Забезпечення виконання зобовязання

Під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе­чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак­тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами. Відповідно до ст. 178 ЦК до способів забезпечення належать: · неустойка;· застава;· порука;· гарантія;· завдаток. Такий перелік є вичерпним, інші механізми,фор­мально до способів забезпечення не належать. Однак меті забезпечення виконаннязобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором пра­вових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'яз­ків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше. Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпе­чуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сто­рони в самому договорі.Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язанняпроводиться за різними озна­ками. Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на: а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток); б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника. За правовою природою способи поділяються на: а) такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток); б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука). За сферою дії розрізняють способи забез­печення, що можуть застосовуватися: 1) у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), 2) у зобов'язан­нях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) 3) у відноси­нах виключно між юридичними особами (гарантія).

69. Право інтелектуальної власності на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

Третю групу складають види творчості, що спрямовані на створення засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, якими є комерційне найменування, торговельна марка (знаки для товарів і послуг) і географічне зазначення походження товарів. Цей вид творчості не можна назвати ні літературно-художнім, ні технічним. Зазначені засоби можуть наближатися до літературно-художньої або технічної творчості. Так, наприклад, зображувальні торговельні марки інколи можуть бути об'єктами авторського права — вони можуть бути створені у вигляді малюнка (рисунка), графічного чи скульптурного зображення. Позначення для товарів і послуг може мати вигляд форми виробу, що наближає його до промислового зразка. Отже, ця група видів творчості посідає проміжне місце між літературно-художньою і технічною творчістю. Зазначена творчість не відзначається високим творчим рівнем. Від неї, наприклад, не вимагається створення результату на рівні світової новизни. Новизна зазначених засобів обмежується територією держави, де вони зареєстровані. Усі засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг підлягають обов'язковій експертизі і державній реєстрації, захищаються вони свідоцтвами, а не патентами. Строки правової охорони визначаються законом. Спільною ознакою результатів цього виду творчості є їх призначення — індивідуалізувати учасників цивільного обороту (комерційні найменування), товарів і послуг (торговельна марка і географічне зазначення походження товарів). Особливістю цих засобів індивідуалізації є те, що не всі вони є об'єктами виключного права на використання. Право на використання зазначення походження товару може належати кільком особам одночасно і в рівній мірі, тобто це право не є виключним. Спеціального закону для охорони комерційного (фірмового) найменування Україна поки що не має. Основні положення цієї охорони містяться лише у ЦК України.

68. Право інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі і промислові зразки.

Право промислової власності — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості. Найпоширенішими об'єктами права промислової власності є винаходи, корисні моделі та промислові зразки, на характеристиці яких ми і зупинимось. Винахід — технологічне (технічне) рішення у будь-якій галузі, яке відповідає умовам патентоспроможності. ЦК України визначає перелік умов, наявність яких є обов'язковою для визнання винаходу патентоспроможним: • новизна; • винахідницький рівень • придатність для промислового використання. Об'єктом винаходу можуть бути: продукт (пристрій, речовина тощо); процес у будь-якій сфері технології. Корисна модель — це конструктивне виконання пристрою, яке відповідає умовам патентоспроможності, а саме: є новим і промислово придатним. ЦК відносить до об'єктів корисної моделі продукт (пристрій, речовину тощо) або процес у будь-якій сфері технології. Промисловий зразок — це нове конструктивне вирішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом. Промисловий зразок є таким, що відповідає умовам патентоспроможності, якщо він є новим та промислово придатним. Об'єктом промислового зразка є форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу. Об'єкти промислового зразка призначені для задоволення ергономічних та естетичних потреб. Суб'єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є: винахідник, автор промислового зразка, інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.

67. Виконання зобов'язання.

Виконання зобов'язання полягає у вчиненні його сторонами певних дій, які становлять зміст їх прав та обов'язків. У більшості випадків виконання зобов'язання полягає саме у вчиненні активних дій, хоча виконання зобов'язання може полягати в діях пасивних — утриманні від вчинення певних дій (наприклад, автор не повинен передавати рукопис в інше видавництво). В недоговірних зобов'язаннях виконання боржником своїх обов'язків полягає у відшкодуванні шкоди потерпілому, поверненні набутого без достатньої правової підстави майна тощо. Виконання зобов'язання має здійснюватися за загальними правилами або принципами виконання зобов'язання. До принципів виконання зобов'язання традиційно належать: - принцип належного виконання зобов'язання; - принцип реального виконання зобов'язання. Принцип належного виконання зобов'язання полягає в тому, що зобов'язання повинно виконуватися боржником відповідно до умов договору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що зазвичай ставляться. Вимоги і умови, які характеризують належне виконання зобов'язання, закріплюються в ЦК, інших нормативних актах, договором сторін. Найважливішими з таких вимог і умов є ті, які висуваються до суб'єктів, предмета, способу, строку і місця виконання зобов'язання. Принцип реального виконання зобов'язання полягає в тому, що боржник повинен виконати зобов'язання саме в натурі, а не замінити його виконання сплатою грошової компенсації. Принцип реального виконання зобов'язання знайшов своє закріплення в ст. 622 ЦК, ч. 1 якої передбачає, що боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

66. Поняття зобов'язання, загальна характеристика

Зобов'язання являє собою такі правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання складається з суб'єктів, об'єктів та змісту. Суб'єктамизобов'язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Об'єкти зобов'язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов'язки суб'єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо). Зміст зобов'язання становлять права, вимоги кредитора та обов'язки боржника. При цьому за змістом зобов'язання спрямовані на передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позички тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про спільну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позички, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунка; відшкодування шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об'єктів державної і колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і на передачу безпідставно збереженого майна. Зобов'язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

65. Практика врегулювання спорів на стадіях судового процесу шляхом укладення мирової угоди.

Мирова угода – угода сторін про припинення судового спору мирним шляхом на підставі взаємних поступок і повного або часткового задоволення зустрічних вимог. Результатом укладення мирової угоди є припинення провадження по справі, ліквідація, в тому чи іншому обсязі, попередніх прав і обов’язків сторін, і заміна їх новими, у відповідності з умовами, з якими, власне, і укладено мирову угоду. Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. Мирова угода має містити положення про: розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника; відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини. Крім цього, мирова угода може містити умови про: виконання зобов'язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права; задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.

64. Розгляд справи у господарському суді.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами: • підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; • державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; • прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; • Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом.

63. Поняття, характеристика та види злочинів проти власності

Злочини проти власності– це суспільно небезпечне протиправне діяння, які спричиняють шкоду приватній власності особи, колективному чи державному майну і вчинюють як з корисливих так і інших особливих мотивів.

Родовий безпосередній об’єкт – врегульовані законом суспільні відносини власності, тобото відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додатковий необхідний безпосередній об’єкт – здоровя, життя, фізичний чи психічний порядок, громадський порядок або екологічна безпека. Предмет – чуже майно або право на майно. Чужим визнається майно, що перебуває у власності чи законному володінні винного. Не є предметом: 1) природні багатства; 2) вогнепальна зброя; 3) транспортні засоби; 4) предмети які перебувають у місці поховання та ін. Право на майно – це документи що мають правове значення, тобто встановлені права на майно. З об’єктивної сторони характеризується активними діями, що спричиняють матеріальну шкоду певній особі, колективу чи державі. Субєкт – фізична осудна особа з 16 років, але для деяких злочинів з 14 років – ст. 185, 186, 187. Субєутивна сторона – умисна форма вини. Для деяких злочинів характеризується корисливий мотив, та спеціальна мета, ст. 196-197 необережна форма вини.

62. Поняття, ознаки та класифікація злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи – це суспільно небезпечне протиправне діяння, які спричиняють шкоду статевій своюоді і статевій недоторканості, нормальному фізичному і психічного розвитку людини.

Родовий безпосередній обєкт – статеві відносини, що забезпечують статеву недоторканість. Додаткови йобєкт – життя і здоровя, нормальний психічний і фізичний розвиток людини і дитини. Обєктивна сторона - суспільно небезпечне діяння. Злочин з формальним складом, тобто вважаються закінченими з моменту вчинення винним самого діяння і не потребують настання певних шкідливих наслідків. Злочин з примушуванням має усічений склад. Спосіб вчинення – насильницький, неприродний, погроза, використання безпорадного стану. Спеціальний потерпілий – особа протилежної статі (ст. 152), неповнолітня особа (ст. 155). Суб’єкт злочину – ст. 152-153 особа з 14 р., у всіх інших злочинах — 16-річного. Спеціальний суб’єкт – ст. 154 – суб’єкт від якого потерпілий в матеріальній чи іншій залежності.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Спеціальний мотив – сексуальний. Мета на кваліфікацію не впливає. Кваліфікуючіознаки – повторність,тяжкі наслідки, група осіб.

84. Докази і доказування в цивільному процесі.

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.27 ЦПК). Носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування: 1) пояснення сторін і третіх осіб; 2) показання свідків; 3) письмові докази; 4) речові докази; 5) висновки експертів. Зміст доказів: це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти – це дії чи бездіяльність та події. Процесуальною формою є засоби доказування, які виступають джерелами інформації (ст.27 ч.2 ЦПК). Одержання і дослідження доказів повинно здійснюватись в строгій процесуальній формі, яка закріплена в ст.28-61 ЦПК, 180-190 ЦПК. Саме ці норми будуть виступати процесуальною гарантією всебічного, обґрунтованого розгляду доказів. Докази класифікуються: 1) за характером зв‘язку (прямі – дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню; побічні – навпаки характеризуються численністю зв‘язків з фактами); 2) за процесом формування (первинні – формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню; похідні (копії) – відтворюють данні, одержані від інших джерел); 3) за джерелами одержання (І – особисті, речові; ІІ – первинні, похідні; ІІІ – особисті, речові, змішані). Особисті докази мають суто об‘єктивний характер. Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Необхідний склад фактів предмету доказування визначається на підставі норм матеріального права. Ст.27, 30 ЦПК – належність до предмету доказування обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто підстави позову, і обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення. Інші обставини, які мають значення для справи.

83. Система органів управління в галузі земельних відносин та їхні повноваження.

Органи загальної компетенції: 1.ВРУ: 1) прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; 2) визначення засад державної політики; 3) затвердження державних програм; 4) затвердження та зміна меж районів і міст; 2.ВР АРК: 1) розпорядження землями що перебувають у спільній власності територіальних громад; 2) підготовка висновків щодо викупу земельних ділянок; 3) координація та здійснення контролю за використанням земель; 3.КМУ: 1) здійснює повноваження власника щодо земель державної власності; 2) має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави іноземним державам та ЮО; 3) передавати у власність або користування земельні ділянки із земель державної власності 4) приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок, що перебувають у державній власності для суспільних та інших потре; 4.Рада міністрів АРК: 1) землеустрій; 2) зрошувальне землеробство; 3) архітектура та містобудування; 4) розпорядження землями державної власності; 5) участь у розробці та запровадження загальнодержавних програм; 5.Органи місцевого самоврядування: 1) розпорядження землями територіальних громад (у комунальній власності); 2) підготовка висновків щодо вилучення або викупу земельних ділянок; 3) встановлення та зміна меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць; 4) землеустрій; 5) забезпечення державної політики. 6.Місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації): 1) розпоряджаються землями державної власності у межах; 2) беруть участь у розробці та забезпечують виконання державних програм; 3) здійснюють державний контроль щодо охорони земель; 4) надають висновки та здійснюють викуп земельних ділянок для суспільних потреб; 5) готують висновки щодо змін меж адміністративно-територіальних одиниць. Органи спеціальної компетенції: 1.Центральний орган виконавчої влади в галузі екології та природних ресурсів (Міністерство охорони навколишнього природного середовища України): 1) участь у розробці загальнодержавних та регіональних програм; 2) моніторинг земель; 3) державна екологічна експертиза 4) пропозиції щодо державної політики з питань охорони земель; 2.Центральний орган виконавчої влади в галузі земельних ресурсів (Державний комітет України по земельних ресурсах): 1) вносить пропозиції щодо формування державної політики у сфері земельних відносин; 2) ведення земельного кадастру; 3) управління та міжгалузеву координацію;4) координація робіт з питань проведення земельної реформи; 5) розробка економічного та правого механізму регулювання земельних відносин.

82. Поняття та загальна характеристика договору найму (оренди). Особливості окремих різновидів найму (оренди).

Згідно зі ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Характеристика найму (оренди)
1. За договором найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно.

2. За загальними положеннями ЦК України наймодавцями і наймачами можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності.

3. Майно, що є предметом найму, надається у користування

4. Майно, що є предметом найму, надається на певний строк, встановлений договором.

5. Договір найму має оплатний характер, що передбачає виплату наймачем певної грошової суми (або еквіваленту в натуральній формі) за користування майном.

6. Форма договору найму залежить від його різновидів.

7. Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму, у комплекті і у стані, що відповідають умовам договору найму та його призначенню.
8. ЦК України передбачає декілька підстав припинення договору найму.
Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом, а також у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем. Припинення договору може відбуватися і на підставі одностороннього розірвання договору найму (відмова від договору), а також шляхом дострокового розірвання договору найму на вимогу наймача та наймодавця. Останнє не тотожне відмові від договору в односторонньому порядку і здійснюється за згодою сторін або в судовому порядку.

81. Право власності на землю.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Земельний кодекс України визначає і суб'єктів права власності - осіб, яким земельні ділянки можуть належати на правах власності. Ними є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо (через місцеві референдуми) або через органи місцевого самоврядування (місцеві ради) - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органидержавної влади - на землі державної власності. Земельний кодекс України закріплює три форми власності на землю: приватну, комунальну і державну. Суб'єкти різних форм власності на землю є рівноправними. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування; г) прийняття спадщини; г) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

80. Поняття, завдання, принципи, джерела цивільно-процесуального права, стадії цивільного судочинства.

Цивільне процесуальне право – це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах, який складається: з провадження по розгляду і вирішення справ по спорах з цивільних, сімейних, трудових, земельних та кооперативних правовідносин; справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і справ окремого провадження. Все це є провадженням в цивільних справах. Принципи ЦП права – це закріплені в його нормах ідеї і погляду народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах, організаційну його побудову і процесуальну діяльність та процесуально-правове становище учасників процесу. Всі принципи між собою взаємопов‘язані і в сукупності складають систему. Кількісний склад в системі не закріплений в нормативному порядку.

Принципи можуть класифікуватися за дією в системі права: 1) загальні; 2) міжгалузеві; 3) галузеві (принцип законності – міжгалузевий; принципи диспозитивності – принцип цивільного права).

За нормою нормативного закріплення: 1) конституційні; 2) регламентовані законодавством про судочинство.

За роллю врегулювання процесуально-правового становища суб‘єктів правовідносин: 1) принципи, що зумовлюють діяльність суду і органів судового виконання; 2) принципи, що визначають процесуально-правове становище суб‘єктів.

За предметом регулювання: 1) принципи організації правосуддя; 2) функціональні принципи.

Стадії цивільного процесу — це складові частини єдиного цивільного процесу (судочинства), що характеризуються спіль­ністю найближчої процесуальної мети, шо мають специфічний зміст і відповідне процесуальне оформлення.

Виокремлюють такі стадії цивільного процесу: 1) порушення цивільної справи у суді;2) провадження у справі до судового розгляду;3) розгляд справи по суті у суді першої інстанції;4) провадження у апеляційній інстанції;5) провадження у касаційній інстанції;6) розгляд справи Верховним Судом України;7) провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами;8) виконавче провадження.