Питання з педагогіки

ПИТАННЯ № 1

Зміст освіти в національній школі Зміст освіти — система наукових знань, умінь і навичок, оволо­діння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моралі та поведінки, підготовку до суспільного життя, до праці. Відповідно до Закону України «Про освіту» система ос­віти в сучасній Україні складається з таких ланок: до­шкільна освіта; загальна середня освіта; позашкільна ос­віта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта. Вста­новлено й відповідні освітні рівні: початкова освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна ви­ща освіта. До освітньо-кваліфікаційних рівнів віднесено такі: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, ба­калавр; спеціаліст, магістр. Система освіти в Україні будується згідно з принципа­ми, сформульованими у ст. 6 Закону України «Про осві­ту», зокрема: доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рів­ність умов кожної людини для повної реалізації її здібно­стей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демокра­тизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінно­стей; органічний зв'язок зі світовою і національною істо­рією, культурою, традиціями; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв'язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і спадкоємність системи освіти; неперервність і різноманіт­ність освіти; поєднання державного управління і громадсь­кого самоврядування в освіті. Зважаючи на завдання всебічного розвитку особистос­ті й потребу вдосконалення освіти в сучасній національ­ній школі, у процесі формування змісту освіти виходять з того, що загальна освіта покликана давати знання, що сприяють розвитку мислення, і знання, потрібні для жит­тя, які можна застосовувати у практичній трудовій діяль­ності. Вагомого значення для української національної шко­ли набуває оновлення її змісту відповідно до прийнятих державних документів про школу і державні стандарти освіти. Залежно від мети і характеру підготовки учнів роз­різняють загальну, політехнічну й професійну освіту. Зміст освіти полягає у забезпеченні передання та засво­єння підростаючим поколінням досвіду старших поколінь, змісту соціальної культури з метою його розвитку. Цей досвід охоплює: знання про природу, суспільство, техніку і способи мислення; досвід здійснення відомих способів ді­яльності, що втілюються разом зі знаннями в уміннях і на­вичках особистості, яка засвоїла цей досвід; досвід твор­чої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які постають перед суспільством, потребують самостійного перетворення раніше засвоєних знань і умінь у нових си­туаціях, формування нових способів діяльності на основі вже відомих; досвід ціннісного ставлення до об'єктів або засобів діяльності людини, його вияв у ставленні до дов­колишнього світу, інших людей. Зміст освіти повинен відповідати соціальному замов­ленню суспільства (завданням всебічного розвитку люди­ни), забезпечувати високу наукову і практичну значущість навчального матеріалу. Він має враховувати реальні мож­ливості процесунавчання (закономірності, принципи, ме­тоди, організаційні форми, рівень загального розвитку школярів, стан навчально-методичної та матеріальної бази школи), забезпечувати соціальне детерміновану єдність у конструюванні та реалізації змісту освіти з позиції нав­чальних предметів, що вивчаються в школі. У Державній програмі «Освіта» («Україна XXI століт­тя») окреслено стратегію розвитку освіти на найближчі ро­ки і на перспективу, визначено курс на створення жит­тєздатної системи неперервного навчання й виховання, за­безпечення можливості духовного самовдосконалення осо­бистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як вищої цінності нації. Передбачено такі ос­новні шляхи реформування загальної середньої освіти: ви­значення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти; визначення змісту загальноосвітньої під­готовки і відповідних базових дисциплін, упровадження інтегрального і варіантного принципів навчання; реформу­вання структури загальноосвітніх навчально-виховних за­кладів відповідно до рівнів освіти та потреб регіонів; ко­операція загальноосвітніх навчально-виховних закладів з вищими навчальними закладами; розвиток мережі загаль­ноосвітніх навчально-виховних закладів, заснованих на різних формах власності; формування мережі навчально-виховних закладів з дво-, трирічними термінами навчання загальноосвітнього, профільного (спеціалізованого) та про­фесійного спрямування; наукове та методичне забезпечен­ня загальної середньої освіти, підготовка і впровадження нових навчальних планів і програм, підручників, посібни­ків тощо; проведення науково-дослідної та експеримен­тальної роботи щодо впровадження педагогічних іннова­цій, інформатизація загальної середньої освіти; впровад­ження у загальноосвітніх навчально-виховних закладах психологічної та соціально-педагогічної служб; пріоритет­не фінансування, кадрове та матеріально-технічне забезпе­чення сільської школи; розширення можливостей здобут­тя загальної середньої освіти для тих, хто працює, через систему шкіл, класів, груп з очною, заочною, вечірньою формами навчання або екстерном; розроблення науково обґрунтованих методик оцінки якості діяльності навчаль­но-виховних закладів загалом та кожного педагогічного працівника зокрема; державна атестація та акредитація загальноосвітніх навчально-виховних закладів усіх типів незалежно від форм власності. Загальноосвітня школа стає національною, тобто шко­лою держави Україна. Свідченням цього є зростання кон­тингенту дітей, які навчаються українською мовою. Тому одне з найвідповідальніших завдань — визначення націо­нального компоненту навчання й виховання. Розширюєть­ся мережа закладів освіти для дітей інших національних спільнот, які проживають в Україні, що забезпечує їм вив­чення рідної мови, літератури, культури.

ПИТАННЯ №2

Основною організаційною формою навчання в сучасній школі є урок.

Урок — форма організації навчання, за якої заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного віку й рівня під­готовки впродовж певного часу й відповідно до розкладу.

Урок має такі особливості:

— є завершеною та обмеженою в часі частиною нав­чального процесу, під час якого розв'язуються певні нав­чально-виховні завдання;

— кожен урок включається в розклад і регламентуєть­ся в часі та за обсягом навчального матеріалу;

— на відміну від інших форм організації навчання є постійною формою, що забезпечує систематичне засвоєн­ня учнями знань, умінь і навичок;

— відвідування уроків обов'язкове для всіх учнів, то­му вони вивчають систему знань, поділених поурочне, в певній логіці;

— є гнучкою формою організації навчання, яка дає змогу використовувати різні методи, організовувати фрон­тальну, групову та індивідуальну навчальну діяльність уч­нів;

— спільна діяльність учителя й учнів, а також спілку­вання великої сталої групи учнів (класу) створює можли­вості для згуртування колективу дітей;

— сприяє формуванню пізнавальних якостей особи­стості (активності, самостійності, інтересу до знань), а та­кож розумовому розвитку учнів.

У дидактиці існує кілька підходів до класифікації уро­ків залежно від ознак, узятих за основу. За способами проведення виділяють уроки-лекції, уроки-бесіди, уроки-диспути, уроки самостійної роботи учнів та ін. За етапа­ми навчальної діяльності — вступні уроки, уроки первин­ного ознайомлення з матеріалом, уроки формування по­нять, виведення законів і правил, уроки застосування знань на практиці, уроки повторення й узагальнення ма­теріалу, контрольні уроки, комбіновані уроки.

ПИТАННЯ №3

Під методами виховання розуміють способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у останніх поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Успіх виховання залежить від багатьох причин і насамперед від застосування правильних його методів.

Метод (від грец. — шлях дослідження, спосіб пізнання) — спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні, невід'ємний компонент виховного процесу. В найширшому розумінні це — шляхи, завдяки яким реалізуються як загальні цілі виховання, зумовлені суспільством, так і конкретні завдання педагогіки.

Методи виховання — це способи цілеспрямованого педагогічного впливу учителя на свідомість і поведінку учнів, на формування благородних якостей й збагачення їх необхідним життєвим досвідом. Інакше кажучи, методи виховання — це способи взаємозв'язаної діяльності вчителя й учнів, спрямовані на вирішення насущних виховних завдань. При такому підході дитина виступає як об'єкт і суб'єкт виховання.

Часткове вираження методу називається прийомом, який актуалізує метод при певних конкретних обставинах. Якщо методи виховання прийняти за систему, то прийоми в ній стануть підсистемою.

Методів виховання в сучасній педагогіці чимало. Але з"явились вони не відразу. Методи виникають емпірично, в процесі практики родинного, шкільного й громадського виховання, у безперервних виховних пошуках батьків, учителів, вихователів й стали предметом надбання народної педагогіки, педагогічної науки в цілому.

Розрізняють такі методи виховання:

Ø Методи формування свідомості особистості

Ø Методи формування досвіду суспільної поведінки і діяльності

Ø Методи стимулювання поведінки і діяльності вихованців

Ø Методи контролю і аналізу ефективності виховного процесу. Форми організації виховної роботи за змістом дуже близькі до методів виховання. Виділяються такі форми організації виховної роботи, як масово (свята, змагання), групова (наприклад, гуртки, спортивні секції), індивідуальна.

Методи виховання діляться на:

1) загальні й часткові;

2) традиційні і нетрадиційні (нестандартні).

Загальні методи мають застосування у всіх видах виховання (інформація, бесіда, роз'яснення), а часткові — лише в деяких (гімнастика, гра в теніс домінують тільки у фізичному вихованні).

Традиційні (канонічні) методи ті, що обгрунтовані педагогічною наукою й поширені в шкільній практиці виховання учнів.

Нетрадиційні (нестандартні) методи виховання будуються на принципах народної педагогіки, презентуючи використання виховної скарбниці народної мудрості в роботі вчителя.