Конституційно-правові норми, їх структура, зміст і класифікація

Конституційно-правові нормі — це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають по­ведінку учасників конституційно-правових відносин. (Право – це система норм, що встановлюється або санкціонується державою та є регулятором суспільних відносин і користуюча, у випадку необхідності примусовою силою держави).

Вони становлять собою особливий різновид норм систе­ми національного права, їм властиві риси. притаманні всім правовим нормам.

Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонують­ся державою;

- мають державно-владний характер, є фор­мально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки;

- закріплюються в правових актах, що вида­ються компетентними державними органами;

- мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин;

- перед­бачають наявність особливого механізму реалізації, еле­ментами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають мож­ливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер;

- є цілеспрямованими і гарантованими.

Нормам конституційного права властивий політич­ний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері функціонування держави.

Класифікація норм конституційного права — це роз­поділ їх на групи в залежності від того чи іншого кри­терію. Вона проводиться з метою більш глибокого і пов­ного проникнення в їх природу і зміст; волю законодав­ця; дає змогу виявити функціональні зв'язки правових норм та їх субординацію; допомагає вдосконалювати ме­ханізм реалізації таких норм.

Найбільш поширеною є класифікація конституцій­но-правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уяв­лення про який дає нам система (зміст) Конституції України. У відповідності з цим усі норми можна поділи­ти на кілька груп.

Перша група — це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України. Ці норми проголо­шують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад якої ґрунтується на принципах пріоритету прав і свобод людини (громадя­нина), відповідальності держави перед людиною і сус­пільством за свою діяльність, верховенства права, по­літичного, економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності, визнання пріоритету загально­людських цінностей, переваги загальновизнаних прин­ципів міжнародного права над інтересами національного права та ін.

Друга група — це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини й громадянина.

Третя група — норми, які закріплюють народне во­левиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група — норми, які закріплюють орга­нізацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо.

П'ята група — норми, які закріплюють територіаль­ний устрій України, зокрема його визначальні принци­пи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Подібне групування норм Конституції проведене у відповідності з її структурою та розташуванням консти­туційних інститутів.

В залежності від змісту, норми конституційного пра­ва поділяються на матеріальні і процесуальні.

В теорії і практиці прийнято вважати, що норми ма­теріального права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснен­ня цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права. Матеріальні норми відпо­відають на питання "що робиш?, а процесуальні — "як робити?", взаємозв'язок між ними — це зв'язок змісту і форми.

Процесуальні норми є складовою частиною прак­тично всіх інститутів конституційного права України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо характерно це для таких інститутів, як виборче право, парламентське право (законодавча влада), зокрема зако­нодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

Процесуальні норми відіграють особливу роль в конституційному праві. Без них неможливе втілення в жит­тя конституційних інститутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рі­шень з питань їхньої компетенції, реалізація таких рішень тощо.

Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності — діяльності Конституційного Суду. Діяльність Суду має чітко визначений процедур­но-процесуальний характер, дотримання якого є неод­мінною умовою його ефективного функціонування. Іншими словами, можна вести мову про конституційно-судовий процес, який стоїть в одному ряду з криміналь­ним чи цивільним процесом.

Основними рисами конституційно-правових проце­суальних норм є:

1. Регулювання відносин, що складаються при до­триманні певного порядку (процедури) реалізації упов­новаженими суб'єктами своїх функцій (громадянами — політичних прав) і виникають у сфері установчої, правотворчої, правозастосовної, контрольної та іншої діяль­ності і мають організаційно-процедурний характер.

2. Процесуальним нормам властива категоричність їх приписів, а суб'єкти, яким вони адресовані, наділені, як правило, державно-владними повноваженнями.

3. Процесуальні норми "обслуговують" матеріально-конституційні норми й покликані до життя потребами реалізації матеріальних норм.

4. Процесуальні норми являють собою певну си­стему, їх умовно можна поділити на дві групи: регуля­тивні та юрисдикційні.

5. Конституційне право особливим чином поєднує в собі елементи матеріального і процесуального права, є, так би мовити, матеріально-процесуальним. Для виді­лення з конституційного права окремої галузі — консти­туційно-процесуальної — нині достатніх підстав не існує. До того ж у багатьох випадках поділити норми конституційного права на матеріальні і процесуальні і зосередити останні в одному процесуальному акті прак­тично неможливо, тобто є проблеми кодифікації таких норм тощо. Очевидно, оптимальним варіантом у сучас­них умовах може бути виділений конституційний процес в межах конституційного права України.

6. Критерієм класифікації норм конституційного права є насамперед його функції.

З огляду на це розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це — головний розподіл норм кон­ституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні та охоронні. На цій основі виникають конкретні регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб'єктивних прав та обов'язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зо­бов'язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов'язуючі — це такі юридичні норми, які вста­новлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії. Так, п. І ст. 92 Конституції України зобов'язує здійсню­вати законодавче регулювання конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України, гарантії цих прав і свобод.

Уповноважуючі конституційно-правові норми вста­новлюють суб'єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивним дій. Таких норм багато в Конституції України, багатьох за­конах, які уповноважують, наприклад Президента Украї­ни, здійснювати цілу низку дій на реалізацію його дер­жавно-правового статусу.

Серед конституційних норм немало спеціалізова­них норм: загальних, дефінітивних, норми-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших.

За мірою визначеності конституційні норми бу­вають:

1) абсолютно визначені імперативні, які передбача­ють лише такий і тільки такий варіант поведінки (обран­ня Президента України народом України на основі за­гального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років; форму­вання Президентом України Кабінету Міністрів шляхом призначення Прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради України і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем'єр-міністра);

2) відносно визначені, які передбачають певну сво­боду вибору. Такі норми бувають ситуаційними, факуль­тативними, диспозитивними.

Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, які складаються в процесі здійснення влади народу України, наприклад, норма ст. 112 Конституції України щодо виконання обов'язків Президента Украї­ни на період до обрання і вступу на пост нового Прези­дента України в разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до чинної Кон­ституції України (ст. 108, 109, 110, 111).

Факультативні — це такі норми, які поряд з основ­ним варіантом передбачають факультативний варіант.

Диспозитивні норми надають право обрання варіан­та поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі нема конкретної заборони.

Диспозитивною є, наприклад, норма ст. 35 Консти­туції, вона дає право на свободу світогляду і віроспо­відання.

Імперативні (абсолютно визначені) норми передба­чають єдино можливий варіант поведінки. Так, прий­няття до громадянства України — це виключна прерога­тива Президента України.

Іншим прикладом імперативної норми є конститу­ційний припис (ст. 94 Конституції) про те, що Закон України підписує Голова Верховної Ради України і пе­редає його Президенту України. Імперативність тут аб­солютна — ніхто не в змозі виконати вказані функції Го­лови Верховної Ради та Президента.

Спеціальні норми передбачають особливий порядок розгляду справ. Прикладом таких норм можуть бути деякі норми Закону про громадянство України.

Норми конституційного права можуть класифікува­тись і за іншими ознаками.

Так, за сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії — постійні й тимчасові, їх можна класифікувати також за органами, що видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою України, Президентом Украї­ни, місцевою радою або іншим органом місцевого само­врядування тощо.

Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою. У відповідності з цим джерела кон­ституційного права складають певну ієрархічну систему, в якій існує певна субординація правових актів, що грунтується на їх неоднаковій юридичній силі.

Норми конституційного права можна класифікувати за характером (ступенем) визначеності гіпотези консти­туційно-правової норми, яка може бути абсолютно виз­наченою, відносно визначеною і невизначеною.

Абсолютно визначена гіпотеза вказує на гранично визначені, конкретні і точні обставини дії диспозиції. Такою, наприклад, є норма про те, що рішення про до­строкове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Відносно визначена гіпотеза вказує лише на загальні умови, факти та обставини, пов'язані з застосуванням норми. Такою, наприклад, є гіпотеза норми ст. 81 Кон­ституції України, в якій зазначається: "В разі невико­нання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності

повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду"

Гіпотези наведених норм чітко не визначають, які саме порушення спонукають норми до дії.

Норма з невизначеною гіпотезою дозволяє суб'єктам конституційно-правових відносин застосовувати її за власним розсудом, керуючись такими умовами, як: "у разі необхідності", "на власний розсуд", "у разі потреби" тощо.

Так, ст. 89 Конституції України зазначає, що Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

За внутрішньою будовою гіпотеза може бути простою і складною. Проста гіпотеза вказує на одну умову застосування диспозиції конституційно-правової норми. Для складної гіпотези (а вона буває кумулятивною або альтернативною) характерна наявність двох чи більше умов, при настанні яких реалізуються приписи конституційно-правові норми.

Висновок

Відповідно до вище викладеним, можна зробити висновок про те, що система галузі конституційного права, «наводячи своєрідний порядок у багатоповерховому і багатоквартирному будинку конституційного права», в той же час є основою всієї правової системи країни, що дає початок, життя всім іншим галузям права, де Конституція України займає місце своєрідного ядра.

Система конституційного права об'єктивно зумовлена самим характером цього права, вона розділяє норми щодо інститутів, але не встановлює непроникні перегородки між інститутами - навпаки, створює принципи їх взаємодії між собою чим забезпечується єдність конституційно-правового регулювання.

Маючи провідний характер у системі права України, система галузі конституційного права не співпадає з системою Конституції України, але при цьому норми Конституції об'єднуються і структуруються в правові інститути системи конституційного права. Але первинне і саме загальний розподіл правових норм на інститути встановлює Конституція. Її розділи - це першооснова для створення системи конституційного права.

При цьому жодна галузь національного права не може розвиватися, якщо вона не знаходить опори в конституційних принципах або нормах конституційного законодавства.

Конституційне право - основоположна галузь права, регулююча найбільш фундаментальні суспільні відносини, якими охоплюються: конституційний (громадський) лад держави, форми і способи здійснення влади в державі; основи правового положення особистості; державний устрій, тобто територіальна організація держави; система, порядок формування, принципи організації і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в державі.

Таким чином, система конституційного права України є основою всієї правової системи країни, що дає початок, життя всім іншим галузям права.

Література

• Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. «Конституційне право України»

• Тодика Ю. М. «Конституційне право України»

• Погорілко В.Ф. Конституційне право України: підруч. [акад. курс: у 2 т. - Т. 1.] / В.Ф. Погорілко, В.Л. Федоренко. - К.: Юридична думка, 2006.

• Кравченко В.В. Конституційне право України: навч. посіб. / B.B. Кравченко. - К.: Атіка, 2008.

• Годованець В.Ф., Головін A.C. Конституційне право України: навч. посіб. / В.Ф. Годованець, A.C. Головін. - К.: ДП: Персонал.

• Задорожня Г.В. Конституційне право України: навч. посіб. / Г.В. Задорожня. - К.: НАУ-друк, 2009.

• Конституція України // ВВР України. - 1996. - № 30.