Історія розвитку менеджменту

I період розвитку менеджменту - стародавній період. Найбільш тривалим був перший період розвитку управління - починаючи з 9-7 тис. років до н.е. приблизно до XVIII ст. Перш ніж виділитися в самостійну галузь знань, людство тисячоліттями по крупицях накопичувало досвід управління.

2 період розвитку менеджменту - індустріальний період (1776-1890 рр.). Найбільша заслуга в розвитку уявлень про державне управління в цей період належить А.Сміту. Він є не тільки представником класичної політичної економії, але і фахівцем в галузі управління, оскільки зробив аналіз різних форм поділу праці, дав характеристику обов`язків правителя і держави.

III період розвитку менеджменту - період систематизації (1856-1960 рр.). Наука менеджмент як наука про управління знаходиться в постійному русі. Формуються нові напрями, школи, течії, змінюється і вдосконалюється науковий апарат, нарешті, змінюються самі дослідники і їх погляди. З плином часу менеджери змінювали орієнтири від потреб своєї конкретної організації на вивчення сил управління, що діють в їх оточенні. Деякі з них вирішували свої управлінські проблеми тими способами, які, здавалося, спрацьовували і в минулі періоди. Інші дослідники шукали більш систематизовані підходи до управління. Їх індивідуальні успіхи і провали можуть дати цінні уроки для сьогоднішніх менеджерів.

IV період школи управління - інформаційний період (з 1960 р. по теперішній час).
Пізніші теорії управління розроблені в основному представниками кількісної школи, часто званої управлінською школою. Поява управлінської школи - наслідок застосування математики і комп`ютерів в управлінні. Її представники розглядають управління як логічний процес, який може бути виражений математично. У 60-і рр. починається широка розробка концепцій управління, що спираються на використання математичного апарату, за допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу і суб`єктивних рішень менеджерів.

70-і рр. з`явилася ідея відкритої системи управління. Організація як відкрита система має тенденцію пристосовуватись до досить різноманітного внутрішнього середовища. Така система не є самозабезпеченою, вона залежить від енергії, інформації та матеріалів, що надходять ззовні. Вона має здатність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі.