Предмет, завдання, джерела та історіографія історії України.

· Якщо мати на увазі історію нашої країни то предметом курсу історії України є вивчення розвитку людського суспільства на українських землях з найдавніших часів, тобто з часу появи людини і до наших днів.
Головна увага при викладанні курсу історії України приділяється розгляду проблем про виникнення і формування українського народу та його держави, інших народів, що проживають на території України та їхні відносини із сусідніми державами. Особливе місце відведено економічному розвитку, соціальним і політичним процесам, процесу науки, розвитку освіти та культури, ознайомленню з діяльністю видатних особистостей тощо. Разом з тим вивчення запропонованого курсу допомагає з’ясувати місце історії України у світових цивілізаційних процесах. Як бачимо, курс історії України достатньо великий і складний за обсягом проблем. Й усі їх потрібно опанувати.
Отже, метою курсу історії України є: надання знань про сутність соціально-політичних та економічних процесів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності.
^ Завданнями курсу історії Україниє: а) вироблення вмінь аналізувати й оцінювати явища політичного розвитку українського суспільства в контексті світової історії; б) зіставляти історичні процеси з епохами, в) застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів; г) формування свідомості громадянина й патріота України.
Історичне пізнання відіграє в суспільстві ту ж роль, яку в діяльності індивіду має пам’ять. Людина, що лишилась пам’яті, лишається особистої самосвідомості, розпадається як особистість, перестає ототожнювати себе з самим собою. І це зрозуміло, бо пам’ять зберігає великий обсяг корисної інформації про події, знайомих людей, про правила поведінки, виробничої, суспільної чи політичної діяльності. Завдяки пам’яті людина у змозі зберегти і передати відомості про все побачене і почуте. Відсутність чи втрата пам’яті веде до неможливості здійснення будь-якої соціальної індивідуальної діяльності. Так само і з історичною пам’яттю. Тільки глибоке вивчення історичного шляху свого народу допоможе нам повернути почуття національної гідності, честі і поваги. Не дивно, що той же В.Й.Ключевський відмічав, що кожен із нас повинен бути трішки істориком, щоб стати свідомим і сумлінно діючим громадянином”.
Узагальнивши все сказане вище, можна виділити окремі соціальні функції, які виконує курс історії України. Виділимо кілька головних:

· інтелектуально-розвивальна (Вивчення історичного шляху України – копітка робота. Один з найосвіченіших людей свого часу М.Г.Чернишевський підкреслював – “Історичний шлях – це не тротуар Невського проспекту….”)

· практично-політична (Попередні покоління жили для нас, бажали, щоб наше життя було кращим. Вони робили помилки. Але їх досвід дає уроки. У кожного покоління є свої ідеали. Але вони не придатні для всіх, завжди і всюди. Щоб знати, які з них і в якій формі можуть бути здійснені в даному суспільстві і в потрібний історичний час, потрібно добре вивчити накопичений суспільством досвід, старанно зважити й оцінити його)

· світоглядна (Погляд на світ, суспільство, закони його розвитку можуть бути науковими чи ненауковими. Науковим світогляд буде лише тоді, якщо наука спирається на об’єктивну реальність. В суспільному розвитку об’єктивна реальність це перш за все історичні факти. На історичній безграмотності спекулювали і продовжують спекулювати різного роду “пророки”, прибічники догми і “Лженауки” про суспільство, бо, не знаючи історичних фактів, люди змушені сприймати різні ідеологічні постулати і гіпотези на віру. Щоб історичні висновки були дійсно науковими – потрібно вивчати всі факти, що відносяться до даного процесу, або явища без винятку і в їх сукупності. Лише тоді можливо отримати об’єктивну, адекватну дійсності картину)

· морально-виховна (Історія володіє гігантським виховним потенціалом. Знання історії свого народу, ненависть до ворогів, загарбників, розкривають роль і місце особи в історії, дозволяють пізнати моральні і навчальні цінності людства, зрозуміти такі категорії як борг перед людством, перед суспільством, людське щастя, доброту, а отже й також бачити вади, ганебність суспільства і людей, їх вплив на людські долі. Отже, говорячи словами наших предків, ми повинні розуміти, що той хто не пам’ятає уроків історії – приречений пережити їх ще не раз).

Отже, з усього сказаного можна зробити висновок: історія – це наука про те, як виникла, передавалася від покоління до покоління культура, як зростала цивілізація, якою, при тому, була доля народу. Ця наука й зветься історією чи окремої країни, чи всесвітньої. Історія України – складова і невід’ємна частина всесвітньої історії. Саме з таких теоретичних засад ми й будемо вивчати історію України. Але при цьому потрібно пам’ятати, що історія хоча і користується математичними методами дослідження минулого – ніколи не була точною наукою.
Історичні джерела – це різноманітні пам’ятки того чи іншого історичного періоду в житті народу, залишки минулого життя суспільства, або матеріали сучасної дійсності, що свідчать про історію людського суспільства і використовуються при дослідженні процесів соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства.
Якщо звернутись до періодизації історичних джерел, то умовою їх можна поділити на кілька видів:

• Джерела матеріальної культури (будівлі, знаряддя і предмети праці, побуту).
• Прикладні джерела (твори прикладного мистецтва, карти, креслення, малюнки).
• Етнографічні джерела (дані побуту, звички людей).
• Лінгвістичні джерела (дані історії мови, топоніми тощо).
• Усні джерела (билини, історичні пісні, прислів’я, приказки тощо).

Як історичні джерела, все більше значення набувають статистичні матеріали, кіно-фоно-фото-документи, договори між державами. До історичних джерел, у певному розумінні, відносять також наукові праці, твори художньої літератури тощо.
Одні джерела опубліковані, інші зберігаються в архівах. Існує певний порядок здачі та зберігання документів в архівах установи, підприємства, району, міста, області, держави. Є навіть спеціальна історична наука – джерелознавство. Вона вивчає походження історичних джерел, їх достовірність, розробляє класифікацію джерел і методи їх критичного аналізу.
Історіографія історії України.
Спираючись на перераховані та інші джерела, історики досліджують різні історичні періоди, події чи діяльність окремих осіб. Твори істориків складають історіографію історії України. Іншими словами, історіографія – це сукупність досліджень, присвячених певному історичному періоду або всій історії України. Історіографія – це також спеціальна галузь знань, яка вивчає історію і закономірності розвитку історичної науки, еволюцію її теоретико-методологічних, джерелознавчих принципів, а також повноту дослідження її проблем.
Ознайомившись з поняттям історіографія, ми можемо проаналізувати історичну літературу, присвячену історії України.
Першими писемними матеріалами з історії України є Літописи. Їхня назва походить від того, що велися вони за роками і розпочиналися словами “в літо таке”. Найдавнішим літописом є “Повість минулих літ”. Ця пам’ятка свідчить про високий розквіт культури Київської імперії. Точної дати, як і точного авторства твору на сьогодні встановити неможливо. Щодо цього – існує кілька версій. Зокрема, одні історики стверджують, що твір створено за часів князювання Ярослава Мудрого, інші – наполягають – на рубежі XI-XII століть, а треті – називають 1113-1116 рр. Авторство ж приписують вченим – монахам – Нестору, або – Силовестру.
Літописи створювалися не тільки в XI-XII ст. Для XIV-XVII ст. цінними історичними джерелами є Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Київський та ін. літописи. В них розповідаються важливі події того часу – селянсько-козацькі повстання.
^ Козацько-старшинські літописи складають окрему групу літописів XVII-XVIII ст., найвідоміші з яких - “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка”, “Літопис Григорія Грабянки” - розповідають про українську народну революції XVII ст. та інші події.
Важливе історіографічне значення мають такі джерела, як Спогади. До нас дійшли спогади XVI-XVII ст., написані як українцями, так й іноземцями. Серед них зазначимо записки посла Литви до Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військовика Якова Собеського та ін.
Цінними джерелами є історичні пісні та думи. У XVIII ст. з’явилися історичні твори, що поєднували козацько-гетьманську добу з княжою добою Київської русі. Зокрема, 1730 року Василь Рубан видав “Краткое описание Малороссии” Олександра Безбородька. Цікаві історичні твори видавали Григорій Покас, Петро Симоновський, Опанас Шафанський, Михайло Антоновський, Яков Маркович, Георгій Кониський, Григорій Полетика тощо.
Виходили праці, присвячені історії України і за кордонаом. Зокрема, наприкінці XVIII ст. вийшли дослідження Жана-Бенуа Шерер, Каола Гаммерсдорфера та Йогана-Хрістіана Енгеля.
Важливою пам’яткою історичної думки кінця XVIII – поч. XIX ст. стала “Історія Русів”. Довгий час цей патіротичний твір поширюдвався в копіях. Ним користувався Т.Г.Шевченко, О.С.Пушкін, М.В.Гоголь.
Систематичний курс історії України від найдавніших часів і до кінця XVIII- ст. знайшов відображення в “Истории Малой России” в 4-х т. (1822 р.) Дмитра Бантиш-Каменського. І хоча в дослідженні широко використані документи московських архівів, сама праця написана суб’єктивно в дусі лояльності до російської держави. Микола Маркевич в “Истории Малороссии” в 5-ти т. (1842-1843 рр.), використав також великий документальний масив, навпаки, історію України висвітлив з національно-патріотичних позицій. Відзначимо й “Історію України” Олекси Мартоса, яка відома тільки в уривках.
Ще більшу увагу вивченню історії та публікації історичних праць почали приділяти в другій половині 19 ст. Так ректор Київського університету Михайло Максимович (1865-1873 рр.) пише розвідки, присвячені історії козаччини, Йосип Бодянський видає багато джерел з історії України, Микола Закревський – досліджує історію Києва, Аполлон Скальковський стає першим істориком Одеси, автором численних праць з історії Запорозької Січі на півдня України.\
У цей час набули поширення історичні товариства. Зокрема, 1839 року в Одесі засновано “Общество истории и древностей Российских”, що видавало свої “Записки”. Активно працюють на ниві історії Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Олександр Лазаревський, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Дмитро Яворницький та ін.
У XIX - на поч. XX ст. історію України також вивчали деякі російські та польські дослідники. Щоправда їхній підхід до Української історії був суб’єктивним і тенденційним. З російських істориків виділимо Сергія Соловйова, Геннадія Карпова, Олексія Шахматова, Олександра Преснякова, Бориса Грекова, а з польських – Михайла Грабовського, Кароля Шайноху, Олександра Яблоновського, Тадеуша Корзона, Людовика Кубаля, Стефана Кучинського.
Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.) створив на початку ХХ ст. науково обґрунтовану схему історії українського народу на заселеній ним території як суцільний і нерозривний процес. Він закликав вивчати не тільки російську, але й українську та білоруську історію, тобто історію східних слов’ян, яку російські історики виставляли як суто російську історію. Разом з тим, М.С.Грушевський закликав вивчати історію “кожної народності” (української, російської, білоруської) окремо, в її генетичному у зв’язку від початків до сучасності. М.С.Грушевський переконливо довів, що український народ має свою самобутню мову, історію, культуру, а за своїми антропологічними, психофізичними і культурними прикметами він відрізняється від інших народів. Історичним часом його появи можна вважати IV ст., коли він був зафіксований у візантійських джерелах. Свої ідеї М.С.Грушевський реалізував у створеній ним багатотомній “Історії України-Руси”, а його концепція лежить в основі сучасного викладання курсу історії України.
Поряд з М.С.Грушевським у Києві та Харкові працювали відомі історики Д.Багалій, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, В.Романовський, В.Барвинський, М.Горбанья, А.Козаченко. У цей час владний режим все більше афішує марксистський напрям М.Яворського та його співробітників і учнів – М.Рубчаса, З.Гуревича, М.Свідзинського. Але невздовзі його школа зазнала цькування як “буржуазно-націоналістична “ і була знищена.
Стосовно Західної України – в 20-30 – х рр. там працювали відомі історики, обєднані навколо наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка (НТШ) – І.Крип’якевич, М.Кардуба, С.Томашівський, С.Терлецький, В.Герасимчук, М.Чубатий, М.Андрусяк та ін. По Другій світовій війні історична наука в Україні фактично перестала існувати. Як в цілому в СРСР, так і в Україні зокрема, у 30-50-ті рр. історична наука була підпорядкована на владі і перетворена на інструмент утвердження тоталітаризму. Тільки хрущовська “відлига” започаткувала деяку лібералізацію громадського життя. І лише з середини 80-х рр., так звані перебудовчі процеси в СРСР розчистили дослідницький простір від догматизму й стереотипів. Хоча ці роки, на фоні нечисленних виважених історичних досліджень, позначені безліччю непрофесійних популярних “розвідок”, які відсунули справжню науку на другий план.
Разом з тим, перебудова сприяла підвищенню інтересу до власної історії. З’явилися праці в яких неупереджено розкривалися складні сторінки історії України, з якими ми будемо знайомитися протягом вивчення курсу історії України. А зараз я хочу познайомити вас з деякими головними підручниками і посібниками, якими ви маєте користуватися при підготовці до семінарських занять і модульних контрольних робіт.