При клінічної смерті патологічні зміни в усіх органах і системах носять повністю оборотний характер.
Смерть мозку проявляється розвитком незворотних змін у головному мозку, а в інших органах і системах - частково або повністю оборотних.
Біологічна смерть виражається посмертними змінами у всіх органах і системах, які носять постійний, незворотній, трупний характер.
Посмертні зміни мають функціональні, інструментальні, біологічні та трупні ознаки:
Функціональні ознаки:
а) відсутність свідомості;
б) відсутність дихання, пульсу, артеріального тиску;
в) відсутність рефлекторних відповідей на всі види подразників.
Інструментальні ознаки:
а) електроенцефалографічні;
б) ангіографічні.
Біологічні ознаки:
а) максимальне розширення зіниць;
б) блідість і / або ціаноз, та / або мармуровість (плямистість) шкірних покривів;
в) зниження температури тіла.
Трупні зміни:
а) ранні ознаки;
б) пізні ознаки.
Констатація смерті людини настає при смерті мозку або біологічної смерті людини (необоротною загибелі людини).
Біологічна смерть встановлюється на підставі наявності трупних змін (ранні ознаки, пізні ознаки).
Діагноз смерть мозку встановлюється в закладах охорони здоров'я, що мають необхідні умови для констатації смерті мозку. Стаття 15. Визнання людини померлою

Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму.

3.біоетичні та правові проблеми евтаназії та суїциду за сприянням лікаря.

Евтана́зія (грец. ευ – добре, θάνατος – смерть) – практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань.

Термін «евтаназія» вперше вжито Ф. Беконом в XVII ст. для визначення «легкої смерті».

Підвищений інтерес до неї в сучасних умовах обумовлено насамперед тим, що, попри значний прогрес медицини, смертність від низки тяжких захворювань залишається ще високою. Тому лікарі нерідко стоять перед необхідністю прийняття непростих рішень, пов’язаних насамперед із безперспективністю подальшого лікування.

В деяких країнах, наприклад, у Нідерландах евтаназію дозволено, вона трактується як «навмисне позбавлення життя пацієнта на його прохання, проведене лікарем». Нідерландські дослідники стверджують, що евтаназію широко підтримує суспільна думка країни (70% схвалення), а також більшість лікарів і юристів. Однак нідерландську практику гостро критикують поза країною, головним чином на релігійному та ідеологічному ґрунті.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань.

У США, у штаті Орегон, відповідно до закону «Смерть і гідність», прийнятого 1997 р., будь-яка доросла людина, котра перебуває при ясному розумі і має висновок декількох лікарів про те, що не проживе більше місяця, може звернутися в медичну установу з проханням надати їй препарат, який дозволяє «припинити муки й піти з життя гуманним і гідним чином». Лікар, котрий виписав такий препарат, не проводить його введення. Прийняти «ліки» пацієнт має сам. Однак це не означає, що в США евтаназія дозволена. У більшості штатів цієї країни закони передбачають серйозну карну відповідальність тих, хто допомагає іншому вчинити самогубство.

Опоненти евтаназії переконані, що людське життя священне і його кінець, навіть на прохання пацієнта, ніколи не можна буде схвалити. Закордонні автори звертають увагу на те, що переважна більшість пацієнтів зі смертельними захворюваннями (насамперед на рак), котрі бажають піти з життя, перебувають у стані депресії, нав’язливої ідеї самогубства. Тому важливо розуміти, що ідея суїциду не те ж саме, що прохання пацієнтом евтаназії.

Страждання пацієнта, який помирає, виходять далеко за рамки фізичного болю. Інші чинники, такі як втрата мобільності, активності, в поєднанні зі зростанням відчуття безнадійності й залежності від оточення, можуть викликати тяжкий стрес. Ще одним компонентом страждань є втрата відчуття власної гідності. За результатами досліджень, проведених у Нідерландах в1990 році, пацієнти просили евтаназії з таких причин: втрата відчуття власної гідності – 57% випадків, біль – 46%, недостойне помирання – 46%, залежність від оточення – 33%, втома від життя – 23%. Лише в 10 із 187 випадків біль було наведено єдиною причиною. Ці результати перегукуються з даними інших досліджень, також проведених у Нідерландах, відповідно до яких, біль був найважливішою причиною лише в 5% випадків. Виявилося, що пацієнти, які звикли терпіти біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів очевидно, що головними причинами прохань евтаназії є втрата відчуття власної гідності й недостойний людини процес вмирання, що його пацієнт вважає абсолютно неприйнятним.

1995 року папа Іоанн-Павло ІІ виступив у Ватикані з одним із найсильніших засуджень аборту й евтаназії, сказавши, що їх легалізація тотожна легалізації злочинів, які руйнують суспільство. «Політики й закони, опозиційно налаштовані стосовно життя, ведуть суспільство до виродження не лише морального, а й демографічного та економічного», – сказав він.

В теорії розглядають два види евтаназії: пасивна евтаназія (зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого) і активна евтаназія (введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку смерть). Активною евтаназією часто вважають і самогубство з лікарською допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують життя).

Як певну альтернативу евтаназії можна розглядати паліативне лікування, яке використовують тоді, коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради оздоровлення, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім’я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому.

Прихильники евтаназії обґрунтовують свою позицію тим, що: з філософської точки зору – перехідна стадія від життя до смерті не повинна бути такою страждальницькою і принизливою для людської гідності; з правової- існування права на життя передбачає право на прийняття рішення щодо власного тіла, в тому числі і права на смерть; з медичної – якщо безнадійно хворого чекає важка, нестерпна, недалека в конкретно визначений термін смерть, то чи не краще такого хворого позбавити страждань природного умирання, полегшивши йому смерть.

Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб'єктів (гарно "задокументувати" справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому стані. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: «Я не дам нікому... смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі...».

Моральний бік цієї проблеми ґрунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей – політиків і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне, безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге, виконати процедуру спричинення смерті.

Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом "допомоги" іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей – це суто соціальне явище. Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається, спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне. Лікарям, між тим, само собою, пропонується взяти на себе місію умертвіння. Лікував-лікував, а тепер убий!

Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя, гуманність до тяжко хворих своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення страждань пацієнтів.

До того ж, супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість.

Створення останніми роками так званих хоспісів, медико-соціальних установ для безнадійних хворих, певною мірою розв’язує цю проблему. У хоспісах окремі контингенти тяжко хворих під наглядом медичних і соціальних працівників доживають до своєї смерті, але таких хоспісів у нас ще дуже й дуже мало, і далеко не всі контингенти хворих можуть доживати в хоспісах.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження гідності та вільного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини.

№9

1.медико-етичні та правові проблеми та біобезпека профілактики,діагностики та лікування ВІЛ-інфікованих,осі з туберкульозом, венеричними та інф.хворобами.

Складовими клінічної етики є: 1) знання про механізм розвитку захворювання, а також про основні шляхи діагностики та лікування; 2) знання загальної етики і біоетики, культурних і релігійних особливостей соціального слою, який представляє хворий; 3) знання законодавчої бази; 4) знання і навики в питаннях міжособистісних взаємовідносин.

Першою етичною проблемою, яка пов’язана з ВІЛ-інфекцією, є добровільне тестування і консультування хворих на основі інформованої згоди. Під інформованою згодою розуміють добровільну згоду людини пройти медичний огляд на наявність ВІЛ-інфекції після отримання інформації про цілі та можливі результати тестування.

Питання про конфіденційність інформації про ВІЛ-статус є, з одного боку, етичним, з іншого – регламентується законодавчо. Згідно Закону України «Про попередження захворювання синдромом набутого імунодефіциту (СНІД) і соціального захисту населення», інформація про результати дослідження на ВІЛ є конфіденційною, її розголошення спричиняє кримінальну відповідальність.

Відмова в наданні медичної допомоги ВІЛ-інфікованим є проблемою клінічної і соціальної етики одночасно – результатом певного рівня суспільної свідомості і низької інформованості медичних працівників.

Розробка і клінічні випробування нових лікарських препаратів і вакцин для лікування ВІЛ-інфекції є важливою і гуманною задачею. Але її успішне рішення неможливо без чіткого дотримання етичних норм.

Можливість проведення профілактики трансмісії ВІЛ від матері дитині диктує необхідність кваліфікованого консультування ВІЛ-інфікованих жінок по проблемах репродуктивного вибору. В аспекті ВІЛ-інфекції вирішують глобальні біоетичні проблеми планування сім’ї, штучного переривання вагітності, штучного запліднення.

ВІЛ-інфекція має прогредієнтний перебіг, і в термінальній стадії захворювання виникає необхідність надання спеціалізованої паліативної допомоги. В таких випадках виникає питання про евтаназію – допомога хворим в перериванні життя. Евтаназія заборонена в більшості країн світу, в тому числі і в Україні. Особливо спірне застосування евтаназії ВІЛ-інфікованим, з урахуванням того, що використання нових схем лікування можуть оказати суттєвий вплив на якість та тривалість життя хворих.

Соціальна етика розглядає і регулює суспільні взаємовідносини. Епідемія ВІЛ-інфекції поставила перед суспільством задачі становлення системи первинної профілактики, а також профілактики серед груп ризику. Основною задачею первинної профілактики є зміна поведінки конкретної особистості, але адресована вона суспільству в цілому або певним групам населення. Успіх первинної профілактики визначається такими умовами:

1) усвідомлення на урядовому рівні безпеки розповсюдження епідемії ВІЛ-інфекції;

2) розробка національної стратегії первинної профілактики;

3) розробка і фінансування програми профілактики трансмісії ВІЛ від матері дитині;

4) фінансування програми лікування хворих;

5) впровадження програм зниження шкоди при ін’єкційному вживанні наркотиків.