Первіснообщинний лад на території України. Найдавніші поселення. Трипільська культура.

Первісні люди з’явились на території України близько 800 тис. років тому. Вчені – археологи та антропологи вважають, що давня людина прийшла на України в першу половину палеоліту в ашельську добу. Дані про первісних людей – неандертальців дійшли до нас через археологічні пам’ятки. Найдавніші стоянки первісних людей – Королеве (Закарпаття), Будівна, Лука – Врублевецька, Молодове (Прикарпаття), Мізин (Чернігів), Житомирська стоянка, Кодак, Василівка, Кручлик (Сер. Подніпров’я), Амвросітвка, Деркул (Донбас), Кітк – Коба (Крим).
Палеоліт продовжувався до Х тис. до н. Х. Основним заняттям було мисливство, рибальство, збиральництво. Вже виготовлялись найпростіші знаряддя праці з каменю; за цей період поступово засвоївся вогонь. Основними житлами були печери, але зустрічаютьсяй житла з кісток великих тварин (мамонта), що накривались шкурами тварин. Жили люди невеликими колективами – родовими первісними стадами, які в пошуках їжі постійно кочували.
Близько 40 тис. р. до н. Х. в людському суспільстві відбуваються певні зміни – крім каменю знаряддя виготовляються також з кісток. Відбувається перехід до матріархальної родової общини, основним осередком суспільства стає рід. Родові общини об’єднуються в племена. Близько 10 –6 тис. до н. Х. – період мезоліту – винайдено лук, ускладнюється знаряддя праці (накладні).
Найбільш важливим періодом став неоліт (V – III тис. До н. Х) – основна риса – перехід від присвоюючи до відтворюючих форм господарства – землеробства; скотарства. Першими одомашненими тваринами стали корови, вівці, кози, свині. Одночасно відбувається виділення ремесел –ткацтва, гончарства; зароджується торгівля; виробництво шліфованих кам’яних знарядь праці.
Найбільш відомі культури епохи неоліту на території України це:
- культура лінійно – стрічкової кераміки (Закарпаття, Волинь, Зах. Полісся);
- Буго – дністровська к – ра (сер. VI – поч. IV тис. до н. Х);
- Кримська к – ра (V – IV тис. до н.Х);
- Дніпро – донецька к – ра (2а пол. V тис. до н. Х);
- Сурська культура (V – поч.IV тис. до н. Х) – Приазов’я;
- культура ямково – гребінцевої кераміки (кін.V – IV тис. до н.Х);
З IV тис. до н.е. починається епоха енеоліту, найвищого розвитку в якій досягла Трипільська культура (IV – III тис. до н. е.). Творці цієї культури заселяли територію від Дніпра до Карпат. За походженням племена трипільців були прийшли і злились з неолітичним населенням Буго – Дністровської к – ри. Відкрита ця культура була Вікентієм Хвайкою напр. ХIХ ст.
Головним заняттям трипільців було землеробство (жито, ячмінь, просо), займались садівництвом (слива, абрикос, алича), скотарством та рибальством. Поряд з кам’яними та кістяними знаряддями праці з’являються мідні. Поселення трипільців коливаються відкількох десятків до сотень. Відомі поселення – Ленківці, Лука – Врублевецька (Подністров’я), Троянів, Сандраки, Володимирівка, Майданецьке, Усатове, але найбільше їх на Черкащині. Будинки розташовувались сферичними колами.
З домашніх тварин розводили корів, свиней, овець, коней. Знали прядіння, ткацтво, гончарство.
Починаючи з II тис. до н. Х. людство вступає в епоху бронзи, коли відбувається відокремлення скотарства від землеробства і відбуваєтьсяперехід до патріархату. Зростає продуктивність праці та відбувається перехід від родової общини до територіальної.
Серед народів, що заселяли територію Пд. України першими в писемних джерелах називаються кіммерійці (Х – VIII ст. до н. Х.).
Кіммерійці виробляли вже залізні речі. Мали добре кінне військо і здійснювали походи в Малу Азію, Межиріччя. Можна говорити про формування зародків держави. До нас дійшли імена кіммерійських царів – Теумня, Лігдаміе, Шандакматри.
Основою господарства кіммерійців було кочове скотарство, при чому перевага надавалася конярству. Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна. З ІХ ст.. до н. Х. кіммерійці просувалися через Карпатські перевали в Угорську улоговину. Близько VIIIст. до н. Х.. кіммерійці були розгромленні скіфами.
На VI – V ст. до н. Х. скіфи зуміли закріпитись у Пн. Причорномор’ї. Території чітко поділяє скіф на:
- царських скіфів (Крим та Нижне Подніпров’я);
- скіфів – землеробів (Лівобережжя);
- кочових – скіфів;
- скіфів – орачів.
У скіф поступово формується ранньорабовласницька держава, найбільшого розвитку, яка досягла за царя Атея. Від цього часу відомі такі центри – Кам’янецьке городище, Неаполь Скіфський.
В 513 – 512 рр. скіфи зуміли розгромити перську армію. Межі скіфської держави або Великої Скіфії охоплюють всю степову та лісостепову Україну. Найбільш відомі кургани: Чортомлицькій, Солоха, Куль – Оба, Товста могила.
З ІІІ – ІІ ст. до н. Х. скіфів завойовують племінний союз сарматів (алани, язичи, аорти, роксолани) – ірономовні кочівники, що прийшли з – за Волги. В І – ІІ ст. до н.е. сарматські племена воюють з Римською імперією. В І пол. ІІІ ст. сармати поступово змішуються з чотськими племенами, що утворили в Пн. Причорномор’ї Готську державу (Черняхівська к - ра).

Коли шукають корені народів, які жили на землях України, так чи інакше звертаються до Трипільської цивілізації. Трипілля — це перший хліб, перший метал, початок планетарного землеробського світогляду на теренах, які нині називаються Україною. Творці Трипілля стояли біля витоків цивілізації Європи і зробили дуже вагомий внесок у формування сучасної культури України.
Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра.
У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю.
Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців. Кінець неоліту на всій території України характеризується надзвичайно багатою, блискучою культурою хліборобів.
Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В. Хвойкою иа початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Кивва. Назва «Трипільська культура» залишилася до наших часів за цією культурою, не зважаючи на те, що межі її поширюються, за сучасними дослідженнями, від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова.
На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття перед Р. Х„ утворилася культура, яка на всьому свовму протязі мала цілким виразні риси. Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Сгіни дерев'яні, обмащені з обох боків глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували розписані.
Житла будували залезкно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. саману. На Одещині — з каменю вапняку. Житла були здебільшого багатокамерні. У Халепї, наприклад, переважали чотирикімнатні. Нерідко вони були розписані темночервоними фарбами. Крім багатьох селищ, розкопаних на Україні, знайдено кілька глиняних моделів, так званих «хаток» (Сушківці, Володимирівка, Попудні), які доповнюють уявлення про ці будівлі. Вони мали всередині грубу, лави, Пляк хаток нагадує пізніші українські хати, так само, як нагадує їх самий характер будови: дерев'яні, обмащені глиною, стіни. Крім житлових будинків, у селах були будівлі ритуального призначення так звані «точки».
Виявляється, що Трипільська культура була пов'язана з цією величезною своїм значенням в історії людства, першою европейською і в той же час світовою культурою.
Відкриття й вивчення Трипільської культури викликало багато гіпотез щодо їїпоходження та характеру. Професор Штерн назвав цю культуру «домікенською» і вважав, що вона ся-арша, ніж Мікенська або Егейська культура. Пересуваючивь до Геллади, вона, мовляв, підсилила основи Егейської культури.
Нові досліди показують, що ці культури чужі одна одній, а хронологічно Трипільська культура не молоддю від них. Проф. Н. П. Курінний пише, що «чим більше ми заулиблюемось в досліди над трипільською культурою, тим більшє виявляється виток, які сполучають цю культуру з культурою еллади. будівлі типу мегарона тут і там, культ матері й мужа-пастуха» керамічних форм, мітологій, пластичних і орнамеитальвик мофивів — пояснюють їх генетічні зв'язки». На Україні Трипільська культура збереглась у пережитках і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожитною людністю Пра-України.
До останніх часів сільські жінки й молодиці розмальовують хати, комини, печі тощо. У килимарстві, ганчарстві, дереворізьбі, вишивках, нисанках — дуже багато геометричних та рослинних орнаментів (званих по-народному циганською вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні.
На Лемківщіяи, наприклад, ще й до цього часу зберігся спосіб розмальовувати хата (рівнобіжне до покладеного в стінах дерева з горизотазніними омурами, що сягає, очевидно, до дуже давніх часів).
Згодом неоліт України характеризується низкоюрізних культур, пов'язаних з певними територіями, які мали свої властиві прикмети в кераміці, різних знаряддях. Так, на Полтавщині жило населення, яке залишило «гребінцеву» кераміку, на Волині та в Галичині утворилася «надбузька» культура, на Закарпатті — носії «буківської» культури тощо, в надчорноморських степах — «ямна» культура, і ця назва походить від звичаю ховати небіжчиків в ямах.
Одночасно, наприкінці ІІІ тисячоліття до Р. X., з'явилися носії «лінійно-стрічкової» кераміки, пов'язаної з Мізинською та Трипільською культурою. Ця культура цікава тим, що зв'язує неоліт Волині та Галичини з центральною Европою: Моравією, Угорщиною, Німеччиною.
Добу неоліту, зокрема, Трипільську культуру новіші дослідники пов'язують з українським народом. В. М. Щербаківський писав, лцо жадного переселення слов'ян не було. Слов'яни-українці жили в Україні від доби неоліту. «Гадаємо, що історіяУкраїни починається з иалеоліту... що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних таепізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях нашого народу.»
З усього, що подано вище, можна зробити висновки, пише В. В. Мавродін, мовляв, український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія. Антропологи встановили, що на території історичного слов'янства за перших віків нашої ери були в основному поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і за епохи пізнього неоліту.
На території України Трипільська культура була поширена у Лісостепу — від Верхнього Дністра на Заході до Середнього Дніпра на Сході. Час її існування: друга половина шостого — перша чверть третього тисячоліття до Христа. На землях України нині відомоблизько 2000 трипільських пам’яток: поселень, могильників, курганів. Понад сто років досліджують цю давню цивілізацію археологи, здобувши під час розкопок важливий матеріал для відтворення давньої історії, відкривши тисячі шедеврів давнього мистецтва.
Розселення людності Трипільської культури на теренах Лісостепу сприяло зростанню її чисельності та добробуту. Не всі відомі нам трипільські поселення існували одночасно, адже їх мешканці періодично переносили свої поселення на нове місце. Тому ідея циклічності, повторюваності набула особливого змісту і значення у світогляді давніх землеробів краю. На полях вони вирощували плівчасті пшениці, ячмінь, горох, бобові. Посіви, на думку палеоботаніків, були чистими, а поля використовували тривалий час. Врожай збирали серпами з кремінними вкладениками.
Споро-пилкові аналізи дозволили відтворити рослинний світ, який оточував трипільські поселення шість тисячоліть тому. Біля хат та на стежках ріс подорожник, далі — кропива. Схили балок вкривало буйне різнотрав’я, червоніли мальви, білів в’юнок та рожевіли дикі гвоздики. На полі, серед пшениці, синіли волошки. Над струмками та річечками росли верби, вільха, кущі ліщини. В байраках росли дубові та грабові ліси. В лісах було багато зубрів, оленів, кабанів, водилися ведмеді, вовки, лиси та зайці.
Тисячі дерев кам’яними та мідними сокирами зрубали трипільці, щоб збудувати свої будинки. Спочатку їхні поселення були невеликими — від семи до чотирнадцяти будівель, а з часом виникли справжні міста з тисячами споруд. Будинки мали каркасно-стовповуконструкцію. Стіни робили з дерева або плели з лози, а потім обмащували глиною з домішками полови. Цей тип житла виник в трипільські часи і існує в лісостепу України донині.
Збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні моделі жител та храмів. Серед них є двоповерхові. Існування у трипільців кількаповерхових споруд засвідчується також розкопками залишків міських кварталів. Міжповерхові перекриття робилися з деревата обмащувалися глиною, як і стіни. Другий поверх звичайно був житловим, а перший — господарчим. Підлогу і стіни фарбували в червоний і білий кольори, вкривали геометричним орнаментом, який мав оберігати мешканців від ворожих сил. Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами та печами, по-чорному. Вздовж однієї з стін робили довгу глиняну лаву — на неї ставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, в які вмонтовували камені для розтирання зерна на борошно.
Навпроти єдиного округлого вікна, яке звичайно робили у протилежній до входу стіні, зводили глиняний жертовник — у плані округлий або хрестоподібний. Вівтар фарбували в червоний колір та прикрашали ритим спіральним орнаментом. Загальна площа трипільських жител становила від 60—100 до 200—300 кв. м. Крім жител, відомі також, повторимо, храми та інші громадські споруди.
Одна з таємниць Трипільської культури — знайдені археологами рештки тисяч спалених будівель. Серед руїн — десятки, а іноді й сотні посудин, статуетки людей та тварин, інструменти, кістки тварин, а деколи і людей. На початку вивчення цієї культури В.Хвойка розглядав ці рештки як “будинки мертвих”. Інші археологи доводили, що це звичайні житла. Сучасні дослідження свідчать, що є сенс поєднати ці висновки. Справді, тривалий час ці споруди служили людям як будинки, комори, храми. Та надходив певний час,і всі ці споруди ставали житлами мертвих — пристанищами для душ предків, яким належали багаті пожертви — весь цей чудовий посуд, реманент, м’ясо жертовних тварин. Такий будинок, все селище належало спалити і спокійно переселитися на інше місце, до новихполів та угідь, лишивши старі ниви предкам. І так тривало понад дві тисячі років — доки існувала Трипільська цивілізація на землях від Карпат до Дніпра. Освячений тисячолітньою традицією, землеробський цикл трипільців полягав у будівництві кожні 60—80 років нових поселень.
Найбільші з трипільських міст існували у V тисячолітті до Христа. Їхні розміри вражають: сотні гектарів площі, тисячі жител, чисельність мешканців — до 10—15 тисяч чоловік. Потужні укріплення, які зводилися по колу у кілька рядів і складалися із сотень щільно прибудованих одна до одної дво- і навіть триповерхових споруд, надійно захищали своїх господарів. Населення міст займалося переважно сільським господарством, проте були там і ремісники — гончарі, ковалі, ткачі.
Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдякичому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.
Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

№3 Кіммерійці, скіфи, сармати, античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Багато років тому назад на території сучасної України жили племена, які, зміняючи одне одного, залишили про себе мовчазні свідоцтва, які допомагають скласти уявлення про їх заняття і спосіб життя

Найдавнішим народом на території України були кіммерійці. Давньогрецький поет Гомер (роки життя точно не відомі, і датуються від XII до VII ст. до н. е.) у поемі "Одіссея" писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу. "Закотилось сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських". Реальність цього народу підтверджують і ассирійські клинописні джерела. В 722-715 p. до н. е. вони зафіксували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

Приблизно в X - середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна, їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Прикладом їхньої майстерності є мечі, довжиною 1 м 8 см з бронзовим руків'ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З'явилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників.

Політична історія кіммерійців відома мало. Знаємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722 - 715 p. до н. е.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію. У 676 - 674 p. до н. е. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію, потім на чолі із царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615 - 565 p. до н. е.).

Протягом XIX - III ст. до н. е. у Криму жили таври (від грецького слова "таброс" - тур, бик). Перші дані про них повідомляє нам уже згадуваний Гомер. Таври були працелюбні й мужні люди, займалися в горах скотарством, у долинах - землеробством, у прибережних районах - рибальством. Мали високо-розвинуті гончарство, ткацтво, виготовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів.

У другій половині І тис. до н. е. в таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Виокремилася аристократія, яка об'єднала таврійські племена на боротьбу проти Херсонеса й відіграла важливу роль у відсічі агресії римських легіонів. Таври мали непрості відносини зі своїми могутніми сусідами скіфами та сарматами. Однак їхні гірські племена зберегли свою незалежність до перших століть нашої ери. За ім'ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Тавридою, Таврікою, Таврією.

У VII ст. до н. е. на території півдня України з'явилися незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвалися в Передню Азію розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь давнього Єгипту й змусили фараона Псамметиха дати їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і перебив їх. Залишки скіфів через 28 років повернулися в Північне Причорномор'я, яке вважали своєю батьківщиною. Тут їм довелося витримати сильні бої з синами їхніх жінок і рабів, останні з яких не бажали потрапляти у рабство.

З поверненням основної маси скіфів обстановка в степових і лісостепових районах України загострилася. Племена "царських" скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою.

Наприкінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялась на три царства, одне з яких вважалося головним. Ним було державне об'єднання "царських" скіфів у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Влада царів була спадковою, а суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців.

Давньогрецький історик Геродот (н. між 490 і 480 - п. між 430 і 424 до н. е.) в "Історії" поділив населення Скіфії на дві основні групи: скіфів-кочівників і скіфів-землеробів. Вони складалися з окремих племен. Північне Причорномор'я і Приазов'я займали скіфи-кочівники й "царські" скіфи іранського походження. Структура їхнього суспільства була ідеально пристосована до умов кочування і ведення війни. Роди й племена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіти їхніми багатствами.

Серед скіфів підтримувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одночасно військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам і звичаям. "Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним. Давало їм м'ясо, молоко, "іппаку" (сир з кобилячого молока), вовну, шкури.

Справжнім багатством скіфів були коні, непоказні на вигляд і невибагливі до кормів. При висоті в холці до 144 см вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Ось що писав очевидець цих змагань давньогрецький історик Арріан (між 95 і 175): "... можна побачити, як той прудкий, рослий і гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива конячка спочатку переганяє його, а потім залишає далеко позаду". Серед худоби 1 переважали безрогі та короткорогі породи заввишки в холці, до 125 см. Скіфи випасали багато овець, значно менше кіз, які за своїми розмірами та іншими показниками мало чим відрізнялися від сучасних. Траплялися в них верблюди.

Численні стада коней і великої рогатої худоби, отари овець належали родовій знаті. Ми не знаємо мінімальної кількості тварин, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму скіфської сім'ї. Однак можна провести аналогію з кочівниками-казахами XIX ст., коли сім'я з п'яти осіб потребувала 15 коней, шести голів великої рогатої худоби, двох верблюдів і не менше 50 овець. Напевне, такі ж норми забезпечення сім’ї кочівника продукцією тваринництва існували і в Скіфії. До скіфів-землеробів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України. Підставою для цього стало те, що вони перебували в скіфській державі й платили їй данину. За характером господарювання ці племена значно відрізнялися від скіфів-скотарів. Вони вели осілий спосіб життя й займалися переважно сільським господарством.

У пониззі Південного Бугу мешкали калліпіди, північніше - алазони, а в зоні Правобережного Лісостепу - скіфи-орачі. Назва останнього племені свідчить про поширення рільництва у цих регіонах із застосуванням дерев'яного плуга. Причому його значущість у житті населення Скіфії відбита в місцевій міфології.

В легенді про походження скіфів зовсім не випадково на перше місце поставлені золоті плуг і ярмо, предмети, які аж ніяк не були головними у житті кочівників. Завдяки широкому застосуванню плуга зернове землеробство осілих племен швидко розвивалося й фактично перетворилося на товарне виробництво. Шишки хліба орачі у великій кількості продавали грецьким колоніям Північного Причорномор'я і Греції.

Із зернових культур переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито. Культивували також горох, нугу, чуфу, вигну, сочевицю, часник, цибулю. Траплялися плантації конопель, щоправда, не відомо яких, дикорослих чи вже окультурених. У зонах Лісостепу та Полісся проживали неври, меланхлени, андрофаги, гелони, будини та інші народи. Даних про їхній устрій та заняття немає. З певністю можна лише стверджувати, що етнічно вони не були споріднені зі скіфами.

Досить високо у скіфів були розвинуті чорна металургія й обробка металів. Залізо виплавлялося з болотних руд у спеціальних горнах. Майстри вміли робити різні сплави й зварювати метал. Виготовляли зброю, сокири, стамески, долота, бурави, інші знаряддя, прикраси, виливали котли місткістю до 600 великих амфор тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд, пряслиці, грузила, навчилися лощити свої вироби.

Значного поширення набули такі ремесла, як вичинка шкіри, виготовлення тканин, зернотерок, терочників і пестів. Десь із VI ст. до н. е. зовнішнє становище Скіфії стабілізувалося. Вона не мала серйозних ворогів і не вела тривалих виснажливих воєн. Тільки у 513 р. до н. е. скіфи мусили відбивати наступ величезного війська персидського царя Дарія І Гістаспа (522 - 486 до н. е.). Побудувавши міст через р. Істра, перси з Фракії вторгалися в межі Скіфії. Скіфів та їхніх союзників гелонів, савроматів і будинів очолювали царі Іданфірс, Скопасис і Таксакис.

Відступаючи на схід, скіфи засипали колодязі, палили траву, завдавали несподіваних ударів нападникам. Дійшовши до невеликої р. Оар, яка впадала в Азовське море, скіфи повернули на північний захід. Таким чином вони заманювали персів на племена меланхланів, андрофагів і неврів, котрі раніше відмовилися допомагати їм. Спроби Дарія І укласти мир з Іданфірсом ні до чого не привели. Перси ледве врятувалися поспішним відступом. Перемога над персами зміцнила позиції Скіфії і, напевне, врятувала від розгрому Грецію.

Наприкінці 90-х років V ст. до н. е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарта Клеомену спільну війну проти персів. Тривалий час скіфи жили у мирі та злагоді зі своїми сусідами на заході - фракійцями. Проте з кінця V - початку IV ст. до н. е. скіфи почали тиснути на них. Скіфський цар Атей (р. н. невід. - п. 393 до н. е.) у IV ст. до н. е. разом із македонським царем Філіпом II розгромив царство одрисів і зайняв землі за. Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками ускладнились і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. до н. е. Філіп Македонський завдав поразки військам Атея. г) Сам 90-річний скіфський цар загинув у битві. З цього скористалися фракійські племена гетів і захопили землі в межиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македонського Зопіріон у 331 р. до н. е. на чолі 30-тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зворотному шляху був наголову розбитий скіфами.

У III ст. до н. е. почався занепад могутньої держави скіфів. У кількох битвах з кочовими племенами сарматів "царські" скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина "царських" і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворила нову державу - Малу Скіфі кх її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина. скіфів поступово переходила до осілого способу життя, зайнялася землеробством, садівництвом і торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами.

У II ст. до н. е. - III ст. н. е. Мала Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Але. на прохання херсонесців понтійський цар Мітрідат VI Євпатор (132-63 до н. е.) у 110 р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. (Без воєнних трофеїв, у замкнутому просторі, із застарілим суспільним ладом, Мала Скіфія виявилась нежиттєздатною. До цього додалась агресія сарматів, що остаточно доконало скіфську державу. В III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнній круговерті й пізніше асимілювалася серед інших народів.

У III ст. до н. е. у володіння "царських" скіфів з-за Дону вдерлися кочові племена сарматів. Як і "царські" скіфи, вони належали до племен ірано-мовної групи, сліди якої залишились у сучасній осетинській мові. Подібно урагану пронеслися по Приазов'ю і Північному Причорномор'ю спочатку "царські" сармати і язиги, а за ними в II ст. до н. е. - роксолани. Величезна територія України опинилася під владою сарматів. З І ст. до н. е. античні автори називали її вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава відігравала важливу роль на міжнародній арені, її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Був період, коли вони виступали на боці Мітрідата VI в його боротьбі з Римом. Щоб зміцнити союз з кочівниками, він повидавав своїх дочок заміж за сарматських царів.

У середині І ст. до н. е. посилюються напади роксоланів на Ольвію і східні римські провінції. Сила роксоланів зростала з підходом численного племені аланів, напевне, недаремно названих давніми авторами хоробрими, сильними та багатокінними воїнами. Пізніше алани посіли панівне становище серед сарматських племен і навіть передали їм свою назву. З прибуттям до Дунаю алани дедалі частіше нападали на східні римські провінції та змусили Рим платити собі данину.

Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів. Сармати справили значний вплив на підкорені ними народи. В свою чергу, самі запозичили кращі надбання місцевих племен і частково асимілювалися серед них.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я. З VIII ст. до н. е. перенасичена людністю рабовласницька Греція почала виштовхувати надлишки населення за межі метрополії. Спочатку греки колонізували узбережжя Середземного моря. Потім настала черга й інших регіонів. Еліни вийшли на південне й західне узбережжя Чорного моря, заснувавши тут міста-колонії Синоп, Трапезунд та ін.

Колонізаційний потік греків у Північне Причорномор'я рухався переважно з Іонії, на яку постійно нападали перси та лідійці. Освоєння греками цієї території можна розділити на чотири етапи.

· На першому етапі (середина VII ст. до н. е.) переселенці закладають міста Істрію у пониззі Дунаю та Борисфен на сучасному о. Березань під Очаковом.

· На другому етапі (перша половина VI ст. до н. е.) розвиваються старі й засновуються нові міста - Ольвія поблизу сучасного с. Парутиного Очаківського р-ну Миколаївської області, Пантікапей (Керч), Феодосія.

· На третьому етапі (друга половина VI - початок V ст. до н. е.) з'являються міста Tip (Білгород-Дністровський), Керкінітід (Євпаторія).

· На четвертому етапі (V ст. до н. е.) виникає Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя). У V ст. до н. е. Пантікапей підкорив своїй владі міста Фанагорію, Тірітаку, Корокондаму (понад 20 міст-держав і колоній) Керченського й Таманського півостровів та Кубані й утворив Боспорське царство.

За благодатність клімату греки назвали Чорне море Понтом Евксинським (від грецького - гостинне море), а Азовське - за назвою місцевих племен меотів - Меотійським морем або озером.

Утворилися чотири центри античної колонізації Північного Причорномор'я. В мініатюрі вони нагадували собою метрополію Грецію і були схожими між собою. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча - колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів з п'яти осіб. Окремими питаннями життя міст відали інші колегії. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права.

У VI - III ст. до н. е. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. На рубежі IV-III ст. до н. е. розквітає Ольвія (у перекладі з грецької - щаслива). Площа міста розширилася до 50 га, з'явилися нові квартали, було перебудовано старі частини міста. Карбується власна монета. Інтенсивно розвивається сільськогосподарська округа - хора. Освоюються нові землі, відбудовуються занепаді сільські поселення, створюються багатогалузеві помістя. Активізуються торговельні відносини із землеробськими племенами на території Правобережної України. Встановлюються торговельні зв'язки з містами Пергамом, Самосом, Косом і навіть єгипетською Олександрією. Ольвія у великій кількості експортує зерно, продукцію тваринництва, хутро, імпортує переважно прянощі, оливки, вина, олію, святковий посуд тощо.

Незважаючи на інонаціональне оточення, швидко розвивається Херсонес. Активно використовуються землі на Маячному півострові. Вільні херсонесити дістають у приватну власність, в оренду чи на відкуп клери (сільськогосподарські ділянки приблизно 26,4 га кожна) і в інших місцях. На Гераклейському півострові їх кількість наприкінці IV - на початку III ст. до н. е. збільшується з 80 - 90 до 450 - 470. Основною галуззю стає виноградарство. Зерна вирощувалося небагато, тільки для власних потреб. Важливого значення набувають морське рибальство, рибозасолювальний і соляний промисли. Місто-держава активно торгувало своєю продукцією в Криму, з племенами Північного Причорномор'я, а також з грецькими містами.

В економіці Боспорського царства важливе місце постійно займало рибальство. На його основі розвивається рибопереробний промисел. У Пантікапеї, Тірітаці, Фанагорії та інших приморських містах будуються рибозасолювальні споруди, де перероблялася велика кількість морської живності. Досить розвинутим було суднобудування. Тільки в Пантікапеї діяли доки, де одночасно могли будувати або ремонтувати до ЗО суден. Великого значення набуло виробництво гончарного посуду, черепиці, виробів з дерева тощо. Високого рівня розвитку досягла торевтика (художня обробка металу). Основною статтею торгівлі залишались риба і хліб. У IV ст. до н. е. до Афін щороку вивозилось понад 16 тис. т зерна, одержаного як від власного населення, так і від північно-причорноморських землеробських племен.

Проте поступово рабовласницька система господарювання вичерпувала себе. Продуктивність праці рабів знижувалася і вже не забезпечувала потреб їхніх власників у найнеобхіднішій продукції. На основі економічних негараздів загострились і внутрідержавні суперечності. Поліси втратили можливість відкупатися дарами від навколишніх кочових племен і мусили захищатися від них силою. Це був крах для етнічно ізольованих міст-держав. У ворожому оточенні вони не могли вижити.

Наприкінці III ст. до н. е. античний світ Північного Причорномор'я вражає глибока криза. В наступному столітті Ольвія потрапляє під владу скіфів, Херсонес Таврійський - могутнього південно-чорноморського Понтійського царства. Воно поступово посилювало тиск і на Tip. У середині І ст. до н. е. Ольвію і Tip майже повністю знищили фракійські племена гетів. Згодом обидва міста-держави відродились, але потрапили в залежність від Римської імперії. В IV ст. н. е. Ольвія припинила своє існування.

Приблизно те ж саме переживало й Боспорське царство. Економічна криза середини II ст. до н. е. послабила міць держави. Посилилися відцентрові устремління серед племінної знаті скіфів, синдів, торетів, дандаріїв та інших племен, що населяли Боспорське царство. Щоб врятувати становище, цар Перісад V почав переговори про передачу влади понтійському царю Мітрідату VI. За таких умов у 107 р. до н. е. вибухнуло повстання рабів та вільного населення на чолі зі скіфом Савмаком. Повстанці оволоділи флотом, завдали кількох поразок урядовим військам і вбили царя Перісада V.

Незабаром до Боспору морем і сушею прибули понтійські війська й придушили повстання. Савмак потра пив у полон і був страчений. Боспор увійшов до складу Понтійського царства і взяв участь у його боротьбі з Римом. Понтійський цар Мітрідат VI зазнав у ній поразки й після повстання Фанагорії, Німфеї та інших боспорських міст у 63 р. до н. е. заподіяв собі смерть. Боспорське царство підпало під владу Риму. В І-II ст. н. е. воно пережило певне політико-економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині III ст. послабила, а гунів у 70-х роках IV ст. - остаточно доконала Боспорське царство.

Античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. Греки принесли на причорноморські землі найрозвинутішу на той час культуру. Будинки заможних громадян мали по кілька сот квадратних метрів житлової площі й були оточені просторими дворами з портиками й скульптурами. Приміщення прикрашалися високохудожніми розписами, фресками, мозаїкою. На високому рівні перебувала освіта. Діти вільних громадян вчилися читати, писати й рахувати, розуміли риторику, філософію, музику, займалися спортом. Випускники шкіл добре знали літературу, багато хто читав Гомера, знав напам'ять "Іліаду". У великій пошані була фізична культура. Влаштовувалися відкриті змагання з бігу, метання диска й списа, м'яча, гімнастики, кулачних боїв тощо.

Високо-розвинутими були мистецтво й наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених. У III ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї добре знали історика з Херсонеса Сіріска, філософа з Ольвії Біона Борисфеніта, філософа з Боспору Смікра. Загальне визнання в метрополії завоювали вихідці з Північного Причорномор'я філософи Діфіл і Стратонік.

Переселенці мали спільну з жителями метрополії релігію. Вони традиційно поклонялися Зевсу, Аполлону, Артеміді, Деметрі, Діонісію, Афіні та іншим богам. Велике значення в духовному житті окремих міст мали культи Ахілла, Аполлона Дельфінія, Афродіти Апатури тощо. Водночас до релігійних уявлень греків проникають елементи культів скіфських богів Папая, Табіті, Арея, таврської богині Діви та інших божеств.

З початку нашої ери чимдалі сильніший вплив на духовне життя Північного Причорномор'я справляють елементи романізації. В результаті взаємо-запозичень і взаємовпливів різноетнічних культурних надбань у Північному Причорномор'ї утворився своєрідний варіант античної культури, який значною мірою вплинув на сусідні, в тому числі й праукраїнські, племена.

У VII ст.. до н. е. В Пн. Причорномор’ї з’являються грецькі міста – колонії. Першим грецьким містом стала Борисфеніда (о. Зміїний). В ІІ ст. до н.е. тут виникають міста Тіра, Ольвія, Керкінтіда, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танате. Більшість цих міст були рабовласницькими республіками, але в V ст. до н. е. міста – держави Керченського та Таманського пів – вів об’єднуються для боротьби проти кочівників в Боспорське царство.
Причинами грецької колонізації були:
а) пошук нових ринків;
б) демографічний вибух;
в) аграрна проблема;
г) політична боротьба в містах – метрополіях.
Населення грецьких міст займалось землеробством, виноградарством, рибальством торгівлею з скіфами (зерно, риби, ліс, хутра). Найбільшого розвитку поліси досягли в IV – III ст. до н. е. З ІІ ст. н. е. Міста зазнають тиску з боку Малої Скіфії та сарматів. На поч. І ст. до н. е. більшість міст – полісів цього регіону ввійшли до складу держави Мітрідата Євпатора. У І ст. н. е. Весь регіон потрапив у сферу впливу Римської імперії. Більшість міст занепали в IV – V ст. н. е.