Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
Традиційні (канонічні) методи виховання та їх класифікація
Процес формування особистості об'єднує в собі такі компоненти:
1) вплив на свідомість вихованця через переконання і навіювання, збудження інтересу до певної норми;
2) показ взірця як моделі для наслідування;
3) організацію діяльності дигини, спрямованої на закріплення поглядів, звичок, потреб і переконань. Найпридатнішою для практичного користування є класифікація, за якою методи виховання поділяються на три групи:
1) методи формування свідомості особистості (поглядів, переконань, ідеалів);
2) методи організації життєдіяльності учнів;
3) методи стимулювання.
Методи формування свідомості розраховані на те, щоб через вплив на свідомість, почуття й волю вихованця прищеплювати йому правильні життєві погляди, судження, переконання, ідеали.
Свідомість дитини — це сприйняття, розуміння нею навколишнього, усвідомлення якогось явища, події чи вчинку, в т.ч. й власного. Погляди репрезентують засвоєні особистістю знання й ідеї світоглядного характеру. Судження — думка школяра про що-небудь, погляд на щось, висловлення своїх думок і поглядів відносно предметів і явищ. Переконання — це тверда виявленість, певність у чому-небудь, віра в щось. Ідеал — зразкове, досконале, гідне для наслідування. Всі вони відображають світоглядні принципи особистості й формування на основі знань й особистого досвіду діяльності, відносин і поведінки, словесного впливу.
Роз'яснення — те, що вносить ясність у що-небудь, сприяє з'ясуванню чогось. До цього виховного методу вчитель вдається дуже часто, щоб поінформувати про зміст нових для учнів понять, факторів чи явищ для розкриття їх суті, основні компоненти, ознаки, зв'язків, закономірності, практичне значення. Ціль розяснення — розкрити духовний, морально-етичний, есгетичний зміст тих чи інших подій, вчинків, допомогти учням сформувати в собі правильні оцінки поведінки й людських взаємин.
Переконання, що має за мету доводити, схиляти учня повірити в доцільність того чи іншого кроку поведінки, погодитися з оцінкою певного факту чи події. Переконання дає найбільший ефект у поєднанні з іншими методами виховного впливу, в тому числі з розповідями, бесідами, читанням.
Приклад — те, що учневі варто наслідувати, зразок, конкретний вияв чогось, певна діяльність або поведінка якоїсь особи. Це тим більш важливо, що учень у своєму прагненні стати дорослим бере в якості взірця для наслідування приклад дорослих, поважних для нього людей. Добре, якщо це приклад позитивний. Погано, коли він негативний. А таке, на жаль, буває. Дітей іноді приваблюють порушники дисципліни, бешкетники своєю зухвалістю й хизуванням. У даній ситуації треба негайно змінити орієнтацію учня, протиставивши шкідливому впливові статечний, зробивши його життя цікавим, змістовним і привабливим.
Розповідь — усне, словесне повідомлення вчителя про когось чи що-небудь. Вона завжди була й залишається дійовим методом ідейного, морально-етичного, трудового, розумового й естетичного виховання учнів. Теми розповідей можуть бути різноманітні. Учні охоче слухають розповіді свого вчителя, особливо тоді, коли вони торкаються животрепетних питань, викликають у дітей моральне довір'я, готовність до співпереживання, позитивний відгомін душі.
Бесіди, тобто розмови вчителя з учнями, покликані привернути увагу вихованців до оцінки суспільних подій, вчинків, явищ, творів літератури й мистецтва і на цій основі формувати в них культуру поведінки, сумлінне ставлення до виконання своїх громадських, трудових і моральних обов'язків, риси українського патріотизму.
Наступна група традиційних методів — методи організації життєдіяльності учнів спрямовуючих учнів на «єдність слова і діла», що має колосальне значення у формуванні особистості. Адже виховання є не що інше, як вправляння у правильному вчинку. Виховання високої свідомості, міцної дисципліни й культури поведінки, гартування волі й характеру не може успішно здійснюватися, якщо воно обмежується тільки проповідуванням ідей, поглядів і норм поведінки. Треба ще втілювати їх на практиці, привчати змалку дітей дотримуватися даної вимоги.
Привчання і вправляння, хоч і тісно взаємопов'язані, однак зберігають разом з цим за собою і певну різницю. Якщо привчання виробляє в учня якусь сторону певної дії, то вправляння спонукає оволодіти правильним вчинком повністю, у всьому його змістовому, структурному й ціннісному вираженні.
Спираючись на привчання, вправляння передбачає багаторазове повторення, закріплення, зміцнення й удосконалення цінних способів дій як стійкої основи культурної поведінки.
Метод вправляння часто реалізується як - доручення — покладення на учня виконання якогось обов'язку, певної роботи чи конкретної справи. Вони випливають найчастіше з потреб шкільного й домашнього життя, як-от: чергувати в класі, бути класним бібліотекарем, організовувати тематичну виставку тощо. Щоденне виконання доручень, одержаних від учителя, батьків, дисциплінує учнів, формує почуття відповідальності, вчить раціонально використовувати час, переборювати труднощі й доводити справу до кінця, будить ініціативу, гартує характер і волю. Успішне виконання доручення викликає в дитини емоційне піднесення, радісні переживання. Доручення визначають відповідно до віку й статі дитини з поступовим їх ускладненням, із врахуванням режиму праці й відпочинку учнів.
Нарешті, успіх виховного процесу зумовлюється також вмілим застосуванням третьої групи традиційних методів — методів стимулювання. Покликання їх закладені в суті самого латинського слова «стимулювати», що в перекладі на українську мову означає: спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати. З метою активізації й посилення впливу на учнів вживаються такі методи стимулювання: вимоги вчителя, змагання, заохочення, покарання, схвалення, докір.
Змагання допомагає вчителеві бачити й оцінити можливості кожної дитини, визначити перспективу руху вперед, гартувати волю й характер. Воно стимулює розвиток творчої активності, ініціативи, відповідальності, підприємництва та об'єктивної оцінки фактів. Всі ці риси конче потрібні майбутньому виробнику, бізнесмену, фермерові, підприємцю. Через змагання учні готуються до майбутньої вільної конкуренції в умовах ринкової економіки вільної, демократичної держави.
До традиційних методів стимулювання належать також заохочення і покарання як допоміжні методи виховання.
Заохочення — метод виховного впливу, що виражає позитивну оцінку діяльності учня шляхом ласки, похвали і нагород. До нього вчитель вдається тоді, коли треба відзначити сумлінне ставлення дитини до навчання, працьовитість, старанність, гарну поведінку. На основі почуття задоволення й радості в неї появляється приплив енергії, життєвий оптимізм, впевненість у власних силах.
При відхиленні учня від норм поведінки вживається метод покарань. Правда, в ідеальному варіанті вважається, що педагогіка й школа можуть обійтися без покарань.
Покарання — це покута за якусь провину. Застосовується у тих випадках, коли учень свідомо не підкоряється справедливим вимогам, порушує норми й правила поведінки, нехтує учнівськими обов'язками. З погляду педагогічного, це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викоренення.
Педагогічне значення покарань чимале. Тому там, де не можна не карати, педагог не має право не карати. При цьому слід пам'ятати, що кару треба застосувати тільки в тому разі, коли громадська думка стоїть на боці кари.
Розумна система стягнень не тільки законна, але й необхідна. Вона допомагає оформитися міцному характерові, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх, готує до життя.
ПИТАННЯ №4
Базові документи
| Основними документами, що визначають зміст освіти, є навчальний план, навчальна програма, навчальна література. Навчальний план - це затверджений міністерством освіти документ, який визначає склад навчальних предметів, що вивчаються у навчальному закладі, порядок проходження предметів по роках навчання, кількість годин, що відводяться на вивчення кожного предмета в окремих класах. У навчальному плані виділяються державний і шкільний компонент. Предмети, включені в навчальний план, діляться на обов'язкові та факультативні. На основі навчального плану з усіх предметів складаються навчальні програми. Навчальна програма - це затверджений міністерством освіти документ, в якому розкривається зміст освіти з кожного предмета в кожному класі і визначається система наукових знань, світоглядних і морально-естетичних ідей, практичних умінь і навичок, якими необхідно оволодіти учням. Зміст освіти докладно розкривається в навчальній літературі (шкільні підручники, довідники, книги для додаткового читання, атласи, карти, збірники задач і вправ тощо). Серед усіх видів навчальної літератури особливе місце займає школь-ний підручник, який за своїм змістом і структурою відповідає навчальній програмі та предмету. - інформаційна функція - забезпечення школярів необхідною і достатньою інформацією, формує їх світогляд, що дає поживу для духовного розвитку та практичного освоєння світу; - ---_ ---трансформаційна функція полягає в тому, що матеріал в підручнику, перетворюючись з урахуванням вікових особливостей учнів і дидактичних вимог, стає доступним для них, але не виключає проблемності і можливості його творчого освоєння; - систематизує функція реалізує вимога обов'язкового систематичного і послідовного викладу матеріалу в логіці навчального предмета; - функція закріплення матеріалу та здійснення дітьми самоконтролю виявляється в тому, що підручник надає можливість повторного вивчення, перевірки самим учнем правильності сформованих у нього понять, уявлень, образів, точності засвоєних правил, законів, висновків; - інтегруюча функція полягає в тому, що підручник допомагає дитині прирощувати до викладених в ньому знань додаткову інформацію з суміжних наук; - координуюча функція сприяє залученню в процесі роботи над матеріалом інших засобів навчання (карт, ілюстрацій, діапозитивів, натур); - розвивально-виховна функція полягає в духовно-ціннісному вплив змісту підручника на учнів, формуванні в процесі роботи над ним таких якостей як працьовитість, розумова активність, здатність до творчості; - навчальна функція підручника виявляється в тому, що робота з ним розвиває такі вміння та навички, як конспектування, узагальнення, виділення головного, логічне запам'ятовування, необхідні для саморозвитку. ПИТАННЯ №5 Принцип доступності навчання Принцип доступності навчання передбачає вибір та реалізацію змісту і методів навчання з урахуванням вікових і індивідуальних особливостей учнів. Його реалізація зумовлює необхідність вибору вчителем навчального матеріалу, оптимального за обсягом, складністю і трудністю з урахуванням здібностей, інтересів та нахилів учнів. Доступність навчання ніякою мірою не означає зниження його наукового рівня. Цей принцип покликаний забезпечити оптимальність поєднання науковості і посильної трудності змісту, методів і засобів навчання, форм організації навчально-пізнавальної діяльності учнів. Сфера доступності навчання може розширюватися чи звужуватися залежно від рівня навчальної підготовленості учнів. У забезпеченні доступності навчання важливу роль відіграє чіткість та логічність викладу навчального матеріалу, ясність думки, правильність і емоційність мови, використання цікавих фактів, прикладів, ілюстративного матеріалу, розкриття зв'язку теоретичних знань з практичною діяльністю. Доступність навчання не допускає його спрощення, зниження темпу і ритму навчальної діяльності учнів. Способи реалізації принципу доступності навчання: — підготувати навчальний матеріал, доступний для сприйняття і засвоєння учнями з урахуванням їх вікових та індивідуальних особливостей: — забезпечити доступність форм, методів, засобів навчання, що використовуються на уроці; — підібрати (розробити) і реалізувати диференційований навчальний матеріал з метою усунення прогалин у знаннях учнів і способах діяльності з метою переведення їх на більш високі рівні засвоєння: із зони ближнього розвитку в зону актуального розвитку; — озброювати учнів раціональними способами діяльності і наукової організації навчальної праці; — забезпечити відповідність загального темпу просування учнів у навчанні та індивідуальної швидкості просування в учінні окремих учнів; — підібрати доступний та оптимальний зміст і обсяг домашнього завдання; — визначити і використати комплекс інших принципів навчання, що сприяють успішній реалізації доступності засвоєння учнями навчального матеріалу. Принцип наочності навчання Принцип наочності навчання спирається на діалектико-матеріалістичну теорію пізнання, суть якої полягає у сходженні від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики. Реалізація принципу наочності забезпечує єдність чуттєвого і раціонального, конкретного і абстрактного, емпіричного і теоретичного. У навчальному процесі цей зв'язок здійснюється шляхом оптимального використання засобів наочності. Наочність — це спеціально організоване в ході навчаланої діяльності використання вчителем реальних об'єктів дійсності чи їх зображень. Фізіологічна основа наочності розкрита 1.1. Павловим у його працях про взаємодію першої і другої сигнальних систем як основи людського мислення. Правильне використання різних видів наочних посібників сприяє формуванню в учнів наукових понять, явищ, процесів, законів, закономірностей та ін.; розвитку пізнавальних інтересів, мобілізації їх активності та розвитку творчості. На уроці важливо забезпечити доцільне поєднання різних засобів наочності, що діють на аналізатори дитини і забезпечують якість сприйняття і засвоєння навчального матеріалу. К. Д. Ушинський стверджував, що наочне навчання — це не тільки сприйняття учнями конкретних предметів чи їх зображень, але й використання "готових образів” — зорових, слухових та інших уявлень. Необхідна також помірність поєднання на уроці слова вчителя та наочності. Способи реалізації принципу наочності навчання: — вибрати необхідні засоби наочності (ТЗН, таблиці, графіки, схеми, малюнки, транспаранти, комп'ютер) і раціонально використати їх на уроці з мстою оптимального розвитку слухових, зорових, тактильних та інших відчуттів учнів, — раціонально використовувати засоби наочності для концентрації уваги учнів на основному, істотому у навчальному матеріалі, — засобами наочності формувати і розвивати конкретне та образне мислення учнів у процесі навчання, — забезпечити раціональне поєднання в процесі навчання різних засобів наочності (натуральні об'єкти, образотворчі, схематичні, аудіовізуальні тощо), — забезпечити педагогічно доцільне поєднання слова вчителя і наочності. ПИТАННЯ №6 Професіограма вчителя – це перелік вимог, що пред'являються до його особистості, здібностей, майстерності та психолого-фізичних можливостей. Це психофізичний аналіз, опис і характеристика професійно важливих якостей. Професіограма може виступати як форма моніторингу якості професійної підготовки студента до педагогічної діяльності. У такому сенсі вона дозволяє проектувати особистісне та професійне зростання студента – майбутнього педагога і може стати однією з методик самовиховання. Розглянемо детально кожну складову. 1. Любов до дітей Василь Сухомлинський, відомий усьому світу педагог-гуманіст, стверджував: "Педагог без любові до дитини – все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору". Сучасні дослідники одностайно визнають, що саме любов до дітей слід вважати найважливішою особистісної та професійної рисою вчителя, без чого неможлива ефективна педагогічна діяльність. Отже, перш за все, вчитель має любити дітей – гучних і тихих, слухняних і примхливих, доглянутих і неохайних, з високим рівнем навчальних досягнень і з початковим, – на тій простій підставі, що вони – діти. 2. Чесність, справедливість, об'єктивність.Це ті якості, які вихованці найбільше цінують в учителеві. Чесність – це поняття моральної свідомості й категорія етики. Вона розкриває ставлення людини до самої себе і в першу чергу готовність і вміння підтримувати і виправдовувати ту репутацію, яку має, або колективу, групи, до якої належить. Совість – також категорія етики. Це не що інше, як здатність особистості до морального самоконтролю, об'єктивної самооцінки відповідно до моральних норм, традицій; ця якість ґрунтується на самосвідомості людини і забезпечує внутрішній контроль власного "Я", дій та вчинків. Справедливість є поняттям моральної свідомості, що виражає співвідношення певних цінностей, певний порядок людського співіснування відповідно до розуміння того, що людина має бути в центрі уваги усіх сфер діяльності. Педагогічна справедливість представляє собою своєрідне мірило об'єктивності вчителя, рівня його моральної вихованості. В.А. Сухомлинський писав: "Справедливість – це основа довіри дитини до вихователя... щоб стати справедливим, треба знати духовний світ кожної людини". 3. Витримка, терплячість. Без цих рис учителеві аж ніяк не можна. Адже йому щоденно доводиться спілкуватися з дітьми, які ще не мають достатнього соціального досвіду, не завжди діють відповідно до встановлених правил і норм, схильні до пустощів тощо. Учитель повинен вміти стримувати себе, не квапитися приймати необдумані рішення, особливо у збудженому стані. Виховання – досить тривалий процес. Інколи педагогові доводиться роками чекати результатів своєї діяльності. Тому без терплячості, сподівання на результативність власних дій у майбутньому вихователеві аж ніяк не можна. 4. Організаторські здібності, вміння працювати з дитячим колективом. Учитель повинен вміти організувати як себе, так і вихованців для різних видів діяльності. У навчально-виховному процесі встановлюються не лише парні стосунки: учитель – учень, а взагалі стосунки між учителем і дитячим колективом. Почуття колективізму – споконвічна риса людини, прагнення до її ствердження і задоволення. Вміння організувати колектив, працювати з ним – це, з одного боку, запорука успіху навчально-виховної роботи, а з другого – підготовка учнів до активної діяльності в умовах співіснування в соціальних колективах дорослих. 5. Всебічний розвиток. Діти схильні до активного пізнання оточуючої дійсності, бажають на безліч питань отримати відповіді. І, насамперед, вони чекають задоволення своїх пізнавальних інтересів від батьків та вчителів. Оскільки більшість батьків не має належної педагогічної підготовки, то вчителеві доводиться самому щоденно допомагати учням свідомо пізнавати невідомий для них світ природи і суспільних стосунків. Тому, окрім глибоких знань в межах своєї навчальної дисципліни, учитель має володіти певним рівнем знань з різноманітних галузей. А це досягається лише щоденною копіткою працею. Учні досить високо цінують обізнаність свого вихователя. Маленькі чомусики саме до ерудованого вчителя звертаються з хвилюючими їх питаннями і мають отримати точну відповідь. Або, наприклад, почути такі слова: "Я не можу тобі зараз сказати, але через деякий час, я тобі обов'язково відповім". І відповісти потрібно обов'язково. Тому що хороший учитель завжди стримає дане слово, поважає себе і учня. 6. Принциповість і вимогливість. Ці якості лежать в основі педагогічного спілкування з вихованцями. Принципи (від лат. рrіпсіріит – начало, основа) – це вихідні положення певної діяльності, що ґрунтуються на внутрішніх переконаннях особистості. У сфері виховання вчитель повинен мати міцний ґрунт, певне вістря, навколо якого і будується уся його діяльність. Принциповість педагога має випливати з глибокого розуміння ним виховних завдань, знань закономірностей навчально-виховного процесу, особливостей анатомо-фізіологічного і психічного розвитку дітей певної вікової групи. Вимогливість діалектично пов'язана з процесом переконування. Вимогливість – це той інструмент, за допомогою якого учитель допомагає вихованцеві сформувати у собі певні вміння і навички. 7. Оптимізм, любов до життя, почуття гумору. Вчитель завжди працює з колективом дітей, а для них характерні почуття радості, веселості, мажорності. Тому вчитель передусім повинен задавати тон оптимізму. Одночасно він має вірити у силу вихованців, у те, що у процесі виховання можна сформувати благородні риси навіть у "безнадійного" школяра, глибоко вірити в силу й можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне, "проектувати хороше" (А. Макаренко). Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки. Завдання вчителя – "не загубити" жодної дитини, дати кожній можливість розкрити все краще, закладене природою, сім’єю, школою. 8. Чуйність, гуманне ставлення до людей.Праця вчителя-вихователя спрямована на створення найбільших цінностей на землі – скарбів розуму і душі. В умовах масового технократичного впливу на особистість відірваність значної частини дітей від природи, багатолітній прес жорстокого тоталітаризму вкрай негативно впливають на формування ніжності, чуйності, глибокої поваги до людини, бачення в ній найбільшої цінності в житті. Тому учитель своєю чуйністю, гуманістичною спрямованістю має в першу чергу компенсувати те негативне, що не дає змоги прорости у дитячих серцях паросткам доброти. Школа в особі вчителя має стати тим духовним храмом, де кожна дитина відчула б справді чуйне, гуманне ставлення до себе, мала змогу знайти у цьому храмі спокій і захист від впливу жорстокості, зневаги до неї. Звичайно, він обов'язково повинен знати дитячу психологію, розуміти душу дитини і вміти ставити собі запитання: "А чи завжди я прав? Чому зазвичай добрий хлопчик став агресивним? Чому так напружені спокійна доброзичлива дівчина? Якщо вчитель байдужий до внутрішнього світу дитини, до його переживань, йому не місце в школі, навіть якщо він чудово знає свій предмет. 9. Творчий склад мислення. Ця якість також зумовлюється винятковими особливостями професії учителя. З одного боку, Учителеві необхідно постійно перебувати у творчому пошуку при підготовці уроку. Урок – це своєрідна невелика вистава. Тому учителеві доводиться виступати в ролі і автора сценарію, і режисера, і актора, отже без творчого підходу не обійтися. З іншого боку, вихователь постійно спілкується з учнями на уроці, поза уроком, щоденно розв’язує складні педагогічні ситуації, тому використовувати чіткі формули, рівняння чи алгоритми аж ніяк не можна. Успіх залежить лише від знань, майстерності, творчості вчителя. Творчі вчителі – завжди відкриті до нового досвіду, не лякаються інновацій, нових підходів, експериментувань 10. Тактовність. Педагогічний такт (від лат. tactus – відчуття, дотик, дія) – це почуття міри, відчуття конкретного стану вихованця, що підказує вихователеві найделікатніший спосіб поведінки у спілкуванні з учнями в різних сферах діяльності, вміння обирати найбільш доцільний підхід до особистості у системі виховних взаємин з нею. Педагогічний такт допомагає вихователеві спілкуватися з учнями на основі розуміння їх психічного стану в конкретних обставинах, приймати доцільні рішення, які не гальмують дій вихованців, а спонукають їх до активної, раціональної праці. 11. Педагогічна спрямованість, відданість справі і відповідальністьУ структурі особистості вчителя особлива роль належить професійно-педагогічній спрямованості. Вона є тим каркасом, навколо якого компонуються основні професійно значущі властивості особистості вчителя. Професійна спрямованість особистості вчителя включає інтерес до професії вчителя, педагогічні покликання, професійно – педагогічні наміри та схильності. Основою педагогічної спрямованості є інтерес до професії вчителя, який знаходить своє відображення в позитивному емоційному ставленні до дітей, до батьків, педагогічної діяльності в цілому і до конкретних її видів у прагненні до оволодіння педагогічними знаннями й уміннями. 12. Фізичне та психічне здоров'я, здатність відновлювати енергопотенціал, працездатність Педагогічна свідомість багато в чому заповнена міфами, ілюзіями, стереотипами про те, що вчитель ніби "суперлюдина" – завжди емоційно врівноважена, сильна, морально стабільна, схильна до самопожертви в ущерб власної сім’ї, однаково любить усіх дітей, завжди знаходить вихід із стресових, конфліктних ситуацій і завжди має на це сили і енергію. Така налаштованість, з одного боку, дає змогу педагогові з мінімальними витратами оперативно вирішувати складні проблеми, що виникають у його діяльності, здійснювати її на високому якісному рівні, а з іншого боку – призводить до виникнення таких станів, як "емоційне згорання", психоенергетичне виснаження, почуття власної недосконалості, професійної невідповідності Тому щоб зберегти психічне здоров'я і в процесі роботи, і після її закінчення, учитель початкових класів має володіти хорошим здоров'ям та знаннями про його збереження, постійно піклуватися про підтримку себе у формі, а саме користуватися технологіями релаксації, накопичення, раціонального використання та відновлення енергії, методиками психологічного захисту від стресогенів. 13. Потяг до удосконалення, самоосвіти протягом житт яУ вчителя може бути єдиний і неподільний авторитет особистості. Основу пізнавальної спрямованості особистості складають духовні потреби та інтереси. Одним з проявів духовних сил і культурних потреб особистості є потреби в знаннях. Безперервність педагогічного самоосвіти – необхідна умова професійного становлення та вдосконалення. Один з головних чинників пізнавального інтересу – любов до викладання предмету. Саморозвиток має як би подвійний педагогічний результат. З одного боку – це ті зміни, які відбуваються в особистому розвитку і професійному зростанні, з іншого – оволодіння самою здатністю займатися саморозвитком. ПИТАННЯ №7 Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки. Виховна ефективність методів підвищується, якщо під час застосування методу використовують педагогічні прийоми. Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації. Окрім методів і прийомів, у виховній роботі використовують засоби виховання. Засоби виховання — вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі. До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін. Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямах виховання) і часткові (використовуються переважно в одному з них — правовому, економічному чи фізичному). Класифікація методів виховання випливає з логіки цілісного педагогічного процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх взаємин з педагогами і між собою, стимулювання самодіяльності та самоосвіти. Щодо функціональної залежності розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідомості; методи формування суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності та поведінки; методи контролю й аналізу рівня вихованості. Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є структурним елементом цієї системи і у взаємозв'язку з іншими забезпечує ефективність виховного процесу, їх використовують у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. А. Макаренко зауважував, що кожний виховний засіб слід розглядати як частину виховної системи. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із зміною мети виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її вихованості. Вибір методу та ефективне його використання залежать від: — вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній роботі з молодшими учнями віддають перевагу привчанню і вправам, перед переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі старшокласниками; — рівня розвитку дитячого колективу. У несформованому колективі педагог використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому — можна вдатися до таких методів, як громадська думка, прийом паралельної дії; — індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних заходів. Підібраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи; — поєднання методів формування свідомості та поведінки. Підбираючи методи виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й методи формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання єдності свідомості та поведінки; — ефективності методів виховання, яке забезпечується за умови, що вчитель спирається у їх використанні на психологію школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педагога вміння «вловити» реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання. ПИТАННЯ №8 Основні функції класного керівника Організаторські: планування і координація всієї виховної роботи з класом; надання допомоги учнівські організації класу; встановлення зв’язків із учнівським та педагогічним колективами, батьками, громадськістю; забезпечення єдності педагогічних вимог до учнів; ведення документації в класі; сприяння розвитку самоврядування в колективі. Аналітико-узагальнюючі: сприяння всебічному розвитку учнів на основі вивчення і врахування їхніх індивідуально-психологічних особливостей. Координаційно-інформаційні: забезпечення узгодженості роботи учнівського, вчительського, батьківського колективів. Психогігієнічні: встановлення довірливих стосунків із вихованцями, зняття психологічного напруження в учнівському колективі Стимулюючо-гальмівні: активізація чи гальмування учнівської діяльності залежно від її спрямування. Класний керівник повинен: З н а т и: Конвенцію про права дитини (1993); дитячу, вікову педагогіку, соціальну психологію; шкільну гігієну; педагогічну етику; теорію і методику виховної роботи; основи трудового законодавства. У м і т и: Спілкуватися з дітьми заохочуючи їхню активність, відповідальність, подаючи власний приклад активності та відповідальності. Усвідомлювати та формулювати свої виховні цілі. Складати плани виховної роботи в класі. Організовувати класну діяльність, взаємодію вихованців, проводити виховний захід, бесіду, диспут, екскурсію, похід, класний вечір абощо. Аналізувати результати своєї діяльності. Організовувати і проводити батьківські збори. Користуватися психодіагностичними тестами, анкетами, запитальниками і коректно використовувати їх у виховній роботі. Основне завдання класного керівника є згуртування учнів класу в дружний, цілеспрямована, працездатний учнівський колектив з метою успішного дозволу навчально-виховних завдань, поставлених перед школою |
Класний керівник - це особа, яка за дорученням народу має повсякденний
доступ до найдорожчого народного багатства - душі, розуму, почуттів дітей,
підлітків і юнаків. Перед ним, з одного боку, моральні цінності, створені,
вистраждані протягом століть, з другого - багатство народу, його майбутнє,
його надія - молоде покоління. Класний керівник творить найбільше
багатство суспільства - Людину...
В. О. Сухомлинський
ПИТАННЯ №9
1. Національно-патріотичне виховання:
• формування національної свідомості й відповідальності за долю України;
• вихованнялюбові до рідної землі, її історії, відновлення і збереження історичної пам’яті;
• культивування кращих рис української ментальності (працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв’язку з природою тощо);
• виховання бережного ставлення до національного багатства країни, мови, культури, традицій.
2. Інтелектуально-духовне виховання:
• розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, мислення;
• виховання потреби самостійно здобувати знання та готовності до застосування знань, умінь у практичній діяльності;
• реалізація особистісного життєвого вибору та побудова професійної кар’єри на основі здібностей і знань, умінь і навичок;
• виховання здатності формувати та відстоювати власну позицію;
• формування особистісного світогляду як проекції узагальненого світосприймання.
3. Громадянсько-правове виховання:
• виховання поваги до прав і свобод людини та громадянина;
• виховання поваги до Конституції, законів України, державних символів України;
• виховання громадянського обов’язку перед Україною, суспільством;
• формування політичної та правової культури особистості;
• залучення студентської молоді до участі у доброчинних акціях і розвитку волонтерського руху.
4. Моральне виховання:
• розвиток почуття власної гідності, честі, свободи, рівності, працелюбності, самодисципліни;
• формування моральної культури особистості, засвоєння моральних норм, принципів, категорій, ідеалів суспільства на рівні власних переконань;
• становлення етики міжетнічних відносин та культури міжнаціональних стосунків.
5. Екологічне виховання:
• формування основ глобального екологічного мислення та екологічної культури;
• оволодіння знаннями та практичними вміннями раціонального природокористування;
• прищеплення почуття відповідальності за природу як національне багатство;
• виховання готовності до активної екологічної та природоохоронної діяльності.
6. Естетичне виховання:
• розвиток естетичних потреб і почуттів, художніх здібностей і творчої діяльності;
• формування у молоді естетичних поглядів, смаків, які ґрунтуються на українських народних традиціях та кращих надбаннях світової культури;
• вироблення умінь примножувати культурно-мистецькі надбання народу, відчувати і відтворювати прекрасне у повсякденному житті.
7. Трудове виховання:
• становлення особистості, яка свідомо та творчо ставиться до праці в умовах ринкової економіки;
• формування почуття господаря та господарської відповідальності;
• розвиток умінь самостійно та ефективно працювати.
8. Фізичне виховання та утвердження здорового способу життя:
• виховання відповідального ставлення до власного здоров’я, здорового способу життя;
• формування знань і навичок фізичної культури в житті людини;
• забезпечення повноцінного фізичного розвитку студентів;
• фізичне, духовне та психічне загартування;
• формування потреби у безпечній поведінці, протидія та запобігання негативним звичкам, профілактика захворювань;
• створення умов для активного відпочинку
Громадянське виховання — формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною.
Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.
Розумове виховання —діяльність вихователя, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.
Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають особистими переконаннями, духовним багатством людини.
У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня — розумовий розвиток.
Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пізнавальних здібностей мислення учнів.
Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.
Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.
Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, моральні переконання, почуття та якості.
Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.
Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою.
Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії.
Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.
Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.
Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уникати розмов на інтимні теми з дітьми.
Правове виховання — виховна діяльність сім'ї, школи, правоохоронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей.
Потреба широкого правового виховання молоді зумовлена зростанням творчої, організуючої, координуючої ролі права в соціальному, політичному й економічному розвитку суспільства.
Правове виховання покликане забезпечити формування у молоді високої правової культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов'язків, повагу до законів і правил людського співжиття, готовність дотримуватися і сумлінно виконувати їх.
Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності.
Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування, самоутвердження і взаємодії людини в суспільстві та природному середовищі. Воно покликане забезпечити:
— психологічну готовність особистості до праці (бажання сумлінно та відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як обов'язку і духовної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до людей праці, творче ставлення до трудової діяльності);
— підготовка до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань, загальних основ виробничої діяльності, вироблення умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії).
Естетичне виховання — педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за запонами краси.
“Краса, — могутній засіб виховання чутливості душі, — писав видатний український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970). — Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі, вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе ”. Метою естетичного виховання є високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності.
Естетична культура — сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.
Її рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, смаків, потреб, ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті, людських взаєминах.
Естетична свідомість — форма суспільної свідомості, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, почуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних поглядах та мистецькій творчості.
Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.
Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального фізичного розвитку особистості, збереження її здоров'я, отримання знань про особливості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття санітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних можливостей.
ПИТАННЯ №10
Педагогічна інновація - це введення нового в цілі, зміст методи і форми навчання і виховання, в організацію шкільної діяльності педагога. Якщо у традиційному навчанні увага акцентувалася на запам'ятовуванні і відтворенні інформації, то у нових умовах виникла потреба розвитку творчого (продуктивного) мислення учня, формування його комунікативних умінь та практичної підготовки до активної життєдіяльності у постійно мінливому соціальному середовищі.
Інноваційні технології відрізняються від традиційних перш за все місцем і роллю основних учасників навчального процесу – вчителя та учня, їх взаємовідносинами, характером і змістом освітньої діяльності. І якщо в традиційному навчанні яскраво виражена підсистема "суб'єкт - об'єкт", у якій тільки викладач відіграє роль суб'єкта, котрий визначає зміст, методи навчання та стиль взаємовідносин, то в інноваційному навчальному процесі зникає жорсткий розподіл ролей між викладачем і учнем. ученьу цьому варіанті перетворюється у важливий освітній суб'єкт, активно залучаючись до активного спілкування з викладачем і використанням знань, отриманих у процесі самостійної роботи з різними джерелами інформації. Спрямованість на суб'єкт - суб'єктну, діалогічну взаємодію закономірно приводить до необхідності реалізувати навчально-виховний процес як через традиційні так і через інноваційні форми у їх гармонійному поєднанні.
Порівняльна характеристика складових процесу навчання при
використанні традиційних та інноваційних технологій навчання
| Складові процесу навчання | Традиційні технології навчання | Інноваційні технології навчання |
| Мета | передача знань, ознайомлення з культурою, засвоєння соціального досвіду | сприяння самореалізації і самоствердженню особистості, культурний обмін |
| Зміст | знання, вміння, навички, розрізнені предмети | цінності, компетенції, інтегровані курси, модулі |
| Форми і Методи | індивідуальна чи фронтальна робота, репродуктивні, пояснювально-ілюстративні методи. | різноманітні форми спільної діяльності, самостійна робота, продуктивні, творчо-пошукові, дослідницькі методи |
| Управління | учень – об’єкт педагогічного впливу, викладач – службовець, транслятор знань; авторитарно-репресивний стиль управління | учень – суб’єкт навчання, викладач - наставник, гуманіст, помічник; демократичний, заохочувальний стиль управління |
| Контроль | переважно зовнішній, операційний | переважно внутрішній, цілісний |
| Результати | безініціативна, малоактивна, мало адаптована до життя особистість, з окремими уривками знань | активна, ініціативна, розвинута, розкута, впевнена в собі, життєстійка особистість, що довіряє собі і оточуючим |
ПИТАННЯ №11
Розумове виховання – важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум – головний регулятор людської діяльності. Провідне місце у все- бічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя Спираючись на знання, людина спромо- жна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньої дійсності. Він радив повсякчас займатись наукою: ``Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним``. Засвоювання знань забезпечу- ється серйозними заняттями.
Йдучи за народною педагогікою, Г. Сковорода в центрі педагогічної си- стеми поставив працю. Він обстоює ідею, що щастя людини полягає у праці, відповідній до її природних нахилів.
Взагалі Г. Сковорода вважав працю і працьовитість найвищими етични- ми категоріями, бо праця – це основа суспільного життя і джерело всіх люд- ських благ. «Труд,– писав він,– єсть живой й неусыпный всей машины ход». Твердячи, що праця – це джерело людського щастя, філософ водночас напо- лягав на тому, що щастя дає лише улюблена праця, яка відповідає природним задаткам і нахилам дитини. Неспоріднена праця, на його думку, тяжка для людини, безкорисна і навіть шкідлива для суспільства. «Откуда же уродится труд, если нет охоты й усердия? Где ж возмеш охоту без природы», – писав він. Григорій Савич був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль ``сродної праці`` у житті людини. Саме через працю, на його думку, лежить моральне удосконалення людини. Важливим є положен- ня Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, аби ли- ше вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Гідність людини визначається результатами її праці.
Вирішальну роль у вихованні Г. Сковорода відводив школі, вчителям. Школа, на його думку, має бути доступною для всіх, з безплатним навчан- ням. Розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У про- цесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та інди- відуальні особливості. Радив правильно дозувати матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов’язувати теорію з пра- ктикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова, бесіда. Г.Сковорода – неперевершений майстер і при- хильник індивідуальної роботи з учнями. Поряд з лекціями у навчанні він високо цінував доповіді, бесіди, розмови з учнями. Особливого значення на- дає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні.
Думки про те, що виховання «випливає з природи», що природа є най- кращою вчителькою, яка потребує тільки того, щоб не заважати їй виявитись, і що вихователь та вихованець мають іти їй назустріч, – визначають домінан- ту педагогічних міркувань Г. Сковороди. «Добре виховання», на думку Сковороди, відіграє важливу роль у житті людини, адже саме воно надає довершеності її вродженим здібностям. Ко- ментуючи сентенцію: «Ars perficit naturam», – філософ каже, що виховання («наука») – це не що інше, як «практика та звичка», «донька природи»: «Птах може навчитися літати, але не черепаха». «Добре виховання» розпочинають батьки. Основою батьківського виховання, як стверджував Сковорода в при- тчі «Вдячний Єродій», є: 1) «добре народження»; 2) піклування про здоров’я 39 дитини та 3) виховання вдячності. Справу батьків продовжують професійні педагоги та школа.
Виховання слід починати якомога раніше, максимально враховуючи психофізіологічні особливості дітей. Хоч іноді й важко пізнати природу ма- ляти, але вона може і повинна бути пізнана. Г. Сковорода наголошував на необхідності вести щоденне спостереження за дитиною, її грою, стосунка- ми з оточуючими, за всім її життям. Тільки в такий спосіб можна глибоко вивчити її задатки і відповідно будувати процес виховання. Саме правильне виховання дитини з перших днів її життя, вважав Г. Сковорода, є основою профілактики відхилень у формуванні її особистості, вчинення нею проти- правних дій.
Як філософ Григорій Сковорода відомий насамперед своїми просвітницькими етичними ідеями, заснованими на критиці соціальної нерівності, паразитизму експлуататорських класів, на моральному звеличенні трудового народу. Сенс життя людини Сковорода вбачав у самопізнанні, а щастя – у праці, яка відповідає її природним нахилам.
Діяльність великого вітчизняного педагога К.Д. Ушинського полягала у детальному розгляді людини з фізиологічної, психологічної точки зору і „правильного” впливу (виховання) на ці сфери суб’єкту, з метою отримання високоморальної, працелюбної особистості.
Метою статті є порівняльний аналіз та проведення паралелей між філософською спадщиною Г.С. Сковороди та педагогічнтм насліддям К.Д. Ушинського.
Основні ідеї народності за К.Д. Ушинським:
- вирішальним фактором у виробничому й культурному житті країни є народ. Саме він є творцем її матеріальних і духовних багатств.
- народ створив глибоку мову, глибини його ми дотепер ще не можемо виміряти.
- простий народ створив ту поезію, що повинна лежати в основі виховно-освітнього процесу.
- з народних джерел можна обновити всю нашу літературу й т.д.
З приводу мови К.Д. Ушинський писав: „ Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ... вимерла мова в устах народу – вимер і народ...”[2, 184]
Заслуга Сковороди полягає у тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної надодно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив у своїх літературних і педагогічних творах у тому вигляді, в якому їх могла зрозуміти більшість висококультурних, малописьменних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації.
Порівняльний аналіз творчості двох видатних педагогів - філософів дає змогу стверджувати, що Ушинський вибудував свою педагогічну теорію на філософському підгрунті Сковороди, ідеї якого знайшли своє продовження і розвиток у творчості великого педагога та інших послідовників.
ПИТАННЯ №12 Педагогічні погляди В. А. Сухомлинського.
Date: 2016-05-25; view: 708; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА... |