Функціональний підхід

У західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення.

Відповідно в системі його права виділяють: так називане інституційне (або "інституціональне") право й право "матеріальне" (або "змістовне"). (+22 питання)

Структурний підхід

Тут йдеться про три опори права ЄС:1)європейські співтовариства,які включають в себе Європейське об’єднання вугілля і сталі,Європейське економічне співтовариство і Євроатом;2)спільна зовнішня політика і політика безпеки;3)співпраця у сфері юстиції і внутрішніх справ.

4. Основні доктринальні підходи щодо правового статусу Європейського Союзу.

Особливості Євросоюзу та його правової системи не могли не вплинути на доктринальні підходи до визначення природи ЄС та його права. Вже під час становлення європейських співтовариств у доктрині виникли три основні концепції правової природи права європейських інтеграційних об'єднань, які й досі залишаються найбільш впливовими. До них належать:

1)концепція європейських співтовариств як федерації,

Науковці вважають, що європейські співтовариства мають основні ознаки державоподібних утворень федерального типу. Для обґрунтування свого підходу "федералісти", як правило, висувають як основні аргументи наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, конституційну природу установчих договорів про європейські інтеграційні об'єднання, формування засад співробітництва федерального характеру між інститутами співтовариств та національними суверенітетами. На думку В. Василенка, європейським співтовариствам притаманна наднаціональність, концептуальною основою якої є федералістська ідея.

2)міжнародної регіональної організації - на думку її прихильників, сам факт визначення права Євросоюзу як окремої системи правових норм зовсім не означає, що воно функціонує незалежно від міжнародного права. Правопорядок Євросоюзу бере свій початок від міжнародного публічного права. Право Євросоюзу і право міжнародне мають багато спільного. їх норми регулюють насамперед відносини між суверенними державами.

3)об'єднання особливого характеру (sui generis) з автономним правопорядком.- вони порівнюють Євросоюз та європейські співтовариства з міжнародними організаціями і зосереджують основну увагу на наявних відмінностях між ними. Прибічники концепції особливого характеру Євросоюзу зазвичай посилаються на такий аргумент, як передача державами-членами частини своїх повноважень інститутам інтеграційного об'єднання. З цим пов'язано визнання примату норм права Євросоюзу щодо норм внутрішнього права держав-членів. Для функціонування Євросоюзу характерною є також пряма дія багатьох положень права ЄС, закріплених в установчих договорах, постановах інститутів ЄС у формі регламентів, директив та рішень, угодах з третіми країнами та актах органів співробітництва, створених на базі таких угод. Це призводить до фактичної руйнації кордону між правом Євросоюзу та внутрішнім правом держав-членів.

5. Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу: поняття та етапи реалізації.

Міжнародна правосуб’єктність ЄС - це юридична властивість, яку ЄС має на основі установчого договору (Договору про Європейський Союз, а також Договору про функціонування ЄС), і яка заклечається в тому, що ЄС має власну, відмітну від держав-членів «волю», яка дозволяє ЄС, відповідно до визначених в установчих договорах цілей, самостійно діяти на міжнародній арені, реалізовуючи власні права й обов’язки, створювати правові норми та забезпечувати їх виконання.

Договірна правосуб’єктність – чи не головний критерій міжнародної правосуб’єктності, яка характеризує здатність створювати норми міжнародного права. Сьогодні ЄС de jure наділений договірною правосуб’єктністю, яка сприяє досягненню цілей Союзу.

ЕТАПИ ….. слід зазначити, що в явно вираженій формі міжнародну правосуб'єктність закріплював лише Паризький договір про ЄОВС 1951 р. (п. 2 ст. 6), в той час як Римські договори про ЄЕС і Евратоме 1957 р. докладно закріплювали міжнародну договірну правоздатність цих Спільнот (ст. 31,133,302-304 Римського договору про ЄЕС), дозволяючи тим самим впевнено стверджувати позицію про наділення їх міжнародною правосуб'єктністю в умовах відсутності спеціального положення загального характеру в їх установчих договорах. Крім цього, Суд Європейських співтовариств у цілому ряді справ ("Costa-ENEL", "ERTA" та ін) у досить категоричній формі наполіг на визнання міжнародної правосуб'єктності Спільнот.

Інша справа була з визнанням міжнародної правосуб'єктності ЄС. З моменту створення ЄС в європейській літературі не спостерігалося визначеності в оцінках його правової природи. Так, часто зазначалося, що ЄС в силу положень його засновницького договору не мав правосуб'єктністю ні у внутрішньому праві, ні в сфері міжнародного права. Він являв собою швидше ідею синтезу, загальний парасольку, який служить для розвитку відносин між його опорами, здійснюючи уніфікацію, хоч і обмежену, правових рамок процесу інтеграції.

Самим слабким місцем, на яке вказували всі автори, що розглядають правову природу ЄС, була відсутність у нього самостійних прав і обов'язків, які свідчили б про наявність міжнародної правосуб'єктності Союзу. За влучним висловом професора Б. Н. Топорніна, питання про правосуб'єктність Союзу "як би залишився за кадром" Маастрихтського договору, а Амстердамський договір також не додав нічого істотного до прояснення цього питання. Крім того, на відміну від Європейських співтовариств, Союз не придбав (набув)правоздатності у внутрішніх правопорядках держав-членів в якості юридичної особи, що зайвий раз свідчило про невизначеність його не тільки міжнародно-правового, але й внутрішньодержавного статусу.

Як вважають деякі юристи, наділення Союзу міжнародною правосуб'єктністю, поряд з вже існуючими в його рамках трьома суб'єктами міжнародного права (Європейським співтовариством, ЄОВС і Евратомом), додало б ще більше невизначеності в сформовану організаційну систему європейської інтеграції, хоча вони погоджувалися з тим, що вибір іншої альтернативи - позбавлення міжнародної правосуб'єктності трьох Співтовариств і наділення міжнародною правосуб'єктністю лише одного Союзу - було б більш логічним кроком авторів Маастрихтського договору. Цього, як відомо, не відбулося в 1992 р.,

Якщо звернутися до Лісабонського договору, то він виходить з визнання єдиної юридичної особи нового Союзу, іншими словами, ЄС стане єдиним суб'єктом міжнародного права. Питання правосуб'єктності врегульовані в новій ст. 47, включеної в розділ про прикінцевих положеннях Лісабонського договору. Текст статті дуже лаконічний, у ній встановлено, що "Союз має юридичну особу". З тексту не зрозуміло, про який правосуб'єктності йдеться: міжнародної правосуб'єктності ЄС, що дозволяє вступати йому в правовідносини з іншими суб'єктами міжнародного права (державами, ММПО та ін), або ж про правосуб'єктності по внутрішньому праву держав-членів, або про визнання ЄС юридичною особою в правових системах держав. По всій видимості, можна визнати розширювальне тлумачення положень ст. 47 Лісабонського договору, що дозволить розглядати її як правову основу для міжнародної і внутрішньої правосуб'єктності Союзу одночасно.

6. Лісабонський договір та зміни в правосуб’єктності Європейського Союзу.

Із набуттям чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 р. розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Поряд із набуттям Євросоюзом міжнародної правосуб’єктності, основні зміни відбулися в інституційній сфері, а також у механізмах ухвалення рішень всередині Європейського Союзу. Запроваджено нові керівні посади – Президент Європейської Ради та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики, а також утворено новий орган – Європейська служба зовнішньої діяльності (дипломатичного відомства ЄС, яке практично буде відігравати роль „міністерства закордонних справ”).

Лісабонський договір містить наступні положення:

– має основний, установчий характер, адже закріплює підвалини майбутнього функціонування Союзу;

– регулює широке коло суспільних відносин — політичних, соціальних, економічних, екологічних та ін. Крім того, його норми є первинним законодавством Євросоюзу та мають пряму дію для всіх держав-членів;

– має гуманістичний характер — утілює світові стандарти прав людини, прописані у Хартії основоположних прав Європейського Союзу, що містить реальний перелік прав, які мають його громадяни;

– відтворює нинішню систему суспільних відносин у Європейському Союзі.

«Договірна» складова полягає у тому, що цей документ:

– укладений державами-членами — суб’єктами міжнародного права;

– є основоположним актом, що регулює важливі сфери міжнародних відносин.

До основних інституційних змін, які вносить Лісабонський договір, належить передусім визнання Євросоюзу юридичною особою — de jure — суб’єктом міжнародного права, злиття трьох «стовпів», на яких нині побудовано Союз, що дає йому змогу бути учасником міжнародних договорів та міжнародних організацій.

Лісабонський договір офіційно іменується «договором про внесення змін до Договору про Європейський Союз і Договору про установу Європейського Співтовариства» і за правовою природою є міжнародним договором, підписаним на саміті ЄС у Лісабоні.