Методи регулювання ЗЕД

Методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності - система засобів впливу на суспільні відносини, які виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності для забезпечення правопорядку в цій сфері. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою таких методів: • тарифні (економічні) методи регулювання; • нетарифні (організаційно-адміністративні) методи регулювання. Тарифні (економічні) методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності являють собою комплекс заходів державного регулювання за допомогою митних тарифів. Тарифне регулювання виконує дві функції: протекціоністську — захист вітчизняних товарів і послуг від іноземної конкуренції; фіскальну - поповнення державного бюджету. Нетарифні (організаційно-адміністративні) методи регулюванняз овнішньоекономічної діяльності - комплекс заходів обмежено-заборонного порядку, що перешкоджають проникненню іноземних товарів та послуг на внутрішній ринок країни. Нетарифні обмеження являють собою заходи прихованого протекціонізму, мають характер адміністративного (силового) регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

93. Національні особливості ділових партнерів при укладенні міжнародних угод.

Ділове спілкування може здійснюватися в різних фірмах і проходити різні етапи. Кінцева мета ділового спілкування — визначення спільної діяльності. Досягнення цієї мети вимагає І розв'язування протиріч, що виникають у силу різних вихідних попі щій, різних точок зору майбутніх ділових партнерів. Тому важливим елементом ділового спілкування є проведення переговорів, І про що піде мова в наступній частині даної глави. Ведення ділового спілкування, висуває певні вимоги до рівня підготовки фахівців сфери ЗЕД, їх загальній культурі І спілкування, умінню швидко і, по можливості, безпомилково І орієнтуватися в ситуації, приймати потрібні рішення. Тому в ході І ділового спілкування необхідно постійно учитися, щоб виключи-ііі повторення помилок і відпрацьовувати ефективні прийоми діяльності. Ділове спілкування здійснюється в самих різних формах. Це: - короткі телефонні діалоги; - обмін діловими листами, меморандумами; переговори з інофірмами в сфері експорту та імпорту, науково-технічного співробітництва; - підготовка і проведення різних конференцій, нарад і виставок.

94. Органи державного регулювання ЗЕД в Україні.

Найвищим органом, що здійснює державне регулювання ЗЕД, є Верховна Рада України. До компетенції Верховної Ради України належать: прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються ЗЕД; затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України; розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання ЗЕД; встановлення спеціальних режимів ЗЕД на території України відповідно до статей 24, 25 цього Закону. Кабінет Міністрів України: вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України; здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню ЗЕД; координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах; приймає нормативні акти управління з питань ЗЕД у випадках, передбачених законами України. Національний банк України: здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України; регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав; виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам ЗЕД іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна України. Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики: забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами ЗЕД виходу на зовнішній ринок, координацію їх ЗЕД, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України; проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України; Державна митна служба України: здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України. Антимонопольний комітет України: здійснює контроль за додержанням суб'єктами ЗЕД законодавства про захист економічної конкуренції. Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі: здійснює оперативне державне регулювання ЗЕД в Україні відповідно до законодавства України.

95. Феномен ЄС як державного утворення.

На сьогодні Європейський Союз розглядається як форма реалізації ідеї міждержавного співробітництва, яке можна охарактеризувати як інтеграційне та наднаціональне, що розпочалося після Другої світової війни. Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико-правового утворення.
Більшість науковців не вважають Союз різновидом держави, навіть конфедерації, оскільки він не має класичних ознак держави, що використовуються в міжнародному публічному праві (власної території та населення, суверенної влади).
Деякі науковці розглядають ЄС як нову форму наднаціональної політичної організації, що прийшла на зміну міжнародній системі суверенних національних держав. ЄС разом із його державами-членами визначається як “компонентна (багаторівнева) конституційна система”, “консоціативна федерація” та ін. Такі міркування ґрунтуються на тому, що легітимність Союзу має два джерела: волю держав-членів і громадян ЄС. Значення останнього джерела постійно зростає внаслідок посилення усвідомлення європейської ідентичності громадянами ЄС і формування європейського політичного простору. Ця точка зору має не лише політичне, але і правове підґрунтя. У Договорі про ЄС однозначно визначено, що він повинен стати “як ніколи тісним союзом між народами Європи” (ст. 1). Завдання ж Союзу полягає в тому, щоб “організовувати у спосіб, що демонструє послідовність і солідарність, відносини між державами-членами та між їхніми народами” (ч. 3 ст. 1). Утім по суті ці положення декларативні, оскільки в Договорі ідея не отримала подальшого розвитку: народи не фігурують як суб’єкти політичних і правових відносин.

96. Судова система ЄС.

В інституційній системі Європейського Союзу функціонують два органи судового характеру, Це Європейський Суд і Суд Першої Інстанції. Європейський Суд нараховує зараз 15 Суддів і 8 Генеральних Радників. Якщо Євросуд виступить з такою вимогою, то кількість Радників може бути збільшена у разі прийняття Радою одноголосного рішення. Кожна країна-член має право висунути лише одного Суддю, натомість стабільних Генеральних Радників можуть мати тільки великі держави (Німеччина, Франції, Великобританія, Іспанія, Італія). Решта місць займають за принципом ротації Радники з менших країн.
Отже, вони призначаються на шість років шляхом загальної згоди урядів усіх країн-членів. Кожні три роки відбувається часткова зміна складу Суду - 7 чи 8 Суддів і 4 Генеральні Радники. Суд І Інстанції складається з 15 суддів - по одному з кожної країни-члена. На відміну від Європейського Суду в СПІ формально немає Генеральних Радників, хоча ці функції у деяких справах може виконувати кожен Суддя СПІ, окрім Голови. Європейський Суд вирішує суперечності у справах, пов`язаних із функціонуванням Співтовариств. Його рішення може мати обов'язковий або факультативний характер. Суд охороняє право Співтовариств, а також слідкує за дотриманням обов`язків, які виникають з нього. Прикладами справ у цій сфері можуть бути: скарга про порушення країною-членом зобов`язань перед Співтовариствами, скарга на утвердження недійсності юридичного акту. Другим дуже важливим повноваженням Суду є тлумачення права Співтовариств, а також оцінка відповідності юридично зобов'язальних актів вторинного права первинному праву (Договорам). Європейський Суд розглядає також скасування рішень Суду І Інстанції.

97. Процедура прийняття рішень Європарламентом.

Європейський Парламент - зібрання з 785 депутатів, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія). Європейський парламент має повноваження, які притаманні парламентським установам у сучасних державах. По-перше, це законодавчі повноваження. Згідно ст.189 [3] Європейський парламент «здійснює свої функції консультації і контролю». По-друге, вотирование бюджету та звіту про його виконання. Європейський парламент практично позбавлений можливості істотно переглядати дохідну і видаткову частини бюджету та не володіє правом внесення свого власного законопроекту з фінансів. Ще два істотних нововведення характеризують контрольні повноваження Європейського парламенту - це право на подачу індивідуальних чи колективних петицій та запровадження інституту омбудсмена. До повноважень в галузі зовнішніх зносин зазвичай відносять належить парламенту право ратифікації міжнародних договорів. Європейський парламент бере участь у здійсненні зовнішньополітичних функцій не стільки за рахунок наділення його правом винесення самостійних рішень, скільки шляхом досить активного обговорення різних проблем міжнародного розвитку або ситуацій, що складаються в окремих районах світу, безпосередньо на своїх пленарних засіданнях. Європейський парламент підтримує активні та багатосторонні зв'язки з національними парламентами, як держав-членів, так і третіх держав.

98. Правове регулювання єдиного ринку ЄС.

Створення внутрішнього ринку було передбачено ЄЄА 1987 р. Заходи зі створення внутрішнього ринку включали ліквідацію фіскальних, фізичних та технічних бар’єрів на шляху вільного пересування товарів, осіб, послуг і капіталів. Лісабонські договори дають визначення поняття внутрішнього ринку. Згідно зі ст. 26.2 ДФЄС внутрішній ринок — це територія без внутрішніх кордонів, на якій гарантується вільне пересування осіб, капіталів, товарів і послуг. Окрім поняття внутрішнього ринку (ст. 14.2 ДФЄС), яке перейшло без змін до Лісабонського договору, Амстердамський договір про заснування Європейського співтовариства використовував поняття спільного ринку (ст. 2 ДФЄС), однак він не містив визначення цього поняття. Лісабонський договір про функціонування Євросоюзу скасував термін «спільний ринок» і змінив його поняттям «внутрішній ринок».

99. Гармонізація права України та права ЄС.

Гармонізація законодавства України з правом ЄС є однією з важливих умов поглиблення співпраці нашої країни з європейськими інтеграційними об'єднаннями та їх державами-членами. Укладання Україною Угоди про партнерство та співробітництво(УПС), а також ухвалення інших документів, які визначають правові засади співпраці між Євросоюзом та Україною, створило належні передумови для гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу. Гармонізація, яка була передбачена УПС та іншими документами, що регулюють співробітництво України з Євросоюзом, має як спільні риси, так і суттєві відмінності від аналогічного процесу, здійснюваного на рівні Союзу та у відносинах ЄС з третіми країнами. Спільною для них є загальна мета будь-якої гармонізації, яка полягає у створенні уніфікованого правового середовища для суб'єктів ринкових відносин. А для цього необхідно нівелювати відмінності у національних правилах, які регулюють ці відносини. Проте гармонізація в рамках співробітництва України з Євросоюзом спрямована також на створення сприятливих умов для доступу українських виробників та провайдерів послуг на спільний ринок ЄС та на ринки країн, які визнають стандарти Євросоюзу. Крім того, гармонізація українського законодавства з правом Євросоюзу закладає правові засади для появи правового середовища, наближеного до Союзу, яке вже існує у державах-членах ЄС, і тим самим допомагає залучити бізнесменів з держав-членів європейських інтеграційних об'єднань до більш активної діяльності в Україні. Така присутність повинна сприяти економічному розвитку країни, а також залученню іноземних інвестицій в українську економіку.

100. Правові основи зовнішньої політики Європейського Союзу.

Спільна зовнішня політика і політика безпеки вона відноситься до сфери міждержавного співробітництва і не регулюється системою права Європейського Співтовариства, хоча формально в Маастріхстком договорі і записано, що «Союз визначає та здійснює спільну зовнішню політику та політику безпеки, яка охоплює всі сфери зовнішньої політики та політики безпеки...». Тема військово-політичного співробітництва отримала продовження у формі Спільної зовнішньої політики і загальної політики безпеки (СЗПБ) ЄС, закріпленої в Маастрихтському договорі 1992. Вона включала в себе «можливе оформлення надалі загальної оборонної політики, яка могла б привести з часом до створення загальних сил оборони» [10].
Серед основних цілей СЗПБ були названі: - Захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу відповідно до принципів Статуту ООН; - Всебічне зміцнення безпеки Союзу; - Збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту ООН, так само як і принципами. Амстердамський договір 1997 розширив і конкретизував механізми здійснення СЗПБ, згідно з яким вона охоплює всі сфери зовнішньої політики та політики безпеки шляхом: - Визначення принципів і основних орієнтирів СЗПБ; - Прийняття рішень щодо загальної стратегії; - Посилення систематичного співробітництва між державами-членами в проведенні їх політики.

101. Поняття і значення інституту примусового виконання рішень у державі.

Державна виконавча служба входить до системи органів державної виконавчої влади. Виконавче провадження врегульоване законодавством про виконавче провадження України інші законодавчі акти. Основою цих законодавчих актів є Конституція України. Законодавство про виконавче провадження — це сукупність правових норм, які входять до системи адміністративно-процесу­ального права і предметом регулювання яких є суспільні відно­сини, що виникають у процесі діяльності органів державної ви­конавчої служби України, спрямованої на примусове виконання рішень, ухвал, постанов судових і несудових органів у передбаче­них законом випадках. Отже, виконавче провадження — це врегульовані законодав­ством України (зокрема Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону) суспільні відносини, що виникають і реалізуються в процесі примусового виконання між органами державної виконавчої служби і посадовими особами, які здій­снюють примусову реалізацію рішень, ухвал, постанов судових і несудових органів — з одного боку, та між особами, котрі беруть участь у виконавчому провадженні і залучаються до проведення виконавчих дій — з другого боку, на підставах, у спосіб та в межах, встановлених законом. Такі правовідносини виникають, як правило, за схемою: державний виконавець — стягувач, державний виконавець — боржник, державний виконавець — експерт тощо. Виконавче провадження має важливе значення: воно є визна­ченим законом адміністративним процесуально-правовим засо­бом, який забезпечує примусове виконання рішень судових і не­судових органів і тим самим реалізує захист суб'єктивних прав громадян та організацій. Ним усуваються порушення майнових і особистих немайнових прав шляхом застосування процесуальних засобів і способів примусу до осіб, які добровільно не виконали свої обов'язки.

102. Поняття, підстави, правові наслідки та види звільнення від кримінальної відповідальності.

103. Посадовий контроль діяльності державного виконавця.

Система державного контролю складається із державних органів та посадових осіб, що наділені контрольними повноваженнями щодо діяльності органів державного управління. Разом вони становлять єдину систему, що виконує контрольну функцію. Незалежно від того, які органи здійснюють контрольну діяльність, її основою є завдання підвищення ефективності державного управління та його подальше вдосконалення. Сутність контролю за діяльністю державних виконавців полягає у спостереженні та перевірці діяльності державних виконавців відповідно до визначених законом вимог, а такожу запобіганні та виправленні можливих помилок і неправомірних дій. Відповідно до ст. 5 Закону “Про державну виконавчу службу”, до компетенції органів юстиції віднесено контроль за діяльністю органів ДВС, а, відповідно до ст. 10 цього закону, контроль за діяльністю державних виконавців покладено на Департамент ДВС та відповідні відділи ДВС. Отже, контроль за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень здійснюють начальник відділу ДВС, в якому працює державний виконавець, начальник відділу ДВС регіонального рівня та Директор Департаменту ДВС.

104. Компетенція виконавчої групи. Розподіл обов'язків членів виконавчої групи.

105. Підстави і порядок арешту майна.

Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. Постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження. Копії постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення боржнику та банкам чи іншим фінансовим установам або органам, зазначеним у частині другій цієї статті, та органам, що ведуть Державний реєстр обтяжень рухомого майна. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

106. Підготовка та проведення прилюдних торгів із реалізації нерухомого майна.

107. Етичні проблеми виконавчого провадження.

108. Поняття, зміст та сутність інформаційного права.

Інформаційне право розглядається в декількох аспектах: як галузь права, наука і навчальна дисципліна. ІП як галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у процесі обігу інформації. ІП як наука – це область юриспруденції, що вивчає інформаційне законодавство та практику його застосування. Як навчальна дисципліна – це отримання комплексу знань шляхом вивчення теорії та практики інформаційних відносин. ІП як галузь права регулює суспільні відносини в інформаційній сфері з приводу встановлення режимів і параметрів обігу інформації та правового статусу субєутів інформаційних відносин. Змістом ІП є сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак. ІП в об’єктивному значенні – це врегульовані нормативними актами комплекс суспільних відносин об’єктом яких є інформація. В суб’єктивному значенні ІП – це сукупність прав та обов’язків учасників суспільних відносин, що виникають з приводу інформації.

109. Поняття цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність — це самостійний вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні державного примусу до правопорушника шляхом позбавлення особи певних благ чи покладення обов'язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції майнового характеру, які спрямовані на відновлення порушених прав та полягають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені. Особливості цивільно-правової відповідальності: 1) майновий характер; 2) стягується на користь потерпілої сторони; 3) компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової сфери потерпілого. Цивільно-правова відповідальність виконує такі функції. • компенсаційну, сутність якої полягає у відновленні стану, що існував до порушення суб'єктивного права, а у разі неможливості такого — грошового чи іншого відшкодування заподіяної шкоди; • виховну, яка спрямована на попередження таких цивільно-правових порушень у майбутньому, як з боку правопорушника, так і інших учасників цивільних правовідносин; • стимулюючу, що розкриває позитивний аспект відповідальності та полягає в тому, що встановлення у законодавстві цивільно-правової відповідальності стимулює інших учасників до належної поведінки.

110. Авторське право і суміжні права - поняття та загальна характеристика.

111. Поняття і ознаки злочину. Класифікація злочинів.

112. Право інтелектуальної власності на наукове відкриття.

Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень науково­го пізнання (ст. 457 ЦК). Основними ознаками відкриття є світова новизна, вірогідність і фундаментальність. Закономірності, властивості та явища мате­ріального світу можуть бути визнані відкриттям за наявності абсо­лютної світової новизни на дату пріоритету. При цьому пріоритет встановлюється за днем подачі заявки до органу реєстрації або за од­нією з більш ранніх дат: за офіційно затвердженою датою першого формулювання сутності відкриття, опублікування у пресі чи доведен­ня відкриття іншим шляхом до третіх осіб (доповідь на конференції, захист дипломної роботи тощо). Первинним суб’єктом відносин інтелектуальної власності на наукове відкриття є автор наукового відкриття, тобто фізична особа, творчою працею якої вчинене відкриття. Діюче цивільне законодавство чітко не визначає, що автором наукового відкриття може бути лише фізична особа, але зазначення в ч. 1 ст. 458 ЦК права автора надати створеному ним науковому відкриттю свого ім’я, виходячи із положень ст. 28 ЦК, фактично виключає будь-яку можливість розглядати авторами відкриття юридичних осіб або державу.

113. Правове становище позивача у господарському процесі.

Учасники господарського процесу — це суб’єкти, дії яких можуть сприяти правильному і швидкому розгляду спору, захисту прав та інтересів, що охороняються законом, господарюючих суб’єктів. Позивачами та відповідачами можуть бути підприємства і організації, зазначені в ст. 1 ГПК України. Це підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб єкта підприємницької діяльності. Позивачами в судовому господарському процесі є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушуваного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Права та обов язки сторін визначено ст. 22 ГПК України, згідно з якою сторони користуються рівними процесуальними правами, зокрема, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому ГПК України порядку, а також користуватися іншими процесуальними права, наданими їм ГПК України. Сторони зобов язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об єктивного дослідження всіх обставин справи. Окрім загальних прав (спільних для сторін), сторони мають і специфічні права, зокрема, позивач має право до прийняття рішення у справі змінити предмет або підставу позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову.

114. Правове становище відповідача у господарському процесі.

Позивачами та відповідачами можуть бути підприємства і організації, зазначені в ст. 1 ГПК України. Це підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб єкта підприємницької діяльності. Відповідачами в господарському судовому процесі є підприємства та організації, фізичні особи-підприємці, яким пред явлено позовну вимогу. Права та обов язки сторін визначено ст. 22 ГПК України, згідно з якою сторони користуються рівними процесуальними правами, зокрема, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому ГПК України порядку, а також користуватися іншими процесуальними права, наданими їм ГПК України.
Сторони зобов язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об єктивного дослідження всіх обставин справи. Відповідач має право визнати позов повністю або частково.

115. Право інтелектуальної власності на компонування (топографії) інтегральних мікросхем.

Майновими правами інтелектуальної власності на компону­вання ІМС є: право на використання компонування ІМС; виключне право дозволяти використання компонування ІМС; виключне право перешкоджати неправомірному використанню компонування ІМС, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інте­лектуальної власності, встановлені законом. Права інтелектуальної власності на компонування ІМС засвід­чуються свідоцтвом. Майнові права на компонування ІМС нале­жать володільцю відповідного свідоцтва, якщо інше не встановлено законом чи договором. Зазначені права є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Строк чинності виключних майно­вих прав інтелектуальної власності на компонування ІМС спливає че­рез десять років, що рахуються від дати подання заявки на компону­вання ІМС в установленому законом порядку. Можливе дострокове припинення чинності майнових прав на ком­понування ІМС за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбаче­них законом. Якщо у зв'язку з цим завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на його використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено до­говором чи законом.

116. Право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію.

Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності (ст. 481 ЦК України). Раціоналізація стосується будь-якої суспільне корисної діяльності людини, промисловості, транспорту, оборони, охорони здоров'я, сільського господарства тощо. Об'єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес. Суб'єктами права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію є її автор та юридична особа, якій ця пропозиція подана. Автор раціоналізаторської пропозиції має право на добросовісне заохочення від юридичної особи, якій ця пропозиція подана. Юридична особа, яка визнала пропозицію раціоналізаторською, має право на використання цієї пропозиції у будь-якому обсязі. До раціоналізаторської пропозиції законодавство встановило три необхідні вимоги: 1) пропозиція має стосуватися профілю підприємства, якому вона подана; 2) раціоналізаторська пропозиція має бути новою; 3) раціоналізаторська пропозиція повинна бути корисною підприємству, якому вона подана.

117. Поняття міжнародного цивільного процесу та питання, які до нього відносяться.

МЦП- це сукупність і система правових норм які містяться у внутрішньому праві держави і в міжнародних договорах за участю цієї держави і які регулюють цивільно-процесуальні відносини між іноземними судами і учасниками процесу один з яких є іноземною особою при здійсненні правосуддя з цивільних справ і наданні міжнародної правової допомоги. До МЦП найчастіше відносять питання щодо: 1.встановлення міжнародної підсудності; 2.встановлення цивільного процесуального становища учасників процесу; 3.встановлення судових доказів у цивільних справах з іноземними особами; 4.порядок встановлення змісту іноземного законодавства що підлягають застосуванню; 5. Виконання іноземних судових доручень; 6.визнання і примусове виконання іноземних судових рішень з цивільних справ.

118. Принципи міжнародного цивільного процесу.

Принципи МЦП – це закріплені в його нормах ідеї і погляду на роль, на завдання і мету правосуддя в цивільних справах з іноземним елементом, організація його побудови і процесуальна діяльність та процесуальне правове становище учасників процесу. Приципи: 1.Незалежності суду – правосудя здійснюється судом самостійно, суди є незалежними від будь-якого впливу. 2. Рівності судового процесу в державі – процесуальні дії які здійснюють суди іноземних держав матимуть юридичне значення на території іноземних держав. 3.контролюючої множинності процесів – для попередження проведення паралельних слухань, прийнято, що суд який останній відкрив справу щодо того самого предмета і таких самих підстав припиняє провадження. 4.принцип рівності та самостійності сторін у процесі. 5. Закон суду. 6.змісту норм права іноземної держави. 6. Гласності судового розгляду.

119. Внутрішнє законодавство України та іноземних держав як джерело міжнародного цивільного процесу.

До внутрішнього законодавства, в якому закріплені норми міжнародного цивільного процесу, належать ЦПК України (розділ VI, статті 423-428); Закон України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців»2; Закон України від 24 грудня 1994 р. «Про біженців»3; Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні, затверджене наказом Міністерства праці; Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента 5; закони України: від 12 вересня 1991 р. «Про правона-ступництво України», «Про дію міжнародних договорів на території України», «Про міжнародні договори України»; постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», якою встановлено, що в Україні можуть застосовуватися нормативні акти СРСР з питань, що не врегульовані законодавством України, і якщо вони не суперечать Конституції і законам України. До таких, зокрема, належить Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів». До міжнародних угод, якими врегульовані правила міжнародного цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори з участю України, які можна поділити на дві групи: угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України; угоди, підписані Україною.

120. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу.

Уніфікацією цивільних процесуальних норм можуть займатися об'єднання держав. Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають документи, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав, підписана 24 грудня 1993 р. в Ашгабаті всіма державами СНД, крім України. Мінська конвенція 1993 р. перейняла позитивну міжнародно-договірну практику таких держав, як Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН, деяких інших (учасники Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р.), розширивши суб'єктний склад права на звернення до суду та права на судовий захист. Поряд з громадянами договірних держав правом на судовий захист почали володіти й інші особи, які проживали на територіях цих держав, незалежно від того, були ці особи громадянами держав – учасниць. З метою розвитку правового регулювання вирішення спорів економічного характеру 1998р. була прийнята Угода про порядок взаємного виконання рішень арбітражних, господарських та економічних судів на територіях держав - учасниць СНД (далі - Угода 1998 р.). її норми діють паралельно з Київською угодою 1992 р.

121. Поняття підсудності у міжнародному цивільному процесі.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземного елемента. Перш за все, необхідно вирішити питання про те, на території якої держави повинна бути розглянута конкретна цивільна справа, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи. При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь який іноземний суд або інший юрисдикційний орган. Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іноземних осіб, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, але й тими колізійними нормами, які містяться в міжнародних договорах про правову допомогу. Загальні правила підсудності цивільних справ з іноземним елементом регулюються ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»: підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

122. Способи визначення міжнародної підсудності за законодавством різних держав.

У міжнародному приватному праві термін "міжнародна підсудність" означає компетенцію судів певної держави із вирішення спору з "іноземним елементом". Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної підсудності спорів з "іноземним елементом". Суть прямого визначення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з "іноземним елементом" виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає підсудність спорів власним судовим установам. Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позанаціональною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та виконання рішень іноземного суду. Таке визначення підсудності полягає у тому, що іноді необхідно встановити компетентність іноземного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іноземну правову систему.

123. Поняття, визнання і виконання іноземних судових рішень.

124. Підстави для відмови у визнанні та виконанні іноземних судових рішень.

125. Місце та роль земельного права в системі національного права України.

Земельне право є самостійною комплексною галуззю права в правовій системі України. Нормами земельного права регулюються специфічні земельні відносини, які складають предмет земельного-правового регулювання. Система земельного права є підсистемою системи права України і розглядаються в сукупності з системою галузі земельного законодавства, а також з системою науки земельного права як навчальної дисципліни. Земельне право включає систему земельно-правових інститутів, існування яких обумовлене необхідністю правового закріплення земельних стосунків в суспільстві. Систему земельного права необхідно розглядати як систему, що складається з різних по своєму характеру виконаним функціям і значущості в регулюванні земельних стосунків, інститутів. Найбільш важливі з них, які відображають суть земельного права як галузі права, утворюють загальні інститути, а саме ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види земельних стосунків, - спеціальні інститути.

126. Підстави, завдання, процесуальні форми участі у цивільному процесі органів прокуратури, державної влади, органів місцевого самоврядування, осіб, яким надано законом право захищати права і свободи інших осіб.

Органи державної влади, орган місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та окремі громадяни можуть у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб. Органи державної влади та орган місцевого самоврядування в передбачених законом випадках можуть бути залучені судом до участі в процесі або вступити в процес за своєю ініціативою для дачі висновку в справі з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ст. 121 ЦПК). Участь у таких випадках органів державної влади і місцевого самоврядування є однією з форм здійснення ними компетенції в галузі виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності. Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб можуть брати участь у цивільному процесі в двох процесуальних формах: зверненням до суду із заявою (тобто порушення процесу по справі); вступом у процес по справі для дачі висновку за власною ініціативою чи ініціативою суду. Право на порушення процесу по справі надано органам державної влади, профспілкам, підприємствам, установам і організаціям та окремим громадянам (ст. 121 ЦПК), а право на дачу висновку — тільки органам державної влади, органам місцевого самоврядування.