Розділ тридцять четвертий, у якому Пандорський проводить виховну роботу

Карлик пролупив око від сонячного світла і страшенного болю в потилиці. Він хотів торкнутися місця, яке так нило, але руки виявилися зв’язаними.

‑ Ґуля, – почув він голос Пандорського, який невимушено голився кинджалом.

Піня, побачивши, що він у вагончику імпресаріо, намагався пригадати, що ж сталося.

Може, від вогню він утратив свідомість і Пандорський його врятував?

– Авжеж! – відповів той, ніби читаючи думки. – Саме так: я тебе врятував. Але не від пожежі, а від трупів.

Карлик перелякано закрутив очима.

– А тепер, мій юний пожежнику, – Пандорський акуратно вимив лезо і почав його гострити. – Я хочу знати правду.

Спочатку Піня мовчав.

Але це ніяк не вплинуло на Пандорського. Він акуратно розрізав яблука кинджалом на шматочки і поїдав їх. Взагалі, імпресаріо був прихильником здорового способу життя, тому їв тільки рослинну їжу. Коли горбун почав страждати не так від страху, як від голоду, то розплакався.

Карлик розповідав, що батьків не бачив зроду. Вони відцуралися від нього, щойно Піня народився з фізичними вадами.

Що у дитячому будинку над ним знущалися як могли.

Що жив він у холоді й голоді. І лише несамовита праця над собою зробила його циркачем.

Що жодної рідної душі у цьому світі не має. Була у нього тільки мавпочка Беня, і ту забрав Сила.

– Тому ти вирішив засмажити їх разом, – байдуже вирік Пандорський і розрізав апельсин.

Карлик клявся, що він не розуміє, як це сталося. Що це на нього біс найшов.

– До речі, як звати цього біса? Я маю на увазі другого «пожежника», – Пандорський ретельно пережовував апельсин. Зрозумівши, що імпресаріо знає про спільника, Піня вирішив усе звалити на Фіксу.

– Це все організувала таємна поліція, – від хвилювання карлик аж захлинався. – У них свої порахунки з Іваном. Сила навіть сидів за вбивство.

– Пандорський! – раптом почувся за дверима голос мадам Бухенбах. – Ти чув, як усюди смердить бензином?

Від страху карлик аж затрусився.

– Не видавай! Не видавай! – пропищав він.

– Мадам, я переодягаюся. Секундочку! – крикнув Пандорський, аби виграти час.

– Це, мабуть, наші конкуренти, – не вгавала пані Бухенбах. – Вони вирішили відлякати глядачів запахом бензину. Ха‑ ха! Які наївні!

– Отже, так, дорогий мій супермене, – Пандорський провів кинджалом біля шиї карлика, а далі розрізав мотузки на руках. Якщо я хоч раз помічу, що ти щось затіваєш проти нашого цирку чи Івана Сили, мадам Бухенбах про все довідається. І тоді тобі доведеться шукати іншого товариства. Я зрозуміло висловився? – Пандорський був тепер сама галантність. Карлик з полегшенням кивнув головою.

– Моя чарівна пані, – промовив імпресаріо, виходячи надвір. – Чи не здається вам, що наш цирк тут засидівся?

– От про це я якраз і хотіла з вами порадитися, – мадам Бухнебах елегантно тримала в руці мундштук із сигареткою. – Якщо нас уже так допікають конкуренти, то не будьмо такими лінивими.

І цирк «Бухенбах» почав збиратися в дорогу.