Методи масової фізичної культури

Існує декілька формулювань поняття "метод". Проте, незважаючи на деякі відмінності в них можна позначити ряд істотних ознак, властивих цим формулюванням. А саме:

1. будь-який метод припускає усвідомлену мету, без чого неможлива цілеспрямована діяльність суб'єкта процесу фізичного виховання, тобто він завжди доцільний і характеризується плановістю і реалізацією певного способу діяльності. Спосіб - це технологічний підхід. У практичній діяльності, як правило, умовчується не про спосіб дій, а технології освоєння їх;

2. досягнення наміченої мети здійснюється в процесі діяльності, яка включає певну сукупність дій, їх послідовність. Логіка виконання останніх визначаться суб'єктом фізичного виховання;

3. будь-який метод має зміст, т. е. ті, закономірності, за допомогою яких здійснюється процес впливу на людину;

4. результатом застосування методу є досягнення поставленої мети;

на сьогодні в спеціальній літературі можна зустріти такі поняття, як "методичний підхід" і "методичний напрям".

Методичний підхід є сукупністю способів дії педагога на того, що займається, вибір яких обумовлений певною науковою концепцією, логікою організації і здійсненням процесу навчання, виховання, розвитку.

Методичний напрям - це один з шляхів в методиці навчання руховим діям або розвитку фізичних якостей, орієнтуючий на використання однорідних, однотипних завдань, методів і методичних прийомів, що дозволяють вирішити поставлене завдання за рахунок дії якогось одного домінуючого.

Відповідно, методичний прийом - це способи реалізації того або іншого методу в конкретній педагогічній ситуації.

Поняття методика вживається в теорії фізичного виховання в двох сенсах:

· у вузькому - як сукупність різних методів, що забезпечують успішність оволодіння окремими вправами;

· у широкому - як сукупність не лише методів, прийомів, але і форм організації занять (методика фізичного виховання в дошкільних установах і так далі).

Оскільки в практиці масової фізичної культури зустрічається багато варіантів однотипних завдань, що у свою чергу вимагає творчої, професійно грамотної діяльності інструктора (методиста, тренера), то методика як основне правило повинне надавати припис про виконання в певному порядку системи основних операцій що призводять до рішення задачі, вказівки основних причинно-наслідкових зв'язків операції і вірогідного результату.

Нині в теорії фізичного виховання існує декілька методів навчання, виховання і розвитку особистості і декілька варіантів їх класифікації. Ми розглянемо класифікацію, яку вважаємо такою, що якнайповніше розкриває суть процесу навчання і виховання в масовій фізичній культурі, розроблену Ю.Ф. Курамшиным і В. В. Петрівським і описану Т. Ю. Круцевич.

У основі цієї класифікації знаходиться спрямованість методів на рішення специфічних педагогічних завдань, пов'язаних з фізичним вихованням. Користуючись нею, із загального набору методів можна вибрати ті, які якнайповніше сприяють рішенню конкретної задачі: освітньою, виховною або спрямованою на вплив на фізичний розвиток.

Рис.2.1. Класифікація методів, вживаних при навчанні руховим діям і розвитку фізичних якостей

У класифікації, що розглядається нами, усі методи підрозділяються на три групи (Рис. 2.1): 1) методи спрямовані на оволодіння знаннями; 2) методи спрямовані на оволодіння руховими уміннями і навичками; 3) методи спрямовані переважно на розвиток фізичних якостей, здібностей.

У кожній групі методів, у свою чергу, можна виділити відповідні підгрупи, види і різновиди методів. Той або інший метод включає різноманітні по характеру і змісту методичні прийоми. У теж час одні і ті ж методичні прийоми можуть входити до складу різних методів. Проте, незважаючи на це, кожен з них має свої домінуючі функції, які дають вагому основу віднести його при класифікації до тієї або іншої групи методів фізичного виховання.

Вибір і застосування конкретного методу в практиці залежить від ряду чинників і умов:

1. закономірностей формування рухових навичок і розвитку фізичних здібностей, а також взаємозв'язаних з ними методичних принципів;

2. поставлених цілей і завдань навчання, виховання і впливу на фізичний розвиток організму;

3. характеру змісту учбового матеріалу, вживаних засобів;

Метод інтервальних тренувань або інтервальний метод широко застосовується професійними спортсменами. Проте початківці, т. е. ті, хто займаються оздоровчими тренуваннями, на таких заняттях можуть зміцнити серцево-судинну систему і пропрацювати усі основні групи м'язів.

Кожен інтервал триває не більше 10 хвилин і переслідує свою мету. Скажімо, через декілька хвилин енергійних танців необхідним є скручування пресу, а після стрибків із скакалкою - присідання і відведення ніг. Такий підхід дозволяє уникнути шкідливого ефекту звикання і дати повноцінне навантаження на усе тіло відразу.

У багатьох клубах на інтервальних тренуваннях використовується додаткове устаткування. Наприклад, під час аеробної частини той, що займається може виконувати вправи на степе або бігти по доріжці, а при виконанні силових вправ - присідати з боди-баром, або виконувати вправи з гумовим еспандером.

Існує ще і інтервальна аквааэробика: біг по дну басейну, знаходячись по груди у воді і долаючи її опір, а потім вправи з пластиковими гантелями.

Тим, у кого немає часу на 4 - 5 повноцінних тренувань в тиждень і хто хоче добитися ефекту "3 в 1". Тут, як в телевізійній рекламі, можна разом отримати аеробне і силове навантаження, а також відмінно потягнути втомлені м'язи.

При самостійних заняттях в домашніх умовах можна порекомендувати поставити диск або касету з бадьорою музикою, завести годинник з таймером і кожні 5 - 10 хвилин і чергувати стрибки і танці з будь-якими силовими вправами.

У практиці силових фітнес-тренувань і занять бодібілдінгом діапазон завдань, які доведеться вирішувати персональному тренерові і діапазон засобів і методів для їх вирішення так само може бути досить широкий.

Нині в практиці масової фізичної культури в основному використовують змінний метод у вигляді неритмічних коливань інтенсивності.

Це припускає послідовну зміну тренувальних програм, що мають закінчену форму і чіткі межі початку і кінця занять по цих програмах. Кожна така програма, що має постійну, таку, що відповідає поточному функціональному стану що займається величину навантаження, відрізняється від інших, в основному, її об'ємом і інтенсивністю. Тривалість кожного такого циклу, під час якого той, з ким ви займаєтеся, займається за однією програмою і, таким чином, впливає на ті, що відповідають цій програмі системи свого організму, як правило, складає від двох до чотирьох місяців. Після закінчення кожного такого циклу слідує тижнева перерва, під час якої людина проходить лише аеробні тренування невеликого об'єму і низького рівня інтенсивності. Завдання таких періодів - фізичне і психічне відновлення організму, "самозалечивание" мікротравм м'язової і сполучної тканини.

Динаміка зміни навантаження у рамках одного такого циклу може виглядати досить різноманітно. Найпоширеніший варіант - лінійне підвищення навантаження, що відбувається, в основному, за рахунок збільшення ваги того, що обтяжило. Той, що займається намагається реалізувати на практиці принцип перевантаження, намагаючись на кожному тренуванні збільшити вагу тих, що обтяжили. При цьому, як справедливо відмічає у своїй книзі "Думай" Стюарт Мак Роберт, важлива не стільки швидкість збільшення ваги тих, що обтяжили, скільки само наявність цієї прогресії. Тому бачиться розумним, при наближенні до своєї генетично заданої межі в розвитку силових здібностей, використовувати для того, що додаткового обтяжило штанги або гантелей диски як можна меншої ваги (так звані "важки"). Об'єм навантаження при такому способі організації тренувань у рамках одного циклу, як правило, не міняють.

Ефективніші схеми, при яких, у рамках одного циклу, динаміка зміни навантаження має хвилеподібну форму, підвищуючись на початку і середині циклу, виходячи на піковий рівень в другій половині і знижуючись до кінця циклу. В цьому випадку ми уникаємо станів стресових ситуацій різкого скорочення або підвищення навантажень. Форма такої хвилеподібної зміни навантажень може бути як плавною, з поступовим їх зменшенням або зниженням, так і ступінчастою, при якій йде зміна мікроциклів з навантаженням різної величини. У другому випадку мікроцикли можуть бути тривалістю від однієї до трьох тижнів і носити втягуючий, базовий, ударний або відновний характер. Слід зазначити, що під час ударного мікроциклу може спостерігатися як підвищення рівня провідної функції (на фоні, проте, перевтоми організму, що накопичується, в цілому), так і її зниження в результаті проведення тренувальних занять в змозі недовосстановления. Такий стан впродовж обмеженого періоду часу допустимо, проте, услід за ударним мікроциклом, повинні обов'язково слідувати відновний мікроцикл, понижений рівень навантажень, під час якого дозволить позбавитися від цих негативних чинників.

Іноді організовують тренувальний процес так, щоб, на тлі проведення тренувань за наступною тренувальною програмою, залишити тренувальні дії на чинник, домінуючий в попередньому циклі, зберігаючи мінімальний рівень навантаження, необхідний для його підтримки. Якщо це був чинник, що розвивається високоінтенсивними навантаженнями, рівень тренувальних дій знижують, збільшуючи період відпочинку між ними. Якщо це був чинник, що розвивається високооб'ємними низкоинтенсивными навантаженнями, рівень тренувальних дій знижують, знижуючи їх об'єм.

Для підтримки інтересу до уроків аеробіки тренерові необхідно дотримувати певну стратегію навчання і ускладнення танцювальних програм відповідно до рухового досвіду, підготовленості і віку тих, що займаються. У зв'язку із сказаним, при проведенні занять аеробікою широко застосовуються специфічні методи, що забезпечують різноманітність (варіативна) танцювальних рухів. До них відносяться:

1. Метод музичної інтерпретації.

2. Метод ускладнень.

3. Метод схожості.

4. Метод блоків.

5. Метод "Каліфорнійський стиль".

Розглянемо особливості реалізації цих методів.

Метод музичної інтерпретації широко використовується при побудові танцювальних композицій в аеробіці. У його реалізації можна виділити два підходи: перший пов'язаний з конструюванням конкретної вправи, а другий - з варіаціями рухів відповідно до змін в змісті музики. У основі першого підходу лежить складання вправи на задану музику з урахуванням змісту, форми, ритму, динамічних відтінків, тобто конструювання вправи з урахуванням основ музичної грамоти. Найбільш "зручним" для виконання багатьох вправ є музичний розмір 2/4 або 4/4. Можна скласти вправу, в якій кожен рух виконується на одну або декілька доль такту, але при цьому треба, щоб почало і закінчення вправи співпало з музичним тактом або музичною фразою. Найчастіше в аеробіці складають вправи на 2 або 4 рахунки. Але можуть бути і складніші вправи на 8 - 16 рахунків.

При визначенні кількості повторень кожної вправи треба, щоб перехід на новий рух був зроблений відповідно до "музичного квадрата". Наприклад, вправа, складена на 4 рахунки, треба повторити 8 (16) разів для того, щоб закінчення руху співпало з відносно закінченим музичним фрагментом - музичною пропозицією або музичним періодом. Сильні і слабкі долі такту можуть супроводжуватися певними рухами (хлопання, стрибки, притупування і тому подібне краще виконувати на акцентовані сильні долі такту).

Реалізація другого підходу власне і є методом музичної інтерпретації. Потрібно скомпонувати підібрані вправи відповідно до музичної теми. Під час приспіву (якщо такий є присутнім), можна виконувати однакові композиції. При звучанні куплета можна використовувати різні набори вправ, а можна аналогічні, але з невеликою зміною ритму, рухів рук, зміна амплітуди рухів.

Метод ускладнень - так в аеробіці називається певна логічна послідовність навчання вправам. Педагогічно грамотний підбір вправ з урахуванням їх доступності для тих, що займаються, поступове ускладнення вправ за рахунок нових деталей відбиває реалізацію в уроці методу ускладнення. Якщо розучується вправа, що містить рухи однією частиною тіла (наприклад, один з варіантів аеробного кроків - схресний крок), то цілісна дія спочатку може бути розділена на складові частини (1-а вправа: крок правої убік, крок лівої схресно назад, крок правої на місці, приставити ліву в початкове положення. 2-а вправа: приставні кроки убік, управо і вліво), які виконуються як самостійні вправи, а потім з'єднуються. Ускладнення простих по техніці вправ може здійснюватися за рахунок різних прийомів:

· зміна темпу руху (спочатку кожен рух виконується на 2 рахунки, а потім на кожного);

· зміна ритму руху (наприклад, варіант ходьби: 1 - крок правої, 2 - крок лівої, 3 - 4 - крок правої. Для того, щоб ті, що займаються краще засвоїли цей ритм руху можна застосувати підказку - "швидко - швидко - повільно");

· додавання нових рухів в раніше вивчені комбінації (наприклад, скрестный крок убік закінчити підйомом коліна вперед);

· змінювати техніку виконання руху (наприклад, виконання підйому коліна поєднувати із стрибком);

· зміна напряму руху (який те одній частині тіла або переміщення в просторі);

· зміна амплітуди руху;

· спочатку розучити вправу по частинах, а потім об'єднати в одно ціле, що і буде ускладненням по відношенню до первинного розучування.

В результаті застосування цих прийомів перехід від елементарних до складніших по координаційній структурі рухів здійснюється такими, що займаються без особливих зусиль. Окрім названих можуть бути використані і інші прийоми ускладнень вправ.Застосування методу ускладнень характерне для уроку аеробіки і дозволяє тим, що займаються опанувати правильну техніку кожної вправи.

Метод схожості використовується у тому випадку, коли при підборі декількох вправ береться за основу якась одна рухова тема, напрям переміщень або стиль рухів (наприклад, підбираються вправи, в яких переважаючою темою є рух вперед і назад). Такий комплекс може полягати від 2 і більше вправ. Залежно від рівня підготовленості що займаються перехід на кожну наступну вправу може бути повільним або швидшим (кількість повторень кожної вправи планується з урахуванням його тривалості - 2, 4, 8 рахунків і координаційній складності, але так, щоб перехід здійснювався відповідно до "музичного квадрата").

Метод блоків проявляється в об'єднанні між собою різних, раніше розучених вправ в хореографічне з'єднання. Залежно від рівня підготовленості тих, що займаються і складності рухів кожна з підібраних для "блоку" вправ може повторюватися кілька разів (2, 4), а потім переходять до наступної вправи. Складнішим є з'єднання вправ у блок без багатократних повторень одних і тих же рухів. Як правило, у блок підбирають парну кількість вправ (наприклад, вправа №1, 2, 3, 4). Такий блок може повторюватися в уроці кілька разів в стандартному варіанті або в нього можна вводити зміни (варіювати порядок вправ: 1, 3, 2, 4 або 3, 1, 4, 2 та ін.; змінювати ритм або спосіб виконання, як окремих вправ, так і усього блоку; можна використовувати прискорення або уповільнення окремих рухів, виконувати їх на кроках, стрибках, бігу; міняти темп). Застосування цього методу дозволяє добитися потрібної якості виконання вправ, оскільки кожне з них повторюється багаторазово. В той же час, при використанні варіацій блоків можна різноманітити програму.

Метод "Каліфорнійський стиль" фактично є комплексним проявом вимог до викладених вище методам. Перед виконанням блоків, кожна вправа розучується поступово (метод ускладнення), і потім основні вправи об'єднуються у блоки і виконуються з переміщенням у різних напрямах (з поворотами, по "квадрату", по кругу, по діагоналі). Кожній вправі тренер повинен намагатися надати танцювальне забарвлення. Для цього вправа може бути доповнена різноманітними рухами руками, хлопаннями, а також притупуваннями, підскоками і так далі. Усі вправи повинні узгоджуватися з музикою.

Чим великою кількістю вправ і прийомів їх проведення володіє тренер, тим якісніше буде його робота.

При підготовці до занять інструктор (тренер) заздалегідь планує фізичне навантаження, але її коригування потрібне також і під час тренування. Інструктор повинен бачити тих, що усіх займаються і помічати ознаки перенапруження або недостатнього навантаження, а також уміти визначати ознаки недостатнього відновлення після окремих вправ. Такими ознаками можуть служити: ЧСС, частота дихання, щедре потовиділення, почервоніння або збліднення, порушення техніки або координації рухів. При фіксації таких змін необхідно внести зміни в навантаження: понизити або збільшити темп рухів; зменшити або збільшити амплітуду рухів; перейти на низьку або високу інтенсивність рухів, для чого можна виключити або доповнити вправу підскоками, стрибками, переходом на крок.

В процесі масового фізичного виховання застосовуються методи регламентованої вправи, які є ефективними для усіх видів рухової активності.

Методи регламентованої вправи передбачають:

· твердо наказану програму рухів (заздалегідь обумовлений склад рухів, порядок повторень);

· по можливості точне дозування навантаження і управління її динамікою по ходу вправ; чітке нормування місця і тривалості інтервалів відпочинку;

· створення або використання умов, які полегшили б управління діями тих, що займаються (застосування допоміжних снарядів, тренажерів, термінового контролю за дією навантаження).

Цей метод у фізкультурно-спортивній практиці має безліч варіантів при загальному, єдиному, цільовому призначенні: забезпечити оптимальні умови для засвоєння нових рухових умінь, навичок або спрямована дія на розвиток певних фізичних якостей, здібностей.

Методи, спрямовані на оволодіння руховими уміннями і навичками залежно від способу освоєння структури рухової дії в процесі розучування підрозділяють на методи розчленованої вправи і методи цілісної вправи.

Методи розчленованої вправи припускають розподіл вправи по частинах з послідовним їх об'єднанням у міру освоєння в цілісну дію.

Цей метод застосовується в наступних випадках:

’ при навчанні складно-координаційним руховим діям, коли немає можливості вивчити їх в цілому;

’ якщо вправа складається з великого числа елементів, органічно мало взаємозв'язаних між собою;

’ коли цілісне виконання вправи може бути небезпечним, якщо заздалегідь не вивчити його елементи;

’ коли необхідно забезпечити швидкий успіх в навчанні з тим, щоб підтримати інтерес до учбової діяльності, особливо в роботі з дітьми і підлітками, сформувати упевненість у своїх силах.

Методи цілісного навчання ґрунтуються на тому, що з самого початку руху освоюються такими, що займаються у складі тієї цілісної структури, яка типова для цієї дії.

Вони переважно використовуються при:

Ø розучуванні простіших вправ;

Ø вивченні деяких складних дій, які, з методичної точки зору, недоцільно вивчати по частинах;

Ø якщо вправа виконується так швидко, що не можна вивчити і удосконалити його окремі елементи.

Окрім перелічених вище і описаних нами методів, в практиці занять оздоровчою фізичною культурою з метою вдосконалення фізичних якостей і корекції фігури застосовується метод кругового тренування.

Метод кругового тренування - це організаційно-методична форма роботи, що передбачає потокове, послідовне виконання спеціально підібраного комплексу фізичних вправ для розвитку і удосконалення фізичних кондицій людини.

Ті, що займаються переходять від виконання однієї вправи до виконання іншого, тобто, пересуваючись як би по кругу, закінчивши виконання останньої вправи в цій серії, вони знову повертаються до першого, таким чином, замикаючи круг. Назва такого тренування - "кругова", чисто умовне.

Виділяють декілька варіантів кругового тренування:

1. Метод тривалої безперервної вправи. Заняття проводитися без перерв і складається з одного, двох або трьох проходжень круга. Такі заняття застосовуються в основному для розвитку загальної і силової витривалості.

2. Метод екстенсивної інтервальної вправи застосовується для вдосконалення загальної, швидкісної і силової витривалості, а також розвитку швидкісно-силових якостей.

3. Метод інтенсивної інтервальної вправи розрахований на вдосконалення швидкісної сили, розвитку максимальної сили, спеціальної, коростной і силовій витривалості.

4. Метод повторної вправи пропонується використовувати для розвитку максимальної і швидкісної витривалості.

Для проведення кругового тренування заздалегідь складається комплекс вправ і визначаються місця, на яких виконуватимуться вправи ("станції"). На першому занятті проводять випробування на максимальний тест (МТ) в кожній вправі за умови їх правильного виконання, а потім встановлюють систему підвищення навантаження від заняття до заняття. На останньому занятті рекомендується перевірити максимальний тест в кожній вправі і порівняти отримані результати з початковими. Засобами кругового тренування можуть бути загальнорозвиваючі вправи і спеціальні, зазвичай технічно не складні. Вправи підбираються залежно від завдань заняття, рухових можливостей індивіда і з урахуванням перенесення фізичних якостей і рухової навички.

Під максимальним тестом (МТ) мають на увазі максимальні рухові можливості тих, що займаються в якій-небудь вправі або завданні. Наприклад, заняття проводитися по методу екстенсивної інтервальної вправи: на кожній "станції" вправа триває 30с, потім відпочинок 30с.

Надалі підвищення навантаження можливе за рахунок прогресивного збільшення об'єму, т. е. збільшення, приміром. Кількості повторень вправ на "станції" на один, два, три і більше раз. Для обліку досягнень при проведенні кругового тренування на того, що кожного займається має бути заведена картка результатів. У ній вказуються вправи комплексу, система підвищення навантаження впродовж декількох занять і інші показники: прізвище, вік, антропометричні показники, ЧСС, самопочуття.

Строге індивідуальне дозування навантаження - дуже цінна риса методу кругового тренування. В результаті цього і у фізично слабких і у тих, що сильних займаються підтримується інтерес до занять. Систематична оцінка досягнень по максимальному тесту і облік приросту навантаження дає наочне уявлення про розвиток працездатності за її зовнішніми кількісними показниками (загальній кількості повторень вправ, часу проходження круга і т. д.).

Порівняння реакції ЧСС на чергове навантаження в колах дозволить судити про те, наскільки успішно йде адаптація організму до навантаження.

В цілому ж, у кожному окремому випадку вибір методу визначається вирішуваною задачею, характером фізичної вправи і умовами його виконання, індивідуальними особливостями тих, що займаються і можливостями самого педагога. Тут важливий творчий підхід до процесу розвитку рухових якостей.